Про походження назви "Русь"

ПРО ПОХОДЖЕННЯ НАЗВИ «РУСЬ»

 

Валентин Мойсеєнко, дослідник символів

 

УДК 903.2:904:908

 

У статті узагальнені результати останніх досліджень українських і російських вчених про походження слова «Русь».

Ключові слова: Русь (рос, рус), авари, Русафа (Русава), Ruotsі, Мала Русь, Україна.

 

В статье обобщены результаты последних исследований украинских и российских ученых о происхождении слова «Русь».

Kлючевые слова: Русь (рос, рус), авары, Русафа (Русава), Ruotsі, Малая Русь, Украина.

 

The last researches of Ukrainian and Russian scientists about the origin of word «Rus» are generalized in the article.

Key words: Rus (ros, rus), аvаr, Rusafa (Rusawa), Ruotsі, Small Rus, Ukraine.

 

Люди старшого покоління не мають сумнівів у тому, що назву «русь» принесли на нашу землю варяги. При цьому вони посилаються на «Повість минулих літ». Проте більшість сучасних вітчизняних і російських дослідників вважають, що слово «русь» першопочатково прийшло до нас зі Сходу.

Так, відомий український історик Михайло Брайчевський з цього приводу пише: «…В ономастиці Кавказу та Середньої Азії відомі назви з коренем рос-, рус-. Маємо на увазі стародавню назву Волги (Рос-Аракс)…, Рустем — в іранському епосі, Арслан — у тюрків, Руслан — у східних слов’ян. Крім того, як ми знаємо з Біблії, за Кавказом і Чорним морем проживав страшний народ Рош із країни Гога і Магога (Іезекіль, 38,2) [1, с. 160–162].

Але що ж означає це таємниче слово? На думку низки російських дослідників, відповідь на нього дає сучасна осетинська мова — спадкоємиця сарматсько-аланської мови. Слово «світлий» (білий) на її іронському діалекті вимовляється як ruhs, а на дігорському — як rohs.

Із цього приводу відомий російський історик Г. В. Вернадський відмічає: «Сарматские племена аорсы и роксоланы распространились уже во втором веке до н.э. по территории Волги, Дона, Донца и Днепара. Имена этих племен могут бать выведены из иранских слов ors или uors (белый) и rukhs (светлый) [2, ІІІ. 1–5].

Тепер залишається з’ясувати, коли і яким чином словом рус (рос) почали називати наших пращурів. Після того, як 544 року анти за згодою Візантії розмістили свої війська в Тирасі (сучасний Білгород-Дністровський), імператор Юстініан І Великий (правив імперією з 527 по 565 рік) додав до свого титулу епітет «антський» [2, IV.1–5].

Отже, у Візантії союз подніпровських слов’ян ще не називали «Руссю».

Проте в цей самий час про народ Рос (Hros або Hrus), що жив на північ від Меотійського болота (Азовського моря), пише у своїй «Церковній історії» сирійський (арабський) історик Псевдозахарія Ритор [9, с. 161]. З кінцем правління імператора Юстініана цей термін починають вживати візантійські і європейські хронікери, зокрема Гвідо Равенський і Баварський Анонім [9, с. 163].

Виникає закономірне питання: а з якого це дива наші пращури — поляни почали себе називати цим чужим ім’ям? Відповідь на нього очевидна. Вказані згадки про народ рус (рос) виникають після вторгнення авар у 561 році до Центральної Європи. За допомогою залізних стремен, лат і важкого списа вони перетворили симбіоз вершника і коня на страшну зброю, від якої не було рятунку на відкритій місцевості.

Слідом за гунами і булгарами авари розорили вже нечисленні поселення антів-землеробів у Північному Причорномор’ї, яке після цього більш ніж на тисячу років перетворилося на Дике Поле.

Варто зауважити, що до вторгнення гунів цей благодатний край упродовж століть був постачальником збіжжя до Греції і Риму. Після цього авари захопили Панонію. Прикарпатські хорвати були вимушені тікати від них аж на Адріатику. На їхнє місце авари силоміць переселили з Волині дулібів. «Повість минулих літ» із жахом розповідає, як обри (готська назва авар) задля розваги їздили в колісницях, запряжених дулібськими жінками, та про заслужену кару, послану їм із небес: «... Були ж ці обри великі тілом, а розумом горді, і бог знищив їх, і померли всі, і не залишилося жодного обрина. І є прислів’я на Русі до цього дня: «Загинули, мов обри» — їх же немає ні племені, ні нащадків» (20/21).

Незважаючи на впертий опір кочовикам, подніпровські анти також зазнали нищівної поразки [9, с. 164–165]. Наочним свідченням тих нелюдських часів є хижа, оскалена морда коня на фібулах антського поясного набору з Черкащини VI–VII століть, що експонується в Національному музеї історії України:

 

Рис. 1 — Фібули антів (Черкащина, VI–VII ст.)

 

Залишається лише дивуватися надзвичайній інтуїції Миколи Гоголя, який в епіграфі до «Мертвих душ» порівняв Русь із трійкою коней у русі.

І тільки у 791–796 рр. аварську державу в центрі Європи з допомогою словен розгромив король франків, імператор Священної римської імперії Карл Великий.

Поразка слов’ян призвела до того, що більшість тогочасних європейських хронік почала ототожнювати їх із аварами [4, с. 19]. Останні широко використовували наших пращурів, як «гарматне м’ясо», першими кидаючи у бій, насамперед при штурмі укріплень та при переправах через ріки.

Кочовики, природно, знали, що алани та інші представники північно-кавказьких народів, яких вони силою примусили служити у своєму війську, називали антів русами (росами). Тому вони поступово нав’язали цю назву й самим антам. Взагалі, авари називали русами усі біляві та світлі народи, які їм траплялися по дорозі.

Саме таким чином на теренах Південно-Східної Німечинни з’явилися численні Русдорфи (Russdorf) та Росбахи (Rossbach) [4, с. 20]. Слушність цієї думки підтверджують Прокопій Кесарійський та інші візантійські хронікери. Усі вони відзначають червонястий колір шкіри антів.

Такий ефект виникає лише тоді, коли незасмагла білява людина з помірних широт раптово потрапляє на південь. У ті часи всі походи відбувалися в теплу пору року. Отже, за кілька тижнів подорожі під палючим сонцем шкіра у полян і деревлян з незвички обгоряла і всі вони ставали червонястими. Отже, як це не парадоксально звучить, але саме найлютіші вороги антів — авари поклали початок утвердженню в Європі терміна «Русь» [9, с. 162–165].

Через сто років після цього середньодніпровські анти утворюють нове державне об’єднання під назвою «Руський каганат». Перший час він перебуває у васальній залежності від хозарського каганату [VII. 1–5, 4, с. 20]. Якщо згадати, що до складу останнього входили племена, які споконвіку називали антів рус (рос), то ця нова назва є цілком закономірною.

Однак пригоди терміна «русь» на цьому лише розпочиналися. У VIII ст. далеко на Півдні зароджується нова військова і економічна потуга — арабський халіфат. У 724–743 рр. столицею Омейядів замість Багдаду стає містечко поблизу сучасного Аммана — Русафа.

На думку вітчизняного лінгвіста Костянтина Тищенка, саме з цією назвою пов’язано виникнення у Подністров’ї і Подніпров’ї таких населених пунктів і річок, як Русава, Русовичі, Росава і Роставиця [4, с. 20]. Ці назви є свідченням жвавої торгівлі арабів із нашими пращурами. Адже розорена Європа ще не встигла оговтатись після потрясінь великого переселення народів.

За дивним збігом обставин угри та фіни, починаючи з VIII століття, називають Руссю (Ruotsi) своїх сусідів — шведів. Адже на північ від Стокгольма до сьогодні збереглася назва місцевості Руслаген з містом Рослаге Несбю.

Тому автор «Повісті минулих літ» вимушений постійно розрізняти (слов’янську) і (варязьку) Русі: «В Афетовій же частині сидять русь, чудь і всі народи («Русь, Чюдь и вси языцъ»): меря, мурома, весь, мордва, заволочська чудь, пермь, печера, ям, югра, литва, зимигола, корс, сітьгола, ліб. …Афетове ж коліно і це: варяги, шведи, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни, німці, корлязи, венеціанці, фряги і прочіе, — на заході вони є сусідами племені Хама» (8/9).

Не менш промовистий інший фрагмент «Повісті» — 48/49 з текстом договору 912 року: «Ми від роду руського — Карли, Інгельд, Фарлоф, Веремуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав... — послані від Олега, великого князя руського і від усіх світлих бояр, які під його рукою, до вас — Лева, і Олександра, і Костянтина, великих у Бозі самодержців, царів грецьких...».

Отже, з цього часу русичами називають не лише наддніпрянців, новгородців і варягів, але й підкорені ними народи Північно-Східної Європи. Оскільки на київському столі сиділи Рюриковичі, то літописець Нестор без жодних вагань констатував, що «од тих варягів прозвалася земля Руською» (28/29).

Не дивно, що для давньоруських князів і російських самодержців терміни Русь, Рюриковичі і варяги були священними і дуже близькими за змістом. Проте вже у сусідній Візантії «варягами» називали військових найманців будь-якого етнічного походження [1, с. 160].

Терміном Росія ми маємо завдячувати візантійському правопису, у якому для позначення назв країн застосовувалося закінчення на - ія.

Крім того в словах іншомовного походження замість звука «у» було прийнято застосовувати літеру «о» (омега).

Саме тому етнонім русин (житель Київської Русі), імітуючи грецьку графіку, давньослов’янською пишеться, як роусинъ (так, до речі, продовжують себе називати закарпатські русини). Природно, що таке складне написання дратувало візантійських писців. Тому вже з часів Аскольда паралельно з терміном Русь у візантійських джерелах дедалі частіше вживається його синонім — Росія. З ХІ ст. він стає популярним у київських князів і митрополитів. Так, на печатці Володимира Мономаха (1053–1125), у хрещенні — Василя, вирізьблено: «Печать Василя, благороднійшого архонта Росії, Мономаха». Вживався цей термін і в часи козаччини.

Із часом окремі частини теренів проживання східних слов’ян одержують відповідні назви: Чорна, Біла, Червона Русь. Великий московський князь Іван ІІІ після об’єднання навколишніх князівств присвоїв собі титул Государя всея Руссии.

Петро І мав непереборне бажання одержати під свою руку всі Русі без винятку і тому перейменував у 1721 р. Царство Русское на Российскую империю. А щоб не виникало жодних сумнівів у тому, хто в ньому головний, в офіційних документах почали широко вживати візантійські терміни церковно-адміністративного поділу: Великороссия і Малороссия.

У тогочасній Європі кабінетні географи продовжували вживати давню назву Мала Русь. На карті Гійома Деліля 1723 року до неї віднесені терени первинної Русі — середня Наддніпрянщина і Південна Білорусь. Проте європейці, які побували у Наддніпрянщині, вже застосовували інший термін — Україна.

Які висновки можна зробити зі вказаного?

Виявляється, назвою Русь ми маємо завдячувати, у першу чергу, загарбникам зі Сходу — аварам, у другу — хозарам, у третю — арабським купцям і лише в четверту — варягам. Хоча первинне значення терміна «рус» — світлий (білий) необразливе, його нашим пращурам було нав’язано силоміць.

Київські князі перенесли цю назву на підкорені ними народи Північно-Східної Європи — літописні: меря, мурома, вєсь, мордва, заволочська чудь, пермь, печера, ямь. З часу перейменування Петром І Царства Русского (Московії) на Российскую империю, замість споконвічного русин, наших пращурів почали офіційно іменувати малороссами.

Природно, це їм не подобалося. Тому один одного вони стали називати українцями. Уперше в письмовому вигляді назва «Україна» з’являється в Іпатієвському літопису за 1187 рік. Там повідомляється про смерть переяславського князя Володимира Глібовича: «І плакашася за ним всі переяславци, за ним же Украйна много постона».

В основі цієї назви — праслав’янський іменник край, що має два значення: країну (землю) та кінець, межу, кордон [5, с. 73]. Вона дуже точно відображає гірку долю нашої землі — бути межею між Диким Полем і Європою.

Не випадково французький картограф і інженер Гійом Боплан, який подорожував Україною в першій половині ХVII ст., у вступі до своєї відомої праці так і вказав: «…опис цього великого пограниччя — України, розташованої між Московією і Трансільванією» [6, с. 22].

Ця характеристика залишається актуальною й нині. Адже в географічному і цивілізаційному сенсі ми й сьогодні продовжуємо знаходитися на краю чи межі з Євроспільнотою, у складі якої братні слов’янські народи. І лише від нас залежить, чи зможемо ми нарешті її перейти.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Брайчевский М. Ю. Утверждение християнства на Руси. — К. : Наукова думка, 1989.

2. Вернадский Г. В. Древняя Русь. — Твер — М. : Леан; Аграф, 1996.

3. Повість врем’яних літ (за Іпатським списком). — К. : Радянський письменник, 1990.

4. Тищенко Костянтин. Італія і Україна: тисячолітні етномовні контакти. — К. : Аквілон-Плюс, 2009.

5. Етимологічний словник української мови. — К. : Наукова думка, 1985. — Т. 3.

6. Боплан Гійом. Опис України. — К. : Наукова думка, 1990.

7. Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания. Былины. Летописи. — М. : Изд-во АН СССР, 1963.

8. Тищенко Костянтин. Етномовна історія прадавньої України. — К. : Аквілон-Плюс, 2008.

9. Брайчевский М. Ю. Походження Русі. — К. : Наукова думка, 1968.

 

Український науковий журнал

«Освіта регіону. Політологія. Психологія. Соціальні комунікації», №2-3, 2011

http://www.social-science.com.ua/

автор: Валентин Мойсеєнко, дослідник символів

видання: Український науковий журнал "Освіта регіону. Політологія. Психологія. Соціальні комунікації", №2-3, 2011, час видання: 2011

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


12/08/2011