Багатогранність великого таланту

БАГАТОГРАННІСТЬ ВЕЛИКОГО ТАЛАНТУ

 

Нещодавно пройшов черговий Міжнародний конкурс органістів, що носить ім'я Великого композитора сучасності Мікаела Леоновича Таривердієва. Унікальність творчої спадщини композитора, його популярність, а також оригінальність тих творів, котрі він написав для органу, стали приводом для того, щоб цей конкурс носив його ім'я.                                                                                                                               Спадщина М. Таривердієва - музика до 132-ти кінофільмів,  три опери, два балета, сотні романсів, інструментальні цикли та вокальні концерти. Зібрання творів Таривердієва велике та до кінця поки не видане. Класика, яку поки ніхто ще не зважився виконати, продовжує лежати на полиці.  Невідома музика Мікаела Таривердієва через 13 років після смерті композитора, можливо, ще чекає свого часу.

І сьогодні його ім'я, доля і творча спадщина, як і  раніше, викликають величезний інтерес.

На третьому курсі Мікаел уже писав романси, на четвертому - музику до кіно. У 26 років його прийняли до Спілки композиторів СРСР, правда, на цьому «любов» колег до безпартійного волелюбного лірика закінчилася.  Вони вдавали, що композитор Таривердієв у списках Спілки не значиться.

Я розкажу лише про декілька зустрічей із Композитором як журналіста та намагатимусь розповісти те, що в радянські часи залишалось «за кадром».

Я закоханий у музику М. Таривердієва по численних фільмах: «Король-олень», «Помилка резидента», «До побачення, хлопчики», «Сімнадцять миттєвостей весни», «Іронія долі, або з легкою парою»… По кількості написаної музики до кінофільмів (132) на сьогодні його ніхто не перевершив у світі. Пік популярності Мікаела Таривердієва припадає на 70-ті роки. Саме у ці роки з'являються найзнаменитіші фільми з його музикою «Сімнадцять миттєвостей весни» та «Іронія долі». Його музику можна впізнати з перших тактів. Незалежно від того, в якому жанрі вона написана - чи то музика для кіно, театру, опера або романс. Вона завжди відмічена його неповторною інтонацією, вона має свої власні риси. Займатися аналізом творчої діяльності Мікаела Таривердієва – складне заняття, хай цим займаються професіонали!

Вперше я зустрівся з композитором, коли прийшов брати інтерв'ю до Будинку органної музики у далекому 1978 році. Мікаел Таривердієв побачив у моїх руках фотоапарат NIKON (на ті часи - дуже велика рідкість) і наша бесіда почалася у зовсім іншому напрямку. Ми не випадково заговорили з ним про фотографію. Виявилось, що вдома у нього величезна власна фототека. Так, або приблизно так, він розповів про себе як про фотографа:

- Я фотографую з тієї пори, як пам'ятаю себе. В усякому разі, знімати я став одночасно з початком занять музикою. І, як повелося, в тому й іншому - починав із наслідування. Батьки подарували мені камеру, але з тієї пори в моїх руках перебувало багато апаратів. Як усякий початкуючий аматор, я знімав на прохання друзів. Знімав, звичайно, погано, хоча моїх шкільних товаришів це цілком влаштовувало. Пізніше, коли я вступив до музичного інституту імені Гнесіних, моє фотозахоплення стало в нагоді. Тоді-то і зрозумів, що фотографування природи захоплює мене більше всього. Фотографія стала для мене частиною життя, можливо, навіть якоюсь мірою продовженням моєї творчості. Під час роботи над музикою я завжди пам'ятаю, що працюю для людей, а фотографую - завжди для власного задоволення.

Як затятий фотограф під час відвертої бесіди з Маестро, я на якийсь  час забув мету свого візиту і тему інтерв'ю. Мікаел Таривердієв, учень Арама Хачатуряна, створив безліч блискучих творів у самих різних жанрах. Саме це було темою мого інтерв'ю. Творчість Мікаела Таривердієва заслужила всенародну любов. Він навіть увійшов до книги рекордів Гіннеса, до речі, єдиний композитор, як володар найбільшої кількості національних премій за кращу музику до фільмів. Він - Лауреат премії Американської Академії музики, за музику в кіно. Широко відомі роботи для кіно затулили величезний пласт творчості Мікаела Таривердієва. Вокальні цикли, твори для органу, опери, балети, інструментальні концерти - все це залишалося в тіні.

Він був спортсменом, фотографом, за рік до смерті потрапив у список секс-символів, багато років славився як плей-бой і світська людина, вів телепрограми. М. Таривердієва можна було вважати щасливчиком. Народився в інтелігентній родині. У Гнєсинці він - єдиний із оцінкою «5+» витримав конкурс, котрий був 7 осіб на місце, та потрапив до курсу Арама Хачатуряна. Він із початку і правильно вибрав шлях, був затребуваний.

Але «за кадром» залишалися трагедії, котрі супроводжували Мікаела Леоновича все його життя. Найбільші біди приходили, немов пошесть, на підйомі його популярності.

Перший публічний успіх М. Таривердієва пов'язаний із фільмом «Людина йде за сонцем» (режисер Михайло Калік). Вони обидва повинні були їхати презентувати фільм на кінофестиваль до Франції. Але режисера, за плечима якого були табори, не випустили. Їхати один композитор відмовився. Хоча Іван Пир’єв, що очолював у той час Спілку кінематографістів СРСР, попереджав: «Не поїдеш - станеш невиїзним». Так і відбулося - 12 довгих років Мікаела Леоновича не випускали за кордон. Про це мало хто знає, тому і вважають його дуже радянською людиною. А він не був ні радянським, ні антирадянським, його можна назвати аполітичним.

З Тетяною Ліозновою після роботи у «17-ти миттєвостях весни» композитор взагалі перестав спілкуватися.

- Сцена зустрічі Штірліца із дружиною у кафе по кінематографічних мірках нескінченно велика. Упродовж чотирьох із гаком хвилин звучить тільки моя музика. Сцена вийшла сильною, цю партію режисер явно виграла. Але епізод, коли напередодні Дня Червоної Армії Штірліц співає народну пісню, вийшов фальшивим. Я був проти нього, про що і сказав Ліозновій. Із цієї миті наші відносини зіпсувалися, але ще були терпимими. Та нанівець їх звело прохання Ліознової розсудити її з Юліаном Семеновим. Режисер вважала, що має право заявити про себе в титрах і як сценарист. Драматург категорично заперечував. Я прийняв сторону Семенова і жорстоко за це поплатився. Ліознова була така зла на мене, що поставила мене в титрах після помічника звукорежисера, а зі списку на Держпремію викреслила. Але я це пережив.

Та на цьому пригоди з «17-ма миттєвостями весни» не скінчилися. До Спілки композиторів СРСР «прийшла» телеграма наступного змісту: «Счастлив успеху моей музыки в вашем фильме. Франсис Лей». Та після експертизи телеграма виявилася фальшивкою. Перш, ніж вдалося встановити, що «телеграма» від французького колеги була фальшивкою, композиторові багато що довелося пережити. М. Тарівердієву довелося виправдовуватися перед колегами, котрі звинувачували його у плагіаті. Є думка, що до цієї справи доклав руку Микита Богословський. На запит із цього приводу Франсис Лей відповів, що це - провокація, і що він ніколи не посилав телеграми такого змісту до Спілки композиторів СРСР.

Історія з телеграмою, яка мала міжнародний розголос, стала для М. Таривердієва драматичною подією, що підірвала його здоров'я (перший інфаркт). Розголос той скандал отримав величезний. Композитор дізнався ціну і популярності, і людської ниці. Авторство цієї телеграми до цих пір остаточно не з'ясоване. Жоден із численних концертів протягом декількох подальших років не обійшовся без питання: «А правда, що Ви вкрали музику? Чи вірно, що держава за Вас заплатила?». Почалося звичайне, злобне цькування, що розгорталося на тлі тієї самої популярності, цькування під світлом усіх можливих прожекторів. Це був черговий удар, а може бути і розплата за публічний успіх. І через якийсь час Композитор відмовився від концертної діяльності. І все це нашаровувалося на серці, яке і так було не дуже здоровим.

Ельдара Рязанова Мікаел Леонович дякував за можливість працювати у фільмі «Іронія долі». Вони єдині з Ельдаром Олександровичем у любові до поезії. Адже вони першими познайомили масового глядача із поезією Марини Цвєтаєвої, Бели Ахмадуліної. Ефект від картини був такий, що пісні з фільму співали у підворіттях.

Жінки грали в житті М. Таривердієва надзвичайно важливу роль. Його ставлення до них змінювалося в різні роки діаметрально протилежно. Він їх обожнював, потім він їх зневажав, але він неймовірно від них залежав і не міг без них жити.

Він був одружений кілька разів, кожного разу ненадовго. Останніми роками він признався, що шукав у шлюбі «затишну пристань». Але кожного разу знову знайдена «затишна пристань» виявлялась  черговим «вулканом пристрастей» та закінчувалася розривом відносин.

Через 10 років після «Іронії долі» М. Таривердієв практично подарував Е. Рязанову сюжет фільму «Вокзал для двох». Тільки вибрані знали, що образ піаніста у виконанні актора Басилашвілі змальований з реального життя композитора. Ця історія дійсно мала місце в житті Мікаела Таривердієва. Йдеться про його роман із Людмилою Максаковою, в яку він був шалено закоханий. Роман цей закінчився трагічно. Якось удвох із Людмилою Максаковою вони їхали його машиною уночі, за кермом якої була вона. Із кущів, просто під колеса вискочив чоловік. Людина загинула. Мікаел пересів за кермо й узяв відповідальність за те, що трапилося, на себе. Почалися судові розгляди. Те, що під час них потрібно було знаходитися за гратами, Мікаела Левоновича просто вбивало.  Процес тривав два роки. В результаті Таривердієва засудили. Від  в'язниці його врятувала амністія. В один із критичних моментів, коли вирішувалася доля композитора, Людмила Максакова виїхала з Москви. У нього на нервовому ґрунті віднялися ноги. Відносини з Максаковою він порвав, хоча це коштувало йому величезних душевних і фізичних страждань.

Потрясіння, що йшли одне за одним, розхитували здоров'я композитора. Доконала його остаточно історія з балетом у Великому театрі, котра поставила перед необхідністю операції на серці.

- За тиждень до прем'єри вистави «Дівчина і Смерть» її зняли, і я викинув партитуру у відро для сміття. Я дуже переживав цю історію. Знайомі мене часто вітали: «О! Живий класик іде!». На що я відповідав: «Напівживий романтик». Мене сприймали переважно як кіноавтора, адже працею для кіно я заробляв гроші. А для душі займався фотографією і складав опери, симфонії, романси, органні та скрипкові концерти.

Черговий раз я зустрічався з Мікаелом Таривердієвим у трагічному 1986-му році в Києві перед його поїздкою до Чорнобиля. Він виступав перед тими, хто працював на тоді ще не прикритому до кінця саркофагом реакторі Чорнобильської АЕС. Він не збирався нічого писати з цього приводу. Але Чорнобиль став тією трагедією, яку він бачив і не зміг пережити. Тому через півроку після цієї поїздки Симфонія для органу «Чорнобиль» з'явилася сама собою, неначе була почута і записана композитором. Ось що він писав через деякий час після поїздки:

- Враження, яке я виніс із цієї поїздки, було приголомшливим. Спочатку я навіть не припускав, що воно виявиться таким сильним. Неначе я сам став частиною цієї Зони. Неначе піддався якомусь опроміненню. У моєму житті з'явилася нова точка відліку. Не знаю чому, але те, що відбулося у Чорнобилі, пов'язалося всередині мене з тим, що відбулося з американським космічним кораблем «Челленджер». У моєму житті з'явилося відчуття, що час кінця світу настав. Ви чекаєте на вогняний дощ, який проллється на землю? Ось він. Він уже йде. Я не збирався нічого писати про Чорнобиль. Весною 1987 року Симфонія для органу з'явилася в мені сама. Вона прийшла відразу, цілком. У мене було таке відчуття, неначе я – тільки приймач, який впіймав відлуння Апокаліпсису. Я писав ту музику, яку чув усередині себе. Так, я почув одну з самих незвичайних своїх музик. Усе це нагадувало вражаюче передбачення Андрія Тарковського у фільмі «Сталкер». Але це був уже не фільм. Це було життя.

У Мікаела Таривердієва Смерть була прописана в музиці симфонії «Чорнобиль» - у ній ніби лунають голоси янголів. У травні 1996 року Таривердієви відлетіли на фестиваль «Кінотавр» до Сочі. Провели там два місяці, зворотні квитки купили на 25 липня. Мікаел Леонович дуже хворів, але в ньому жила надія подолати недугу. Він розумів, що йде. Таривердієви повинні були відлетіти цим рейсом, але перед самим відльотом йому стало зле. Мікаел Таривердієв помер у Сочі 25 липня 1996 року.

Він залишився у пам’яті тих, хто його знав, красивим, імпозантним, який любив добре вдягатися, добре виглядати, красиво говорити, справляти враження; але за всім цим стояла довірлива, беззахисна і така пристрасна натура.

Мікаел Таривердієв - композитор дивної долі. Його знають ось уже декілька поколінь людей. Мрія ідеального, ностальгія по ідеальному - головна інтонація його музики.

І ця головна інтонація залишиться із нами назавжди, поки житиме пам'ять про Композитора.

В останньому інтерв'ю, яке дав Мікаел Таривердієв у Сочі у липні 1996 року, відповідаючи на модне тоді питання: «Чому Ви не виїхали з цієї країни, яка спричинила для Вас стільки неприємностей?», він, напівжартома, напівсерйозно відповів: «Я люблю свій диван».

Він міг багато без чого обійтися. Але не міг жити без любові. І цю форму свого життя з любов'ю він вкладав і в поняття свого будинку. Просто країну свою він вважав частиною свого будинку.

І я тепер пишаюся тим, що в моїй величезній фототеці (більше 80 000 одиниць) є унікальна фотосесія, присвячена Великому Композиторові.

 

Ігор Александров, журналіст

Подана ексклюзивна фотографія Мікаела Таривердієва

з особистої фототеки автора, які ще ніде і ніколи не публікувалися

автор: Ігор Александров, журналіст


19/02/2010