Українська пісня учора, сьогодні...

УКРАЇНСЬКА ПІСНЯ УЧОРА, СЬОГОДНІ…

 

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.

Т.Шевченко

 

І.О. Українська пісня… Хто не був зачарований нею, хто не згадує її, як своє чисте, прозоре дитинство, свою юність - красиву і ніжну. Яка мати не співала цих легких, як сон, пісень над колискою дорогих дітей. З народних пісень ми довідуємося про минуле нашого народу, його побут і звичаї, надії і сподівання, про важливі історичні події, що відбувалися в Україні, уславлюються подвиги окремих осіб, замальовується героїчне минуле нашої Вітчизни. Народна пісня, да і не тільки народна, народжується, розповсюджується і стає надбанням народу.

Пісенна культура українського народу багатьма своїми джерельцями впадає в океан культури світової. Пісня колискова, весільна, лірична супроводжує нас від народження до останньої межі. Вона ріднить нас тремтливими своїми звуками, живе в душі кожної людини і, як вічне світло, осяває нам життя.

Про стан української пісні ми спілкувались із чудовою людиною, прекрасним знавцем української пісні, Заслуженою артисткою України, бандуристкою, співачкою (друге сопрано), старшим викладачем Університету «Україна» Світланою Іванівною Мирводою.

С.М. Я маю школу академічну, вокальну. В консерваторії я навчалась як грі на бандурі (це моя спеціальність), так і диригентству. Я можу диригувати оркестром чи ансамблем, так само у мою спеціальність входили уроки вокалу і я тішуся, що мала хорошу школу вокалу. Поет сказав про пісню: «Як сподобаєшся Богу і, навіть, поселять в раю, залишіть мені пісню, українську мою». Так само і я ставлюся до пісні.

Звичайно, я була вихована на народній пісні, бо народилася в селі на Волині. Мама дуже любила співати і співала у церковному хорі. І, звичайно, народну пісню я чула ще з дитинства, але я не можу сказати, що не була в курсі сучасних пісень, які тоді були. До сих пір пам’ятаю, що мама співала таку відому в ті часи естрадну пісню «Чорний кіт». Пам’ятаю, коли на Олімп пісні вийшли наші класики - Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Софія Ротару, ансамбль «Смерічка»… То був прорив української естрадної пісні. Що вони зробили у світі – це неоціненний внесок. І навіть зараз сильнішого автора української пісні, ніж Володимир Івасюк, я не бачу. Але це суперечливе питання, це моя думка, може дуже суб’єктивна.

Яке моє ставлення до пісні? Це питання, яке не раз мене чіпало досить глибоко і на яке дати однозначної відповіді ще не можу. Звичайно, що я її люблю, шаную, але роздуми про стан пісні, про стан взагалі нашої культури - мене це постійно турбує, я постійно над цим розмірковую.

Я часто кажу студентам Університету «Україна» на заняттях, що сучасність, особливо в мистецтві будь-якого жанру, все одно повинна базуватися на тих витоках нації, в якій ти живеш. Може бути цікавим щось чуже, але десь глибоко, на генетичному рівні, той зв'язок із нашими традиційними коріннями обов’язково постійно існує. І, як приклад, – перемога, блискуча перемога Руслани на Євробаченні. Це була сучасна пісня, але вона цілковито побудована на Коломийці, звідки вона сама родом, тобто на нашому, українському. Руслана викликала захоплення у людей, перше місце було заслуженим. Це приклад, як можна поєднати сучасність і народні витоки.

Я намагаюся на своїх концертах, у своєму репертуарі дотримуватись цієї позиції. Всіма фібрами своєї душі стою на боці сучасної української пісні, але так само пропагандую і люблю до нестями і народну пісню.

Я – бандуристка, вихована на таких традиціях, як народна пісня, сучасна, класична пісня і зараз дуже уважно слідкую за нашими сучасними співаками. Є пісні, які дуже легко запам’ятовуються, але вони не торкаються глибокої струни нашої души. А пісні, які я намагаюся добирати у свій репертуар (трошки з минулого, є сучасні), не всі є шедеврами. Я весь час у пошуку. Не можна зупинятися на тих піснях, на яких я вихована, а це – народна пісня.

Може бути народна пісня, і навіть у виконанні сучасних гуртів, але дайте їй обробку, яка не зіпсує народну пісню, а яка привнесе якусь новизну. Все тече, все міняється, і ми не можемо змушувати нашу молодь полюбити те, що ми любили 20, 30, 40 років тому назад. Вони будуть казати: «Це не сучасно, це не цікаво». І вони праві. Не можна стояти на місці. І тому народна пісня повинна жити, але з якоюсь такою обробкою, яка не перекреслить цю пісню. На жаль, є такі обробки, які абсолютно цю пісню шматують.

Олег Скрипка взяв декілька народних пісень і співає їх із душею. Він зробив так, як відчуває, – на сучасному рівні. І на Співочому полі, на фестивалі «Країна мрій» він співав «Не питай, чому в мене заплакані очі», і вся молодіжна аудиторія його підтримала. Як це було приємно! Вони, мабуть, вперше слухали цю народну пісню, цей народний романс. Але вони його почули і підспівували йому. Ця пісня є і в моєму репертуарі, вона є народною.

І.О. Ще Іван Драч казав:

А пісня – це душа. З усіх потреб потреба.

Лиш пісня в серці ширить межі неба.

На крилах сонце сяйво їй лиша.

Чим глибше пісня, тим ясніш душа.

З сивої давнини, покоління за поколінням щедро народжуються від рідної землі, сонця, неба, води, вітру дивні звуки мелодій, неповторна магія слова, що ведуть нас по стежках рідного краю. Ті стежинки переплітаються, біжать і виходять на широкий шлях високого творчого генію народу. І якщо цей геній живе й сьогодні, не згаснув, то тільки тому, що живе пісня.

З усіх видів народного мистецтва пісня чи не найглибше розкриває багатство душі народу, його творчі сили. Здавна народна пісня враховується при визначенні історичного обличчя нації.

С.М. Я хочу повернутися до народної пісні, яку виконують фахівці, я маю на увазі – оперні співаки з академічними голосами. Не завжди це добре. Люди, які звикли співати арії, де повинна бути і сила голосу, і техніка, тому що це велике вокальне навантаження, не всі можуть справді достойно з відчуттям народної пісні її передати. Іноді оперні співаки народну пісню виконують як арію із опери, не задумуючись над душевним словом, що в пісні повинно бути передано. Народ співав душею. Іноді народній пісні роблять негарну послугу наші посиденьки за столом. Забувають, що народна пісня не співається криком, змаганням, хто голосніше. Іноді треба не думати про голос, а заспівати душевно, наскільки дозволяє голос. Іноді пісню можна прошепотіти, а вона пройме душу більше, ніж висока нота в оперного співака.

Великим співаком і знавцем народної пісні був і є Дмитро Гнатюк. Він її вмів передати так, що вона за душу брала. Дуже обережно треба ставитись до народної пісні і сучасним співакам, і оперним, і простим людям.

Хочу сказати декілька слів про сучасну пісню. Пісня пісні - велика різниця. Є пісні, які лишаються, є пісні, які не всі розуміють. У нас слухачі дуже різні. Одним треба те, що співає Сердючка, бо та пісня заводить, а іншім треба така пісня, що зворушить душу, може, навіть, примусить очі зволожитися. Лариса Петрова пише такі поезії. Якщо музика написана вдало, то справді пісня проймає. Але не на всіх концертах вони сприймаються. Як і все в нас було, є й лишається – високе мистецтво і масова культура. І ми від цього ніде не дінемось. Наше завдання в масову аудиторію не подавати ширспожив. А саме найболючіше те, що є люди, яким це подобається. Звідси вся наша біда. А тим більше зараз така ситуація, що хто платить, той замовляє музику. А якщо той, хто платить, має отакі смаки, то відповідно є артисти, які хочуть годувати своїх дітей і йдуть на поводу таких замовників. І вони заробляють, як можуть. Коли організовуються іноді концерти, то кажуть, є хороша пісня, а ще треба, щоб вийшов хтось, і оголився, і покрутився. Але замовляє не молодь, замовляють люди вже з досвідом. Вони теж є різні, але в них є гроші. І серед усіх цих «треба», «хочу» необхідно знаходити якусь середину, щоб не страждала пісня і не страждав той слухач, який розраховує на духовність і отримання якоїсь естетичної насолоди.

І тому я просто щаслива, коли на концертах до мене підходить молодь і каже: «Ви мені змінили погляд на народну пісню!!!». Іноді на концертах я показую бандуру, але під бандуру я співаю не народну пісню, а хорошу сучасну пісню, або сучасний український романс, а він є і буде існувати. Я схиляю голову перед романсом, перед цим жанром, тому що це саме те, що повинне зачіпати душу. Романс – це висока поезія, це – сповідь виконавця. Виконаваець повинен щиро пройнятись тим, що він доносить слухачам. І коли до мене підходять молоді люди і кажуть: «Ви мені допомогли змінити ставлення до бандури», я радію, бо бандура - теж болюче моє питання. З бандурою звикли бачити тільки народну пісню. Це дуже вузький жанр. А чому під гітару можна співати душевну сучасну пісню, а під бандуру ні?

Серед багатьох жанрів і форм української народної творчості важливе місце займає романс – сольна, лірична пісня. Це, по суті, один із різновидів пісні – поняття більш широке, яке охоплює різноманітні види сольної творчості. Характерними рисами цього жанру є перевага інтимних мотивів, відображення почуттів та настроїв. У наш час романси широко розповсюджені і в селах, і в містах серед усіх верств суспільства. Про це розповідаю моїм студентам під час занять.

Народні романси часто звучать на моїх концертах, займають помітне місце у моїй творчій діяльності. Порівняно з хоровою піснею, романс є в цілому більш «вибагливим», витонченим видом мистецтва. Сама його природа вказує на те, що для його виконання потрібні відповідні умови.

Багато прекрасних романсів створив народ на тексти відомих або й невідомих поетів. Побутуючи в усній народній традиції, вони нерідко поширюються в різних варіантах, часом істотно відмінних від своїх літературних джерел. Автори текстів багатьох романсів уже забуті, і лише окремі риси змісту та стилю вказують на їх літературне походження («Місяць на небі», «Чорнії брови, карії очі», «Ой покрились білим снігом полонини»…). У народних романсах супровід є обов’язковим в умовах мого концертного виконання. Різкої межі між романсом та власне піснею, звичайно, провести не можна. Однак у народній творчості помітного відокремлення романсу від пісні я не спостерігаю. Народні романси, в тому числі і романси, які створені композиторами і стали народними, зберігають переважно строфічну форму та пісенний характер мелодики. Тому термін «пісня-романс» є найбільш точним і відповідним природі цього жанру.

Пісня-романс виникла на Україні приблизно в другій половині 18 ст. Якраз у цей період вона набуває таких форм, які дозволяють говорити про неї, як про самостійний жанр.

Багато буває труднощів у моїй творчості. Слухаючи пісню, мені іноді здається, ніби це не те, або ніби я це вже чула, або здається, що пісня не піде. Я виношу її на суд слухача на концерті, а вона сподобалася. Буває навпаки, вкладаєш душу, вкладаєш своє серце, прагнеш досконалості, а щось не те, можливо цілий рік доведеться шукати, як її співати, щоб вона була не нудною. Ці питання турбували і турбують мене, й однозначної відповіді, як треба співати, що треба співати, щоб завжди був успіх, я ще не можу дати. Я - у пошуку.

І.О. Отже, як бачимо, народна пісня народжується, розповсюджується і стає надбанням українського народу. Морально чисті, щирі і прості українські пісні відіграють неоціненно виховну роль, вчать нас народної мудрості та краси. Творить і береже ці дорогоцінні перлини наш народ. Він співає в радості й зажурі. Пісня – його величний храм любові до людини, до батька й матері, до рідної української землі.

 

Бесіду провів

Ігор Олександров, журналіст

Monday, 19 October 2009 11:32

Трибуна України,

www.ukrtribune.org.ua

автор: Ігор Олександров, журналіст

видання: Інтернет-видання "Трибуна України", час видання: 2009

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua


19/02/2010