Конституція Пилипа Орлика: український та зарубіжний вимір

Конституція Пилипа Орлика: український та зарубіжний вимір

 

Ігор Бегей,

кандидат політичних наук, доцент Львівського інституту банківської справи

Університету банківської справи Національного банку України

 

УДК 342.4

 

Автор статті викладає власне бачення окремих політико-правових та історичних аспектів Конституції Пилипа Орлика, співставляє й аналізує різні підходи щодо оцінки її правового змісту і характеру, місця, ролі і значення в контексті українського та зарубіжного, зокрема польського конституційного процесу.

Ключові слова: Конституція, Конституція України, Конституція Пилипа Орлика, пакти, трактат, конституційний акт, договори, постанови, суспільний договір, природні права, Гетьман, Генеральна Рада, Генеральний суд, державність, республіка.

 

Автор статьи излагает собственную точку зрения на отдельные политико-правовые и исторические аспекты Конституции Пилипа Орлика. Сравнивает и анализирует различные подходы к оценке ее правового содержания и характера, места, роли и значения в контексте зарубежного, в частности польского конституционного процесса.

Ключевые слова: Конституция, Конституция Украины, Конституция Пилипа Орлика, пакты, трактат, конституционный акт, договора, постановления, общественный договор, природные права, Гетьман, Генеральная Рада, Генеральный суд, государственность, республика.

 

The author lays out his vision of separate political-legal and historical aspects of Constitution by Pylyp Orlyk. He compares and analyses the different approaches in relation to the estimation of the legal maintenance and character of the Constitution, its place, role and value in the context of the Ukrainian and foreign, in particular Polish, constitutional process.

Key words: Constitution, Ukrainial Constitution, Constitution by Pylyp Orlyk, pacts, treatise, constitutional act, agreements, decisions, public agreement, absolute laws, Hetman, General Advice, General court, state system, republic.

 

Кажуть, що про нас, українців, і про наші здобутки ще недостатньо чи, навіть, дуже мало знають у світі. Зазвичай, і небезпідставно, у цьому ми звинувачуємо себе. Але водночас запитаймо себе: чи неукраїнський світ прагне пізнати нас, чи є це його внутрішньою потребою? Також запитаємо, чи вигідно цьому неукраїнському світові знати всю правду про нас, об'єктивно оцінити наш, український, внесок у розвиток європейської цивілізації, визнати наші пріоритети не в одній сфері людської діяльності? Мабуть-що ні, хоча б тому, що окремим представникам цього неукраїнського світу треба буде визнати, що їхнє перебування на тому чи іншому п'єдесталі не відповідає історичній і науковій справедливості і зійти з нього на нашу користь або, щонайменше, дозволити нам стати поруч із ними.

Веду до того, що зарубіжному науковому історико-юридичному світу треба відважитись поступитись частиною місця на конституційному Олімпі на користь Конституції Пилипа Орлика.

Сам факт проведення конференції, присвяченої 300-річчю цього першого у світі Основного Закону, у Польщі, є однією з передумов якомога об'єктивнішого осмислення і переосмислення українцями і поляками своєї минувшини, відновлення якомога глибшої історичної пам'яті і усвідомлення якомога більшої національної тотожності. Зрештою, свідчить про готовність господарів не заперечувати нашого історичного права погрітись у променях конституційної слави.

Методика і мірило визначення названих чинників у нас не завжди, на жаль, а може і на щастя, збігаються. Власний український вимір Конституції Пилипа Орлика розпочну з аналізу інформаційних матеріалів про цю конференцію.

Так, у них ім'я Орлика Пилип, пишеться як «Filip» [1, с. ], що, зрештою, відповідає багатьом джерелам ХVІІІ ст. Однак зараз, як відомо, власні імена та назви не перекладаються. Ми ж в Україні, скажімо, французьких королів на ім'я Філіп Пилипами не називаємо, так само як і одного з батьків американської конституції Джорджа Вашингтона - Григорієм, а Тадеуша Костюшка - Тадеєм. Акцент на цьому буцімто дріб'язку виправдовується тим, що в Україні і досі чимало науковців дозволяють собі недбальство в українській транслітерації іноземних власних імен, користаючись російською. Основою статті є виступ її автора на Міжнародній конференції, присвяченій 300-літтю ухвалення Конституції Пилипа Орлика у м. Люблін (Польща) 10-11 грудня 2010 р.

Наступне. «Пакти і Конституції і законів та вольностей Війська Запорозького» називають «traktatом» Пилипа Орлика. Як на мене, це слово не відповідає формі і змісту Основного Закону, оскільки з латини воно означає «міркування», а в науці вживається у значенні «науковий твір» або «міжнародний договір».

До того ж, Пилип Орлик не був єдиним автором «Пактів і Конституцій...», а радше, так би мовити, керівником групи фахівців із їх написання. Зі спогадів Гетьмана випливає, що він склав найбільшу частину цього документа, а окрім нього, до її написання долучилися Андрій Войнаровський, Костянтин Гордієнко, Дмитро Горлянко, Іван Ломиковський, Федір Мирович, Іван Максимович, «і ще деяких прізвищ я не пригадую» [1, с. 6]. «...Були зі мною на нарадах (мається на увазі із написання конституції - І. Б.) люди світського і духовного стану та численні знатні особи, - продовжує згадувати Гетьман, - що відвезли наші рішення на Україну» [2, с. 6]. Це спростовує твердження окремих тлумачів Конституції Пилипа Орлика, що вона була емігрантським твором, а не загальноукраїнським актом.

До слова, в Україні також по-різному називають цей нормативно-правовий акт, в тому числі і трактатом. А скажімо, недавно у Львові він виданий під назвою «Конституційний Акт, прийнятий 5 квітня 1710 року під керівництвом Пилипа Орлика» [3]. У контексті титульної теми конституційні документи можна поділити на: 1) конституції; 2) конституційні акти; 3) конституційні закони; 4) конституційні проекти. Отож, конституційні акти у цьому поділі посідають другу сходинку. Ними, до речі, були: договір і морська конвенція з Туреччиною (1648 р.), Зборівська угода з Польщею (1649 р.), договір з Московією (1654), укладені гетьманом України Богданом Хмельницьким, Гадяцький трактат (1658, гетьман Іван Виговський) про утворення триєдиної монархічно-республіканської конфедерації у складі Великого князівства Руського (Україна), Великого князівства Литовського і Речі Посполитої (Польща). У порівнянні із названим та іншими актами Орликову Конституцію все-таки слід розташувати на першому щаблі цього конституційного ієрархічного статусу і вважати конституцією у сучасному розумінні цього слова.

Правда, навіть у чотиричленну класифікаційну схему конституційних документів важко вкласти Конституцію Пилипа Орлика, видану під назвою «Договори і постанови...». Саме так видавець вперто і категорично перекладає латинську назву «Pactа еt Constitutiones...», однозначно вважаючи сам термін «конституція» похідним від неї [4, с. 5]. Дивно, що у редакції видання жодного наукового сум'яття не викликає той факт, що «Договори і постанови...» є копією «Пактів і Конституцій...» кінця ХVІІІ ст., а замовником їх переписування і опрацювання «була російська влада» [4, с. 8], яка, мабуть, проявляла зацікавлення у применшенні цього документа. Виникає запитання і приурочення видання «до 300-річчя обрання Пилипа Орлика Гетьманом Війська Запорізького», а не до ювілею Конституції, провідна роль у написанні якої увічнила його ім'я.

В інформаційних матеріалах також анонсується, що «Пакти і Конституції...» «uchodzacy za pierwsza Konstytucje Ukrainy» [1, с. ]. До цього хочу додати, що більшість дослідників цієї теми в Україні вважають її першою не лише в Україні, але й у світі. Ті, хто займають іншу позицію в цьому питанні, інколи шукають підтримки, навіть, у Тараса Шевченка, який у 1857 році писав:

 

...Коли

Діждемось Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись» [5, c. 230].

 

Мабуть, не знав Найбільший Українець, що «праведний закон» був написаний в Україні задовго до американського. Адже московсько-російська окупаційна адміністрація завжди приховувала і спотворювала справжню українську історію. А, можливо, вдався до поетичної символізації. Бо Конституція Пилипа Орлика все-таки видавалась за життя Кобзаря двічі: латинською мовою у 1847 р. і староукраїнською книжною мовою у 1859 р., але не набула широкого розголосу. До того ж, якраз усе це десятиріччя від публікації Конституції і написання цитованого вірша «Юродивий» Т. Шевченко знаходився у засланні. Принагідно, із вдячністю слід згадати Д. Бантиш-Каменського, О. Бодянського, завдяки яким вона побачила світ у середині ХІХ ст. [4, c. 7-8].

Попри це, можна змоделювати ситуацію, в якій за сто років до Т. Шевченка якийсь американський поет цілком ймовірно міг би запитати:

 

«Коли

Діждемось Орлика

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись».

 

Великий гуманіст і філософ, до речі, в жилах якого разом із польською текла й українська кров, Іван Павло ІІ у книзі «Пам'ять і тотожність» зазначив: «Третього травня 1791 року «Чотирирічний сейм» проголосив конституційну Хартію, яка фактично була першою писаною конституцією в Європі» [6, c.]. Умовного часу в науці немає, але ризикну припустити: якби Святий Отець дожив до цієї конференції, ознайомився б із її матеріалами,то згадав би у своїй книзі й Конституцію Пилипа Орлика.

Також хочется вірити, що і сучасний польський конституціоналіст із Любліна Даріуш Дудек у наступному перевиданні своєї книги «Konsttytucija I prawo konstytucijne...» вже не буде однозначно стверджувати: «pierwsza polskа, zarazem europejskа konstytucja, byla Ustawa Rzadowa z 3 maja 1791 r.» [7, с. 5]. Хоча, задля об'єктивності, ще раз наголошу, що і серед українських учених у нього є однодумці, скажімо, колишній суддя Конституційного суду України, професор О. М. Мироненко [8, c. 298]. Або вже згадана «редакція видання» «Договорів і постанов...» стверджує, що вони стали основою для створення уже в ХХ ст. погляду на Пилипа Орлика як попередника Шарля Монтеск'є, а особливо міфу про «першу у світі конституцію. Цей історичний міф, можливо мав своє пояснення у політичній чи публіцистичній діяльності українських емігрантів ХХ ст., проте не знайшов свого наукового підтвердження» [4, c. 5] Категорично і безапеляційно! Такою ж буде і полемічна відповідь. Пилип Орлик насправді був попередником Шарля Луї Монтеск'є, якщо другий про це навіть і не знав. Світове піонерство Конституції П. Орлика - це не історичний міф, а історична реальність. Наукове підтвердження цьому можна знайти у хронології, змісті Конституції і наукових дослідженнях, багатьох статтях українських науковців. Тут дозволю собі ще раз припустити, що окремим ученим України визнати світову першість Конституції Пилипа Орлика перешкоджає не так прагнення до наукової об'єктивності, про яку вони часто згадують, а тягар виховання і становлення в середовищі меншовартості і другорядності усього українського. Але відрадно, що більшість українських учених позбулися і позбуваються психологічного комплексу вторинності. Серед них А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко, які без вагань зазначають, що «Пакти і Конституції...», «прийняті 5 квітня 1710 р. у Бендерах, і є першою європейською конституцією в сучасному її розумінні» [9, c. 9]. Ці слова були написані у 1993 р. Уже цього року колишній суддя Конституційного Суду України, д.ю.н., професор, академік М. В. Костицький підкреслив, що Конституція П. Орлика на «70-80 років випередила Конституції США і Франції як модерні Конституції Нового Часу» [10, c. 76]. Кільканадцять десятиліть тому ще один український академік О. Пріцак зазначав: «Вісімнадцяте століття, а точніше його останні два десятиріччя, - це часи, коли схвалювалися конституції: 1787 р. - Конституція США, 1791 р. - Конституція Франції та Польщі... І тут ми можемо з гордістю стверджувати, що Україна вела в цьому перед. Наша Конституція була схвалена 5 квітня 1710 р.» [2, c. 3].

Згідно з інформаційними матеріалами про конференцію вона «poswiecona 300 rocznicy Konstytucjonaliznu ukrainakiego» [1. c.]. Це співзвучно з думками українських науковців, які сумніваються або заперечують світове піонерство Конституції Пилипа Орлика як Основного Закону (Lex fundamentales), але не заперечують того, що вона започаткувала історію українського конституціоналізму. Думаю, що таке формулювання могло би влаштувати також інших зарубіжних конституціоналістів. Однак, науковий компроміс, як на мене, не може бути науковою правдою. Бо існування українського конституціалізму сягає щонайменше першої української держави в сучасному розумінні цього слова - Княжої Руси - України. Аргументів на користь такого твердження достатньо. Передусім це - «Правда Руська» - перша українська збірка законів, яку фахівці вважають передтечею української Конституції. Вона вдосконалювалася численними редакціями, на її основі були складені три Литовські (по суті, українсько - литовські) статути, що майже до середини ХІХ століття врегульовували суспільне, а періодами і державне життя на теренах України. Прообразами нинішніх форм безпосередньої і представницької демократії - референдумів і виборів - з часів Антського державного утворення, а, може, і трипільців, були вічеві зібрання. Через них певні верстви наших предків брали участь в управлінні справами суспільства і держави. Наприклад, обирали главу держави - монарха. Одним із прикладів цього є обрання Великим князем 1113 року славного Володимира Мономаха.

Народні збори (віча) стали підвалинами одного з найголовніших інститутів конституційного права - народовладдя. Вони вкупі з радою при князеві (боярська рада), з'їздами феодалів (снеми), удільних князів можуть вважатися прототипами українського, а також європейського парламентаризму...

На віча, а згодом і на Магдебурзьке право опирається ще один важливий інститут конституційного права - місцеве самоврядування.

Тієї сивої давнини зародився також інститут політично-правових договорів, що їх укладали князі з їхніми дружинами (збройними загонами), князі - з удільними князями. Вони врегульовували відносини панування, які є предметом будь-якого конституційного права; мали ознаки суспільного договору, з теорією якого від XVIII століття історично пов'язане поняття конституції. Ці договори з певними застереженнями зіставні з Конституційним Договором між Верховною Радою та Президентом України про основні засади існування державної влади і місцевого самоврядування від 8 червня 1995 року [11].

У розвитку українського конституціоналізму особливе значення належить «першій християнській республіці Європи» - Запорозькій Січі. В Європі лише на теоретичному рівні в середині ХVІІІ століття функції влади було поділено на три гілки - законодавчу, виконавчу і судову, а тут цей принцип використовувався на практиці. До того ж (і це також унікально), всі три гілки влади обирались. Ці та інші аспекти Козацької республіки дають підставу говорити про існування звичаєвої неписаної конституції Запорозької Січі у буквальному розумінні цього слова.

А потім були ще конституційні акти доби Богдана Хмельницького та Івана Виговського, згадані раніше.

Такими є окремі штрихи доорликового конституціоналізму в Україні. І останній мій відправний пункт із інформації про конференцію звучить так: «Akt ten opisywal zarys uctroju Kozaczyzny...» [1. c. ]. Цей вислів співзвучний із твердженням українського вченого О. В. Кресіна: «конституційний акт був спрямований на врегулювання принципів формування і функціонування влади й територіального устрою Війська Запорозького» [12, с. 193]. Однак, він прийнятний, якщо слово «козаччина» вживати як синонім назві Україна. Справді, у Конституції Пилипа Орлика назва «народ Козацький» використовується як синонім самоназви «народ Руський». Усього ж у ній вжито 4 назви нашої країни: Україна, Русь, Мала Русь та Військо Запорозьке, яке розглядалось як територія з особливими автономним статусом у межах усієї держави (статті 4, 5).

Непоодиноке вживання слів «Русь», «руський народ» у тексті Конституції і в її «посвідченні» імператором Швеції Карлом ХІІ зайвий раз свідчить про те, що «Русь» і «Україна», «руський» (русинський) та «український» народ були на той час синонімами як в Україні, так і поза її межами. Бо в цей час на північному сході України не було держави з назвою Росія, а існувало Московське царство, яке у 1713 році безцеремонно привласнило собі назву «Русь» і все інше, що з цього випливає. Отож, актуальним залишається питання повернення в офіційну назву нинішньої України слова «Русь» (Русь - Україна).

«Пакти і Конституції...» були написані тодішньою українською книжною і латинською мовами, складались із преамбули, 16 розлогих статей, закінчувалися Присягою новообраного гетьмана України П. Орлика, «посвідчувались» шведським королем Карлом ХІІ. Їх визнання монархом Швеції було рівнозначним визнанню політичної незалежності України.

Окрім зазначеного раніше, з їх змісту варто виділити й таке.

Конституція закріплювала основні принципи державного ладу України, її внутрішньої і зовнішньої політики, які випливали з національних правових традицій і надбань, були співзвучними із загальноєвропейськими передовими ідеями.

Конституція фіксувала норми про необхідність відновлення української соборної держави, правда, без чітко окреслених кордонів. Вона передбачала здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (Генеральна Рада - Гетьман - Генеральний суд), що випливало з практики управління у Запорізькій Січі. Для порівняння, вже згаданий французький мислитель Шарль - Луі Монтеск'є майже чотири десятиліття потому завершив теорію розподілу влад. Для підтвердження практичної сув'язі цієї норми із сучасністю звернемось до 6 - ої статті чинної Конституції: «Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову» [13, с. 4].

Законодавчу владу уособлював тодішній парламент - Генеральна Рада, яка складалася з генеральної старшини, цивільних полковників, генеральних радників (делегатів від полків, які мали б стати новим старшинським прошарком), полкової старшини, сотників та представників від Запорізької Січі. Конституція встановлювала три сесії Генеральної Ради - «Перша на свято Різдва Христового, друга - на свято Великодня, третя - Покрову Найблагословеннішої Богорівної» [стаття 6].

Главою держави визначався Гетьман. На строк виконання повноважень йому надавались рангові маєтності з чітко визначеними прибутками (статті 6, 7, 8). Разом із Радою генеральної старшини він здійснював виконавчу владу, яка на місцях переходила до виборних цивільних полковників та полкової старшини, сотників, сотенної старшини. Вибори полковника узгоджувались з Гетьманом, він мав затвердити новообраного полковника, але не міг впливати на перебіг полкових виборів (стаття 8). Норма про ці вибори двома станами - козаками та «простим людом» - започаткувала загальне виборче право для чоловіків і засвідчувала перехід України до територіального представництва. Для порівняння, у конституційно - парламентській Австро - Угорській монархії таке право чоловіки з 24 років одержали лише через два століття, у 1907 р.

Обсяг повноважень Гетьмана з вершини нинішнього конституціоналізму не дає підстав для однозначного визначення форми правління в Україні за Конституцією П. Орлика. Дехто з дослідників вважає, що нею «встановлюється парламентська республіка», основою якої мало стати загальне виборче право, виборність усіх цивільних та військових посад і принципи поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову» [14, с. 13]. Можна говорити про встановлення Орликовою Конституцією як парламентсько - президентської, так і президентсько - парламентської республіки. Бо, з одного боку, відповідно до Конституції в «батьківщині першість належала Генеральній старшині [стаття 6], а з другого, залишала Гетьману» значний обсяг виконавчих повноважень. Самого ж П. Орлика з певними застереженнями можна вважати першим президентом України.

Судову владу мав здійснювати Генеральний суд, відокремлений від гетьманської влади. До його повноважень належав розгляд судових справ державної ваги, а також щодо образи чи змови проти гетьмана, і він, суд, «повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підпорядковуватися, як переможений законом» [стаття 7].

Також Конституція П. Орлика передбачала автокефалію української православної церкви, її повернення з підпорядкування Московському патріархату до Константинопольського, забороняла поширення неправославних віросповідувань (стаття 1). Перша частина цього положення, на жаль, не реалізована і досі, а друга - вимагає пильнішої уваги до себе сучасних українських законодавців і науковців. Вона свідчить про те, що творці «Пактів і Конституцій...», як і свого часу Володимир Великий під час запровадження християнства, шукали духовно-ідеологічний стрижень для згуртованості суспільства і цементування держави та її владних структур. У разі реалізації цього проекту Україна могла б стати не лише монотеїстичною, але й мононаціональною державою.

Чільне місце в Конституції посіли культурноосвітні (стаття 1) і соціально-економічні питання (стаття 9-12), організація місцевого самоврядування і магдебурзьке право (стаття 13). У Конституції ясно проглядаються правова і демократична держава, положення про яку закріплено у статті 1 чинної Конституції України [13, с. 3], природне право нації на політичне самовизначення (Європа до нього прийшла у XIX ст.), невід'ємність прав людини, її соціального захисту.

Згодом, в останній чверті ХІХ століття видатний український мислитель Михайло Драгоманов не лише розвинув теорію про природні права людини, але й першим у Європі поставив їх перед правами та інтересами держави. У цьому ланцюжку ватро згадати ще одного великого українського мислителя - Станіслава Оріховського - Роксолана, який ще у 16 ст. одним із перших у Європі розробляв теорію природних прав людини. А відтак у день відзначення чергової річниці ухвалення ООН Загальної декларації прав людини маємо всі підстави говорити про український внесок у створення передумов її написання.

У зовнішній політиці наголос зроблено на її миролюбності, відтворенні військового союзу з Кримським ханством, установленні міцного миру з ним (стаття 3), на шведській протекції з гарантією незалежності та цілісності України (стаття 2). Відштовхуючись від останнього, окремі шанувальники Конституції Пилипа Орлика взагалі готові її вважати угодою з імператором Швеції щодо його протекторату над Україною. У цьому тлумаченні вони пішли значно далі тих, хто з часів М. Костомарова трактує її як договір Гетьмана з Козацтвом [15, с. 754, 755], а не як Всеукраїнський суспільний договір. Але якщо уважно вчитатися у зміст другої статті Конституції, то з'ясується, що в ній лише декларується можливість укладення договору про протекторат Швеції у разі її переможної війни і відновлення української державності.

На відміну від сьогоднішніх невігласів або свідомих перелицювальників української історії, які першою столицею України називають Харків, укладачі Конституції у її 13-ій статті «столичним містом» називають Київ.

Підсумовуючи стислий коментарний виклад «Пактів і Конституцій...», виокремлю такі основні, висловлені у ній і актуальні досі на мій погляд, ідеї:

- відновлення політичної самостійності України на основі договірної теорії, її унезалежнення від Московського царства, Польщі і Туреччини;

- пошук гаранта існування української держави, її стратегічних партнерів;

- демократичний розвиток суспільства і держави на основі цінностей природних прав людини;

- виборність державних органів та інститутів;

- формування громадянського суспільства на засадах принципу справедливості;

- повернення автокефал;

- імпічмент главі держави «за порушення законів і вольностей батьківщини»;

- чітке розмежування прибутків гетьмана і держави.

Одні дослідники Конституції Пилипа Орлика вважають її тільки політико-правовою пам'яткою, наприклад патріарх української історії Михайло Грушевський [16, с. 384], інші, серед яких і знавець цієї проблеми відомий український історик Омелян Пріцак [1, c. 8], стверджують, що вона діяла на Правобережній Україні до 1714 р. Переважають прихильники другого твердження. Їхня позиція обгрунтованіша хоча б тому, що Пилип Орлик у цей період контролював частину території України, на якій міг реалізовувати положення Конституції... Але не викликає сумніву те, що приймалася вона для довготривалого і реального вжитку.

Сам же Пилип Орлик є одним із найславетніших синів України, тому хоча би стисло варто згадати його життєпис. Родове коріння майбутнього Гетьмана України й автора першої Конституції сягає Чехії часів Яна Гуса. Народився він 11 (21) жовтня 1672 р. в с. Косуті на Віленщині. Помер 24 травня (4 червня) 1742 р. у Ясах, де і похований. Був блискуче освіченою людиною свого часу, палким патріотом України та шляхетним і витонченим європейцем. Здобувши початкову освіту у Литві, закінчив Києво-Могилянську Академію. Окрім української, вільно володів латинською, польською, французькою, німецькою, турецькою мовами.

Природний розум і ґрунтовна освіта допомогли йому зробити стрімку кар'єру. Тридцятирічному П. Орлику прихильний до нього Іван Мазепа пропонує посаду Генерального писаря, а через вісім років, по смерті Великого Гетьмана він обирається на його місце. Всі наступні роки свого життя Пилип Орлик жертовно служив Україні, справі відновлення її державності. Намагаючись створити антиросійську коаліцію для визволення своєї Вітчизни, він переконував можновладців європейських країн, що приєднання України до Росії порушить баланс сил на континенті. Незабаром так і сталося. Бо його, за влучним висловом Валерія Шевчука, «панорамного суспільно-політичного бачення» [17, c. 22] не зрозуміли і не оцінили тодішні провідники Європи, як, здається, не зробили з цього уроку для себе висновків і теперішні. Можна сказати, що Пилип Орлик на новій європейській політичній шахівниці продовжував політику своїх великих попередників - Богдана Хмельницького та Івана Мазепи - шукати гарантів незалежності України, її стратегічних партнерів. Згодом цим шляхом пішли діячі УНР, Української Держави, ЗУНР, політики ОУН. Результат невтішний. Наразі він такий і для діячів сучасної України.

П. Орлик залишив багатогранну політико-правову та літературну спадщину: «Вивід прав України», маніфести, універсали, листування, щоденники, панегіричні поеми, які розкидані по архівах Європи та важко доступних виданнях. Але увічнив він своє ім'я передусім «Пактами й Конституціями ...» - діамантовою оздобою золотого фонду українського та світового конституціоналізму.

На жаль, нинішня Українська держава ще недостатньо зробила для поширення знань про Конституцію Пилипа Орлика не лише в Україні, а й у світовому інформаційному та науковому просторі. Зокрема, ЮНЕСКО слід було запропонувати оголосити 2010 р. роком Конституції Пилипа Орлика, а 5 (16) квітня - Міжнародним днем Конституції. І однозначно - 5 (16) квітня має стати державним святом - Днем Конституції України. А відтак, відповідна норма повинна це зафіксувати в Основному Законі нашої держави.

 

Український науковий журнал «Освіта регіону.

Політологія. Психологія. Соціальні комунікації», №1, 2011

http://www.social-science.com.ua/

автор: Ігор Бегей

видання: Український науковий журнал «Освіта регіону. Політологія. Психологія. Соціальні комунікації», №1, 2011, час видання: 2011

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


31/05/2011