Як і чому з Великої Романії зробили "Візантію", а з провінційної Роми - "Великий Рим"

ЯК І ЧОМУ З ВЕЛИКОЇ РОМАНІЇ ЗРОБИЛИ «ВІЗАНТІЮ», А З ПРОВІНЦІЙНОЇ РОМИ – «ВЕЛИКИЙ РИМ»?

Валерій Бебик, професор,

проректор Університету «Україна»,

головний редактор українського

наукового журналу «Освіта регіону.

Політологія, психологія, комунікації»

 

 

Анотація: У статті розглядаються геополітичні причини фальсифікації історії Великої Романії (Великого Риму), яку ідеологи Священної Римської імперії германської нації перейменували у XVI ст. н.е. на Східну Римську імперію – Візантію. Водночас німецькі історики возвеличили провінційну італійську Рому, назвавши її столицею Великого Риму і так званої Західної Римської імперії, яку проголосили колискою так званої греко-римської цивілізації.

Ключові слова: Велика Романія (Великий Рим), Східна Римська імперія, Візантія, Західна Римська імперія, Рома, українська цивілізація, греко-римська цивілізація.

 

Аннотация: В статье рассматриваются геополитические причины фальсификации истории Великой Романии (Великого Рима), которую идеологи Священной Римской империи германской нации переименовали в XVI в. н.э. в Восточную Римскую империю – Византию. Одновременно немецкие историки превознесли провинциальную итальянскую Рому, назвав ее столицей Великого Рима и так называемой Западной Римской империи, которую провозгласили колыбелью так называемой греко-римской цивилизации.

Ключевые слова: Великая Романия (Великий Рим), Восточная Римская империя, Византия, Западная Римская империя, Рома, украинская цивилизация, греко-римская цивилизация.

 

Abstract: This article discusses the geopolitical reasons for the falsification of history great novel (Great Rome), which the ideologists of the Holy Roman Empire of the German nation was renamed in the XVI century BC in the Eastern Roman Empire – Byzantium. At the same time German historians orchestrated provincial Italian Roma, calling it the capital of Great Rome and the so-called Western Roman Empire, which proclaimed the so-called cradle of the Greco-Roman civilization.

Keywords: Great Romania (The Great Rome), the Eastern Roman Empire, Byzantine Empire, Western Roman Empire, Roma, Ukrainian civilization, the Greco-Roman civilization.

 

Ми вже неодноразово писали про те, що вся так звана «Всесвітня історія» – продукт безпрецедентних і масштабних фальсифікацій іудео-християнських богословів (ІІІ-IV ст. н.е.) і німецьких істориків (XVI-XVII ст. н.е.) [9; 13].

Перші, захопивши в IV ст. н.е. владу у правлячій християнській церкві Великої Романії (столиця – м. Візантій/Константинополь), кардинально переписали на свою користь Біблію – головну книгу цієї одержавленої конфесії. Саме іудео-християнська секта, яка стала домінувати у християнській церкві і Римській державі (див. рис. 1), додала до первісного тексту Біблії так званий «Старий заповіт» (міфічну історію єврейського народу) і перетворила на так званий «Новий заповіт» історію великого скіфського/коптського пророка Їсуса Христа (І ст. н.е.) [4]. А сама християнська церква перетворилася з церкви апостолів і мучеників на церкву імператорів і патріархів.

Первісний текст Біблії, судячи з її змісту та релігійно-міфологічних оповідань, був написаний на основі запозичення більш давніх релігійно-міфологічних текстів Кам’яної Могили, Сумеру/Шумеру, зороастризму, буддизму та коптської  «Мемфіської теології» [2-12].

Божий син Їсус Христос, якого іудео-християнські богослови з ідеологічних міркувань перетворили зі скіфа/копта на іудея, повторив шлях прабатька скіфів [14] – божого сина Геракла, котрого Бог (задовго до Їсуса Христа) після мученицької смерті цього популярного в античному світі героя забрав до себе на небо.

Всі інші (окрім іудео-християнських) біблійні розповіді про великого скіфа/копта Їсуса Христа були визнані «неканонічними». Нині вони відомі у богословських науках як апокрифічні і «неправильні» біблійні розповіді, котрі не визнаються чинним керівництвом провідних християнських конфесій світу.

Прибічників цих «неканонічних» біблейних текстів після відомого Нікейського Вселенського собору (325 р.н.е.) християнської церкви почасти побили камінням, подекуди засудили до каторги і вигнали у заслання [1; 15]. В результаті досягнення у такий «толерантний і духовний» спосіб конфесійної «єдності» керівники тогочасної християнської церкви (за прямою вказівкою імператора Романії) фактично «призначили» сина Божого і пророка Їсуса ХристаБогом і, згідно з канонічною Біблією, ще й сином іудейським.

А для того, щоб ці апокрифічні богословські християнські тексти ніхто не міг прочитати, поміняли коптську мову (сирійсько-єгипетську – за версією Ніколая Морозова) Великої Романії (Великого Риму або Імперії ромеїв), яка була понад 350 років державною мовою Великого Риму, на так звану грецьку мову [30].

 

Рис. 1. Карта Великої Романії (Риму) за часів імператора ромеїв – Юстиніана (VI ст. н.е.)

 

Між іншим, у канонічній історичній науці домінує думка, що першою культурою Великої Романії (Ромеї/Риму) була грецька культура. Звідси й «правильний міф», що то була греко-римська цивілізація, яка, начебто, стала основою нинішньої західної, іудео-християнської цивілізації [1; 16; 17; 32].

Але російський історик Н. Морозов «чомусь» пише:

«…Литературным и официальным языком в Великой Ромее, как называли себя всегда византийцы, и в ее столице Великом Риме…, в первые триста пятьдесят лет его существования, вплоть до отделения Египта и Сирии, был язык сирийско-египетский…

Все Ромейские императоры, начиная с Диоклетиана и кончая Василием II в XI веке нашей эры, были то далматцы, то славяне, то исавры, то македонцы. Да и войска ромейских императоров состояли целиком из готов, из славян, из малоазийских турок и из македонцев, а об эллинских полках в императорской армии еще не проговорился ни один историк» [33].

Якщо згадати слова цього ж автора, який говорить про сірійсько-єгипетську мову в Імперії ромеїв, варто уточнити, що такою мовою могла бути лише коптська мова, яка є спорідненою до давньоукраїнської мови.

Лише в цих мовах, нагадаємо, є літери Ї, Є, Ж. Ш і Щ. А сучасні копти і донині навчають своїх священників в українських семінаріях у Канаді, оскільки церковні книги коптів і українців написані спорідненою мовою [4].

Копти, так само, як і українці, люблять вишивати рушники і кодують на них свою сакральну історію. А головний герой коптських вишивок – Геракл, який вважається прабатьком скіфів/аріїв, котрий народився поблизу українського міста Пантікапеї (сучасне місто Керч). У лапідаріумі тамтешнього музею, до речі, зберігається і надгробний пам’ятник Геракла, що може бути свідченням того, що він, ймовірно, був похований саме в українському Криму.

Всі вказані вище дії іудео-християнської секти, яка перемогла у партійно-релігійній боротьбі у християнізованій Великій Романії, в подальшому викликали не тільки культурно-цивілізаційний та релігійний розкол (аж до взаємних анафем між римським папою та папою скіфів/коптів) [4], але й спричинили початок подальшого розпаду Великої Романії (Ромеї/Риму).

Внаслідок цього Велика Романія (Ромея/Рим) лише за одне століття після перемоги іудео-християн у правлячій в імперії ромеїв християнській церкві (Їсуса Христа) втратила більшість своїх земель. Серед них – усі володіння в Африці (у т.ч. коптський Єгипет) та більшість колишніх романських територій в південній Європі (окрім провінційних італійських містРома та Равенна) (див. рис. 2).

 

 

Рис. 2. Карта Великої Романії (Риму) у VII ст. н.е. (столиця – Константинополь/Візантій, італійська Рома – скромна провінція)

 

Так звана канонічна «Всесвітня історія» стверджує, що так звана Візантійська або Східна Римська імперія (за різними даними) проіснувала з 395 по 1453 рік. Ця велична глобальна держава (ще одна назва – імперія ромеїв), начебто, оформилася в 395 р. внаслідок «остаточного розділу» Римської імперії після смерті імператора Феодосія I на західну і східну частини [1; 25; 32].

Як говорять творці так званої «Всесвітньої історії», менше ніж через вісімдесят років після розділу Західна Римська імперія (чи була така держава взагалі? – В.Б.) припинила своє існування.

І ця, так звана Західна Римська імперія (провінція Романії), котра проіснувала такий мізерний термін (як для супер-держави), якимось дивом залишає так звану Східну Римську імперію (у німецьких істориків – Візантію) історичною, культурною та цивілізаційної наступницею Великого Риму.

Проте, тут яскраво проявляється кілька явних нестиковок.

Жителі так званої Східної Римської імперії, серед яких були предки сучасних українців, македонців, болгар, греків, румун, молдаван, італійців, французів, іспанців, турків, арабів, вірмен та багатьох інших сучасних народів, насправді називали себе ромеями або римлянами [1; 15; 16; 17].

Ця держава була утворена на колишніх землях троянців-теукрів, які, за свідченням Л. Гіндіна та В. Цимбурского, ще в ІІІ тис. до н.е. прийшли в Малу Азію з українських земель (так звана четверта «курганна хвиля») [21].

Свою тисячолітню імперію вони називали – Велика Романія (Рим), тобто – держава ромеїв. Столицею Великої Романії (Риму) було місто антів – Візантій, засноване у VI ст. до н.е. і перейменоване в ІV ст. н.е. римським імператором Константином у Константинополь [1; 15].

Після остаточного розпаду Великої Романії внаслідок турецького завоювання (1453 р.) це місто отримало назву Істамбул. Практично всі християнські та язичницькі храми і святилища були перебудовані на мечеті, оскільки правлячою релігією Османської імперії був іслам.

Проте грекам і вірменам, які ще з часів Великої Романії піратствували і контролювали торговий бізнес у Причорномор’ї та Середземномор’ї, турецькі завойовники зберегли можливість ходити до своїх традиційних православних церков. Константинопольського патріарха викликали до палацу турецького султана (який взяв собі на додаток ще й титул римського імператора), милостиво затвердили (за давньою ромейською традицією) на посаді і дали можливість служити церкві Їсуса Христа на благо Османській імперії [1; 15; 33].

 

Рис. 3. Німецький єврей Ієронім Вольф (1516-1580) – фальсифікатор історії Великої Романії (Риму) і автор терміну «Візантійська імперія»

 

Звідки ж узялася назва «Візантія», якщо офіційно ця держава, насправді, називалася – Велика Романія або Рим?..

Цю фальсифікацію здійснив німецький філолог єврейського походження Ієронім Вольф (1516-1580 рр.), який у 50-х роках ХVI століття працював особистим секретарем і бібліотекарем багатої єврейської родини Фуггер, що жила в Аугсбурзі.

У ті часи розрізнена Західна Європа намагалася протистояти Османській імперії (1299-1923 рр.), війська якої періодично доходили аж до Відня. І тому ідеологічне озброєння (й об’єднання) розрізненої Західної Європи було, як кажуть, на часі.

Оскільки хитромудрі османські султани, захопивши територію імперії ромеїв (Великої Романії або Риму), взяли собі на додаток ще й титул «імператор ромеїв», це ідеологічно обґрунтовувало їхнє «природне право» і на землі Західної та Центральної Європи (рис. 5).

На окремих землях Західної та Центральної Європи (рис.4) у ті ж самі часи існувало інше державне утворення – Священна Римська імперія (962-1806 рр.), яка в ХVI ст. н.е. називалася Священна Римська імперія германської нації (1512-1806 рр.). Її керівники теж називали себе «римськими імператорами»!

Саме тому послужливий «німецько підданий» історик Ієронім Вольф у 1557 р. поміняв південно-чорноморський та західно-європейський Рим місцями і назвав справжню Романію (Рим) – Візантією, а маленьке італійське провінційне місто Рома – першим і «вічним» Римом.

В результаті таких маніпуляцій істориків Священної Римської імперії германської нації «вбивалося два зайці»:

1. Доводилась видумана першість так званої «греко-римської цивілізації», західно-європейського Риму (насправді – провінційної італійської Роми), а відтак і – Священної Римської імперії германської нації;

2. Спростовувались цивілізаційно-історичні претензії Османських султанів (які теж називали себе ромейськими імператорами) на колишні території Великої Романії.

 

Рис. 4. Карта Священної Римської імперії (ХІІ-ХІІІ ст. н.е.)

Рис. 5. Карта Османської імперії (ХVI ст. н.е.), на якій її європейська частина іменується як Румелія (що зберегла свою назву від Романії/Риму)

 

Але в історичних маніпуляціях Ієроніма Вольфа та його послідовників, як не дивно, є й певний позитив та цивілізаційно-історична справедливість. Він привернув увагу до скіфо-дорійського міста Візантій, яке згодом стало Римом, а потім – Константинополем.

Візантій був збудований на землях держави теукрів – Троади, столицею якої було легендарне місто Троя (ІІІ тис. до н.е.). І заснувало це місто українське плем’я антів, ядро якого проживало на території Великої України – між Дністром і Азовським морем (І тис. до н.е.).

Античні автори Геродот (батько історії) і Страбон (батько географії) називали троянцівтеукрами [19; 20; 37]. Як свідчать троянські міфи, жителів Трої іменували саме теукрами, оскільки першим царем Трої був цар Теукр, який вважався сином самого верховного бога Зевса!

До речі, український філософ М. Чмихов довів (на матеріалах Крито-мікенської цивілізації, ІІ тис. до н.е.), що міфи про Зевса, зокрема міф про викрадення Зевсом красуні-Європи, походять зі Степового Причорномор’я та Лісостепу Правобережжя Дніпра і, зокрема, Трипільської культури [40].

Офіційний історик Риму Тит Лівій свідчив, що римляни називали своїх троянських предків – теукрами [30]. То, можливо, троянському царю-теукру Енею і не треба було прямувати аж до Італії? – Варто було трохи пропливти Боспором фракійським і заснувати місто Візантій, яке згодом стане Римом/Константинополем?..

У будь-якому випадку, все сказане вище кардинально змінює концепцію цивілізаційного походження Романської (Римської) імперії, яку насправді створили предки українців – анти, що були нащадками троянців-теукрів!

Те, що Малоазійська Україна (нині – Туреччина) в прадавні часи була заселена теукрами – вихідцями з Великої України (нині – Україна) підтверджується даними археологів та фахівців із прадавньої філології.

Зокрема, російські історики Л. Гіндін і В. Цибурський, пишуть: «Приблизительно около 2300 г. до н.э. прагреки, прамакедонцы, прафригийцы движутся со стороны Подунавья из западных областей Северного Причерноморья (а це і донині є українськими землями – В.Б.) в Северо-Западную Грецию и на юг Дардании в числе народов "курганной волны IV".

…тут мы должны вспомнить слова Геродота (VII.20) о том, как в некие времена всю Фракию и Северную Грецию до ионийского моря и фессалийской реки Пенея заполонили племена "тевкров", т.е. выходцев из Троады…» [21].

А головною морською базою української експансії в Малу Азію і далі – в Середземномор’я, ймовірно, був кримський Херсонес/Севастополь. Недаремно ж відомий дослідник Криму (і поет) Максиміліан Волошин писав про український Крим, що «… в меридіональному напрямі півострів націлений своїм далеко заглибленим у Чорне море мисом прямо на середину Малої Азії» [цит. по: 38, с. 19].

Зверніть увагу на слова російських істориків:

  1. так звані «прагреки, прамакедонці і прафрігійці» прийшли в Середземноморя з території Південної України;
  2.  ці народи ховали своїх померлих у курганах, що характерно для скіфів, які є предками українців!

Проте вказані російські історики (як і багато інших їхніх колег) не змогли уникнути впливів фальсифікаторів так званої «Всесвітньої історії», які не тільки поміняли місцями Романію (метрополію нащадків троянців-теукрів) і Рому (італійську провінцію), але й придумали назву середземноморської країни – «Греція».

На це, зокрема, звернув увагу німецький історик О. Фалльмерайер, який у 1830 р. заявив, що в жилах християнського населення сучасної (на той час) Греції немає жодної краплі справжньої еллінської крові. А скіфські слов’яни, іллірійські арнаути, діти північних країн, кровні родичі сербів і болгар, далматинців і московитів – народи, які дуже дивуються, за свідченням Фалльмерайера, коли їх називають греками [39].

Вельми цікавою є й думка А. Васильєва, котрий стверджував, що в ХІ ст. н.е. греки у Візантії були напівдикунами, а вся класична Еллада – чарівна казка Епохи Відродження [16]. Його тезу підтримує й уже згадуваний нами Н. Морозов, який акцентує на тому, що теологічна література грецькою мовою розпочалася наприкінці IV ст. н.е. з перекладу на неї «Апокаліпсиса». А світська література грецькою мовою з’явилася значно пізніше й, увага (!), поза межами країн із корінним грецьким населенням, конкретно – в Західній Європі [33].

Зверніть також увагу, шановні читачі, на IV ст. н.е. Саме в цьому столітті християнство, в якому перемагає іудео-християнська секта, стає державною релігією в Романії і переходить у релігійній літературі та церковному діловодстві з коптської мови на таке собі «християнське есперанто» – грецьку мову.

Про те, що греки – аналог російського, американського чи радянського народу (які є імперським конгломератом різних етносів) свідчить хоча б те, що, за свідченням Лікурга, греки упродовж трьох століть нічого не знали про «грецьку» літературну пам’ятку видатного античного автора Гомера – «Іліаду» [24]. Це підтверджують і слова А. Вельтмана, який пише: «… Самі греки кажуть, що «Іліада» спочатку була написана не грецькою мовою…» [Цит. по: 14, с. 76].

На думку С. Бондаря і П. Кралюка: «…Елліністичні тенденції у Північному Причорномор’ї виявилися ще раніше, ніж у «материнській» Греції. Незадовго до походів Олександра Македонського боспорський цар Левкон І (бл. 389-349 рр. до н.е.) здійснив ряд завоювань, у результаті яких до складу боспорської держави увійшли не лише давньогрецькі міста-колонії, а й території, населені «варварськими» племенами. Як наслідок, була створена типова елліністична держава, що в IV-III ст. до н.е. переживала період свого піднесення» [14, с. 208].

У цей же час, як пише скандинавський дослідник М. Нілльсон, Древня Греція була країною землеробів і пастухів, а багато з так званих грецьких «міст» були лише великими селами [42].

Ми вже згадували про переконливі висновки М. Чмихова про українське (трипільське, VI-III тис. до н.е.) походження релігійного культу бога Зевса [40]. В даному контексті не є дивним той факт, що син ЗевсаТеукр стає першим царем Трої (ІІІ тис. до н.е.). А його нащадок – «моторний парубок» Еней – стає царем Риму/Візантія, збудованого на землях троянців-теукрів.

Одним із покровителів Трої був сонячний бог Аполлон/Купало, релігійний культ якого народився в українському Причорномор’ї. В цьому зв’язку цікаво, що видатний скіфо-еллінський філософ Аристокл/Платон стверджував, що підтримує священний зв'язок із богом Аполлоном і є його служителем [36].

Як справедливо відмічають С. Бондар і П. Кралюк, культ бога Аполлона був не грецького, а Північно-Причорноморського походження [14, с. 200]. І цей культ сонячного бога Аполлона був головним у всіх, так званих мілетських (мелітопольських В.Б.) колоніях у VI-I ст. до н.е. [14, с. 119].

Від себе додамо, що сонячний культ бога Аполлона був нерозривно пов’язаний із місячним культом богині Артеміди, який у ті ж самі часи виникає на території Прадавньої України.

Цьому є не тільки історично-джерельне, але й археологічне підтвердження. Зверніть увагу на жіночі прикраси – сережки з древнього українського міста Пантикапей із зображенням місячної богині Артеміди, яка зображена зі скіфським луком, схожим у зігнутому стані на молодий місяць (рис. 6).

Можливо, саме схожість ріжка молодого місяця зі скіфським луком і сприяла трансформації культу місячної богині Артеміди при перенесенні цього культу з України до країни цивілізаційно відсталих пастухів Греції, де вона стає богинею полювання?..

 

Рис. 6. Жіночі прикраси з давньоукраїнського міста Пантикапей (некрополь Німфей, IV ст. до н.е.) із зображенням Богині Місяця Артеміди (зі скіфським луком)

 

Вельми показово, що греки, яким німецька історіографія приписує народжений в Україні феномен еллінізму, насправді мало що розуміли в запозичених із Північного Причорномор’я культурно-релігійних феноменах.

Скажімо, Бога Сонця Аполлона вони називали переважно Аполлоном Лікейським, що характеризувало його, на думку М. Нильссона [42], не як бога світла, а як бога пастухів. Богиня Місяця Артеміда хоча і стає у них самою популярною богинею, проте не в статусі Богині Місяця (як в Українській Елладі), а в якості богині полювання та «головної німфи».

В цьому зв’язку вказаний автор дивується, яким же чином ці два культи в Греції могли бути пов’язані між собою?.. Дивується вказаний автор і тут же сам дає відповідь, наводячи приклад бога пастухів Пана, який, за його словами, з’явився в столичному грецькому місті Афіни не раніше періоду перських війн [42].

Проте, якби М. Нильссон почитав індо-арійські «Веди» та взяв до уваги, що скіфи/арії на межі ІІІ-ІІ тис. до н.е. вийшли з берегів Дніпра, як пише Л. Васильєв [17], він би дізнався, що скотарське плем’я панів із давніх-давен проживало в донецьких степах України [2; 3].

Таким чином і виходить, що вказані вище давньоукраїнські релігійні культи були запозичені греками, які знаходилися на нижчому рівні суспільного розвитку і були неспроможні піднятися на космічний (сонячно-місячний) рівень абстрактного мислення тисячолітньої української цивілізації, все стає на свої місця.

У той час, як давньогрецькі «міста» були лише невеличкими селами, як пише М. Нильссон, такі українські (трипільські) міста, як Майданецьке Черкаської області, нараховували до 40 тис. жителів [13; 29].

Загалом же сучасна історична наука не має сумнівів, що першими індоєвропейцями у Греції були пеласги, які прийшли туди з півночі у ІІІ тис. до н.е. Вони, за свідченням Геродота, називали свою країну Пеласгією. Плутарх відзначав, що пеласги були засновниками Риму, а Діодор Сіцілійський повідомляв наступну історію заселення, наприклад, середземноморського острова Крит: першими були е(теокри)тяни, другими – пеласги, третіми – дорійці [41].

1. Раніше ми вже довели, що біблейні е(теокри)тяни, насправді, є теукрами/троянцями [9; 13].

2. Пеласги/лелеги, за свідченням М. Суслопарова й О. Знойка, після дешифровки писемності трипільців і кімерів (сумерів/сіверів [5]) виявилися трипільцями [14].

3. Дорійці (скіфи – В.Б.), за свідченням В. Клочка, були представниками сабатинівської археологічної культури з Центральної і Південної України [26].

І все це дає нам підстави для висновків, що яскрава і самобутня Крито-мікенська цивілізація, яка стала основою так званої «грецької» цивілізації, формувалася щонайменше трьома хвилями проукраїнських племен: теукрів/троянців (IV-III тис. до н.е.), пеласгів/лелегів (ІІІ тис. до н.е.) і скіфів/дорійців (ІІ тис. до н.е.).

Так звана історична традиція свідчить, що так звані греки складалися із трьох основних груп: ахейців, іонійців і дорійців [14; 21; 25].

1. Ахейці, за висновками Л. Гіндіна і В. Цибурського, які спираються на свідчення Геродота, є нащадками «тевкрів» – теукрів [21].

2. Іонійці (найбагатше місто – Мілет/Мелітополь із 80-ма колоніями), за свідченням С. Бондаря і П. Кралюка, були основними носіями грецької культури в докласичну добу, ведуть своє походження з території України [14].

3. Дорійці (найпотужніше місто – Спарта), за даними В. Клочка, також були вихідцями з території України [26].

У цьому зв’язку виникає питання, а де ж там, власне кажучи, якісь міфічні греки, якщо історики, археологи та знавці античної філософії говорять лише про праукраїнські племена?

Можливо, щось проясниться після аналізу релігійно-міфологічних аспектів так званої «грецької цивілізації»?

Відомий ромейський («візантійський») історик Лев Диякон (ХІ ст. н.е.), посилаючись на «Опис морського берега» Флавія Арріана (ІІ ст. н.е.), пише, що син царя Пелея Ахілл був скіфом і походив із містечка Мірмікон біля Меотського озера (Азовського моря). Вигнаний скіфами за свій дикий, нестриманий і жорстокий норов, він, начебто, потім оселився у Фесалії.

На думку українських філософів С. Бондаря і П. Кралюка, ромейський історик (ймовірно, грецького походження) Лев Диякон, який писав через 900 років після Арріана, намагався у такий спосіб поєднати «неканонічний» міф про скіфське походження Ахілла з «канонічним» міфом про грецьке походження цього обожненого після смерті античного героя [14, с. 144].

Останній після смерті, ймовірно, був похований у присвяченому йому храмові на острові Левке (Зміїному) біля Одеси, розкопи якого здійснювали українські археологи С. Охотников і А. Островерхов [34].

Ці автори стверджують, що культ Ахілла був дуже популярним в Ольвії та інших «грецьких» містах українського Причорномор’я. Він мав титул понтарха (царя Понту – Чорного моря) [34], «владики скіфських земель» [14, с. 126-127] і подекуди ототожнювався навіть із культом Геракла.

Отже, відомий скіфський герой Ахілл, про якого пише (не грецькою мовою!) у своїй «Іліаді» Гомер, народився в українському Криму (біля Пантикапеї/Керчі) і похований біля українського міста Одеса (на острові Зміїний).

Враховуючи, що «канонічна» Троя знаходиться в малоазійському Причорномор’ї, народження, подвиги і поховання обожненого скіфського героя Ахілла здійснені в басейні Чорного моря (точніше – в Україні), виникає логічне питання: «А до чого тут греки зі своїми претензіями на українця Ахілла?»

Теж саме можна сказати і про Геракла – прабатька скіфів і спартанців (і ті, й інші – дорійці), який – за міфами – теж народився в місті Мірмікій (біля Пантикапеї/Керчі) і здійснював свої подвиги у Великій та Малоазійській Україні (нині – Україна і Туреччина) [14; 19; 20].

Можливо, це і збіг обставин, але давайте співставимо такі факти:

  1. Геракл і Ахілл – обидва народилися в місті Мірмікій (біля Пантикапеї/Керчі);
  2. Геракл – вважається прабатьком скіфів; Ахілл за народженням був скіфом і мав титул «владики скіфських земель» (а царі завжди – «батьки» для своїх підданих);
  3.  Геракл і Ахілл – обидва здійснювали свої подвиги в Причорномор’ї (Велико-українському та Мало-азійському);
  4. Геракл – був «одружений» на Змієногій Богині, яка й народила (за Геродотом) Скіфа; Ахілл похований у храмі його імені на острові Зміїний (біля Одеси);
  5. Геракл і Ахілл – обидва після смерті були обожнені й забрані Зевсом/Деусом на небо (як і їхній «духовний правонаступник» скіф/копт – Їсус Христос).

Такий ось «збіг обставин» щодо біографій Геракла й Ахілла, який виглядає не таким уже й «випадковим».

І ще одна пікантна подробиця у виконанні російського Н. Морозова, яка свідчить про вагомі українські впливи не тільки в античному світові, але й у величній Романській («Візантійській», як пишуть німецькі історики-фальсифікатори) імперії:

«…Наша псевдо-христианская эра … была предложена впервые римским монастерионцем украинского происхождения, принявшим имя Дионисия и открывшим, что рождество Христово случилось за 525 лет до того времени, как он начал его вычислять. Ранее этого хитроумного украинца никто не решался определить ни год, ни месяц упомянутого сенсационного события…»

Зверніть увагу на такі слова російського історика:

  1. Візантійський монах українського походження Діонісій запропонував у 6 ст. н.е. систему літочислення від Різдва Христова, тобто нинішній календар «нашої ери»/Різдва Христова – придумав українець.
  2. Немає сумнівів, що грамотний український монах знав про справжнє скіфське/коптське походження Їсуса Христа і тому увічнив у календарному літочисленні цього Великого Українця і Сина Божого, який повторив шлях видатних предків українців Геракла й Ахілла, котрих Бог забрав на небо.
  3. Російська канонічна історична наука говорить про те, що українці як народ з’явилися у 14 ст. н.е., виділившись із «великоруської» народності. А як же тоді бути з українським монахом Діонісієм у Романії/Римі/Візантії, який за 800 років до того придумав сучасний календар?
  4. А якщо згадати Геродота і Страбона, які писали, що жителів Трої римляни називали своїми предками та йменували теукрами, вибудовується чіткий цивілізаційний зв'язок між Давньою Україною і Ромейською імперією, яку хитромудрі німецькі фальсифікатори і творці так званої «Всесвітньої історії» перейменували на Візантію.

 

Отже, й виходить, що насправді не було такої імперії – Візантії. Була тисячолітня Романія, збудована троянцями-теукрами на шляху між Європою і Азією. Італійське місто Рома, насправді, було віддаленою провінцією Романії і ніяк не могло бути столицею Римської імперії.

У цьому зв’язку вельми логічно виглядає, що праукраїнські племена, які створювали підвалини Великої Романії, при формулюванні основних засад релігійної ідеології Їсуса Христа використали історичний досвід формування та еволюції релігійних культів обожнених героїв Геракла й Ахілла та скіфських пророків Зороастра і Будди.

Проте, внаслідок «канонічної» фальсифікацій Біблії та історії Великої Романії (Риму) відбулося те, що ми маємо в даний момент. Але цей момент нині стає Моментом Істини.

 

 

Список використаних джерел та літератури:

 

  1. Балух В.О. Византиністика : Курс лекцій [Текст] / В. О. Балух. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – 606 с.
  2. Бебик В. Скіфо-арійська цивілізація у Стародавній Індії/Ар’я-Варті (ІІІ-І тис. до н.е.) // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2011. - № 3. – С. 10-15.
  3. Бебик В. Великий скіф Спартак: Українська та Середземноморська Еллада // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2011. - № 2. – С. 10-16.
  4. Бебик В. Реінкарнації Їсуса Христа // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2011. - № 1. – С. 7-14.
  5. Бебик В. Шумер починався в … Сумах, а шумери були кіммерійцями-будинами? // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2010. - № 3. – С. 7-11.
  6. Бебик В. Філософія аріїв – Аристокл і Аристотель // Науковий вісник Ужгородської богословської академії імені святих Кирила і Мефодія та Карпатського університету імені Августина Волошина. – 2010. - № 6-7. – С. 139-142.
  7. Бебик В. Великий араб Мухаммед, пророк скіфського бога Аллаха? // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2010. - № 2. – С.7-12.
  8. Бебик В. Великий єврей Мойсей – пророк, проклятий Богом? // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2010. - № 1. – С. 6-10.
  9. Бебик В. Теукри – біблейні «народи моря» // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2009. - № 4. – С. 6-12.
  10. Бебик В. Скіфська Кельтика: Україна – Rutena Civitas – транзит // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2009. - № 3. – С. 85-92.
  11. Бебик В. Великий скіф Зороастр: пророк, маг і політичний теолог // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2009. - №2. – С. 6-10.
  12. Бебик В. Великий скіф Будда: філософ, соціоінженер чи пророк, який не знав Бога? // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2009. - №1. – С. 5-10.
  13. Бебик В. Теукри і «Всесвітня історія»: у пошуках істини // Віче. – 2009. - №2. – С. 19-22.
  14. Бондар С.В., Кралюк П.М. Біля витоків української мудрості. Філософська та релігійна думка народів Північного Причорномор’я VII ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. : [Текст] / С. В. Бондар, П. М. Кралюк. – К.: Світ знань, 2009. – 272 с.
  15. Васильев А.А. История Византии. Падение Византии. Эпоха Палеологов (1261-1453) : [Текст] / А. А. Васильев. – Л., 1925.
  16. Васильев А.А. Лекции по истории Византии : [Текст] . – 1830, Т. I. - С. 175.
  17. Васильев Л.С. История Востока. В 2-х т. : [Текст]  / Л. С. Васильев. – М., 1998.
  18. Гавріїл (Кризина), архім. Паламізм та духовно-культурне відродження православної екумени: [Текст] / Гавріїл (Кризина). – К.: Видавничий відділ УПЦ, 2011. – 216 с.
  19. Геродот. Історія: в дев'яти книгах : [Текст]  / Геродот; Ред. П. П. Толочко ; АН України. Ін-т археології. — К.: Наукова думка, 1993. — 575 с.
  20. Геродот із Галікарнасу. Скіфія : [Текст] . – К.: Довіра, 1992. – 72 с.
  21. Гиндин Л.А., Цымбурский В.Л. Троя и «Пра-Аххиява» // Вестник древней истории. – 1995. - № 3. – С. 14-36.
  22. Гюиз Ф. Древняя Персия : [Текст]  / Ф. Гюиз. – М.: Вече, 2007. – 336 с.
  23. Дю Бурге, Пиер. Коптите : [Текст] / П. дю Бурге. – София, 2006.
  24. Ілля В. Атлантида, скіфи-боги-велетні та греко-римська міфологія // Основа. – 1993. - № 23 (1). – С. 108.
  25. Киндер Г., Хильгеман В. Всемирная история: [Текст] / Пер. с нем. Науч. ред. пер.: А. И. Слюсаренко, А. Ф. Иванов. – М.: Рыбари, 2003. – 638 с.
  26. Клочко В.І. «Народи моря» та Північне Причорномор’я // Археологія. – 1990. - №1. – С. 10-17.
  27. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу : [Підручник]. – К.: Либідь, 2000. – 592 с.
  28. Крол А. Египет первых фараонов. Хеб-Сед и становление древнеегипетского государства : [Текст] / А. Крол. – М.: Рудомино, 2005. – 224 с.
  29. Кузич-Березовський Іван. Оріяна. Кімерія-Праукраїна в 2-х т. [Текст] / І. Кузич-Березовський. – Детройт, 1979. – Т. 1. – С. 198.
  30. Ливий Тит. История Рима от основания города. В 3-х томах : [Текст]. – М., 2005.
  31. Литвинов В.Д., Скорина А.П. Латинська мова [Текст] : Підручник / В. Д. Литвинов, Л. П. Скорина. — К.: Вища школа, 1990. — 247 с.
  32. Мейсон Э. Древние цивилизации. Иллюстрированный атлас для детей / Э. Мейсон. – М.: Оникс 21 век, 2001. – 100 с.
  33. Морозов Н.А. Христос. История человечества в естественно-научном освещении. Т. 1-7 / Н. А.Морозов. – М.-Л.: Госиздат, 1924-1932, т.1: 1924 (2-е издание: 1927), т.2: 1926, т.3: 1927, т.4: 1928, т.5: 1929, т.6: 1930, т.7: 1932. – М.: Крафт, 1998 (репринт).
  34. Охотников С.Б., Островерхов А.С. Святилище Ахилла на острове Левке (Змеином) : [Текст] / С. Б. Охотников, А. С. Островерхов. – К.: Наукова думка, 1993. – 140 с.
  35. Петухов Ю.Д., Васильева Н.И. Евразийская империя скифов : [Текст]  / Ю. Д. Петухов, Н. И. Васильева. – М.: Вече, 2007. – 400 с.
  36. Платон. Диалоги / Платон : [Текст]. – М.: Мысль, 1986. – С. 476-477.
  37. Страбон. География в 17 книгах : [Текст]. – М., 1994.
  38. Фадеєва Т.М. Крым в сакральном пространстве: История, символы, легенды : [Текст]  / Т. М. Фадеева. – Симферополь: Бизнес-Информ, 2000. – С. 9-17.
  39. Фалльмерайер О. О славянском элементе в Греции : [Текст] / О. Фалльмерайер. – М., 1850. – С. 14, 42.
  40. Чмыхов Н.А. Древнейшие проявления мифов о Зевсе в материалах Украины // Отечественная философская мысль ХI-XVII вв. и греческая культура. – К., 1991. – С. 109-122.
  41. Шамбаров В.Е. Русь: дорога из глубины тисячелетий : [Текст] / В. Е. Шамбаров. – М.: Алетейа, 1999. – С. 131.
  42. Nilsson, Martin P. Greek popular religion : [Текст] / Martin P. Nilsson. – New York: Columbia University Press, 1940 // Пер. російською С. Клементьєвої. – СПб: АЛЕТЕЙЯ, 1998 // Режим доступу : http://annales.info/greece/nilsson/index.htm

 

Український науковий журнал «Освіта регіону:

Політологія. Психологія. Комунікації» №2, 2012

автор: Валерій Бебик, професор, проректор Університету «Україна», головний редактор українського наукового журналу «Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації»

видання: Український науковий журнал «Освіта регіону: Політологія. Психологія. Комунікації» №2, 2012, час видання: 2012

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


09/10/2012