Дзеркало національно-визвольних змагань

Дзеркало національно-визвольних змагань 

Період української революції або, як його ще називають у літературі, визвольні змагання (1917-1921 рр.), є одним із кульмінаційних моментів національної історії, який до сьогодні відіграє визначальну роль у долі українського народу. Адже в результаті цієї боротьби українське питання як фактор вийшло на арену світової геополітики. Якщо до цього моменту в світі Україну загалом не розглядали як окремий народ, то після 1917-1921 рр. факт її існування визнали всі, включно із Радянською Росією.

Проголошення УНР і подальше її існування стали можливими завдяки утвердженню національної ідеї у свідомості загалу. На її захист піднялися значні маси народу, чому, поряд із іншими чинниками, сприяли тогочасні преса, література, загалом інформаційна політика владних структур.

Та повернемось до подій після лютого 1917-го року. Як тільки в Україні стало відомо про революцію в Петрограді, негайно почалися мітинги, зібрання із промовами, на яких, серед іншого, зразу ж залунали вимоги свободи української мови, преси та ін. Вже 4 (17) березня засновано Українську Центральну Раду. Тоді ж було поновлено вихід деяких, передусім партійних, українських газет. Наприклад, таких, як редагована В. Винниченком «Нова Рада». В усіх губерніях почали відкривати «Просвіти», українські школи, видавати українські часописи. Незважаючи на технічні і фінансові труднощі, відкриваються українські видавництва, які друкували багато різної літератури на вимогу часу, зокрема підручники для шкіл.

Слід зазначити, що робити це було непросто. Із початком Першої світової війни царський уряд заборонив вихід майже всіх українських періодичних видань та діяльність більшості українських видавництв.

Російські реакційні кола, користуючись станом війни, вирішили покласти край українському національному руху. Вони відкинули певні поступки, спричинені революцією 1905-1907 років, стверджуючи й утверджуючи в політичному і культурному житті меншовартість української нації. Зокрема, завжди вважали, що українська мова є лише південним варіантом російської (або ж полонізованим покручем її), милостиво дозволяли українцям бути частиною триєдиного руського народу. Таким чином, заперечували саме право нації на своє окреме існування, вбачали у зростанні національної свідомості українців серйозну загрозу існуванню імперії.

А що ж українство? Протягом ХІХ і початку ХХ століття воно робило все можливе для утвердження національної свідомості. Йдеться про розвиток вітчизняних літератури, літературної мови, школи, науки, видавничої справи. Значення друкованого слова у зростанні національної свідомості та політичного згуртування народних мас добре розуміли українські громадські діячі, зокрема, М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра, Д. Дорошенко, М. Міхновський, Д. Донцов та чимало інших. Вони всіляко, за найменшої нагоди, приділяли значну увагу розвитку преси, літератури, публіцистики, самі при цьому виступаючи в ролі видавців та редакторів. Наприклад, В. Винниченко був редактором газети «Нова Рада», С. Петлюра до 1916 року видавав, а до 1917 року співпрацював із російськомовним, але проукраїнським часописом «Украинская Жизнь». М. Грушевський у цей період видав цілу низку популярних брошур історичної і суспільно-політичної тематики.

Напередодні Лютневої революції 1917 року лише в Москві і Петербурзі українські видавці почувалися дещо вільніше. Деякі видання вдавалося випускати в Києві і Харкові, але таких друків було обмаль.

Відносно вільно розвивались у цей час українська преса і книга в західноукраїнських землях – у Галичині, Буковині, Закарпатті і загалом в Австро-Угорській імперії. Проте через фронти Першої світової війни ця продукція не могла потрапити на велику Україну. Після окупації Галичини в 1914-1915 роках російська влада фактично припинила діяльність українських видавництв, преси, книгарень, інших установ, що мали український національний характер.

Загалом століття панування імперської адміністрації та її боротьби з українством згубно позначились на самосвідомості українського народу, його культурі. Зокрема, більшість населення залишалась не тільки неосвіченою, але й неграмотною. Так, за переписом 1897 року в Європейській Росії, в тому числі й Україні, грамотними були тільки 21 відсоток (Естонія, Латвія – 70-80 відсотків, Фінляндія – 81). Це, до речі, певною мірою пояснює успішність національно-визвольних змагань саме у Прибалтиці, Польщі та Фінляндії).

Протягом усього 1917 року в українському суспільстві переважали автономістські настрої, хоча незадовго перед цим на таємних зборах у Харкові М. Міхновський уже виголосив свій знаменитий реферат «Самостійна Україна». Також уже розгорнув свою роботу в Спілці визволення України Д. Донцов. Однак їхні ідеї не дістали широкої підтримки, були відомі тільки нечисленним маргінальним групам, тож не справляли помітного впливу на суспільні настрої.

Третій універсал Української Центральної Ради проголосив разом із іншими базовими свободами (совісті, зібрань та інш.) також свободи мови та друку. Це, безумовно, сприяло розвитку видавничої справи, хоча перший поштовх для цього вона отримала ще у березні 1917 року. За весь той буремний рік в Україні було видано 677 назв українських книжок. Загалом виходило 67 періодичних видань, працювало 78 видавництв. Наступного, 1917-го, року їх кількість зросла до 104. Щоправда, окремі видавництва друкували не лише україномовному продукцію.

У добу УЦР панувала вповні свобода слова, преси, політичних думок. Ніхто нікому не перешкоджав висловлювати свої думки. Всі сучасники зазначали, що російські партії, зокрема більшовики, мали широкі можливості для агітації серед робітництва і найбіднішого селянства. Цим і користувалися найрадикальніші партії та рухи, які вели цілеспрямовану агітаційну, культурно-просвітню, організаційну діяльність. Слід зазначити, що до осені 1917-го року між українським рухом та більшовиками не виникало серйозних суперечностей, адже провідні українські партії, які були на той час найбільш популярні, йшли під одними й тими ж гаслами соціальної революції. Підтвердження тому – публікації тогочасних партійних часописів, таких, як «Робітнича газета», «Народна воля», «Нова Рада» та інші. Різниця лише в тому, що більшовики були цілком проросійською партією. В її осередках в Україні налічувалось обмаль етнічних українців.

Із перших же днів революції провідними силами, які взялися за широку видавничу працю, були, передусім, політичні чинники того часу: партії, окремі діячі, громадські організації, органи влади та самоврядування. Видавництва свідомо йшли на співпрацю з ними. Практично вся тодішня преса була тією або іншою мірою політизована. Враховуючи те, що більшість політичних організацій і спілок, які утворили Центральну Раду, дотримувалися соціалістичної орієнтації, це знайшло відображення на сторінках їх видань. Як зазначав Ісак Мазепа, «момент соціальний від самого початку грав велику, вирішальну роль у настроях українських мас». Із найвпливовіших газет того періоду можна виділити «Народну волю», «Робітничу газету», «Самостійник», «Самостійну Україну», «Громаду», «Рідний край».

Революційними подіями також була зумовлена поява в 1917 році таких праць, книжок (збірок статей) М. Грушевського, як «Звідки пішло українство і до чого воно йде», «Вільна Україна: статті з останніх днів (березень-квітень 1917)», «Проект української конституції», «Українська Центральна Рада та її Універсали», «Хто такі українці і чого вони хочуть?». Тоді ж вийшло друком і третє видання популярної праці «Якої ми хочемо автономії і федерації».

Вже навесні 1917 року при зустрічі на фронті українізованих частин із легіоном січових стрільців вояки-українці обмінювалися часописами, книжками, поштою. Наддніпрянські видання справляли надзвичайно велике враження на галичан. А галицька преса таким же способом потрапляла на велику Україну.

Українська революція миттєво пробудила інтерес до вітчизняної книги. Зокрема, швидко розійшлися всі довоєнні запаси літератури, що до того роками залежувались на складах. Видавати українські книжки стало економічно вигідно, хоча все це робилося почасти стихійно.

Несподіваним для багатьох став справді величезний інтерес до минувшини, особливо до козацької. Зокрема, значними накладами були перевидані 18 книжок оповідань А. Кащенка. На думку вченого-літературознавця В. Біднова, ці «писання, не зважаючи на їх примітивність, разом із популярною історією Миколи Аркаса, найбільше спричинили до розвитку національної свідомості серед нашого селянства на великій Україні».

Загалом керівники української революції надавали великого значення інформаційно-пресовій діяльності, що обумовлено потребами політичного виховання, зокрема пояснення тогочасних подій, організації мас на розв’язання тих чи інших завдань, необхідністю зв’язків із масами. Вже в Декларації Генерального секретаріату від 27 червня 1917 року зазначалося, що «організація і освідомлення мас є перша і найголовніша підвалина державного будівництва». Так, широкого розголосу набрала пропагандистська компанія з утвердженням легалізованого Генеральним секретаріатом вільного козачого руху.

Видання того часу є неоціненним джерелом для досліджень національно-визвольних змагань. У газетних публікаціях знайшли відображення факти та події, які з різних причин не були своєчасно зафіксовані в офіційних документах. Наприклад, перебіг десятиденних боїв із більшовиками за Київ у січні 1918 року.

Активну видавничу діяльність проводили і військові кола. Ще на Першому військовому з’їзді С. Петлюра пропонував «військові установи й різні підручники перекласти українською мовою з їх відповідним приспособленням; щоб для українських військових товариств і гуртків виписувати літературу і газети, журнали, книжки й агітаційні брошури і на кошти держави на тих самих основах, на яких передплачується література російською мовою». Таким чином, ще до створення української армії з’являється військова преса і література. Із розгортанням бойових дій їхнє значення особливо зросло.

Паралельно відбувалась українізація школи та вищої освіти. Для забезпечення нових потреб розпочався друк навчальної літератури великими накладами. Активною видавничою діяльністю займалось товариство «Просвіта», яке набуло особливої популярності на селі. Зазначимо, що тогочасне населення країни було переважно сільським. «Наша база на Україні – селянство», – підкреслював В. Винниченко. Особливістю тогочасної політичної ситуації було те, що місто на 2/3 було неукраїнським.

На жаль, Центральна Рада, визнаючи на словах важливість селянського фактора, у вирішенні аграрного питання діяла повільно, нерішуче і непослідовно. Цим сповна скористались більшовики зі своєю популістською пропагандою, сіючи в суспільстві анархію і хаос.

Українські преса та пропаганда не змогли протиставити опонентам нічого по суті дієвого, але це вже вина політиків. До того ж, нерідко українське друковане слово мимоволі працювало на шкоду національній справі. Наприклад, В. Винниченко на сторінках «Робітничої газети» різко виступав проти формування української регулярної армії. Преса також гостро засуджувала положення ІІІ Універсалу щодо приватного землеволодіння, що теж підривало авторитет влади.

Відносно велика кількість українських видань у 1917 році не означала їх домінуючої ролі. Як зазначають чимало неупереджених дослідників, усі галузі життя по містах були в чужих, відомо яких, руках. У тому числі і преса. Так, у Катеринославі після лютого 1917 року виходило кілька проросійських газет і часописів. А українці ледве спромоглись на видання неперіодичного «Вісника Товариства Просвіти» та на окремий український відділ у російськомовному тижневику «Народная Жизнь». Із такою зброєю проблематично було конкурувати із чужим впливом.

Не слід відкидати і географічний чинник. Більшість українських видавництв було зосереджено в Києві і на територіях, де влада УНР визнавалась незаперечно, наприклад, на Правобережжі, у центральній та північній Україні. На решті території домінували російськомовні видання і преса. Хоча і те, що з’являлося тут 1917 року українською мовою, для півдня і сходу було значним поступом.

Окрім книжок і преси, на розвиток громадсько-політичної ситуації, зміну настроїв населення мала вплив ще ціла низка інших видів друкованої продукції. Це – відозви, листівки, плакати, афіші, друковані стінгазети, календарі, портрети. Інколи навіть більшою мірою, ніж звична друкована продукція. Наприклад, листівки завжди випереджали пресу. Мав значення і більший їх наклад. Листівки, відозви роздавали на мітингах, їх розкидали по населених пунктах, траплялось навіть із аеропланів, розклеювали на видних місцях, передавали із рук у руки. Звісно, що до таких способів удавались і опоненти УНР.

Загалом у боротьбі за національний інформаційних простір видавнича справа відігравала, та й буде відігравати, важливу роль в утвердженні державності, зростанні свідомості усіх верств українського суспільства.

 

Владислав Мирончук,

випускник університету

(спеціальність «Видавнича справа та редагування»)

Газета «Університет «Україна» №8-9, 2011

автор: Владислав Мирончук, випускник Університету "Україна" (спеціальність «Видавнича справа та редагування»)

видання: Газета «Університет «Україна» №8-9, 2011, час видання: 2011


23/09/2011