Кіно у стилі арт-хаус: Рената Литвинова й "Остання казка Рити"

 

Кіно у стилі арт-хаус: Рената Литвинова й "Остання казка Рити"

Ніна Головченко 

Зима, мереживо інею, холодний білий сніг. Чорні тоненькі силуети дерев. Автомобіль. Радіоприймач у руках молодої пані.

Дама у шляпі та хутряному чорно-білому напівпальто. Цяточка кривавої помади. Кремово-теплий колір обличчя.

Заставки з титрами, що знімаються з екрану як тоненькі крижинки.

Так вишукано-химерно починається новий фільм Ренати Литвинової «Остання казка Рити» (2012), прем’єра якого відбулася і в Києві…

Стиль кіно цієї режисера упізнаваний: свідоме уникання органічності та одноманітність в акторській грі; натомість свідоме відтворення природності у примітивності людського буття; химерне вбрання (корона/кокошник, розкішні вечірні сукні); химерні атрибути (мертва/жива руда куниця в руках героїні Ренати Литвинової); гра із символікою кольорів (чорного, білого, червоного, жовтого, фіолетового); культ цигарок і шампанського; дивна пісня про «дождь и ложь»:

Я в твоих руках, усну и не проснусь,

Я помню как, я знаю наизусть.

И каждый раз, когда приходит ЛОЖЬ,

Я ухожу, и превращаюсь в дождь…

Про що цей фільм?.. Тема смерті розгортається в лікарняній палаті як історія останніх днів молодої жінки Маргарити Готьє. Ім’я головної героїні багатозначне: на прізвище Готьє у глядача одразу виникає кілька асоціацій. Насамперед, щодо популярного австралійського музиканта 21 століття Воутера («Воллі») Де Бекера ‒ Готьє (Gotye), відомого як представника альтернативного інді-року. (Цей ряд аналогій цілком доречний, тому що одним із продюсерів та автором пісень до фільму є співачка/композитор/музикант/поет Земфіра, представниця російського альтернативного року). Музика Готьє може бути дуже химерною й ексцентричною, дуже простою, дуже таємничою, дуже емоційною або меланхолійною, дуже м'якою і ніжною, дуже камерною, мрійливою, але не примітивно-попсовою, не масовою http://www.youtube.com/watch?v=8UVNT4wvIGY. Інший асоціативний образ – французький поет 19 століття Готьє Теофіль, творчу манеру якого тлумачать як декаданс чи премодерн. Поет-естет, що сповідував принципи поетичного угруповання «Парнас»: «Мистецтво заради мистецтва». Окрім того, ім’я героїні фільму та її прихильність до жовтого кольору викликає в уяві й образ героїні з роману «Майстер і Маргарита» письменника радянського андеґраунду 30-х років 20 століття Михайла Булгакова ‒ Маргарити. Тобто, завдяки отакій низці символічних алюзій, глядач одразу має збагнути, що в кіно йдеться про витончену, делікатну, інтелігентну, нетипову жінку.

Литвинова не торкається злободенних чи політичних тем у фільмі; вона переймається вічною проблемою духовних цінностей людства.

Жанр – фентезі ‒ казка, як зазначено у назві. На екрані переплітається кілька світів: перший ‒ світ цинічних лікарів, реальної лікарняної палати для безнадійно хворих в аварійному корпусі московської клініки; другий ‒ світ мертвих із його представниками та атрибутами (куницею-опудалом, що оживає саме у світі мертвих; чорною короною/кокошником та чорними крилами у вбранні Тані Неубивко; косою, чорним воронням), саме через цей світ згодом має пройти героїня. Третій ‒ світ Космосу, куди переходять душі тих, хто вміє Кохати, після того, як Смерть виконає свою функцію і проведе їх за межу, в «Запределье» (образ-символ цього світу – пам’ятник Юрію Гагаріну з опущеними руками/крилами; його підняті до неба руки/рухи можуть бачити тільки обрані…).

Сюжет. Маргарита Готьє, лікар, потрапляє до лікарні. Про це клопоталася її подруга, колишня однокурсниця, Надя. Але надалі Надії бракує мужності провідувати подругу у віддаленій палаті, бо вона знає про її смертельний діагноз. Тоді цю місію на себе перебирає чорна королева/птаха смерті в чорній короні/кокошнику та крилами ворона – чарівна блондинка, яка бере ім’я Тані Неубивко та називається однокурсницею подруг. Вона провідує Маргариту, розмовляє з нею, організовує прощальну вечірку в кав’ярні «Запределье», виконує останні бажання покійниці про візит красивої смерті у жовтій сукні та келих шампанського. Виконує останню волю покійниці щодо розвіяного по місту праху. Дбає про згорьовану душу Надії, яка ніяк не знайде спокою, ‒ і приводить до неї у сні Маргариту, яка прощає нерішучу подругу. Опікується коханим Маргарити – Миколою, який сумує за жінкою: Миколі щастить побачити підняті до неба – до Космосу – руки Юри Гагаріна. А значить, він віднайшов свій Космос ‒ Кохання. Правда, після того, як із туги за коханою стріляв собі у виски аж із двох пістолетів…

Бо саме такими, хто уміє кохати, опікується Смерть. «Мы любим именно те души, которые способны любить. Остальные нам не интересны», ‒ кілька разів наполегливо повторює протягом фільму Таня Неубивко.

Образиерої фільму. Завчасно скошена невиліковною хворобою Маргарита ‒ молода жінка, яка нічого не може із цим зробити. М’яко, покірливо, але елегантно, естетично вона проходить усі останні етапи життя: в залишках колись розкішних стін із закладеними вікнами терпляче очікує лікарів, подруг, новин. Намагається зрозуміти відчуття, які приходять у химерних снах про сани на снігу, в яких її везуть вперед ногами; про домовину, в яку її укладає заживо покійна матір, та прикрашає жовтими квітами. Без скандалів знаходить спільну мову із вередливою нечесаною підозріливою сусідкою по палаті. У передсмертному листі пише коханому, аби підтримати його: «Я вернусь..» І приходить, приходить у ві сні до подруги Надії, яка не може віднайти спокою після смерті Маргарити, бо не провідувала, не розраювала, не захистила від цинізму прозектора під час розтину. Маргарита пробачає Надії, і та вперше за весь фільм майже посміхається. Маргарита завжди елегантно вбрана в шляпки, шалі, сукні червоного, зеленого кольорів, закутана у хутро, зачесана, послуговується парфумами, її образ супроводжують червоні і жовті квіти. Вона стабільна в опозиції до обідраних стін палати, до байдужості, до грубощів, до підступності.

Надія проходить найбільший розвиток у фільмі: через усвідомлення невідворотності хвороби подруги спершу втрачає будь-яке бажання до спротиву: вбрана у чорний капелюшок, тихо сидить на стільці і постійно п’є. У лікарні серед колег вона не має ніякого авторитету, але по інерції тримається за роботу. Через те її несміливо-розпачливе прохання про те, щоб щодо Маргарити не виконували традиційну процедуру розтину, просто не почули. За що потерпає – платить рахунки ‒ Надія: втрачає подругу й повагу колег? За те, що придушує в собі справжні почуття. Через півроку після смерті Готьє змучена Надія нарешті вибухає: нападає на прозектора, б’є його по пиці до крові, присмалює цигаркою за те, що він після розтину залишив в утробі покійної Маргарити недопалок… Той покликав на захист головного лікаря, на пихаті зауваження якої Надія несподівано брутально відповіла: «Да пошла ты… Я увольняюсь». Цей неконтрольований спалах емоцій розрядив напругу в душі Надії, а візит вбраної у бант із цигарок померлої подруги у ві сні повернув уміння посміхатися. Надія набула нарешті душевної рівноваги.

Таня. Головна героїня фільму за своїми функціями (вона символізує Смерть) є опозиційною до лікарів, які мають демонструвати гуманізм, дбати про здоров’я людей і які є певним тлом усього дійства. У своєму світі кожен із цих персонажів має свій колір: лікарі у білому; королева смерті – в чорному. Однак, у цинічному конвейєрі земного буття лікарі забули про основне своє завдання: не навідують хвору, не лікують її, не дбають про її психологічний стан, на «п’ятихвилинках» безсторонньо констатують кількість смертей та стать померлих; під час обов’язкового розтину цинічно здійснюють ритуал, а не досліджують проблему. Аби полегшити останні хвилини життя Маргарити, гуманну лікарську місію перебирає на себе Смерть.

Таня Неубивко з’являється в цій московській лікарні в білому халаті, як Воланд біля Патріарших ставків у Москві. Аби відновити рівновагу у світі. Аби нагадати людям про головні цінності: Любов, Красу, Добро, а не «движимое и недвижимое имущество» (тема квартири Рити чітко звучить у діалогах подруг як своєрідне відлуння вічного для наших теренів меркантильного «квартирного питання» за Булгаковим).

Естетика кадру – найбільш привабливий аспект цього кіно. Мережаний зимовий чорно-білий пейзаж лісу – і червоні двері як межа між живим і мертвим світом. Яскраве світло на естраді, коли співає блондинка із зеленим мікрофоном, який дістали із червоного футляру: дивна яскрава мелодія Смерті – для Маргарити (Не надо со мной разговаривать, слушайте / Вы обязательно что-то разрушите / Если нет основания на собиранья цветы и признания / Громкий смех, так нельзя / Я люблю вас всех / Скоро я уеду в другие края…) У кадрі домінують красиві, молоді, стрункі жінки, а не опецькуваті тітки чи мужикуваті начальниці. І неперевершений кадр горя Надії: вечірнє червоно-чорне вбрання, пляшка «Абрау-Дюрсо», великі чорні птахи-ворони, густі лапаті білі сніжинки і зламані, нестійкі рухи жінки, яка не може знайти собі місця від розпачу…

Проблематика. В «Останній казці Рити» йдеться про складність, жорстокість, цинізм життя людини у земному світі: меркантильність, байдужість, хвороби, зруйнований старий світ цінностей (метафора/рефрен фільму – розламані/знищені старовинні будівлі й інтер’єри); безпардонність взаємин (запис у щоденнику сусідки по палаті: «Рита скоро помре…»); примітивний рівень взаєморозуміння, коли подруга, що ні разу не зайшла в палату до хворої, звинувачує Миколу, коханого покійниці, в претензії на квартиру померлої коханої жінки. У порівнянні з байдужістю та меркантильністю Життя, Смерть у цьому фільмі гуманна: виконує останні забаганки Рити, творить для неї останню казку.

Цінності, які сповідує автор фільму Рената Литвинова, сталі в усіх її творах. На це натякають алюзії (самоцитації) на інші роботи режисера: квітка у горщику – для покійниці; хустина на голові – атрибут класичної жінки в найвідповідальніші моменти життя; підкреслена жіночність – сукні, спідниці, панчохи. Хоч і подрані… («Небо. Самолет. Девушка» (2002); «Богиня: как я полюбила» (2004).

Рената Литвинова вкотре ставить проблему браку щирих почуттів, порушення рівноваги у світі, що втрачає справжні пріоритети.

Наполегливим рефреном у фільмі з радіоприймача, якого не випускає з рук Таня Неубивко, звучать новини про розламані, розваляні, спаплюжені старі будинки, що були символом культури та іншої історії цієї країни, символом іншого життя. Мимоволі спливає на думку фраза професора медицини Преображенського з роману «Собаче серце» того ж таки Булгакова: «Что такое эта ваша разруха?.. Разруха не в клозетах, а в головах…» Кілька разів із уст цієї героїні у фільмі звучить питання щодо «разрухи»: «Кто в этом виноват? Мер?..» І ніхто з персонажів цієї могильної історії не дає відповіді на головне питання. Пам’ятаємо, що Булгаков іронізував у своїх творах щодо безбожної влади більшовиків, вважав, що це ВЛАДА спотворила і Москву, і людей, і цінності. Влада людей, «которые, вообще отстав в развитии от европейцев лет на 200, до сих пор еще не совсем уверенно застегивают свои собственные штаны!»

Пройшло майже 100 років з часу публікації творів Михайла Булгакова, і вже більше 20 років пострадянський простір живе без тієї влади. Але ж що живе у наших головах і серцях?..

Очевидно, на переконання Ренати Литвинової, пріоритети й цінності в нашому житті формує не влада, а кожна конкретна ЛЮДИНА. І якщо ми хочемо жити в гармонійному небайдужому світі, то мусимо дбати про це, а не сподіватися на владу. А поки що в нашому світі найгуманнішою виявляться… смерть.

Як і все, що створює Рената, цей фільм має глибокий підтекст. І щоб його відтворити, треба розкодовувати символіку твору. Бо на рівні сюжету та емоцій це кіно видається банально-примітивним. Рівень співтворчості з режисером/актрисою фільму Ренатою Литвиновою і визначає рівень інтелектуально-естетичної насолоди глядача від перегляду твору.

Своєрідна рафінована художня форма вираження у поєднанні з високою етикою і є провідною ознакою кіно у стилі арт-хаус, що створюється на противагу так званому мейнстріму.

 

Довідка Вікіпедії:

Арт-ха́ус (англ. Art house, букв. «дом искусств»; также называемый «art cinema», «art movie» или «art film») — фильм, нацеленный не на массовую аудиторию. Эта категория фильмов часто включает в себя некоммерческие, самостоятельно сделанные фильмы, а также фильмы, снятые маленькими киностудиями. Кинокритики часто противопоставляют эту категорию т. н. «голливудским фильмам», указывая в виде отличий: социальный реализм, авторское видение режиссёра, фокус на мыслях и ощущениях персонажа, а не движение по сюжетным поворотам.

Обычно в таких фильмах кинематографисты осуществляют поиск новых форм художественной выразительности и расширение языка кино. Поэтому просмотр этих картин рассчитан на зрителей, которые уже имеют представление об особенностях кино как искусства и соответствующий уровень личного образования, из-за чего прокат арт-хаус-кино, как правило, ограничен. Бюджеты и возможность приглашать знаменитых актёров также обычно скромнее, из-за чего создателям фильма приходится прибегать к нестандартным и творческим подходам. Как правило, это отличает артхаусные фильмы от развлекательного «мейнстримового» кино, которое нацелено в большей степени на развлечение и использует шаблонные сюжетные линии и персонажей. // http://ru.wikipedia.org/wiki/Арт-хаус

Ме́йнстрім (англ. mainstream — основна течія) — термін, що позначає переважаючий напрям у певній області (науковій, культурній, медійній тощо) для певного періоду часу. Часто вживається для позначення яких-небудь «офіційних», масових тенденцій у культурі, мистецтві для контрасту з альтернативою, андеграундом, немасовими, елітарними напрямками. // http://uk.wikipedia.org/wiki/Мейнстрім

автор: Ніна Головченко

час видання: 2013


17/01/2013