Парадокси незалежності

ПАРАДОКСИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

 

8 вересня, 2011

 

Олександр ГЛУШКО, для «Трибуни України».

 

Є мудрий вислів: рівень демократії вимірюється відстанню, яку може пройти громадянин без пред’явлення посвідчення особи. В теперішній Україні, ця відстань, на жаль, невпинно скорочується.

 

ВТРАЧЕНІ ІЛЮЗІЇ

Та подія, що сталася у вівторок 24 липня 1990 року, запам’яталася в усіх подробицях. Напередодні президія Київради ухвалила рішення підняти біля будинку мерії на Хрещатику синьо-жовтий прапор. Щоправда, поруч із червоно-лазуровим – прапором тодішньої радянської України. То був компроміс, зважаючи на відчайдушний опір поверненню історичного українського символу з боку компартійної верхівки міста. Київське небо в цей день було затягнуте щільними попелястими хмарами. З них сіявся дрібний дощ. Та на нього мало хто зважав. Хрещатик заповнили тисячі людей із парасольками й без, рух машин було перекрито.

І ось настала хвилююча мить: вгору флагштоком почало підійматися велике синьо-жовте полотнище. Досягнувши верхівки й замайорівши на тлі сірих хмар, воно ніби вихлюпнуло на них чисту небесну блакить, підсвічену золотом сонячного сяйва. Малочисельні наряди міліції трималися осторонь, їх майже не помічали. Очі всіх були прикуті до синьо-жовтого прапора, сама згадка про який ще в недавні часи вважалася крамолою. Люди вітали один одного, обмінювалися враженнями. Якась дивовижно-потужна магнетична енергія об’єднувала їх – знайомих і незнайомих, літніх і зовсім юних, вселяючи надію на добрі зміни в житті.

Ми ще не знали тоді, як розгортатимуться події далі. Та переконаний, що переважна більшість моїх співвітчизників плекала в своїй душі віру, що піднесений того дня над центром Києва Національний Прапор стане провісником незалежної України. Ті сподівання підтвердив і референдум, який відбувся 1 грудня 1991 року. За незалежність України проголосувало понад 92 відсотки людей, які прийшли до виборчих дільниць. То був світлий ранок демократії. Такі ганебні явища, як підкуп, «адміністративний ресурс», інші шахрайські схеми, без яких, на жаль, не обходяться тепер жодні вибори, у той час майже не мали місця. Люди без стороннього тиску, примусу, обману висловлювали власні прагнення. Крім західних, центральних областей бажання жити в незалежній Україні виявили на референдумі понад 83 відсотки виборців, які взяли участь у голосуванні Донецької і Луганської областей, понад 86 відсотків – Харківської, понад 90 – Дніпропетровської, Херсонської і Запорізької, понад 85 – Одеської… Навіть у штучно за часів радянської влади зросійщеному Криму за незалежність України проголосувала більшість мешканців півострова.

Свою думку про цей феномен майже стовідсоткової єдності поглядів на майбутнє України мені вже доводилося висловлювати в попередніх публікаціях, у тому числі й у статті «Ми є народ» . Тож повторюватися не буду. Завважу лише, що не тільки етнічні українці, а й люди інших національностей, котрі вважали Україну своєю батьківщиною, чудово розуміли, яке багатство вони успадковують. Це ж загальновизнаний факт, що наша республіка вважалася найкоштовнішою перлиною у складі СРСР, зважаючи не тільки на її унікальні природні умови, чорноземи, надра, а й на відомі в усьому світі наукові школи, розвинуті високотехнологічні галузі, в тому числі літако- та суднобудування, зварювання, електроніки… Досить лише згадати, що в 1973 році була видана перша у світі двотомна енциклопедія українською мовою. І тільки через два роки вийшов її російський, а згодом і англійський переклад.

Не оцінити по достоїнству всіх переваг жити в такій країні могли хіба що люди або короткозорі, або засліплені імперською комуністичною ідеологією. На щастя, таких виявилося небагато. Люди зі здоровим глуздом (хто ж сам собі ворог) обрали незалежність.

І ось минуло відтоді два десятиліття, які докорінно змінили наше життя. Виросло нове покоління, котре народилося й досягло повноліття в умовах незалежності. Для нього радянський період, із усіма його ідеологічним постулатами й догмами, однопартійністю, постійними чергами за продуктами харчування й товарами першої необхідності, затамованим страхом перед всесильними каральними органами за вільну думку чи слово та іншими характерними рисами «суспільства розвинутого соціалізму» – хай і недалека, а все ж історія.

Та чи справдилися сподівання тих, хто в попередні десятиліття поневірявся в тюрмах і таборах сумнозвісного ГУЛагу, не сприймаючи й засуджуючи комуністичний режим, хто, зрештою, двадцять років тому опускав до виборчих урн бюлетені з позначкою «за незалежність»? Питання далеко не риторичні. Й простої, однозначної відповіді на них немає й бути не може. Стрімкий крах вимуруваної, здавалося б на віки, радянської імперії, зміна суспільного ладу (а саме це й сталося 1991 року) можна порівняти хіба що з тектонічними зрушеннями в земній корі, наслідки яких не завжди можна передбачити. А тим більше, коли йдеться про таку складну й загадкову матерію, як людська природа, мотивація поведінки окремих індивідумів за тих чи тих обставин.

Осмислюючи результати двадцятирічного поступу, можна без жодних застережень сказати, що за цей час було розв’язане стратегічне завдання: Україна стала незалежною державою, яку визнали в усьому світі. Ми маємо всі атрибути суверенності: законодавчу, виконавчу й судову гілки влади, власні Збройні сили, грошову одиницю, а також основні символи державності – Прапор, Герб і Гімн. І все це разом – незаперечні досягнення, які багато в чому виправдують ті жертви, які були принесені на вівтар нашої свободи як попередніми, так і сучасними поколіннями патріотів.

Проте кожна дія, що зачіпає інтереси всього суспільства, неминуче породжує питання: «В ім’я чого?» Ось уже двадцять років ми хочемо знайти на нього відповідь і зрозуміти нарешті, чому незалежна Україна, маючи набагато вищі стартові можливості порівняно зі своїми сусідами по колишньому соціалістичному табору, опинилася у хвості цивілізаційного розвитку й займає передостаннє місце в Європі (після Молдови) за рівнем життя людей? Таке становище, яке суперечить здоровому глуздові, має проте своє пояснення. І воно, на мій погляд, у недооцінці дій і поведінки тих прошарків суспільства, представники яких миттєво зорієнтувалися за нових обставин і зрозуміли, що незалежність, свобода створюють ідеальні умови для привласнення майже за безцінь, а то й задарма, всенародного майна, що втратило на якийсь час пильне «государеве око», і стрімкого особистого збагачення. Спритні, нахраписті, агресивні, пронирливі, жорстокі, позбавлені нерідко загальновизнаних моральних принципів, вони скористались моментом, щоб стати реальними «господарями життя».

Це не нове явище в історії суспільного розвитку. На нього ще в середині ХІХ століття звернув увагу талановитий публіцист, випускник Чернігівської гімназії Гліб Успенський. Він перший серед тодішніх літераторів, на що звернув увагу й Іван Франко, розкрив психологію нового на той час людського типу, в лексиконі якого, за висловом автора, домінувало слово «хапнути». Його вбивча характеристика не втратила, на жаль, своєї актуальності та гостроти і в наш час. І, мабуть, через те, що дуже вже нагадує теперішні реалії. Ось як у нарисі «Буржуй» публіцист змалював свого головного персонажа, що «сповнює живе людське суспільство запахом холодного трупа»:

«Він з’явився раптово, несподівано, як несподівано немов з неба впав, з’явився не знати звідки… І стоїть поза всякими визначеними трудом і громадським становищем усталеними станами – стан людей з купою грошей не зароблених, не «нажитих» – людей, які не мали, у великій більшості, навіть плану витрати цих грошей…». Рівень моральності таких типів, на думку автора, віддзеркалюють їхні суто меркантильні, корисливі наміри: «Купити! Ось що внесла вона («буржуйна орда». – О. Г.) в суспільство. Купити чужу жінку… купити начальство, купити виборців – словом, нічого, крім купити».

Чи так уже й відрізняється виявлена і саркастично окреслена талановитим публіцистом головна життєва мета його персонажів від намірів і поведінки сучасних скоробагатьок, котрі теж з’явилися «не знати звідки» й використовують свої, нерідко сумнівним шляхом накопичені капітали для підкупу парламентаріїв, суддів, державних посадовців. Хоч як це й парадоксально, для успішної реалізації корисливих намірів ще в 90-і роки об’єдналися представники протилежних, навіть антагоністичних груп – вчорашні партійні й комсомольські функціонери, так звані «червоні директори» переважно потужних державних підприємств і різного штибу шахраї, «авторитети» кримінального чи напівкримінального світу. Цей дивовижний альянс і став тим монолітним підмурком, на якому вибудовувалися тіньові схеми «прихватизації» переважно успішних господарських об’єктів, перерозподілу, а, відвертіше кажучи, розграбування матеріальних багатств, які по праву належали всьому народові.

Однією з таких схем були й «подаровані» кожному з нас ваучери, які нібито давали право всім без винятку громадянам України на часточку загального добра. Та ілюзії швидко розвіялися. Для переважної більшості людей ваучери виявилися порожніми папірцями, «фіговими листками», якими маскувалися справжні наміри далекоглядних ініціаторів їхнього запровадження. Левова доля найприбутковіших заводів, фабрик, новостворених банків, фірм опинилася в руках обмеженого кола осіб, які й стали їхніми повноправними власниками, на відміну від конституційного суверена.

Не виключено, що стартовим капіталом для багатьох тіньових оборудок могли стати й грошові заощадження людей, які, за невеликим винятком, так і не спромоглися упродовж двадцяти років незалежності повернути вкладникам. І по всьому, не збираються. А загальна сума тих заощаджень, лише за офіційними даними, сягає астрономічної цифри – понад 130 млрд. гривень. Не зникли ж вони безслідно, не згоріли в якомусь фантастичному полум’ї, не випарувалися. Хтось же скористався тими грошима. Не підтверджена жодними документами офіційна версія, що всі вони були вивезені до Росії, не тільки не переконлива, а й виглядає як відверте і цинічне знущання над мільйонами ошуканих людей. Особливо тих, хто, обмежуючи себе в найнеобхіднішому, ніс до ощадбанку зароблені нелегкою працею карбованці, щоб скористатися ними у скрутні хвилини життя. Не скористалися, бо «одних уж нет», а решта вже й віру втратила, що влада колись згадає про той борг людям.

Сьогодні можна лише здогадуватися, куди поділися й величезні суми, накопичені на рахунках компартійних і комсомольських установ та організацій після їхньої ліквідації. Контролюючі органи чомусь виявили гідну подиву байдужість до подальшого руху тих грошей, доля яких так і лишилася за сімома печатками. Ми ж можемо лише припускати, яким чином колишні партноменклатурники й комсомольські функціонери обласного масштабу з доволі скромними, як на теперішні часи, посадовими окладами стали раптом власниками ліквідних промислових підприємств, новостворених банків, фінансових бірж тощо, блискавично збагачуючись і прокладаючи собі (не без допомоги великих грошей) шляхи до найвищих ешелонів влади. Вона їм конче потрібна була як щит і як надійний засіб легітимізації усіх попередніх справ, зокрема й тих, які не в усьому узгоджувалися з Кримінальним кодексом. Тому з перших же днів незалежності й прагнули вони посісти місця під куполом Верховної Ради, зайняти високі крісла в помпезному урядовому будинку навпроти та в інших владних офісах на Печерських пагорбах. Будь-які оборудки з нарощування приватного капіталу, із привласнення привабливих промислових об’єктів, а також пільги для «обраних» необхідно було узаконити, підкріпити відповідними документами, які б не мали зворотної дії. Навіть якщо згодом виявиться, що їхнє прийняття суперечило основоположним принципам економіки, моралі чи соціальної справедливості.

Такою зокрема виявилася й ухвала про пенсії так званим віп-персонам, розміри яких у десятки, а то й у сотні разів перевищують середні, а тим більше мінімальні пенсії основної частини трудового люду України. Такого немає в жодній цивілізованій країні світу. Сьогодні, наприклад, 26-ти колишнім членам Верховного суду сплачують, за словами спікера парламенту Володимира Литвина, річну сукупну пенсію в розмірі 20 мільйонів гривень. Тобто кожен із тих, хто мав щастя носити пурпурову суддівську мантію, вийшовши на заслужений відпочинок, отримує щомісяця з пенсійного фонду понад 64 тисячі гривень. Не обділені державою й колишні урядовці, народні депутати, котрі досягли пенсійного віку. І змінити вже нічого не можна. То було б антиконституційно, запевняють нас представники влади. Присуд остаточний і оскарженню не підлягає. Проте, ними, мабуть, вважаються цілком конституційними пенсії у 700-1000 гривень, що виплачуються вчителям, лікарям, працівникам культури та іншим, прирівняним до них категоріям людей, переважна більшість яких сьогодні опинилися за межею бідності.

Отже, бізнес і влада тісно переплелися між собою. Більше того, сама влада стала надзвичайно прибутковим бізнесом, жаданим місцем особистого збагачення. Це викликає подив і занепокоєння з боку багатьох західних політиків, котрі аналізують економічні, соціальні процеси, що відбуваються в нашій державі. «Часто складається враження, – завважив у одному з інтерв’ю українським ЗМІ член Європарламенту Ельмар Брок, – що українське керівництво цікавить лише дві речі: багатство і влада».

Внаслідок цього утворилася система, яка сприяє збагаченню обмеженого кола людей, у тому числі й тих, які займають високі пости у владних структурах. Саме вони вирішують, які закони треба приймати, а які, навіть не заглиблюючись у їхній зміст, рішуче відхиляти. Організація подібних ухвал до примітивності спрощена. Вона здійснюється за помахом руки одіозного парламентаря – штатного «диригента» правлячої політичної сили. Причому, таке диригування покірною більшістю навіть не приховують від широкої громадськості, демонструючи по основних телеканалах. А й справді, навіщо приховувати: хай безправний і ошуканий народ бачить, у чиїх руках (руці) реальна влада. Це не що інше, як відверта демонстрація сили, вседозволеності переможців і зневага до рядових людей з боку тих, хто посідає найвищі владні крісла в державі.

Всесилля чиновницької раті, в руках якої сконцентрувалася вся адміністративна, судова, фінансова влада, безкарність багатьох її дій стали поживним середовищем для тотальної корупції, згубні метастази якої вразили майже всі сфери суспільного організму держави. Це ганебне явище не залишається поза увагою світової спільноти. За результатами дослідження американського центру Heritage Foundation та газети «Wall Street Journal» наша країна за рівнем корумпованості посідає 164 місце з-поміж 174 країн світу. Навіть чинний президент України змушений визнати, що корупція збіднює щороку нашу державу на 20 мільярдів гривень. Насправді ж її руйнівні наслідки навряд чи вимірюються названою сумою. Думається, вона значно більша.

 

РОЗКІШ І ЗЛИДНІ

Створення в Україні кланово-олігархічної системи, основи якої, на думку Леоніда Кравчука, були закладені за президентства Леоніда Кучми, призвело до глибокого й небаченого досі розшарування суспільства. У жодній цивілізованій країні світу, де також є і мільярдери й безробітні, немає такої глибокої прірви між надбагатими й бідними, яка утворилася в нашій державі за роки незалежності. Полярність у статках і життєвому рівні обмеженого кола новітніх капіталістів, фінансової олігархії, високопосадових чиновників, з одного боку, й переважної більшості населення України – з іншого, вражає. Вона не тільки суперечить здоровому глуздові, засадничим моральним принципам людського співжиття, а й складає реальну загрозу майбутньому країни, її національній безпеці. Це бомба уповільненої дії, здатна вибухнути в будь-який час, що не раз доводила світова історія, як давня, так і новітня.

Варто, хоча б, згадати причини, які призвели до надзвичайно гострого соціального збурення, що увінчалося Великою французькою революцією 1789 року. Незадовго до її кривавого вибуху письменник і публіцист Луї Себастьян де Мерс’є в циклі нарисів «Картини Парижа» небачені злидні переважної більшості народу країни і, зокрема, мешканців її столиці пояснював тим, що основні багатства і влада зосереджені «в руках невеликої групи громадян на чолі з королем, які проганяють геть усі нові здорові думки й лишаються глухими до голосу суспільства». Письменник дійшов висновку, що «…бути щасливим у Парижі майже неможливо, оскільки чванливі втіхи багатіїв тут надто на виду у бідняків, які мають усі підстави гірко зітхати, бачачи цю грабіжницьку розкіш і знаючи, що вона ніколи їм не судилася… В одних тут голова йде обертом від п’яних задоволень, – констатує автор, – в інших – від мук відчаю».

Це тобі нічого не нагадує, шановний співвітчизнику, коли ти, затягуючи тугіше пасок, щоб протриматися до чергової зарплати чи мізерної пенсії, виходиш на вулицю й бачиш, як невпинно мчать повз тебе чи безцеремонно паркуються на тротуарах найдорожчі у світі іномарки, засліплюючи, вражаючи своїм блиском і розкішними формами? А елітні житлові будинки, що нерідко зводяться на місці вирубаних під корінь зелених скверів чи знищених дитячих майданчиків, і вартість кожного квадратного метра площі в яких зашкалює, помпезні вілли і замки, що мов із води повиростали в місцях масового відпочинку людей, перекривши їм вільний доступ до річок, озер, лісових галявин, грибних місць, чистого повітря.., не породжують у твоїй заклопотаній голові питання: звідки в найбіднішій країні Європи могло з’явитися в одних руках таке багатство? Хто і на якій підставі володіє ним? Чим пояснити, що Україна, середній розмір доходу на душу населення в якій, за даними швейцарського банку Credit Suisse, склав 2010 року всього 2,7 тисяч американських доларів (для порівняння: в Угорщині – понад 26 тисяч, у Польщі – понад 28 тисяч, у Грузії – 13 тисяч), де кожен четвертий громадянин живе за межею бідності, входить до трійки європейських лідерів за кількістю «Майбахів» і «Роллс-Ройсів»?

У Берліні біля стін колишнього Рейхстагу, в якому засідає сьогодні німецький парламент, – Бундестазі – автор рядків побачив зо два десятки велосипедів. І жодного автомобіля. Йому пояснили, що більшість депутатів добираються на роботу екологічно чистим двоколісним транспортом. Це і ранкова гімнастика, й економія на пальному, і ніяких клопотів із паркуванням у центрі великого міста. А пройдіться київською вулицею Михайла Грушевського. Усі тротуари тут на сотні метрів уздовж будівель Верховної Ради й Кабінету Міністрів щільно заставлені найрозкішнішими автомобілями відомих світових марок. Це не просто виставка найновіших досягнень автопрому різних континентів. Це показове хизування багатством, зверхністю їхніх власників над іншими людьми, котрі не без їхньої ласки ледве стягують кінці з кінцями. Наша псевдоеліта компенсує у такий спосіб брак елементарної культури, вихованості, скромності (про совість узагалі не йдеться), властивих західним політикам, урядовцям, бізнесменам, етика поведінки яких органічно пов’язана з усвідомленням, що вони живуть у суспільстві, де не всі можуть дозволити собі розкіш їздити на «Мерседесах», «Лексусах», мешкати в пент-хаузах чи в заміських віллах вартістю в кілька мільйонів доларів.

Так само, як і проводити своє дозвілля на найпрестижніших курортах світу. Нещодавно Прем’єр-Міністр Великої Британії Девід Кемерон побував у відпустці. Високооплачуваний державний діяч, він, звичайно ж, мав можливість найняти в місці відпочинку окрему віллу чи апартаменти, які б за рівнем комфорту відповідали його високому статусу. Проте разом із дружиною глава уряду Об’єднаного Королівства оселився у скромному номері тризіркового готелю, не виділяючись з-поміж інших і не привертаючи до себе надмірної уваги. Хоча як публічна людина завжди перебуває під пильним оком журналістів, а, отже, й широкої громадськості. Не виключено, що саме ця обставина й відіграла головну роль у його поведінці. Адже навіть багата Англія переживає сьогодні далеко не кращі часи. І, зрозуміло, що її Прем’єр-Міністр не міг дозволити собі, навіть під час відпустки, жити в розкошах, недоступних для більшості громадян його країни. Те було б сприйнято як зухвалий виклик суспільній моралі. Та чи замислюються над цим керманичі незалежної України?

Світова економічна криза, на яку так полюбляють посилатися наші можновладці, політики, списуючи на неї чи й не всі негаразди, які спіткали Україну, а водночас і свою управлінську бездарність, за логікою, повинна була б негативно позначитися на всіх прошарках суспільства, без винятку, на життєвому рівні як роботодавців, так і найманих працівників. Аж ні. Чомусь вибірково вона боляче вдарила тільки по останніх. А ось феодали-товстосуми, навпаки, виграли, потроївши власні статки. В Україні, що за даними ООН займає соте місце у світі в «рейтингу прогресу», економіку якої визнано однією з найгірших у Європі, кількість мільярдерів, котрі володіють фантастичним багатством, тільки протягом 2010 (ще кризового) року зросла з восьми до двадцяти одного (!). Загальна сума їхніх капіталів сягає 58 мільярдів доларів, що у півтора рази перевищує дохідну частину державного бюджету. Але ці гроші працюють виключно на їхніх господарів. І це не може не породжувати відповідних настроїв у суспільстві, адже ще давньоримський філософ і письменник Сенека Молодший дійшов висновку, що «найтяжчий вид бідності – нужда серед багатства».

Така ситуація, де на одному полюсі – злидні, щоденне виживання, а на іншому – демонстративно-криклива розкіш, могла скластися лише за умови відвертої, безсоромної й жодними законами не обмежуваної експлуатації як фізичної, так і розумової праці переважної більшості людей, яких цинічно оббирають, безвідносно шахтар це, металург, будівельник чи хірург, педагог, науковець… Їхні фізичні зусилля, кваліфікація, хист, інтелект оцінюються роботодавцями надзвичайно низько. Якщо в країнах Європи частка праці в одиниці готової продукції складає 50-60 відсотків, то в Україні – не більше семи. Чи не з цього беруть початок золотоносні потоки, які щедро поповнюють бездонні скрині доморощених «скупих лицарів» – олігархів?

Це саме про них, які безкарно розкошують на нашій землі, знекровлюючи її заради власних надприбутків, із сарказмом пише у своєму вірші «Гуляє панство» наш видатний поет Борис Олійник:

Новітні владоможці України

Жирують, аж вгинається земля.

У чашах яро багряніють вина:

Гуляє панство! На… крові гуля».

Володіючи незліченними багатствами, вони через своїх представників у парламенті, депутатський корпус якого на дві третини складається з мультимільйонерів і мільярдерів, урядові структури приймають відповідні закони, інші документи, які б і надалі забезпечували їм сите життя. З якого б це дива, скажімо, списують 24 мільярди гривень боргів перед державним бюджетом із підприємств ТЕК, які належать олігархам? У той час як переважна більшість людей із мізерними зарплатами й пенсіями змушені в повному обсязі сплачувати комунальні послуги, вартість яких невпинно зростає. Більшість у Верховній Раді блокує податок на розкіш, дозволяє родичам народних депутатів, урядовців та інших високопосадових чиновників, у тому числі й силових структур, не декларувати джерела власних статків. «Слуги народу» не забувають і про самих себе. Суми їхніх витрат, які не перевищують 150 тисяч гривень, тепер можна й не згадувати в деклараціях. То для них «дрібниця», яка не варта й уваги. А чи замислювався бодай хтось із них, що 150 тисяч гривень – то більше ніж 10-річна середня пенсія пересічного українця? Та по всьому, народні обранці не обтяжують свої голови такими підрахунками.

Для них головне – будь-що провести закони, які б убезпечували їх самих та інші «вершки» суспільства від кризових потрясінь, давали можливість і надалі користуватися благами, про які переважна більшість їхніх реальних творців і мріяти не може. А що такі закони часто-густо ухвалюються з грубими порушеннями, мало кого турбує. Якщо в сесійній залі парламенту фізично присутні усього 100 чоловік, а на табло при голосуванні «за» чи «проти» висвітлюється цифра 300, то, природно, виникає сумнів у легітимності таких ухвал. Проте практика, яка викликає подив у європейських парламентаріїв, коли один депутат, як управний еквілібрист, натискує кнопки за 10-15 своїх однопартійців, що відсутні у сесійній залі, вже стала майже нормою у вищому законодавчому органі України. Так приймалися Податковий кодекс, Пенсійний та інші важливі закони. І чи можуть після цього звичайні люди, які з сумом спостерігають по телебаченню за таким мало не цирковим дійством, що відбувається в парламенті, з довірою ставитися до нашого депутатського корпусу, який служить не широкому загалу виборців, а обмеженому колу замовників послуг.

Не випадково витрати на утримання чиновницького апарату з легкої руки парламентаріїв лише цього року було збільшено аж у п’ять разів. 100 мільйонів гривень виділено лише на утримання мисливських господарств. З першого погляду, ніби й потрібна справа. Але ж люди, які ледве зводять кінці з кінцями, чудово розуміють, хто насправді хазяйнує в тих закритих природних зонах, які ретельно охороняються від сторонніх і куди простому смертному навіть потикатися небезпечно. Ще свіжа в пам’яті багатьох жорстока розправа колишнього нардепа Лозинського і його підручних, так званих «правоохоронців», над чоловіком, який мав необережність наблизитися до приватних угідь того сановного й зарозумілого пана, за що й поплатився життям. І схожі випадки побиття, а то й калічення людей біля ставків, озер, інших місць відпочинку, які правдами-неправдами прибрали до своїх захланних рук новітні можновладці, змушують мимоволі замислитися, а чи правильною дорогою ведуть нашу країну її керманичі? Терпіння ж людей не безмежне. І чи варто гратися з вогнем?

Низькі зарплати, жалюгідні пенсії більшої частини громадян України, нестримуване зростання цін, у тому числі на хліб (це в одній із найбільших хліборобських країн світу), на ліки, тарифів на комунальні послуги, високий рівень безробіття не можуть не викликати відповідної реакції людей. Згідно з результатами соціологічних опитувань, проведених нещодавно компанією GFK Ukraine, у 32-х відсотків респондентів нинішня українська влада викликає роздратування, а понад 20 відсотків опитаних відчувають до неї глибоке презирство, ще 40 відсотків просто не довіряють їй. Як тут не згадати гіркі слова Олександра Довженка, які він занотував у своєму Щоденнику: «Багата держава, яку утворюють бідні люди – абсурд! Держава не може будувати свій добробут на бідності й обдертості своїх громадян».

Та чи зазирають, бодай вряди-годи теперішні «господарі життя» у твори класиків? Дуже сумніваюся. А не завадило б, бо ніхто ще не спростував відомого вислову: що посієш, те й пожнеш.

 

ПРИБОРКАННЯ НЕПОКІРЛИВИХ

Звичайно, негативні настрої більшості людей не можуть ігнорувати правлячі верхи держави. Спрацьовує інстинкт самозбереження. Тому й приймаються відповідні закони, видаються укази, розпорядження, спрямовані на зміцнення насамперед… силових структур. Згідно з Законом про зміни до державного бюджету на 2011 рік фінансування Генеральної прокуратури, наприклад, збільшено на 70 мільйонів гривень, міліції – на 287 мільйонів, СБУ – на 108. У той час, як на фінансування усіх бібліотек України виділено вчетверо менше. Як не згадати у зв’язку з цим відомий народний вислів: «Сила є – ума не треба».

Але сила, як відомо, річ доволі підступна. Надмірне її застосування ніколи до добра не доводило. Хоч як це й парадоксально, в розвалі Радянського Союзу одну з вирішальних ролей відіграли саме силові органи, які, за призначенням, мали б забезпечувати його міцність і непорушність. Насправді ж, вони своїми діями – переслідуванням інакомислячих, тотальною підозрою всіх і вся, репресіями, політичною цензурою, обмеженням свободи слова і друку викликали спротив багатьох людей, а згодом і могутній опір, який і зруйнував надміцні, здавалося б, мури комуністичного режиму. Або свіжіший приклад: весною 2004 року глава тодішньої президентської адміністрації Віктор Медведчук бундючно й самовпевнено заявляв, що чинна влада «як ніколи сильна». Та вже в кінці року помаранчевий вихор (хто б як не ставився до тих бурхливих подій) змів її. Жодна сила не здатна була протистояти народові, який масово вийшов на вулиці й майдани, виявляючи власну гідність і відстоюючи право на людські умови життя.

Але ж сказано, що історія вчить того, що нічого не вчить. Складається враження, що й сьогодні ставка знову робиться на силу. Про це із занепокоєнням говорять як вітчизняні, так і зарубіжні правозахисники, політики. Виступаючи на міжнародній конференції «Проблеми застосування практики Європейського суду з прав людини в правовій системі України», що проходила в Києві на початку липня цього року, омбудсмен України Ніна Карпачова з гіркотою констатувала, що наша держава лідирує в Європі за кількістю арештів як запобіжного заходу. За її словами в Україні щороку беруть під варту понад 60 тисяч людей і тільки кожного шостого в подальшому звільняють з-під неї. Тож, мабуть, не випадково наша країна лідирує за кількістю скарг її громадян до Європейського суду. А де ще їм шукати справедливості?

Знову, як і в пріснопам’ятні часи недавнього минулого, нагнітається атмосфера підозріливого ставлення до людей з боку правоохоронних органів. Ганебним явищем, від якого тхне середньовіччям, є тортури, яким піддають у них багатьох людей. На це звернула увагу й міжнародна організація «Amnesty international». У її останньому звіті з моніторингу ситуації в Україні з дотриманням прав людини наголошується на збільшенні кількості катувань та нелюдського поводження із затриманими в силових структурах. І такі висновки, на жаль, підтверджуються на практиці. У ЗМІ час від часу з’являються повідомлення про раптову смерть у міліцейських відділках переважно здорових молодих людей, котрі з тих чи тих причин потрапили до рук правоохоронців. І жодного випадку покарання винних. Як і більшості розбещених синків «нових українців», так званих «мажорів», котрі нахабно й безкарно порушуючи елементарні правила дорожнього руху, збивають, часто на смерть, пішоходів своїми суперавтомобілями. Деяких звільняють з-під варти під смішну заставу – в п’ятнадцять тисяч гривень, або (найсвіжіший факт) за відсутністю… претензій до вбивці з боку родичів його жертв. Більшого знущання над здоровим глуздом важко й придумати.

Зате упродовж багатьох місяців утримують за ґратами екс-міністра внутрішніх справ, керівника опозиційної до нинішньої влади політичної сили Юрія Луценка. Йому інкримінують незаконне підвищення зарплати своєму колишньому водієві, надмірну витрату грошей під час святкування Дня міліції тощо. Не маю підстав піддавати сумніву законність пред’явлених колишньому високопосадовцеві звинувачень. Можливо, він і заслуговує покарання за перевищення своїх службових повноважень. Але ж чи у такий спосіб? Під час судових засідань екс-міністра й відомого політика тримають у сталевій клітці неначе вбивцю чи злісного, украй небезпечного злочинця. Більше того, саму клітку оточують кілька дужих беркутівців, ніби виснажений довготривалим перебуванням у СІЗО, хворий підсудний здатний самотужки слабкими руками зламати, потрощити надміцні залізні прути й вирватися на волю.

Сумно й гірко спостерігати за таким, з дозволу сказати, правосуддям. Хоча, звичайно ж, з боку його організаторів тут усе чітко продумано. І головна мета – посіяти страх, залякати потенційних опонентів нинішньої влади, кандидатів в опозиціонери: якщо вже з лідерів політичних сил, колишніх міністрів чи інших високих посадових осіб сукають мотузки, то з рядовими громадянами й поготів церемонитися не будуть. Тож хай дивляться і роблять висновки.

Водночас влада заперечує звинувачення на її адресу у вибірковості переслідування й покарання людей, які скоїли правопорушення. Вона запевняє, що в Україні всі рівні перед законом. Тому хочеться запитати її: і такі, як Леонід Чернівецький, теж? Це ж не хтось із опозиціонерів, а представник правлячої партії, Олександр Попов, нещодавно приголомшив киян справді космічною цифрою – 70 мільярдів гривень! Саме таку суму, за словами теперішнього голови Київської міської державної адміністрації, було витрачено не за призначенням, а насправді розкрадено за час роботи Леоніда Чернівецького на посадах голови КМДА і столичного мера. Хтось притягнув його до відповідальності чи, хоча б, завдав собі клопоту розслідувати, куди поділася, хто привласнив, поклав до своїх кишень чи переказав на закордонні приватні рахунки таку астрономічну суму, вилучену з міського бюджету? Адже піддавати сумніву правдивість наведеного шановним Олександром Поповим факту так само немає підстав.

Кажуть, Леонід Михайлович – людина далекоглядна й передбачлива, на жодному документі, які могли б кинути на нього тінь, він не залишив свого підпису. Воістину залізний аргумент. Але хіба голова КМДА і мер в одній особі не несе відповідальності за дії своїх підлеглих, а тим більше – за нецільові витрати бюджетних коштів, та ще й у таких розмірах? Та найбільше здивував один із високих урядовців, заявивши, що немає жодного сенсу притягати до відповідальності Чернівецького, бо чи понесе він покарання, чи ні – навряд чи це зарадить справі, ті мільярди все одно вже тю-тю, зникли у невідомому напрямку, їх не повернеш.

Читаєш такі одкровення і мимоволі задумуєшся, за кого ж вони, високі покровителі таких ось «передбачливих» спритників, усіх нас мають? Та з нас просто сміються, відверто й цинічно. І, мабуть, найдужче – головний персонаж цієї трагікомедії, який більшу частину часу проводить не в своєму робочому кабінеті на Хрещатику, а на фешенебельних європейських курортах. Якщо рядовий робітник, вчитель, лікар чи інженер не з’явиться на своє робоче місце без поважних причин упродовж двох, трьох чи, боронь Боже, п’яти днів, його просто звільнять за грубе порушення трудової дисципліни. Діючий мер Києва може не з’являтися місяцями – і йому це сходить з рук. Навіть пальчиком ніхто не насвариться. Виявляється, крім українського, він має ще й ізраїльський паспорт. Дарма, що подвійне громадянство заборонено українським законодавством. Та для своїх закони не писані. Вони здебільшого поза зоною відповідальності.

Як, зокрема, й ті посадовці, за розпорядженням яких були закуплені дерев’яні лавки для Харківського метрополітену. Вартість кожної з них обійшлася міському бюджету аж у 70 тисяч гривень. Навіть середньовічні алхіміки не могли додуматись до такого – звичайнісіньку деревину перетворити на золото. 4 мільйони гривень витрачено на 5 біотуалетів у Донецьку, мільйон – на рекламний ролик у Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту… Перелік таких правопорушень можна продовжити. Але поки що жодного винного в надмірному розбазарюванні грошей платників податків. Та й чи дійдуть до них руки наших доблесних правоохоронців? Як із гідною кращого застосування оперативністю дійшли до учасників масової акції, що протестували в Києві на майдані Незалежності проти згубного для малого бізнесу Податкового кодексу. Найактивніших заарештували й місяцями утримували за ґратами нібито за псування тротуарної плитки під час установлення наметів на майдані. Звичайно, плитку псувати не бажано. Та чи адекватне покарання за цей, не піднімається рука написати, «злочин»?

Як і за вчинок дев’яти юнаків із організації «Тризуб», котрі пошкодили бронзове погруддя Сталіна, встановлене біля будівлі Запорізького обкому комуністичної партії. Довготривале утримання за ґратами, виснажливі допити арештованих, що в такий спосіб виразили свій протест проти реабілітації диктатора, на совісті якого мільйони безневинно замордованих у концентраційних таборах сумнозвісного ГУЛагу і тюрмах людей, організація штучного голодомору в Україні, фізичне винищення її генофонду, небачене до того в світі переселення цілих народів – своєрідне ноу-хау тирана – й багато інших кривавих злочинів, не може не викликати здивування й обурення. Як свого часу безапеляційні твердження ревних прихильників Сталіна про його нібито вирішальну роль у перемозі над гітлерівцями у талановитого російського письменника й фронтовика Віктора Астаф’єва. «Ми закидали німців, – дав він їм нищівну відповідь, – своїми закривавленими тілами. Отак і перемогли!».

Недвозначну оцінку тоталітарним режимам дала і ОБСЄ. В резолюції «Про возз’єднання Розділеної Європи», прийнятій 1 липня 2009 року, вона комунізм прирівняла до нацизму, закликавши уряди європейських держав підтримати таку позицію. Тому сувора розправа в незалежній Україні над дев’ятьма відчайдухами з організації «Тризуб», котрі своїми діями продемонстрували власне ставлення до тирана і створеного ним кривавого режиму, виглядає принаймні як анахронізм, повертаючи нас у сумне минуле.

Є мудрий вислів: рівень демократії вимірюється відстанню, яку може пройти громадянин без пред’явлення посвідчення особи. В теперішній Україні, ця відстань, на жаль, невпинно скорочується. Навіть у ювілейний день проголошення незалежності держави, 24 серпня ц. р., мирну демонстрацію киян у центрі столиці брутально перепиняли тисячні загони омоновців у повній екіпіровці, з гумовими кийками, щитами, кайданками, а за їхніми спинами як загрозливе попередження тим, хто прагнув продовжити святкову демонстрацію, шикувалися ряди автозаків – спеціальних автомобілів, у яких перевозять в’язнів. Від цієї картини війнуло крижаним холодом сумнозвісних тридцятих років минулого століття.

 

ОСТАННІЙ БАСТІОН

І все ж є сила, здатна протистояти будь-якому тискові. Це сила людського духу. Того, що за влучними поетичними рядками Івана Франка «…тіло рве до бою». Духовна сфера – останній бастіон, захисники якого і є справжньою елітою суспільства, що ось уже упродовж двадцяти років мужньо відбиває, в тому числі й «психічні», атаки явних і замаскованих недругів незалежності. Представники правлячих кіл, що люблять Україну, знову ж таки пошлюся на геніальне Франкове: «…як хліб і кусень сала», панічно бояться духовної культури, в якій закладені основи національного буття народу.

Французький уряд, мобілізовуючи націю на відродження країни по закінченні Другої світової війни, проголосив гасло: «Культура передує економіці!». За лічені роки Франція досягла гідних подиву показників у всіх сферах суспільного розвитку й за рівнем добробуту своїх громадян посідає сьогодні провідне місце у світі. Здавалося б, наочний приклад держави, з якою у нас так люблять порівнювати Україну. На жаль, порівняння аж ніяк не на нашу користь. На берегах Сени, Рони, Луари дбайливо бережуть кожну пам’ятку національної історії, культури, пишаються своїми письменниками, митцями, створюючи їм усі умови для творчої праці, здатної підтримувати високий інтелектуальний потенціал країни.

А як же на берегах Дніпра – колиски вільного козацького народу, на батьківщині наших «Славних прадідів великих»? Пройдіться хоча б головною вулицею столиці України – Хрещатиком. Скількох книгарень ви не дорахуєтеся, у яких ще десять-п’ятнадцять років тому можна було придбати літературу на різні смаки й уподобання. В їхніх приміщеннях тепер чи то новомодні бутики із закордонним крамом із захмарними цінами, чи всілякі «кофе-хаузи», так само розраховані на відвідувачів із тугими гаманцями. По суті знищено музей Історії Києва, який внаслідок чиновницького свавілля став бездомним, тулячись у «приймах» Українського дому й більшість безцінних експонатів якого роками тримають у «темницях» – ящиках, де вони поступово втрачають свою художню цінність. Така ж доля чекає й на Національний музей українського народного декоративно-прикладного мистецтва, Державний музей театрального, музичного й кіномистецтва, Музей книги й друкування України…За потурання правоохоронних органів здійснюються постійні рейдерські атаки на книгарні, які ще залишилися (сумнозвісний приклад – агресивне силове захоплення письменницької книжкової крамниці «Сяйво» у центрі Києва), художні майстерні, в тому числі гончарів на Подолі, знамениту на весь світ фабрику Петриківського художнього розпису. Ідуть під ніж бульдозерів унікальні пам’ятки історії й архітектури, щоб на їх місці звести черговий торговельно-розважальний центр чи офіс багатої комерційної фірми. Про архітектурно-художній несмак новітніх «зодчих» таких споруд, що спотворюють наше стародавнє місто, й говорити не доводиться.

Парадокс, але в незалежній Україні висока духовна культура опинилася на становищі попелюшки. Держава по суті самоусунулася від її підтримки. За даними асоціації Книговидавців України тільки за останні два роки кількість книг, виданих у нашій державі, зменшилося на 20 мільйонів примірників, тобто видрукувано менше однієї книги на душу населення. Тим часом як у більшості європейських країн цей показник, як мінімум, на порядок вищий. В умовах тотальної комерціалізації засобів масової інформації, переважна більшість яких опинилася в руках олігархів, згортаються випуски літературно-мистецьких періодичних видань, а ті, які ще тримаються «на плаву», виходять мізерними накладами. Отже пробитися талановитому прозаїку, поету, драматургу до широкого читача зі своїми творами надто складно. Та й унікальна за своїм характером творча праця літератора украй знецінена.

«Я письменник, лауреат національної премії України ім. Тараса Шевченка, пишу книжки, зрідка їх видаю (останнім часом), але мені не платять ні щербатої копійки за це, – з гіркотою занотовує у своєму щоденнику, виданому в Черкасах під назвою «У магнієвому спаласі», відомий прозаїк Василь Захарченко, колишній політичний в’язень брежнєвських таборів. – Отож , у повній свободі, в повному розкріпаченні я живу й боюсь увесь час за життя, щоб не захворіти (бо на лікування треба карколомні суми грошей), боюся перейти повністю на пенсію, бо за неї при інфляційному рості цін не проживеш. Отак і живемо в страсі й вимираємо в свободі й страсі, помираємо на 10 – 15 років раніше, ніж у справді свободній Європі й Америці та Японії».

Сумно читати такі рядки, знаючи, які величезні кошти використовуються на організацію здебільшого далеких від високої культури видовищ, за кількістю яких ми, здається, б’ємо всі рекорди. І пальму першості в цьому тримає наше телебачення. Чи можна в національному телеефірі сьогодні знайти глибокі за змістом, яскраві за формою освітні, пізнавальні програми, професійні дискусії на теми сучасної літератури, мистецтва, розповіді про наші національні традиції, про видатних майстрів духовної сфери, нові тенденції в її розвитку? Дуже важко. А це ж неозоре й неоране поле.

Натомість у програмах майже всіх телеканалів помітне місце займають здебільшого примітивні, схожі один на одного, мов близнюки, продуковані в якомусь космополітичному інкубаторі, серіали, переважно іноземного виробництва і всілякі шоу: «Танці з зірками», «Давай одружимося», «Як вийти заміж», «Шоу з холостяком», «Неймовірні історії про зірок»… І немає цьому кінця й краю. І що особливо прикро, всі проекти запозичено, жодного свого. Епігонство процвітає.

Ця розважальна продукція, яка заполонила національний телеефір, – не таке вже й безневинне явище, як може видатися з першого погляду. Відбувається експансія чужої культури. І якби хоч високої. Про справді великі російську чи іншу зарубіжну літературу, мистецтво загалом не йдеться. Нам підсовують переважно ерзаци чужої культури, низькопробну продукцію, розраховану на примітивні смаки. Організаторами таких «телешедеврів», їхніми продюсерами, режисерами, а то й виконавцями є здебільшого представники сусідньої держави. І, звичайно ж, мова таких телепередач, як правило, російська. А якщо й залучають іноді україномовних ведучих, то вони виглядають у російськомовному середовищі білими воронами.

А мова – це, як відомо, один із ключових чинників виховання національно свідомого громадянина. Мова й національна культура нерозривно пов’язані між собою. Саме через мову ми відповідним чином сприймаємо історію народу, його традиції і звичаї, у ній, мові – основне джерело нашого буття, в тому числі й духовного. Але, здається, ці прописні істини не знаходять адекватного розуміння в коридорах теперішньої влади. Більше того, від деяких її представників, особливо у східному та південному регіонах, можна почути нарікання на якусь нібито насильницьку українізацію. На жаль, цю нісенітницю підхоплюють і тиражують деякі друковані та електронні ЗМІ. Чи можна, скажімо, почути в Польщі заяви місцевих чиновників про ополячування жителів цієї країни, в Німеччині – про онімечування, а у Франції – про офранцужування власних громадян? Це абсурд, – відповість не позбавлена здорового глузду людина. Хоча в кожній із названих країн крім представників титульної нації живуть тисячі, а то й мільйони громадян, що належать до інших етносів. Але спробуйте там влаштуватися на роботу в будь-яку державну установу – без знання державної мови – з вами й розмовляти не стануть. А в нас найвищі посадові особи, народні депутати, обіймаючи свої пости, можуть демонстративно зневажати українську мову, ще й з гнівом заявляти, що її комусь нав’язують.

Водночас, про яке нав’язування може йти мова? Більшість газет в Україні російськомовні. Про глянцеві журнали й говорити не доводиться. Те ж саме й на телебаченні. Навіть на першому національному каналі з’явилося російськомовне шоу, що взагалі неприпустимо. І це не просто окремий випадок. Ми можемо говорити про певну тенденцію, коли в такий спосіб блокується доступ мільйонів наших співітчизників до багатющих духовних скарбів народу, формується почуття меншовартості у свідомості українців, другорядності їхньої культури, мови, які свідомо чи несвідомо витісняються на маргінес.

Запрошення на телебачення російських ведучих – Євгена Кисельова, Савіка Шустера, Івана Урганта, Анфіси Чехової, Дмитра Нагієва, Ксенії Собчак, Наталії Бочкарьової…(хто наступний?) далеко не випадкове. Наші позбавлені почуття національної гідності культуртрегери цим ніби хочуть підкреслити, що Україна не має власних талановитих кадрів у сфері культури, в журналістиці, які могли б витримувати конкуренцію з північними сусідами, що ми відстаємо в цій сфері. Вони гадають, що в людей коротка пам’ять і вони не знають, що Україна з давніх-давен була одним із наймогутніших духовних донорів Росії. Варто бодай вибірково згадати видатних живописців – Володимира Боровиковського й Іллю Рєпіна, талановитих композиторів – Дмитра Бортнянського, Максима Березовськго й Сергія Прокоф’єва, всесвітньо відомого письменника Миколу Гоголя й Володимира Короленка – літератора, якого сучасники називали совістю народу, неперевершених оперних виконавців – Івана Козловського й Беллу Руденко, журналістів Михайла Кольцова й Анну Політковську…

Та й сьогодні на театральних сценах, в естрадних колективах, у ЗМІ Російської Федерації працює рясне гроно талановитих митців, режисерів, журналістів – вихідців із України. Лише перелік їхніх імен зайняв би чимало місця. То невже ми бідні на таланти, які так щедро роздаємо іншим, а для власних телепрограм зі свічкою вдень не можемо знайти фахівців, які б не менш кваліфіковано виконували свою роботу, розкриваючи і пропагуючи багатства національної культури й у такий спосіб утверджуючи нашу державу в світі?

Справжня причина, звичайно ж, в іншому. За збігом обставин і, будьмо відвертими, не без нашої допомоги при владі опинилися люди, для яких Україна – всього лише територія, де створено сприятливі умови для їхнього бізнесу та власного збагачення. Вони не знають і не хочуть знати її історію, зневажають культуру, мову, традиції, звичаї народу, серед якого живуть і результатами праці якого щедро послуговуються. Тому люди, наділені високим інтелектом, складають для них реальну загрозу, бо ними неможливо управляти на власний розсуд. Влада намагається або позбутися їх у той чи той спосіб, аж до фізичного знищення. як це сталося з Георгієм Гонгадзе, або просто не помічати, тримаючи в тіні. Не випадково за роки незалежності з України виїхало за рубіж близько 20 тисяч відомих учених – докторів і кандидатів наук, талановитих артистів, які стали окрасою зокрема найвідоміших оперних сцен Європи й Америки. Їхні мізки, талант в Україні виявилися зайвими. А природа, як відомо, не терпить вакууму. Тільки ж чим він заповнюється?

Можливо й не зовсім райдужна картина вималювалася з цих суб’єктивних нотаток. Але ще великий Микола Гоголь писав: «Буває час, коли не можна інакше спрямувати суспільство до прекрасного, доки не покажеш йому всю глибину його справжньої мерзенності».

Цілковито поділяючи таку думку, я з оптимізмом дивлюсь в майбутнє, бо вірю у мудрість і нездоланну силу свого народу, який у тяжкій і довготривалій боротьбі з тоталітарними режимами здобув таки перемогу над ними, що увінчалася проголошенням незалежності України. Це головне й ні з чим незрівнянне досягнення. Проте наївно було б сподіватися, що шлях утвердження молодої суверенної держави буде встелено якщо й не трояндами, то бодай польовими квітами й автоматично зникнуть чи раптово переродяться з вовків на овечок її запеклі недруги, в тому числі й замасковані, що іноді рядяться в тогу патріотів і демократів.

Історія вперше за кілька останніх століть дала нам реальний шанс стати вільними людьми в сім’ї європейських народів. Скористаймося ним, тим більше, що перший, успішний, крок зроблено. Не зупиняймося на ньому. Ми лише біля підніжжя того Монблану, на який мусимо зійти. Не поодинці, не розпорошено. Досягти заповітної вершини зможемо лише в надійній зв’язці національно свідомих патріотичних сил. Іншого варіанту немає.

 

ДОВІДКА

ГЛУШКО Олександр Кіндратович, професійний журналіст, член Національної спілки письменників України, заслужений журналіст України, лауреат літературної премії ім. Андрія Головка і журналістської премії «Золоте перо». Кандидат філологічних наук, доцент.

З 1986 року очолює літературно-художній і громадсько-політичний журнал «Вітчизна», а також викладає в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка й Університеті «Україна». Автор 14 книг прози, художньої публіцистики, літературно-критичних і журналістикознавчих праць. Популярними серед читачів стали його історичні романи «Кінбурн» і «Стрибок тарпана», збірки оповідань «Маслиновий гай» і «Фонтан з музикою» та ін.

Нагороджений орденами «За заслуги» ІІІ ступеня, «Святого рівноапостольного князя Володимира Великого» та «Архистратига Михаїла», а також Грамотою Верховної Ради України і Почесною грамотою Національного університету ім. Тараса Шевченка.

 

Інтернет-видання «Трибуна «України» http://ukrtribune.org.ua/

автор: Олександр ГЛУШКО, доцент кафедри журналістики Університету "Україна", заслужений журналіст України, член Національної спілки письменників України

видання: Інтернет-видання "Трибуна України", час видання: 2011

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua/


20/09/2011