Українська цивілізація – не міф

Українська цивілізація – не міф

 

07.04.2009

Любов Чуб

 

Початок третього тисячоліття ознаменувався вибуховим розповсюдженням несподіваної, шокуючої і неоднозначної інформації стосовно походження, формування українського народу та його ролі в розвитку цивілізації.

Цікаві результати розвідок у таємні глибини нашої минувшини отримав професор, проректор Університету "Україна", голова Всеукраїнської асоціації політичних наук Валерій Михайлович Бебик. Голос цього вченого часто можна почути в радіоефірі, зокрема в передачі "Відверто і вголос", у якій Валерій Бебик бере участь як політичний коментатор, надаючи незалежні оцінки. Багато цікавого про нашу історію можна довідатися й з авторської недільної радіопрограми Валерія Бебика "З глибини тисячоліть". Професійний погляд політолога сучасності на нашу минувшину – так можна сказати про історичні дослідження, які є одним із напрямків багатогранної діяльності цього вченого.

Звичайно, історію не змінити. Та зрозуміти її, очистити від помилкових, упереджених, а то й перекручених трактувань та висновків, що накопичились протягом усього відомого періоду існування людства – це завдання сучасної історичної науки. Осягнувши історичний процес та визначивши місце нашого народу в ньому, ми зможемо змінити себе й нашу долю на краще. Та зусиллями академічної історичної науки ця робота розгортається дуже повільно. У школах і досі викладають історію України за програмами, які не витримують ніякої критики з огляду на останні відкриття та історичні дослідження. Тому публікації з результатами новітніх досліджень і розвідок, здійснених науковцями, сфера професійних інтересів яких включає також історію нашого народу, є знаковими для майбутнього історичної науки.

Наприкінці минулого й на початку цього року у друкованих ЗМІ ("Політичний менеджмент", "Голос України") було опубліковано низку сенсаційних статей: "Христос і Нефертіті", "Велика Україна, Мала Русь", "Христос – жрець Аполлона", "Інглінги: скіфські королі Європи?", "Скіфсько-еллінський пантеон: Геракл і Арес", "Еллінізація чи українізація?", "Філософія аріїв: Аристокл і Аристотель", "Великий скіф Будда: пророк, який не знав Бога". Автор - доктор політичних наук, кандидат психологічних наук, професор, проректор Університету "Україна", голова правління Всеукраїнської асоціації політичних наук Валерій Михайлович Бебик. Своїми розвідками, а віднедавна ще й авторською радіопрограмою "З глибини тисячоліть" Валерій Бебик намагається привернути увагу співвітчизників до минувшини колись могутнього, самодостатнього, первосвященного народу.

Розглядаючи історичні факти без прив’язки до усталених тверджень, разом з тим спираючись на існуючі історичні джерела, не оминаючи давніх міфів і легенд, залучаючи географічно-топонімічну інформацію та сполучаючи світосприйняття й логіку сучасної людини з науковими методами аналізу, Валерій Бебик по-новому осмислює хід історії. Звісно, знайдеться багато опонентів, які, скептично ставлячись до такого роду досліджень, назвуть їх результати "версіями" та "гіпотезами". Та не забуваймо, що без них - версій та гіпотез - науковому прогресу не обійтись.

Тож які історичні істини проявляються під прицільним поглядом сучасного вченого? А істини ці дуже цікаві. Бо, виявляється, якщо їх зібрати подібно скалкам різнокольорового скла та разом розмістити за логічною схемою, включаючи мислення сучасної людини, то розгорнеться великомасштабне панно, яке дасть можливість пояснити "нестиковки" багатьох трактувань історії, зазирнути в її сторінки, що вважалися нез’ясованими або відсутніми. Нестиковки й пробіли ці виникли з причини викривлень і суб’єктивізму у трактуванні історичних подій та в результаті коригувань першоджерел, бо історики в певні проміжки часу обслуговували інтереси правлячих кіл. Так, досі живе й процвітає російсько-імперська концепція історії, розроблена у ХVІІІ-ХІХ ст. з ініціативи та під безпосереднім керівництвом імператриці Катерини ІІ. Як фальшувалась справжня історія – детально описано у романі-дослідженні В.Білінського "Країна Моксель-Московія" (Київ, КИТ, 2008).

Скептики можуть закинути свій аргумент стосовно того, що й теперішні трактування також можуть слугувати комусь. Так, можуть слугувати. Але не грецькому, римському цареві або імператору, візантійському місіонеру, імперському великоросу-шовіністу чи радянському ідеологу. Це буде наше українське осмислення шляхів розвитку цивілізації і місця наших прапредків в цьому розвитку. Бо, попри всі наявні ознаки того, що саме на нашій землі нашими предками було розпочато відлік сучасної цивілізації, про нас, українців, світ дізнався зовсім недавно. Крім того, "приятелі" та ті, хто називає себе нашим "старшим" або "більшим" братом, досі втокмачують усім, що українці "відбрунькувались" від великоросів, а українська мова – це діалект "могучого язика". І ми, схоже, досі з цим погоджуємося. Інакше наша історична наука офіційно визнала б результати досліджень В.Білінського, якими розвінчується трактування історії за російською версією. Натомість наші історики продовжують їздити "на поклон" до білокам’яної для консультацій та узгоджень, результат яких (вірніше відсутність результату) на найближчі кілька сот років передбачити неважко.

Тож розпочнемо разом з Валерієм Бебиком екскурс у далекі часи до нової доби. Прочитання в новому, не викривленому чужими коментарями світлі історичних джерел, порівняльний аналіз назв місцин, островів, міст і селищ, розташованих в Україні та інших країнах світу, аналіз імен історичних постатей, які формували історію, та героїв міфів, застосування звичайної логіки – все це дозволяє стверджувати: праукраїнська цивілізація є давнішою за усі відомі зі шкільних підручників цивілізації - шумерську (3500-500 р. до н.е.), єгипетську (3000 р. до н.е.), еллінсько-римську (3000 р. до н.е. – 400 р.н.е.), індську (2500-500 р. до н.е.) та інші. Більш того, вона є материнською по відношенню до пізніших, тобто всі подальші цивілізації не виникли на порожньому місці, а брали свої початки з прадавньої української.

Наукою доведено, що цивілізація епохи неоліту, знана зараз як Трипільська (VІ-ІІІ тис. до н.е.), заклала філософію творчості на Землі – заняття, з якого пішла уся теперішня технологія. Колесо, приручення коня, використання тяглової сили, землеробство, гончарство, виплавка металу – все це досягнення наших предків-трипільців. Це – матеріальна сторона цивілізації, що народжувалась. Та якщо технологічні здобутки за тих часів лише розпочинали свій відлік, то світоглядні знання наших предків були значно багатшими за світогляд сучасної людини. Тому що наші предки, які жили 6 тис. років тому, були ближчими до Природи - організму планети Земля, а значить – ближчими до Бога. Свої почування вони передавали спочатку символами-візерунками на глиняних виробах, у малюнках на камені, пізніше – у рунах – прообразах букв-символів. Письмо, абетка – це також наш винахід. Українська мова, як стверджує багато сучасних дослідників, є найдавнішою на землі і становить основу санскриту, з якого почали розвиток індоєвропейські мови. Так, відомий польський вчений-лінгвіст Михайло Красуський на початку ХХ століття утверджував своїми працями материнську роль української прамови стосовно індоєвропейських мов. Найдавніша пам’ятка людства – Веди – це також витвір наших прадавніх предків, який вони донесли до берегів Інду, давши початок найдревнішій культурі людства – Ведійскій.

Валерій Бебик будує логічний історичний ланцюжок становлення й розвитку українського етносу – "теукри – скіфи – орії – українці" і доводить, що назва народу "українці" має датуватись кінцем ІV тис. до н.е. Історичні джерела, авторами яких є "батьки" історії і географії Геродот (V ст. до н.е.) та Страбон (кінець І ст. до н.е.- початок І ст. н.е.), римський історик Помпей Трог (І ст. до н.е.), Тит Лівій (І ст. до н.е.), а також міфи й легенди, основу яких становлять реальні події, повідомляють нам, що першим царем Трої був Теукр (3100 р. до н.е.), від імені якого й усіх троянців почали називати теукрами. Теукри заснували "вічне місто" Рим, іспанське місто Понтеведра, кіпрське місто Саламін. Теукри були представниками протогрецької крито-мікенської цивілізації, яка розквітла у Середземномор’ї у ІІІ тис. до н.е. Саме теукри – це той народ моря, що населяв, за Біблією, місто Дор. А про те, що "скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим", нам повідомив Помпей Трог. Та й відомі вчені й історики, як дореволюційних часів (З.Рогозіна), так і сьогодення (Л.Васильєв, С.Наливайко), стверджують, що предками українців є скіфи.

Ну ніяк декому не хочеться визнати, що українці існували споконвіку й мають могутнє й найдавніше у світі історичне коріння. Чому? Тому що сучасна історична наука досі спирається, в основному, на твердження істориків, які в усі часи обслуговували тих, хто був при владі. От і недавно один наш шановний академік "видав" у радіоефір фразу: "Щоб знати свою історію, треба вивчати історію Російської держави". Ось так. І виходить, що про найдавнішу державу Аратти (V-ІІІ тис. до н.е.), яка існувала задовго до Російської держави на території нинішньої України, нам знати не обов’язково. Не можуть нас цікавити також і результати розшифровки знаків і символів печерного ермітажу під Мелітополем Шу-Нун (Кам’яна Могила, ХІІ-ІІІ тис. до н.е.), які підтвердили факт впливу проукраїнської культури на пізніші культури. Чим же можна виправдати таку байдужість, особливо з боку представників академічної науки?

Та продовжимо разом з Валерієм Бебиком подорож у минуле. Єгипетська цивілізація… Французький дослідник Ж.-Ф.Шампольон (1820 р.) зміг розшифрувати єгипетські папіруси лише після того, як опанував мову коптів, яка є спорідненою з мовою скіфів-сколотів – наших предків! І саме мова, зокрема, імена та назви, що збереглися до теперішніх часів, спроможні розповісти про велич наших предків. Від назви самої країни – Єгипет – до імен фараонів – все вказує на прадавні українські корені єгипетської цивілізації. Сучасна назва Єгипту походить від назви головного єгипетського храму Хет-ка-Пта (грецькою Ейгюптус). Хет-ка-Пта – палац Духа Птаха – чи не хатка птаха? Схоже, що побудували цей храм наші пращури – лелеги (пеласги – грецькою) на чолі з царем Менесом (пеласгійсько-лелегське слово "мена" означало "купець, міняла"), у яких тотемом-оберегом був птах лелека. А чи не українські імена у фараонів-гіксосів (ІІ тис. до н.е.) Кияна, Шишака, Гузія, Вусирода, Гора, Укрмира? Наводять на думку про українське походження фараонів-гіксосів і зображення на пірамідах воїнів з "оселедцями". І тоді переконливим стає твердження окремих вчених, що гіксоси – це великі саки (гіг саки). А саки (східні скіфи) проживали на території сучасної України у ІІІ-ІІ тис. до н.е. (ямна археологічна культура).

Повертаючись до коптів - корінного єгипетського етносу, то слід зазначити, що спорідненість їхньої мови із скіфсько-сколотською пояснюється утворенням цього народу шляхом змішання кушанів, шумерів та інших давньоукраїнських племен з африканськими племенами протягом VІ-ІІІ тис. до н.е. Про французького дослідника Шампольона вже йшлося. Можна додати, що й сучасні дослідники помітили спільні ознаки абеток коптської і української мов, що дає підстави для висновку про народження цих мов одним народом. Про наші спільні корені промовляють і назви населених пунктів. В Україні з назвою "Каїр" та коренем "копт" (Копти, Коптівка, Коптів і т.д.) їх – більше десятка. Випадковістю це важко назвати. Протягом багатьох століть копти (як свого часу євреї і українці) не мають своєї державності. Тому вони практично втратили свою мову, розмовляють арабською (араби, як відомо, захопили Єгипет у середні віки нашої ери), а мову предків використовують лише в богослужіннях. Копти мають свого папу і своїх священників, яких готують в українських (!) семінаріях у Канаді. Цікаво, що коптський символ життя, викарбуваний у VІ ст. н.е. на стіні одного з коптських храмів, який зображує коло з перехрещеними смугами, дуже схожий на проукраїнський оберег. Іще така деталь: на коптських іконах кінних святих зображено зі шпорами, які візантійською кіннотою не використовувалися. Шпори – винахід скіфів!

Валерій Бебик додає до інформації про коптів ще один цікавий факт. На одній з коптських ікон зображено шанованих ними персонажів їхньої історії Менаса (засновника Єгипту в ІІІ тис. до н.е.) та Христа (за твердженням візантійських джерел – засновника християнської релігії у І ст. н.е. в Ізраїлі). Дослідник ставить цілком слушне запитання: чому цих історичних персонажів, яких розділяє проміжок часу в три тисячі років, копти зображують поруч? І Валерій Бебик робить феноменальний висновок: схоже на те, що Христос жив за три тисячі років до дати, зазначеної Біблією, говорив коптською мовою, спорідненою із мовою предків сучасних українців і міг бути верховним жерцем храму Бога Птаха при фараоні Менасі. Тоді стає зрозумілим, додає дослідник, чому візантійські імператори так жорстоко, аж до фізичного знищення, переслідували коптський народ, який, судячи з усього, дав світові Їсуса Христа, або його прототипа. І додає вельми знакову інформацію про священний текст – "Мемфіську теологію", викарбуваний за часів правління фараона Шакбе/Сакбе (сака-скіфа?), а написаний ще у 2700-2400 роках до н.е. Ось що розповідає нам цей текст: "Птах творить своїм розумом і словом", він "дав богам існування". Після цього боги увійшли "в усе, що росте на її (Землі) поверхні і в чому вони (боги) можуть проявитися". Через три тисячі років Біблія візьме за основу зміст релігійно-філософського тексту, створеного жерцями-лелегами коптського храму Хет-ка-Пта.

Взагалі, існує багато фактів, що вказують на дублювання Біблією текстів пам’яток людства більш раннього періоду. Так, біблійний опис всесвітнього потопу дуже подібний до опису потопу з ассіро-вавилонського "Епосу про Гільгамеша", основою для якого був шумерський "Епос про Зіусудру" (ІІІ-ІІ тис. до н.е.). Крім того, у шумерських поемах, створених задовго до Біблії, можна зустріти "охоронців-вартових" - ангелів, натрапити на "дерево життя", прочитати про рай та про створення людини з глини за подобою богів для служіння їм. На циліндрі для відбивання текстів можна побачити сцену, яка вважається ілюстрацією до набагато пізнішої біблійної історії про "спокусу Єви": тут є священне дерево, бог та жінка, за якою повзе змій. Все це вказує на те, що Біблія не є первісним джерелом віри й знання, авторів якого ніби надихав сам Бог. Разом з тим, саме аргумент "винятковості" та "святості" Біблії як Божого слова, переданого через "обраний Богом" іудейський народ, як і дві тисячі років тому, є головним у справі християнізації світу. І можна погодитися з висновком Валерія Бебика стосовно того, що "…інформаційний спецпроект "Біблія", реалізований християнською церквою під впливом іудаїзму у ІV-V століттях н.е. був певним "перезавантаженням" релігійно-політичного коду людської цивілізації (і відповідної моделі божественного походження влади), результати якого ми споживаємо й досі".

Перегортаючи сторінки історії грецької цивілізації, Валерій Бебик зазначає, що до приходу на межі ІІ-І тис. до н.е. на землю Греції скіфів-аріїв, які мешкали на території південних областей сучасної України (Сабатинівська археологічна культура), місцеві племена не знали технологій обробки металу, не бачили прирученого коня та вершника (звідси й походять міфи про кентаврів), не мали писемності й нотної грамоти. Завдяки нашим пращурам, які завоювали Грецію, перетворивши її на Елладу, розпочався розквіт грецької цивілізації.

Валерій Бебик проводить цікаві паралелі в історії походження скіфів та спартанців (за міфологією, прабатьком у них вважався Геракл), наводить приклади їх спільних богів, зокрема, бога війни Ареса, нагадує про складену античним полководцем і драматургом Софоклом (V ст. до н.е., друг Геродота) трагедію про спартанського царя Ореста, який походив з українського Криму. На певні висновки наводять і назви окремих українських населених пунктів: Іловайськ, Сірогози (у Греції – Сіракузи), Косово (острів Кос у Греції). Зовсім не випадкова співзвучність назв українських гір Карпати та кримського селища Курпати з назвою грецького острова Курпатос. Приазовська Лакедомонівка зазначає Валерій Бебик, напевно, дала назву державі Лакедомон, на назву столиці якої (Спарта), вочевидь, вплинула назва кримського Партеніту. І дослідник робить висновок: міфічно-філологічні назви населених пунктів з українських земель були перенесені у Грецію, що підтверджується, зокрема, археологічно (поховання, зразки зброї, побутові артефакти). Вони свідчать про переможну ходу давніх українських – дорійських – племен, котрі й зробили у ІІ тис. до н.е. Грецію античною Елладою.

А тепер перемістимося у західну та північну частину Європи. У І тис. н.е. у королівствах на території сучасних Англії, Данії, Швеції, Норвегії протягом 900 років правила династія Інглінгів. Започаткував цю династію Одін, який був верховним жерцем друїдів і королем. Звідки ж прийшов Одін? Відповідь на це питання Валерій Бебик знаходить у кількох джерелах. Ісландський історик С. Стурлусон (1170-1241 рр.) у творі "Сага про Інглінгів" повідомляє: "Країна в Азії на схід від Танаксвіля (Танаїс – за Геродотом, Дон – сучасна назва) називається країною Асів…Правителем там був той, хто звався Одіном". Автор "Історії шведської держави" О.Далін (1805-1807) свідчив, що представники династії Інглінгів залишалися королями й князями і на своїй "малій" батьківщині (тобто у країні скіфів-оріїв). А враховуючи етимологію слова "інгул" та назву річок Інгул і Інгулець, можна, стверджує дослідник, зробити висновок, що Інглінги – скіфська королівська династія з Ольвії – держави, що існувала протягом VІ ст. до н.е. - ІV ст. н. е. на території сучасної України і колонізувала у І ст. н.е. практично всю Північну Європу. Пам’ять про династію прадавніх предків українців-скіфів Інглінгів закарбовано у назві країни із сучасною назвою "Англія" (Інгленд – England, тобто країна Інглінгів).

За думкою Валерія Бебика, яка є логічно-слушною, варяги – це саме та скіфська еліта, яка після отримання від інших еліт Північної Європи військових поразок у ІХ ст. н.е. повернулася на батьківщину своїх предків, маючи династійне право ділити владу з великим князем Ігорем та княгинею Ольгою…

Цікаву інформацію доводить до своїх читачів Валерій Бебик стосовно назви України, спростовуючи твердження про її походження від російського слова "Окраина". Корінь "країна" відомий здавна і є поширеним в Європі (Сербська Країна, Словенська Крайна, Войнова Крайна). Щодо слова "україна", то історичні джерела ХV-ХІХ століть свідчать, що на півночі сучасної Російської Федерації були Терська Україна (на півдні Кольського півострова), Канська Україна (на південь від Карелії), а Псковські літописи від 1481 року згадують Україну за Окою, Тульську та Псковську Україну. Більш того, "Розпис міст " Російської імперії від 1652 року дає перелік 37 українських міст: Тула, Калуга, Кашира, Коломна, Переяслав та інші. В цьому ж "Розписі міст" можна прочитати: "Калуга и другие украинские города", "В Туле и иных украинных городах". Тобто слово "Україна" означало не околицю ("Окраину") московського князівства, бо Тула, Коломна, Калуга – не околиця. І це є доказом упередженості перекладу та тлумачення російським істориками поняття "Україна", яке насправді означає країну, край, державу, землю. Наявність українських міст в європейській частині Російської Федерації знімає усі претензії російських політиків щодо Криму й Донбасу!

Звісно, не слід сприймати тезу про українську цивілізацію, що надала імпульс розвиткові "класичних" цивілізацій, як бажання вивищити український етнос та здійснити щось схоже на шовіністичний демарш. Мета досліджень та розвідок, у тому числі тих, які робить Валерій Бебик, полягає у встановленні істинної картини історичного процесу та визначенні місця наших предків у ньому. Зрозуміло, що кожна із "класичних" цивілізацій мала своє "лице" й відіграла певну роль у розвитку людської спільноти завдяки тим рисам, які привносили в цей розвиток народи інших рас, змішуючись з племенами наших пращурів. І як не дивно (і в цьому полягає історичний парадокс!), в глибинах мудрості сучасних народів, які вважаються носіями тих древніх класичних культур, досі зберігається пам’ять про наших предків! Ми, прямі нащадки звитяжних праукраїнців – теукрів-оріїв-скіфів, її розгубили, а для інших народів вона, ця пам’ять, виявляється, є святою! Так, індійцям відомо про засновників Ведійської культури – наших прадавніх предків і вони досі шанують місця, що вважаються їхніми могилами.

Після осмислення результатів історичних розвідок Валерія Бебика мимоволі виникає низка запитань. Як ще довго ми не знатимемо, або продовжуватимемо стидатись свого величного минулого? Коли вже відкриється ота наша генна пам’ять, яка має запрацювати на відродження духовності України та зміцнення нашої свідомості? Не та пам’ять, що закарбувала стан приниження українського народу перед різного роду імперіями – недавньою радянською, більш віддаленою царською російською чи духовною Римсько-Візантійською, а та, глибша, яка знає, якими колись, ще за дохристиянських часів, були наші предки. Пам’ять, яка дозволить нам відчути незалежність не лише політичну, яку фактично ми вже маємо, а й внутрішню – духовну. Лише своя українська духовна незалежність допоможе набути впевненості господарів своєї долі на своїй землі й позбутися рабського очікування приходу хазяїна, який нас нагодує.

Нас, українців, чекає велика й відповідальна робота. І не лише та, яка дасть можливість побудувати заможну державу європейського зразка. Попереду – глибоке осмислення своєї історії, свого місця в процесі розвитку цивілізації. Коли ми зрозуміємо, ким для людства були наші предки - ми усвідомимо, якою є наша місія на землі. Без цього наші негаразди й непорозуміння між народом і владою, між самими владними структурами та окремими можновладцями не скінчаться ніколи. Творець чекає на наше прозріння! Бути українцем – почесно. Бути українцем – важко. Бути українцем – відповідально. Ми відповідальні перед історією і Богом!

 

Джерело: http://www.yatran.com.ua/articles/236.html

автор: Любов Чуб

видання: Ятрань, час видання: 2009

адреса видання: http://www.yatran.com.ua/articles/236.html


04/09/2012