Чи завжди мовчання – золото?

Чи завжди мовчання – золото?

 

29 грудня, 2011

Олександр ГЛУШКО, письменник, журналіст.

 

Відходить в історію 2011 рік. Непростий, насичений багатьма подіями як планетарного, так і локального, місцевого масштабу. Рік перемог і поразок, високих сподівань і нездійсненних надій. Україна відсвяткувала 20-річчя своєї незалежності. Доволі скромно, без зайвої помпезності, що, здавалося б, цілком природно, враховуючи світову кризу, яка вразила своїми метастазами економіку й нашої молодої країни. І все ж у душі багатьох моїх співвітчизників як старшого, так і молодшого поколінь лишився гіркуватий осад.

Ювілей незалежності міг би удостоїтися й більшої уваги з боку найвищого керівництва держави. Йдеться не про гучні реляції, паради чи сліпучі феєрверки. Цього добра вистачало й у попередні роки. Люди, які пройшли нелегкий шлях, виборюючи нашу свободу, мали всі підстави сподіватися, що їхні зусилля будуть гідно оцінені, що чинна влада створить відповідні умови, аби про Україну, бодай на європейському континенті, заговорили з пошаною, а її громадяни відчували гордість за свою державу.

Не склалося. В день ювілею на вулиці Києва та інших великих міст України було виведено більше закутих у куленепробивні жилети й шоломи спецназівців, ніж вийшло на святкову ходу цивільних громадян. Влада, хотіла вона того, чи ні, виявила патологічний страх перед власним народом. Про зіткнення мирних демонстрантів із оснащеними гумовими кийками, щитами й кайданками «беркутівцями» мені вже доводилося писати. Тож не будемо повертатися до тих сумних подій. Тим більше, що життя ледве не щодня підкидає нам чимало нових прикрих фактів, які змушують глибше замислюватися над теперішніми реаліями й шукати відповіді на питання, які викликають подив, а то й занепокоєння у кожного, хто не позбавлений здорового розуму і переймається подальшою долею України.

А дій нинішньої влади, які не роблять честі нашій державі, істотно знижуючи її імідж в очах світового співтовариства, можна наводити безліч. І найбільш резонансні з них – арешти й утримання за ґратами переважно представників опозиції, політичних опонентів правлячого режиму. Виправдуючи, у тому числі й перед обуреними європейцями, свої дії, найвище керівництво держави, звичайно ж, відкидає звинувачення в політичному переслідуванні опозиціонерів. Їм інкримінуються кримінальні злочини. Вивірений прийом, який пройшов «обкатку» ще в сумнозвісні сталінські часи. Хто цікавиться історією, не може не знати, що багатьом письменникам, митцям, зокрема, яким нерідко виносили смертні вироки, ставили на карб аж ніяк не ідейні помилки в творчості. Їх звинувачували здебільшого в роботі на іноземні розвідки та в інших нісенітницях, які не тільки не мали нічого спільного з реальною поведінкою підсудних, а й зі здоровим глуздом. Звичайно, сьогодні не тридцяті й не сорокові роки минулого століття й не хотілося б вдаватися до прямих аналогій. Але, якщо вони напрошуються, значить хтось же дає для цього підстави.

Ну хоча б таку, як повторний арешт і багатогодинні допити в камері СІЗО Лук’янівської в’язниці засудженої вже на сім років ув’язнення і прикутої до тюремного ліжка екс-прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко. Ухвалу про новий арешт його ініціатори пояснюють тим, що підсудна, перебуваючи на волі, нібито зможе негативно впливати на хід слідства. Театр абсурду відпочиває. І ще б півбіди, якби ця ситуація мала всього-на-всього трагікомічне забарвлення. Дії людей, які в суддівських мантіях навідалися в камеру до ув’язненої з метою її подальшого допиту, були, як виявилося, протиправними. За свідченням уповноваженої з прав людини, висококваліфікованого юриста Ніни Карпачової, Верховна Рада України ще в 2001 році своєю постановою вилучила частину 5-у статті 20-ї Кримінального кодексу України про проведення судових засідань у СІЗО. Проте, чиновниками, наділеними каральними повноваженнями, ця обставина ігнорується. Вони діють на власний розсуд, підриваючи у людей і без того мізерну довіру до вітчизняного правосуддя.

Це, зокрема, стосується й закриття кримінальної справи проти колишнього президента України Леоніда Кучми, якого підозрюють у причетності до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. І хоча Печерським судом Києва так і не було доведено протилежне, екс-президент отримав повну індульгенцію з боку «безпристрасної» Феміди, яка упритул не побачила в його діях і розпорядженнях, зафіксованих, до речі, на відомих плівках, жодного складу злочину.

Свавілля влади, її повна байдужість до життя власного народу, його законних прав і потреб яскраво виявилися і в ставленні до чорнобильців, ветеранів та інвалідів війни в Афганістані, інших малозахищених верств населення, які в останній чверті року, що збігає, мали зухвальство нагадати про свої біди, грубе порушення чинного законодавство про їх пенсійне забезпечення тощо. Відчайдушні спроби цих обділених здоров’ям і належною увагою з боку чиновницької раті людей докричатися, достукатися до урядовців, законодавців наштовхувалися на екіпіровані з ніг до голови за їхні ж гроші щільні міліцейські шеренги, височенні металеві огорожі. Ті, перепрошую, «берлінські стіни» хоча й падали під дружнім натиском ошуканих і доведених до розпачу колишніх воїнів-афганців і ліквідаторів аварії на ЧАЕС, та за одну ніч відновлювалися, як птиця Фенікс із попелу, спинаючись перед людьми в усій своїй залізній неприступності.

Можна багато чим пояснювати недолугі дії влади, яка, відгороджуючись від власного народу металевими парканами, гранітними мурами, кордонами спецназівців, тонованим склом броньованих суперавтомобілів, живе ніби в якомусь іншому, паралельному світі. І все ж, хоч як це й прикро, мусимо визнати, що однією з головних причин безкарних дій новітніх «господарів життя» є людська інертність. З нами поводяться так, як ми самі їм того дозволяємо. Чому, скажімо, під час судового фарсу над Юлією Тимошенко біля приміщення Печерського суду, а пізніше біля Лук’янівського СІЗО було набагато більше беркутівців, ніж прихильників підсудної? Чи пролунав могутній грім протесту тих майже дванадцяти мільйонів громадян України, які на минулих президентських виборах віддали їй свої голоси? Та й самих членів парламентської фракції БЮТ там були одиниці. Решта трималася в тіні, вичікувала.

Ми байдуже «проковтнули» сфабриковані кулуарно і принизливі для незалежної держави Харківські угоди, згідно з якими ще на сорок років було продовжено, без згоди на те єдиного суверена України – її народу – і, як виявилося, без жодної вигоди для себе, перебування в Севастополі військово-морської бази Російської Федерації. Не зреагували відповідним чином на арешти учасників податкового майдану, засудження до трьох років позбавлення волі членів патріотичної організації «Тризуб» за пошкодження бронзового пам’ятника одному з найжорстокіших тиранів двадцятого століття – Сталіну.

Ми не змусили владу притягти до карної відповідальності так званих «правоохоронців», котрі вночі на одній із площ Донецька по-суті затоптали на смерть у брутально заваленому ними ж наметі ветерана-чорнобильця, який разом зі своїми товаришами по нещастю протестував проти безпідставно, всупереч судовим рішенням, урізаних пенсій. Так само, як байдуже поставилися до виправдальних вироків улюблених чад «елітних» батьків, котрі, нерідко напідпитку, перевищуючи швидкості на своїх престижних авто, зокрема в Києві, Харкові, Одесі, Сімферополі, тільки протягом року, який збігає,завдали смертельних травм багатьом людям, у тому числі й молодим матерям, лишивши сиротами їхніх дітей. Ми не обурилися, промовчали, бо це оминуло нас, торкнулося інших.

Як тут не згадати гіркі слова відомого німецького пастора Неймюллера, сказаних ним за інших обставин понад півстоліття тому: «Спочатку вони прийшли по євреїв, та я не заступився, бо не був євреєм; потім вони прийшли по комуністів, але я не заступився, бо не був комуністом; після того вони прийшли по членів профспілок, я знов не заступився, бо не був членом профспілки; тоді вони прийшли по мене, але за мене вже нікому було заступитися».

Вельми повчальна історія, що не втратила своєї актуальності і в наші дні. Згадаймо, хоча б, ще свіже в пам’яті 19 грудня, день, коли Україна на фініші року – не будемо лукавити і називати чорне білим, до чого вдаються власті, роблячи хорошу міну при поганій грі – зазнала прикрої поразки. Зважаючи на позицію і попередні дії найвищих державних керманичів, вона, ця ганебна поразка, була прогнозована. І все ж, наважусь висловити, можливо, парадоксальну думку, припускаючи, що саме прогнозованість могла дати необхідний поштовх, стати своєрідним каталізатором кардинальної зміни ситуації в державі.

Хто знає, як би повелися учасники саміту і передусім з нашого боку, якби ми не сиділи, принишкнувши по кутках, отримуючи й переварюючи інформацію переважно з телевізійних екранів чи інтернету, а, набравшись духу й розпрямивши спини, масово вийшли, як під час Помаранчевої революції, на вулиці й майдани. І хай би Європа побачила, хто насправді в домі господар, а хто лише бундючно й фальшиво імітує цей статус. Натомість, як слушно зауважує у своїй публіцистичній статті «Ave, Europa, morituri te salutant!» відома українська поетеса і критик, професор Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксана Пахльовська, «…з-під українського суспільства висмикнули Україну. В України відняли Європу. Тобто свободу, гідність і перспективу. А залишили… – приниження й безперспективність. Рейдерство замість політики. Брехню, Лицемірство. Цинізм».

Що ж, будемо відверті, ми всі, а не тільки верхи, несемо відповідальність за те, що втратили такий, здавалося б, реальний шанс бодай наблизитися до європейського співтовариства, його правової культури і стандартів життя. Маємо завжди пам’ятати, що люди, які займають владні кабінети на Печерських пагорбах, уповноважені діяти не від свого, а від нашого імені. Це ми делегували їм свої права, за що й утримуємо (та ще й як!) із власних податків. Тож не зайве було б час від часу нагадувати про це, приводити до тями тих, хто, посівши високі посади, увірував у свою всевладність і непогрішимість, у безпідставне право самочинно вершити суд, ігноруючи думку мільйонів людей та інтереси суспільства.

І в цьому особливу роль має відіграти наша інтелігенція. Не ті її представники, які, втративши колишній громадянський запал, подалися в народні депутати (там їх не чути й не видно), чи в радники до можновладців, а справжня духовна еліта суспільства, його високі моральні авторитети, котрі за найскладніших обставин не йдуть на компроміс із совістю. Як не пішов наш видатний поет Борис Олійник, залишивши з принципових причин посаду голови Комітету з присудження Шевченківських премій, чи відомий учений, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАНУ України Євген Головаха. Будучи членом експертної ради при президенті Леоніді Кучмі, він згодом напише заяву: «Прошу більше не вважати мене членом вашої команди. У нас із вами різні уявлення про мораль». Мужній громадянський вчинок.

На щастя, Україна має таких непересічних постатей, які своєю позицією, поведінкою, усім життям своїм вселяють надію на позитивні зміни в державі. Це і видатна поетеса Ліна Костенко, і блискучий публіцист, вчений-літературознавець Іван Дзюба, і талановитий прозаїк, дипломат Юрій Щербак, і правозахисник, літератор, колишній в’язень Брежнєвських таборів Євген Сверстюк, і письменники Юрій Мушкетик, Василь Захарченко, і журналісти Сергій Рахманін, Ігор Лосєв, Віталій Портников, і спортсмени світового рівня – брати Клички… Читач може продовжити цей ряд, доповнити, виходячи із власних спостережень, когорту особистостей, яких по праву можна назвати совістю нації.

Саме вони дають підстави сподіватися, що не все втрачено, що ми здолаємо штучні бар’єри, котрі спинаються на шляху цивілізаційного розвитку й зуміємо таки довести всьому світові: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля»…

 

Інтернет-видання «Трибуна України»

http://ukrtribune.org.ua/

автор: Олександр ГЛУШКО

видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2011

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua/


18/01/2012