Олена Теліга - жінка і поетеса (власне історико-літературне дослідження)

ОЛЕНА ТЕЛІГА - ЖІНКА І ПОЕТЕСА

(власне історико-літературне дослідження)

 

О Україно! Хай нас людство судить, -

Тобі одній - думки і кожний рух!

Твоїм щитом — гарячі наші груди,

Твоїм мечем - ці мільйони рук!

О. Ольжич

 

Заповідала "Не треба смутку!" Кликала недавніх однодумців-патріотів, своїх друзів зібратися відразу,

 

Щоб далі йти - дорогою одною.

Заметемо вогнем любові межі.

Перейдемо убрід бурхливі води,

Щоб взяти повно все, що нам належить,

І злитись знову зі своїм народом.

 

Чи думала 35-річна Олена Теліга в лютневу ніч 1942 року перед розстрілом у підвалах НКВД - гестапо по вулиці Коровника (Володимирська), 31 про бездомність чорного провалля, яке не дозволяє усім нам, тоді й зараз сущим в Україні, йти дорогою одною?

 

І в павутинні перехресних барв

Я палко мрію до самого рання,

Щоб Бог заслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть - не зимне умирання.

 

Це поезія високої ідейної напруги, "настояної" на гострому усвідомленні появи в її долі такої миті остаточного вибору, яку можна не відчути, яку не можна оминути. Інакше буде втрачена будь-яка доцільність життя.

Хвиля арештів українських патріотів прокотилась по Україні. Як це вона, голова Спілки письменників, редактор літературного тижневика "Літаври", поетеса, яка гартує навколо себе літературну молодь, допомагає голодним, хворим, яка повсякчасно на видноті, енергійна, елегантна і бадьора, відступиться, заховається, замовкне? Хіба це не означатиме поразку і не свідчитиме, що вона складає від безпорадності й страху за своє життя руки?

Народилася Олена 21 липня 1906 року в Еллінському під Москвою. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга. Зростала Оленка в достатках, під опікою гувернантки, багато читала, була дитиною розвинутою, рухливою, робила спроби складати вірші.

З переїздом батьків до Києва Олена почала у вересні 1918 року навчатися у третьому класі приватної Київської жіночої гімназії.

Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опинилися в еміграції, а мати з двома дітьми - в голодному й охопленому страхом Києві. Лише весною 1922 року їм вдається вибратися із совєтської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселилися в Подєбрадах у Чехословаччині. Батько стає ректором Української Академії, донька - студенткою натуральних курсів для юнаків і дівчат - українських емігрантів, які не мали закінченої середньої освіти. У 1923 році Олена була прийнята на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі. Середовище української еміграції спочатку приголомшило Олену. Усвідомлення себе українкою приходило до неї поступово, бо була вона вихована на російській культурі, дався взнаки вилив життя у Петербурзі. Поволі, майже непомітно, але нестримно, прокидалася в ній українська душа, немовби набирала сили для рішучого вибору національної позиції.

Юна Олена зробила свій вибір, вона поринула у студентське життя, була активною учасницею студентських вечорів. На одному з таких вечорів Олену Шовгенів привабив своєю виразною національною позицією молодий кубанець, бандурист Михайло Теліга, недавній старшина Української армії, який свій ідейний вибір зробив у добу Національно-визвольних змагань. Вони побралися і закінчили свій шлях на землі одночасно.

Після "гучного" весілля у празькому готелі "Централь" Михайло Теліга захистив дипломну роботу, одержав фах інженера-лісівника, і Теліги восени того ж року переїхали до Варшави.

 

Що нам щастя солодких звичок

У незмінних обіймах дому!

Може, завтра вже нас відкличе

Канонада грізного грому!

 

І напружений погляд хоче

Відшукати у тьмі глибокій —

Блискавок фанатичні очі,

А не місяця мрійний спокій.

 

Ці рядки написала Олена Теліга у Варшаві, куди молодята переїздять і де розгортається емоційний розгін передчуття чогось невідомого, тривожного і жертовного. Олена вчителює, доглядає хвору матір, яка в 1929 році помирає від лейкемії; демонструє нові моделі одягу, дискутує з друзями, духовно, передусім через осмислення історії боротьби свого народу, культурного розвитку нації, осягає "молодече бажання чину".

 

Не цвітуть на вікні герані —

Сонний символ спокійних буднів.

Ми весь час стоїмо на грані

Невідомих шляхів майбутніх.

 

На сторінках "Літературно-наукового вісника", який у Львові редагував Донців, її врешті друкують у 1928 р. поруч із поезіями її друзів-пражан Євгена Мосендза, Юрія Клена... І хоча твердо, міцно її стискає "тяжких турбот ржавіючий ланцюг", Олена живе натхненно, в особливому піднесенні. І над усе кохає свого чоловіка.

Прагнула Теліга не одного миттєвого, блискавичного, мов спалах, подвигу-самопожертви, а виснажливої, довготривалої праці на культурному фронті в умовах фашистської окупації Варшави, коли розгорнулося освітянське пробудження українців Холмщини й Підляшшя, коли Олена очолила мистецьке товариство "Зарево", коли готувала матеріали для поширення їх на підсовєтських землях України.

У 1940 році відбувся розкол ОУН на два крила - бандерівців і мельниківців. Сповідуючи святу ідею братерства в народі, органічного відчуття нерозривного зв'язку крові, Олена Теліга не могла змиритися з абсурдною позицією тих, хто в ім’я пріоритету партійних програмованих засад наважується на братовбивство.

Убивство пострілом у спину 30 серпня 1941 року на вулиці Житомира двох багатолітніх членів Проводу ОУН Миколи Спіборського і Омеляна Сеника-Грибівського потрясло Олену Телігу. Важко в це було повірити, важко пережити, але вона закликає "не допустити до створення атмосфери для найбільшого прокляття, найбільшої згуби нації - братовбивчої війни".

Олена Теліга закликає йти разом до "правдивої великої брами, над якою віють непідроблені, не перелицьовані прапори нашого Духа і яка веде на широкий шлях відродження нашої нації".

Нове Українське мистецтво, переконана Теліга, "мусить собі яскраво усвідомити, що є багато речей і справ, потрібних нашій нації, якими має займатися наука, пропаганда, навіть поліція, але ні в якому разі не мистецтво". Треба рішуче відрізняти публіцистичний твір, агітаційний листок, емоційно гарячий заклик від мистецького твору, бо "найяскравіший плакат є лише плакатом, а не образом".

Вона закликає піднімати "прапори найліпшого вияву нашої національної духовності", повністю солідаризуючись зі своїм побратимом поетом Олегом Ольжичем, який вважав: "Майбутнє України лежить у відродженні української духовності".

Слово повинно стояти поруч із мечем, особливо в час відродження творчості української духовності, коли легковажити силою слова означає витрачати духовну міць, ідейну мужність, морально знесилюватися. Якщо людина духовно ослаблена, вона не здатна втримати в руках зброю.

Олена Теліга - ця горда, духовно велична українська патріотка - повертається в наш день і запитально дивиться в наші очі. Чому й до сьогодні ми не змели "вогнем любові межі", які розкривають національну солідарність між різними патріотичними задекларованими орієнтаціями щодо перспектив державного будівництва, чому ми й досі не здатні перейти "убрід глибокі води" взаємної недовіри і надмірної політичної амбіційності? Чому ми поборюванням під чистими прапорами національного обов'язку сіємо у свідомості народу зневіру в свою державу, сумніви і розчарування, знесилюємо його морально, а не скріплюємо його національним братерством, відчуттям нерозривного зв'язку крові?

Олена Теліга має моральне право не тільки запитати, а й отримати відповідь. Відповідь однозначну: запорука розвою Української держави, української духовності - в єдності українського народу, в єдності національно-демократичних сил. І в цьому нам усім слід бути твердими й суворими. Як Олена Теліга.

 

Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,

Та там, де треба, я тверда й сувора:

О краю мій, моїх ясних привітів

Не діставав від мене жодний ворог.

 

 

Валерія АНАНІЧ,

студентка І курсу

(спеціальність "Фізична реабілітація"),

Газета «Університет «Україна», №4-5, 2003

автор: Валерія Ананіч, студентка І курсу (спеціальність "Фізична реабілітація")

видання: Газета «Університет «Україна», №4-5, 2003, час видання: 2003


19/02/2010