Я не нездужаю, нівроку. Госпіталізація молодого Т.Г. Шевченка у лікарні Св. Марії Магдалини

Я не нездужаю, нівроку

Госпіталізація молодого Т.Г. Шевченка у лікарні Св. Марії Магдалини

 

Тарас Григорович Шевченко… Здавалося б, на сьогодні біографи описали кожну подію з життя цієї геніальної людини до найменших подробиць. Проте, як не дивно, юність майбутнього Кобзаря залишається найзагадковішим періодом у його житті. Та й сам він не любив згадувати цей період. Поряд із цим, саме у проміжку між 1828-1838р.р. відбувся розвиток творчого таланту великого майстра.

Але, як відомо, ніщо в природі не терпить порожнечі. За браком інформації на зміну фактам приводяться здогади та припущення. Достеменно відомо, що це був період служби Тараса Григоровича у поміщика Енгельгарда, поїздки з ним по західній Росії, перебування у маляра Ширяєва, а також знайомство з майбутнім другом та наставником Іваном Сошенком у Літньому саду. Та мало хто знає, що після цього знайомства відбулася зустріч поета з людиною, про яку шевченкознавці чомусь неохоче згадують. У Радянському Союзі ж, загалом, інформація про цю людину була суворо засекречена.

22 квітня 1838 року. Цей день став переломним етапом у житті юного Кобзаря. Саме того квітневого дня Тарас Шевченко назавжди вирвався з тісних рук поміщика Енгельгарда, відчинивши перед собою двері до Академії мистецтв. Але, на жаль, юність майбутнього поета в Петербурзі ознаменувалася не лише звільненням його з кріпацтва та вступом до Академії мистецтв, але й перенесенням дуже тяжкої хвороби, яка ледь не коштувала йому життя.

Можливо, перші симптоми цієї страшної хвороби дали про себе знати ще під час перебування у В. Ширяєва, і коли б не майстерність лікарів, «апостол правди і науки» помер би 23-річним юнаком, так і не написавши свого знаменитого «Кобзаря». Та все ж він вижив, не знаючи, що цей тяжкий недуг стане першим у черзі наступних хвороб, остання з яких — водянка — таки зведе українського пророка в могилу 10 березня 1861 року.

 

Життя у Ширяєва

1833 рік, Санкт-Петербург. Ще нікому невідомий 19-річний Тарас Шевченко отримує дозвіл у суворого поміщика Павла Васильовича Енгельгарда на навчання «різних живописних справ у цехового майстра В.Г. Ширяєва». Термін дії контракту — чотири роки. Хвилюванню не було меж: у той час, коли інші кріпосні на його батьківщині, ризикуючи власним життям, утікають у сусідні села від жандармів деспотичного Енгельгарда, йому, Шевченку, вдалося самому вблагати пана про чотирирічну відпустку на навчання у художника-декоратора Василя Ширяєва. В серці юнака спалахнула надія, руки тремтіли від хвилювання — нарешті, ось вона, воля! Там він заведе знайомство з майбутнім українським художником Ф.Л. Ткаченком, разом фарбуватимуть паркани, разом оформлятимуть приміщення сенату, синоду та інших визначних споруд.

Будинок Василя Григоровича Ширяєва був осередком інтелігенції. Тут збиралися пошановувачі Жуковського та Пушкіна, велися ділові розмови, обговорювалися передові ідеї. Мав Василь Григорович також непогану бібліотеку, що дозволило юному Тарасу ознайомитися зі світовою культурою. Ширяєв, на відміну від Енгельгарда, гуманніше ставився до волі свого нового учня. Тарасу дозволялося ходити до Літнього саду, де він весняними вечорами змальовував статуї міфічних богів, та бувати на інших культурних заходах. Зокрема, нещодавно стало відомо, що Тарас Шевченко з 1835 року почав неофіційно відвідувати малювальні класи Товариства заохочення художників, яке в майбутньому частково оплатить його лікування. Певно, що Шевченко лише вряди-годи бував там, проте комітет Товариства, «разсмотрев рисунки постороннего ученика Шевченка», пообіцяв «иметь его ввиду на будущее». Тож, здавалося, доля нарешті усміхнулася юному майстру. Але, насправді, все виявилося дещо інакше…

Тарас Григорович ненавидів свого вчителя, згадував про нього як про «человека грубого и жестокого». «…Ширяев соединял в себе все качества дьячка-спартанца, дьякона-маляра и другого дьякона-хиромантика, но, несмотря на весь гнет тройственного его гения, я в светлые весенние ночи бегал в Летний сад рисовать со статуй» (лист Шевченка до редактора «Народного чтения»). Лихо приходило з настанням ночі. Місцем ночівлі для учнів Ширяєва була мансарда, прибудована до димаря на горищі лише з одним вікном. У цій холодній темряві кожна ніч здавалася новим жахом. Сам же господар жив у хорошій затишній квартирі.

Несприятливі побутові умови та виснажлива праця — усе це відбилося на здоров’ї молодого живописця. З’явилися перші симптоми недуги, з якими доводилося боротися самотужки. Молодий Тарас не знаходив собі місця. Він згадував матір, яку він втратив ще у тринадцять років; згадував батька, якого тяжкий труд на панщині теж загнав до могили. Ні, він не піддастя цим болячкам, він виживе. Але, насправді, це були лише «квіточки» у порівнянні зі справжньою недугою, яка чатувала на нього у майбутньому.

 

Перша хвороба

28 травня 1837 рік, 4-а лінія Васильєвського острова (Санкт-Петербург). Художник Іван Сошенко схвильовано ходив по кімнаті, очікуючи свого протеже. На ту пору він навчався на 3-му курсі Академії мистецтв та був старшим за Шевченка на сім років. Нещодавно умовив Василя Ширяєва відпустити Тараса Григоровича на тиждень до себе на квартиру, пообіцявши за це намалювати портрет Ширяєва. А отже, тепер він повністю відповідає за цього юнака. Позавчора Шевченко попрощався з ним, при цьому не повідомивши, куди він піде. У Літньому саду його не було; вчора ходив до Ширяєва, де теж він не з’явився. Сошенко не знав, про що думати, до кого звертатися — вже третій день, а Тарас все ще не повернувся. Занепокоєння підсилював настрій Шевченка, який перед його відходом був до того похмурим, що доходило навіть до сліз. Що з ним могло трапитись? Де він? Чи взагалі живий? Ці питання не давали спокою ні на хвилинку: цілком можливо, що він десь серйозно занедужав; за вікном ще прохолодно, міг простудитися.

За вікном справді було прохолодно. Зима та весна 1837 року в Петербурзі були суворими. Приміром, у листі, написаному 4 квітня 1837 року старшиною пансіонерів Тимофієм Головнею до батька, значилося: «…морози стояли безперервно і досягали іноді до 18 і більше градусів. Та ще й зима наша в нинішньому році дуже довга. Весь березень холоднеча була чимала, і тільки з настанням квітня стало трохи тепліше; але по Неві їздять саньми спокійнісінько».

Вже сутеніло, коли раптом відчинилися двері квартири Івана Сошенка — на порозі стояв змарнілий, ледь притомний Тарас. Його очі світилися тривогою, обличчя було блідим, одежа брудна та розшарпана, здавалося він ось-ось звалиться з ніг. Сошенко кинувся до нього…

Для того, аби описати подальший розвиток подій, автору цих рядків довелося обмежитися лише автобіографічною повістю Тараса Шевченка «Художник», де головним персонажем виступає сам Сошенко. На жаль, поки що це залишається єдиним історичним свідченням, яке може хоч частково пролити світло на перебіг хвороби майбутнього поета. Навіть у спогадах самого Івана Максимовича, записаних М.К. Чалим, цей факт чомусь ігнорується.

Тож, після короткої розмови, зрозумівши, що його протеже серйозно занедужав, Сошенко відразу відіслав двірника за приватним лікарем і хорошим знайомим О.С. Жидовцевим, котрий мешкав неподалік, а сам, тим часом, заходився роздягати хворого і вкладати його в ліжко. Лікар не забарився. Заскочивши до кімнати, Олексій Сергійович відразу взявся оглядати пацієнта. «Жидовцев пощупал у него пульс и посоветовал мне отправить его в больницу», — розповідається від імені Сошенка у повісті «Художник». Іван Максимович неохоче сприйняв пораду лікаря, але той почав наполягати: «Потому, что горячку при ваших средствах дома лечить опасно». Сошенко розумів, що лікарня обійдеться не дешево, але, поряд із цим, лікувати хворого самому теж не можна — це занадто небезпечно. Тому Іван Максимович зважив на поради Жидовцева: «и в тот же вечер отвез своего бедного ученика в больницу Св. Марии Магдалины, что у Тючкова моста».

 

Штабс-лікар О.Д. Бланк

За аналогією, лікарня Св. Марії Магдалини — це євролікарня наших днів. Вона й понині залишається однією із найстаріших у Петербурзі. Тепер це лікарня імені Віри Слуцької. Нинішня її адреса — 1-а лінія Васильєвського острова, будинок №58 (біля Тучкового мосту).

Лікарня Св. Марії Магдалини славилася винятковим порядком, чистотою і затишком, новими найдосконалішими методами лікування. У «Нарисі існування лікарні Св. Марії Магдаліни в С.-Петербурзі за 50 років, 1829-1879р.р.» записано, що в цій лікарні «робилися на той час найдосконаліші операції, вживалися нові поліпшені методи перев’язки і лікування ран, визнані досвідом останніх років найкориснішими». Її консультантом був лейб-медик Миколи І, знаменитий свого часу лікар-хірург Микола Федорович Арендт. Саме М.Ф. Арендт лікував гангрену смертельно пораненого О.С. Пушкіна після фатальної дуелі. Сам імператор протягом свого царювання вісімнадцять разів відвідував лікарню Св. Марії Магдалини, а 16 жовтня 1839 року залишив у книзі відгуків такий запис: «Отменно, славно содержится; это не похоже на больницу, а на прекрасный дом, где помещены больные, примерно хорошо».

Саме тут Тарас Шевченко зустрінеться з людиною, інформація про яку перебуватиме під грифом «секретно» аж до розвалу СРСР. Цією людиною був штабс-лікар О.Д. Бланк — дідусь Володі Ульянова (Леніна) по материнській лінії. У своїх спогадах сестра Володимира Ілліча, М.І. Ульянова, характеризує Бланка як «людину передову, ідейну, сильну і самостійну». Загалом, у лікарні його дуже цінували та поважали, про що свідчить той факт, що О.Д. Бланк двічі (у 1836 р. та 1838 р.) нагороджувався 800 рублями асигнаціями. «Поспішай робити добро» — таким був девіз цієї людини. Роботу лікаря-терапевта, медика-хірурга та медичного адміністратора Олександр Дмитрович дивовижним чином поєднував зі службою у Відомстві морського флоту, на що вказують документи, знайдені в РДА ВМФ (док. №248 (1833 р.).

 

 

 

 

Т.Г. Шевченко                                       Штабс-лікар О.Д. Бланк

Автопортрет. 1840 рік.                             (він лікував Т.Г. Шевченка)

Чи міг дідусь Леніна лікувати майбутнього Кобзаря? Дослідник генеалогії Ульянових М.Г. Штейн у книзі «Ульяновы и Ленины. Семейные тайны» (2005 г.и.) відгукується про це позитивно, посилаючись на свідчення радянського шевченкознавця Ю.Д. Марголіса. Однак, слід зазначити, що «свідчення» Марголіса були радше заявою, зробленою ним в усній формі. На думку автора даної статті, лікування О.Д. Бланком Тараса Шевченка все ж могло мати місце з погляду на хворобу Шевченка, яка була до того тяжкою, що пацієнт фактично перебував між життям та смертю. Логічно, що Олександр Бланк як авторитетний на той час лікар-терапевт не міг не навідатися до непритомного пацієнта. На жаль, у своєму «Художнику» Тарас Григорович не називає прізвища свого лікаря, але не виключено, що саме Бланк врятував життя майбутнього поета.

Невдовзі після цієї зустрічі їхні шляхи розійдуться. Але, ще незадовго до цього, 6 березня 1835 року, у Ганни Іванівни та Олександра Дмитровича Бланків народиться дочка Марія, яке стане матір’ю людини, котра здійснить Жовтневий переворот та ім’я якої промовлятимуть з ненавистю або з любов’ю — Володимира Ілліча (Леніна). Кульмінацією цього родоводу стане розпал антисемітизму в СРСР, і ті, хто боготворитимуть його онука, вирішать, що він, лікар Олександр Дмитрович Бланк, не гідний онука через своє єврейське походження. Про засекречення матеріалів щодо родоводу Ульянових потурбується особисто Сталін.

 

У боротьбі за життя генія

Завдяки впливу приватного лікаря Жидовцева хворого Шевченка прийняли до лікарні Св. Марії Магдалини без бюрократичної тяганини, як це зазвичай бувало. Наступного дня Сошенко відправився до Василя Ширяєва і, повідомивши про те, що сталося, благав його хоча б частково профінансувати лікування хворого. Але скупий Ширяєв не дав жодної копійчини, хоч у контракті, підписаному ним, передбачалося, що в разі захворювання учня протягом терміну навчання майстер зобов’язаний лікувати його за свій рахунок. Відчувши, що від Ширяєва чекати допомоги марно, Іван Максимович відправив клопотання у Товариство заохочення художників. Відповідь прийшла миттєво. У Звіті за травневу третину 1837 року було записано: «Травня 30. Пансіонеру Алексєєву і учневі Шевченку на ліки 50 крб.». Мине лише рік, і Тарас Григорович сам стане пансіонером (стипендіатом) цього Товариства, але поки що він лежав непритомний на лікарняному ліжку, його життя висіло «на волосині». Коштів на лікування не вистачало. Сошенко допомагав, як міг, залучив до цієї справи своїх друзів — В.Г. Жуковського, К.П. Брюлова, В.І. Григоровича. Він регулярно навідувався до лікарні, часом по кілька разів на день, запитував про стан хворого, а у відповідь чув: «Одно только: красный и красный».

Що за недуга мучила юного поета? Яку назву мала? Як відомо, хвороба Шевченка почалася гострим гарячковим станом. Згідно із записами, що наводяться у повісті «Художник», ми дізнаємося, що Тарас Григорович кидався у гарячковому маренні, горів від нестерпного жару. Вісім днів лікарі не могли його привести до свідомості. Але ці дані нічого не говорять про назву недуги. Навіть сучасна медицина не може впевнено назвати діагноз цієї страшної хвороби. Все ж, у своїй книзі «Серце моє трудне, що в тебе болить…? (Захворювання і смерть Т.Г. Шевченка з погляду сучасної медицини (2000 р.в.)», лікар Петро Коваленко зважився зробити наступне припущення: «Якщо врахувати пору року в холодному Петербурзі, то це могло бути, скажімо, якесь важке простудне захворювання, наприклад запалення легенів (пневмонія). Не виключена можливість інфекційної хвороби, для якої більш характерна така висока температура та втрата свідомості». Та це лише припущення…

А тим часом наш герой уже восьмий день як не приходив до тями. Він лежав непорушно, обличчя палало від нестерпного жару. Наступного дня Іван Сошенко вкотре відправився до лікарні св. Марії Магдалини, аби провідати свого протеже. Він ішов вулицею, з тривогою та жалем озираючись довкола, звернув до Тучкового мосту. Можливо, йому здавалося, що він більше не побачить Тараса Григоровича живим. Сошенко зайшов до лікарні, підійшов до палати, і, відчинивши двері, застиг на місці — Шевченко отямився. Іван Максимович наблизився до знесиленого пацієнта, усміхнувся, щоб підбадьорити його. Але той лише пильно та сердечно поглянув на Сошенка, хотів щось промовити, але не зміг, хотів проcтягти руку — і на це теж не вистачило сили. З очей молодого поета полилися сльози.

Вражений цим, Іван Максимович вийшов із кімнати, аби не ускладнювати обстановку. У коридорі зустрів чергового лікаря, запитав його про Шевченка. У відповідь почув, що все вже позаду, молоде здоров’я «взяло верх» над хворобою. «Успокоенный добрым медиком, я пришел к себе на квартиру. Закурил сигару, сигара как-то плохо курится, я бросил ее. Вышел на бульвар. Все что-то не так, все чего-то недостает для моей радости».

Минали дні… За тиждень по тому Тарас Григорович уже міг ставати на ноги, але це не особливо тішило хлопця. Шевченко похмуро ходив по кімнаті, тримаючись рукою за ліжко. Повертатися до В. Ширяєва у нього не було сенсу: його давній товариш по ремеслу Ф.Л. Ткаченко пішов зі служби ще у 1834 р. і вже три роки як навчається у Академії мистецтв, до того ж чотирирічний термін перебування у Ширяєва для Шевченка минув. З думкою про повернення до поміщика Енгельгарда юнака кидало в жар. Тоді він ще не знав, що десь там, у будинку Карла Брюлова готується портрет В.А. Жуковського, який згодом продадуть імператорській родині за 2500 руб. — саме такою буде ціна волі кріпака Тараса Шевченка.

Страх за своє майбутнє підсилювався щоденною нудьгою. Спраглий мозок майбутнього мислителя жадав усе нових і нових знань, страшенно хотілося читати. Іван Сошенко систематично відвідував хворого друга і, незважаючи на заборону лікарів «говорить с ним об отвлеченных предметах», читав йому «Перспективу» А. Дюрера, аби хоч трохи розважити юнака.

Погляд Василя Ширяєва на хворобу Тараса Шевченка був прагматичним. Перебування у лікарні його учня і робочого (в одній особі) для Ширяєва було невигідним. У повісті «Художник» від імені Сошенка автор згадує: «Однажды поутро приходит ко мне его бывший хозяин и без дальних околочностей начинает меня упрекать, что я ограбил его самим варварским образом, что я украл у него лучшего работника и что он через меня теряет по крайней мере не одну тысячу рублей!». Схожої думки, напевне, був і П.В. Енгельгард. Терміново викликавши Ширяєва до себе, розлючений поміщик вимагав цехового майстра знищити контракт і повернути Тараса Шевченка йому. І лише професору А. Венеціанову невдовзі вдається умовити Павла Васильовича назвати суму викупу кріпосного Шевченка з неволі.

Загалом, у лікарні Св. Марії Магдалини Тарас Григорович Шевченко пробув до середини червня. Хоча сам Шевченко у «Художнику» про цей період висловлюється: «несколько дней», однак, слід пам’ятати, що під час підготовки своєї автобіографічної повісті її автору було далеко за сорок і він уже міг не пам’ятати точний термін перебування у петербургській лікарні, або ж, взагалі, зважив зайвим вдаватися до деталей у своїй повісті.

Під час свого лікування Тарас Григорович дуже нудьгував. Ця сумна монотонність відчувається навіть у самому «Художнику». Вона ж дасться взнаки і в наступні періоди життя великого пророка, де всі свої арешти, муки і тортури Шевченко згадуватиме відомим висловом: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Іван Сошенко, аби розвіяти нудьгу талановитого майстра, якось привіз йому в лікарню матеріал для креслення: «Чертежи этого курса перспективы у меня были в портфеле (правда в беспорядке). Я собрал их и, сначала посоветовавшись с медиком, отдал их ученику своему вместе с циркулем и треугольником и тут же прочитал ему первый урок линейной перспективы».

 

Назад у минуле

18 червня 1837 року. Того дня Шевченко лежав у палаті, з нетерпінням очікуючи візиту Івана Сошенка. Десь у глибині душі він відчував, що скоро його мають виписати з лікарні, і тоді… А що тоді? До славнозвісної лотереї залишався ще цілий рік. Невже знову доведеться повернутися до свого поміщика? Лише тепле сонячне проміння тішило серце юного митця.

Насправді, період із середини червня 1837-го до середини квітня 1838 р. є найзагадковішим у житті Тараса Шевченка. У повісті «Художник» про це згадується так: «Через несколько дней выписался из больницы и поместился у меня на квартире, совершенно счастливый». Але чи був він по-справжньому щасливий? До цього слід додати, що Тарас Григорович після своєї виписки ймовірніше за все продовжував перебувати у будинку Василя Ширяєва. Для пана Енгельгарда було вигідним перебування Шевченка у цехового майстра, оскільки більша частина прибутку від робіт талановитого учня надходила до поміщика. Тому правильніше буде уявити Шевченка, який майстерно оздоблює приміщення сенату під пильним керівництвом Ширяєва, і лише у вільний від роботи час гостює у свого друга Івана Сошенка, або навіть ночує в нього (але не живе). Саме в цей час відбулося знайомство юного поета (через Сошенка) із визначними, на той час, діячами мистецтва та літератури — К.П. Брюловим, В.А. Жуковським, В.І. Григоровичем та М.Ю. Вієльгорським.

Тож, одужавши, Шевченко з новою силою береться за улюблену справу, за навчання. Але його чим далі, то більше пригнічує рабське становище. Знайомлячись із обдарованим самородком, захоплюючись його талановитими малюнками, першими співучими віршами, люди з гіркотою дізнавалися, що він – лише дворовий селянин, тому до Академії мистецтв доступ для нього поки що заборонений.

Таким було перше лікування Тараса Шевченка у Петербурзі. Хто зна, чи вижив би наш герой в іншій, менш престижній на той час, лікарні. Або, що б сталося з Тарасом Григоровичем, якби Сошенко, нехтуючи порадою лікаря О.С. Жидовцева, взявся лікувати його в домашніх умовах. На щастя, цього не трапилося. З тих пір Шевченко почав дуже стежити за своїм здоров’ям, завжди боявся простудитися. «Діамантом у кожусі» називали його сучасники. Цікавою, у даному випадку, є відома фотографія Тараса Шевченка у колі своїх друзів — Г. Честахівського, братів О. та Л. Лазаревських та П. Якушкіна, — зроблена А. Деньєром у 1859 році. На цій фотокартці не можна не помітити, що оточення Шевченка одягнене у весняні фраки, коли сам поет сидить у розстібнутому кожусі. Ось таким обережним був наш поет.

 

Юрій Коляда,

випускник університету,

соціальний працівник,

Газета «Університет «Україна» №3-4, 2011


автор: Юрій Коляда, випускник університету, соціальний працівник

видання: Газета «Університет «Україна» №3-4, 2011, час видання: 2011


08/04/2011