Віталій Карпенко – Петро Таланчук: не ювілейні роздуми (частина перша)

Віталій Карпенко – Петро Таланчук: не ювілейні роздуми (частина перша)

 

11 жовтня, 2011

 

Вони – не тільки сучасники, а й активні учасники вікопомних подій, що передували відновленню та перших двадцяти років Української Незалежності. Відомому вченому, доктору технічних наук, в минулому ректору Київського політехнічного інституту, депутату останньої Верховної Ради СРСР, першому міністру освіти незалежної України, а нині очільникові унікального Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» Петрові Таланчуку та знаному в Україні й діаспорі журналістові і письменнику, народному депутату України першого скликання, головному редакторові популярної газети «Вечірній Київ», професорові журналістики Віталію Карпенкові є про що згадати та над чим поміркувати у двадцятий для Незалежної України рік.

 

Отже, пропонуємо діалог цих громадських діячів, політиків і вчених про часи боротьби і сподівань.

 

УВЕРТЮРА ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Віталій Карпенко. Україна відзначила 20-річчя відновлення Незалежності. Цілком доречно згадати, з чого все починалося? А починалося, думаю, ви погодитеся, з проголошеної генсеком КПРС Михайлом Горбачовим так званої перестройки.

Ми обидва були в перестройці. Щиро повірили в неї, проте на ділі вона виявилася зовсім не перебудовою тодішньої державної споруди, як нам бачилося, а звичайним підфарбуванням її фасаду. Але, гадаю, тоді ні компартійне керівництво СРСР, ні верхівка республіки не думали, що фасадом не обійдеться, що прагнення свободи заторкне всю компартійну систему до самого підмурку. І все ж проголошений курс на демократизацію і гласність дозволив народу вдихнути ковток свіжого повітря відносної свободи.

Ви на тій хвилі були обрані на альтернативній основі ректором престижного КПІ; я, редагуючи «Вечірній Київ», намагався максимально використати нові обставини, щоб нести людям більше правди, критикувати компартійну дійсність у межах можливого, говорити набагато більше, ніж до цього.

У нас багато спільного: повірили в перестройку, плекали, як могли, ще кволі паростки демократії. Газета підтримала так званий Народний рух за перебудову; Ви, ризикуючи посадою та партквитком, який тоді багато важив, надали актову залу КПІ для проведення першого з’їзду Руху, в якому компартійна верхівка небезпідставно побачила опозиційну до єдиної правлячої в державі комуністичної партії – «керівної і спрямовуючої сили», як її тоді називали.

Ми, хоч і не були знайомі безпосередньо, знали один про одного, бо уважно стежили за новими віяннями, що намітилися в суспільстві. Новий виборчий закон, попри те, що в ньому убезпечувалася присутність кандидатів від партії (наприклад, сумно відома «сотка», коли сотня депутатів Верховної Ради Союзу призначалася ЦК КПРС), все таки був демократичнішим за всі попередні. Чи не найголовніша його позитивна риса – альтернативність. Якщо до цього на кожен виборчий округ призначалася компартійним керівництвом одна-єдина кандидатура, за яку «голосувало» 99,8% виборців при майже стовідсотковій явці, то новий закон, не заперечуючи висунення одного кандидата, дозволяв реєструвати кілька осіб на округ.

І тут, як полюбляв говорити Горбачов, «процес пішов». Народною ініціативою, пройнятою духом демократизації, уже неможливо було повністю управляти з компартійних кабінетів. По багатьох округах серед інших були зареєстровані й прогресивні, патріотично налаштовані люди. І не тільки зареєстровані, а й обрані. Тоді до союзного парламенту зокрема були потрапили науковець Валерій Грищук, письменник Володимир Яворівський, відомий своїм демократизмом ректор КПІ Петро Таланчук та інші.

Хитрість київського міського керівництва, яке залишило для себе безальтернативні округи, нікого іншого туди не допускаючи, не спрацювала: першого секретаря міськкому партії Костянтина Масика по Київському національному та голову міськвиконкому Валентина Згурського по Дарницькому виборчих округах кияни дружно провалили. На повторних виборах, де боролися 33 кандидати, у фінал вийшли безпартійний економіст Черняк та редактор «Вечірнього Києва», тоді ще комуніст, Карпенко. Переміг Володимир Черняк, який балотувався від Руху. Цей результат мене не розчарував – за мене було подано понад 470 тисяч голосів (це практично стільки, скільки було передплатників «Вечірнього Києва» – отже, можна було зробити висновок, що газета на правильному шляху і має широку підтримку громадян. Потім все це відіграло свою позитивну роль у моїй долі – на виборах до українського парламенту я переміг з першого захо̀ду, тоді як на всіх інших київських округах було призначено повторне голосування…

Петро Таланчук. Можна погодитися з тим, що перестройка стала увертюрою не тільки до Української Незалежності, а й прелюдією до розпаду радянської імперії. Тоді, після тривалого періоду застою, справді повіяло свіжим вітром більшої демократії. Тому й надії на значні зміни були великі. Звичайно, у координатах комуністичної системи. На жаль, чи на щастя вони не справдилися – бо перестройка розбудила потяг народів до національної свободи і національної незалежності. І найбільша заслуга Михайла Горбачова в тому, що мимоволі він розбудив національні прагнення народів і, зрештою, Радянський Союз розвалився…

В.К. Так, перестройка дала старт могутнім національним рухам, які тодішньому режимові не вдалося придушити ні пропагандистськими засобами, ні застосуванням сили. В результаті комуністична імперія під назвою СРСР зникла з карти світу. З колишніх республік постали незалежні національні держави.

Чого ми досягли за історичний період у 20 років, загальновідомо. Формально ми вивільнилися від московської залежності, але не від диктату Москви. Україна визнана більшістю країн світу як самостійна держава. Ми маємо свої державні структури: парламент, уряд, збройні сили, судову систему, дипломатичний корпус. І все ж більшість наших громадян незадоволена цими реаліями, тому про досягнення говорити однозначно важко.

 

ЧОГО Ж І ЧОМУ НЕ ДОСЯГЛИ?

П.Т. Так, підсумки державотворчої роботи за 20 років, відверто кажучи, є дуже скромними. Більше того, зараз, як ніколи, існує реальна загроза вчергове втратити Україну як незалежну державу. За великим рахунком стан справ у нашому суспільстві визначають чимало страшних НЕ в різних виявах: не усвідомили, не вміли, не змогли, не зупинили, не сформували, не забезпечили, не захистили, не стали, не досягли, не хотіли, не зуміли, не відстояли, не очистили, не написали, не створили, не збудували, не об’єдналися, не прозріли, не піднялися, не оцінили, не знайшли, не спішили, не працювали, не співчували, не відмічали, не згуртувалися, не ліквідували, не подолали тощо.

Можна конкретизувати прикладами, як спрацювало оце страшне НЕ:

  • не зуміли реалізувати повністю Декларацію про державний суверенітет України, яка є основою для нової Конституції в частині самоврядування і народовладдя;
  • не змогли впровадити у життя громадян України верховенства права;
  • не збудували громадянського суспільства і правової світської держави;
  • не забезпечили належного справедливого й неупередженого правосуддя;
  • не написали самі свою власну історію;
  • не домоглися визнання голодомору 1932-33 рр. як геноциду українського народу;
  • не створили високорентабельну вітчизняну ринкову економіку і, відповідно, належних умов життя своїм громадянам;
  • не подолали шалений розрив у прибутках бідних і багатих;
  • не стали членом Європейського Союзу через політичні партійні чвари;
  • не позбулися втручання США і РФ у внутрішні справи України;
  • не захистили своєї території біля острова Зміїний у міжнародному суді;
  • не розкрили жодного із резонансних убивств (Гонгадзе, Гетьман, Александров, більше трьох десятків журналістів тощо);
  • не відстояли своє право на володіння атомною зброєю;
  • не дали ладу у землекористуванні й довели до повного краху сільське господарство, – а це ж колишня житниця Європи та й не тільки; тепер завозимо гречку із Китаю, картоплю з Єгипту, а сало з Польщі;
  • не організували використання найкваліфікованішої частини суспільства та найбільш талановитих і динамічних вчених для розбудови своєї країни, – в результаті біля 8 млн. робітників, майже 200 тис. інженерів, вчених примножують багатство чужих країн. І цей перелік можна продовжити.

Надто багато не зробленого із того, що можна було зробити, обумовлено в передусім тим, що нами правили некомпетентні нездари (скажіть, яку Україну ви хочете побудувати і я її вам побудую, або: маємо те, що маємо). Замість того, щоб зламати і виправляти це «маємо»). Отже, Україною правили недержавники і непатріоти. Знову це злополучне НЕ. А така ситуація є наслідком того, що українське суспільство ні політично, ні економічно НЕ структуроване належним чином. За великим рахунком в Україні є три сили, які визначають її долю: проукраїнська, проросійська та купка олігархів. З проукраїнською партією все ясно, між собою чубляться і луплять одне одного, щоб чужі боялися. Проросійська сила – це однозначно п’ята колона у нас у тилу. Її мета – поглинання України. А точніше – підпорядкувати еліту й привести до єдиного ціннісного і змістового простору суспільства країни, чиї ресурси необхідні для реалізації політичних, економічних і геополітичних планів російського керівництва.

Що ж до олігархів, то, засліплені власним багатством, вони поклоняються винятково золотому тельцю. Вони, на жаль, здебільшого не українці, а якщо трапляються серед них українці, то з ослабленим національним корінням. Тому для них національні інтереси мало важать.

В.К. Я з вами згоден. Та особливо хочу наголосити на тому, що найбільша наша біда – розбрат. Весь історичний процес національно-визвольних змагань в Україні – від Хмельницького і до наших днів – позначений чорними мітками розбрату і зради. Саме це завжди губило Україну, підтинало під корінь її найвищі інтереси – національні. Роздрібненість українства в нашій державі та в світі – найбільший камінь на шиї нашої Незалежності і найбільший гріх на душі національної еліти. Адже маємо в Україні півтораста політичних партій, з них добрих два десятки декларують себе українськими, однак не можуть об‘єднатися заради тієї ж України.

Не ліпше й у діаспорі, де люди, які життя присвятили реалізації національної ідеї, заради неї кров проливали, гинули, по чужині поневірялися – ці люди, яким, здавалося б ділити нічого, розділилися на бандерівців, мельниківців, уердепістів, гетьманців, двійкарів тощо.

Безумовно, – це сумна реальність, і вона має безпосередній стосунок до проблеми єдності чи проблеми роздрібненості українських патріотичних сил. Але зауважте, як уміло, як хитро і винахідливо використовується ця реальність, щоб підкинути у суспільну свідомість підленьку ідею про неможливість об‘єднання. Мовляв, такий наш менталітет, така українська натура, що завжди хоче верховодити, що амбітність відіграє провідну роль у цьому. І, дивись, уже не тільки відверті українофоби і наші супротивники, а й друзі-демократи повторюють на всіх перехрестях доволі вбивчу фразу «де два українці, там три гетьмани», сіючи сумніви і зневіру в серця, які ще на щось надіються.

Я багато роздумував над ідеєю української єдності, необхідність якої, на перший погляд, здається такою логічною і здійсненною, на практиці перетворюється в непереборний мур – ні обійти, ні перескочити, ні проломити. Впродовж років незалежності я написав сотні статей, які так чи інакше торкалися теми і які вийшли трьома окремими книгами. Тому сьогодні можу з усією переконаністю сказати: проблема української єдності – одна з найскладніших, вона виникла не сьогодні і не вчора; вона не зводиться суто до українського менталітету чи амбітності лідерів; вона не є суто українською, оскільки стосується самого існування не тільки незалежної Української держави, а й самої української нації, чи, якщо хочете, українського етносу, в чому не зацікавлені досить потужні сили і всередині країни, і поза нею. Тому для об‘єднання слід перебороти не тільки менталітет і амбітність лідерів, а й дещо посутніше, а саме: спротив антиукраїнських сил – теоретичний, ідеологічний, організаційний, фінансовий і практично-повсякденний.

П.Т. На жаль, ці, як ви писали, «антиукраїнські тенденції в Українській Державі», підтримуються політичними силами сусідньої країни. Помітні намагання за допомогою «п’ятої колони» законсервувати у нас «радянський спосіб» життя (авторитарну владу, «єдність із Росією», «протистояння Заходу»); підтримання трансляції російських телевізійних каналів, розповсюдження газет, літератури тощо; поширення міфів «руского міра», зневаги до цінностей свободи, громадянських прав і вільного підприємництва; спекулювання на антизахідних стереотипах; лобіювання через «зацікавлених» посадових осіб необхідних рішень щодо доступу російської сторони до ринків та інформаційного простору України. Пропонуються штучно вигадані структури та об’єднання на кшталт СНД, ЄврАзу, Єдиного економічного простору, Митного союзу тощо, де першу скрипку гратиме Російська Федерація. Пропонуються також знижки на ресурси (насамперед, енергетичні) в обмін на контроль російської сторони над стратегічними підприємствами та галузями, а то й відверто вимагається передача частини економічного суверенітету країни «наднаціональним» органам, де контрольний пакет голосів має Російська Федерація. При цьому чиняться перешкоди інтеграції в Європу країн колишнього СРСР чи соціалістичного табору на засадах природних економічних інтересів. Ведеться експансія державних монополій та пов’язаних із російською владою (підтримуваних нею) олігархів та бізнесменів на ринок сусідніх країн. Упроваджується податкова система за принципом «бідні платять за багатих». Насаджується використання російської мови, збереження та розширення шкіл, ВНЗ, де нею викладають тощо. Пропагується через масову культуру «російський спосіб життя»; протиставлення його західному, паразитування на відчутті «спільної радянської минувшини», кепкування зі здобутків культури, історії, визначних діячів країни. Всіляко підтримується діяльність церковних, культурних, «казачіх» та інших проросійських організацій.

Сполучення дій і комбінацій наслідків оцих НЕ можуть разом привести до катастрофи. Ми можемо отримати найстрашніше НЕ, а саме: втрату Незалежності. Тому досить скиглити і на когось кивати, кожен із нас повинен усвідомити, що держава – це він, і нація – це також він. І тому у паспорт громадянина повинні повернути графу щодо національності. Я ідентифікую себе українцем і цим пишаюся.

В.К. Я також. На жаль графу про національність у паспорті вилучила Верховна Рада першого скликання, що з погляду національних інтересів не робить їй честі. Коли взяти до уваги і проаналізувати все, що діялося і діється в Україні після відновлення Незалежності, не важко помітити, що робиться це не на зміцнення, а на всіляке ослаблення Української національної держави. Такий висновок підтверджується реальними успіхами за цей час не тільки держав, що входили до Варшавського блоку (Угорщини, Чехії, Словакії, надто Польщі), а й, наприклад, країнами Балтії – колишніми респубіками СРСР, які мали набагато гірші від України стартові можливості.

Якщо придивитися пильніше, то можна помітити, що все йде як за ретельно розробленим сценарієм, який передбачає ліквідацію України як національної держави. Цей сценарій ніби тримається на таких вузлових пунктах:

1. Дрібнення українського суспільства по всіх напрямках: економічно-соціальному (на купку дуже багатих і силу-силенну бідних); політичному (ті ж понад півтораста дрібних політичних партій, значна частина з яких створена штучно); духовному (безліч релігійних конфесій і сект, тільки православних церков зареєстровано чотири, дві з яких – московські); адміністративному (ідея реґіональних автономних утворень на кшталт існуючої республіки Крим та неіснуючих донецької, новоросійської тощо); ідеологічному (штучний поділ населення на східняків і західняків, наклеювання таких ярликів, як «бандерівець» «націоналіст» у тому негативному розумінні, в якому подавала їх комуністична пропаганда.

2. Денаціоналізація суспільства (применшення значення національного фактору, обґрунтування інтернаціонального «братерства», акцент на формуванні т.з. політичної нації з усіх етносів, які живуть у державі.

3.Продовження деукраїнізації суспільства через, як ви вже відзначали, витіснення української мови з управлінсько-державних структур та звуження сфери її вживання в побуті, через засилля російської та російськомовної книжкової продукції, створення кількісної переваги російської та російськомовної періодики на українському споживчому ринку, диспропорції у мовному відношенні на користь чужій мові в електронних засобах масової інформації, а простіше – поступове витіснення державної мови з теле- та радіоефіру.

4.Обездуховлення суспільства, надто молоді переважно за допомогою друкованих видань (російськомовна жовта, еротична, порнографічна преса) та електронних засобів масової інформації (перенасичення телеефіру низькопробними бойовиками, сценами насильства, крові, сексу).

Такі факти. Подобаються вони кому чи ні, але ігнорувати їх не можна. Тим більше, коли йдеться про національне об‘єднання. Тому треба чітко знати, кого треба об‘єднувати, заради чого об‘єднувати та з яким спротивом і з боку яких сил доведеться зіткнутися. Ось чому процес створення монолітного українського національного об‘єднання, такого життєво необхідного сьогодні, не можна досягти негайно і відразу, він не є дією одного дня. Це важкий, тривалий повсякденний труд, до якого треба бути готовим і теоретично, й організаційно, й ідеологічно, і, якщо хочете, фізично.

Чи готові ми до цього уже тепер?

Тільки чесно відповівши на це запитання із урахуванням названих реалій, зваживши власні сили і можливості, можна приступити до вироблення програми об‘єднання, визначення послідовності дій, дотичних засад і несучих конструкцій майбутньої єдності. Треба мати стратегію і тактику цієї роботи, чітко бачити кінцеву мету і перехідні перевали. Зрештою, слід не тільки визначити програмні орієнтири, а подати їх у простій, зрозумілій і привабливій для мас формі. Тобто завдання полягає в тому, щоб, не поступаючись принциповими національними вузлами, зняти деякі радикально-дратівливі постулати, а суть національної ідеї розкрити таким чином, щоб вона була прийнятною для широкого загалу і справді об‘єднавчою для Сходу і Заходу, Півночі і Півдня України.

Отже, поділяючи віру в майбутню єдність українського суспільства, в основі якої лежатиме національна українська ідея, глибоко переконаний: однієї тільки віри для здійснення цього замало. Потрібні активні конкретні, чітко спрямовані дії кожного, в чиїх грудях б‘ється українське серце, на уреальнення цієї віри. І досить чухати потилиці, пора відкинути нерішучість і сумніви, а засукувати рукава і братися за діло. Цю важку, копітку, але необхідну роботу ніхто за нас не виконає. Тільки ми самі.

автор: Віталій Карпенко, Петро Таланчук

видання: Інтернет-видання «Трибуна України», час видання: 2011

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua/


27/10/2011