Забутий герой повертається до України. Особа Петра Григоренка: погляд майбутніх журналістів

 

Забутий герой повертається до України

Особа Петра Григоренка: погляд майбутніх журналістів

 

Підготувала Вікторія СЬКУБА, Літня школа журналістики газети «Дня»,

фото Ярослава МІЗЕРНОГО

 

ЗАПОВНИТИ ВЕЛИКУ БІЛУ ПЛЯМУ У ШКІЛЬНОМУ Й УНІВЕРСИТЕТСЬКОМУ КУРСАХ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ УЧАСНИКАМ ЛІТНЬОЇ ШКОЛИ ЖУРНАЛІСТИКИ ЗАПРОПОНУВАЛИ ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР «ДНЯ» ЛАРИСА ІВШИНА І ДИРЕКТОР ВИДАВНИЦТВА «СМОЛОСКИП» РОСТИСЛАВ СЕМКІВ

 

 

 

 

 

 

Літня школа журналістики газети «День» покликана не лише удосконалювати професійні вміння молодих журналістів, але і формувати в її учасників свідому цивільну позицію. В рамках Школи «учні» постійно спілкуються з головним редактором видання Ларисою Івшиною. Коли під час однієї з таких розмов вона запитала молодих журналістів, хто такий генерал Петро Григоренко, вони чесно відповіли, що не знають. Виявилось, проблема полягає зовсім не в непоінформованості української молоді. Шкільні підручники з історії України абсолютно не освітлюють життя і діяльність радянського генерала, дисидента, який відмовився від становища у суспільстві, багатства, імені заради захисту прав людини. Постає питання, чому ми знаємо свою історію в такому неповному, місцями спотвореному форматі? Хоча що в цьому дивного, якщо навіть у наших університетах студенти вивчають курс історії України від скіфського періоду до сучасності всього за півроку? А засоби масової інформації, як про це неодноразово писалося на сторінках «Дня», у свою чергу, не сприяють зростанню інтелектуального рівня українців та їх обізнаності про історичне минуле своєї Батьківщини. Тому і залишається діяльність таких осіб, як Петро Григоренко, поза межами уваги сучасного покоління.

Учасники Літньої школи журналістики мали можливість відвідати виставку, присвячену 100-літтю з дня народження генерала Петра Григоренка, яка за ініціативою видавництва «Смолоскип» відкрилася нещодавно в Києві. Фотоматеріали і публікації в радянській і західній пресі, зібрані організаторами, дають можливість частково пролити світло на розвиток дисидентського і правозахисного руху не лише в Україні, але й у всьому Радянському Союзі. Адже, на жаль, не оціненою належним чином залишилася діяльність учасників Української і Московської Гельсинських спілок. А саме їх члени намагалися відстоювати права людини в СРСР. Ми майже нічого не знаємо про зв'язки українських дисидентів із подібними організаціями в Росії, а виявляється, що ці зв'язки були дуже тісними, об'єднували інтелігенцію обох націй.

Матеріали, представлені на виставці, дійсно приголомшують, але про її функціонування широкому суспільству невідомо. І знову ж таки постає питання, чому засоби масової інформації не приділяють уваги подіям, які є дійсно вагомими в культурному житті не лише столиці, але й усієї України?

Газета «День» публікує відгуки учасників Літньої школи журналістики — їх враження від знайомства з особою генерала Петра Григоренка.

 

Лідія АКРІШОРА, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:

— Відвідавши виставку, я дізналася про ще одну видатну особистість в історії українського народу. Дуже шкода, що цього не сталося раніше. Сумно, що багато людей, героїв, які дійсно зробили багато корисних речей для світу, знаходяться в тіні — в тіні суспільства, обставин, інших героїв, які зробили стільки ж, але про них чомусь знає кожен. Було б прекрасно, якби про таких людей більше писали ЗМІ, аби й ті, хто не має можливості відвідати музей, іншим чином могли дізнатися про особу Петра Григоренка. У музеї-архіві мене дуже вразили рукописи, листи, написані власною рукою генерала. Побачивши такі речі, ти наближаєшся до цієї людини, краще розумієш її життя. Сподіваюся, цією виставкою не закінчиться історія вивчення життя Петра Григоренка, а його постать стане відома широкій громадськості.

 

Вікторія ПРАСОЛ, ВМУРоЛ «Україна»:

— Мої емоції і відчуття багатогранні. З одного боку, мені було цікаво дізнатися про нову для мене сторінку історії, з іншої — сумно, тому що я не знала цього раніше... Я чула про Петра Григоренка, але не знала, що він був саме тією людиною, яка відмовилася від власної історії життя, аби ми могли мати свою. Ми не в змозі перегорнути історичні події, як книгу, відредагувати або викреслити непотрібне, не можемо і повернути тих людей, які пожертвували своїм життям заради нашого. Але що ж ми, або особисто я, ще можемо зробити? Зацікавитися минулим, дізнатися правду, донести її як журналіст до інших, віддати належне таким людям, як Петро Григоренко!

 

Ліна ШВИДКА, ВМУРоЛ «Україна»:

— В одній із газет того часу було написано, що Петро Григоренко — яскрава зірка на темному небосхилі. Ці слова важко спростувати, адже він дійсно був постаттю світового масштабу. Його діяльність розкривала очі на реальний стан справ не лише для низки країн зарубіжжя, але і для кожної «радянської країни», для України зокрема. Його власна життєва дорога й участь у дисидентському русі стали прикладом для багатьох людей, які вважали розвиток демократичних, моральних цінностей головною метою в житті. Нам потрібно вчитися у Петра Григоренка бути відданими будь-якій справі, а зокрема своєму світогляду і життєвим позиціям. У США йому запропонували стати викладачем у військовій академії, на що він відповів: «Я не можу викладати своєму ворогові: я радянський — колишній радянський — генерал!» Цим він продемонстрував, що для нього Батьківщина завжди була, є і буде найкоштовнішим джерелом і сенсом його життя. Ми повинні завжди пам'ятати своїх національних героїв і вірити в те, за що вони боролися.

 

Ганна СЛЄСАРЄВА, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:

Хто зна, що ти робиш правильну справу, якщо все довкола проти?

Хтось із мудрих

— З часом, коли все більше дізнаєшся про людей, котрі постраждали за часів тоталітарного режиму, яких хотіли стерти з пам'яті століть, одночасно охоплює відчуття подиву і вдячності. Подиву, тому що у сучасному світі немає людей, настільки ж безкорисливих, гуманних, безстрашних і здатних до самопожертви. Кожна з цих постатей по-своєму легендарна, кожна має бути оспівана і про кожну повинні згадувати не лише у випадку якихось круглих дат. Їх життя — це справжні романи або навіть підручники, які ми повинні вивчати і брати за приклад.

Але, як не дивно, про цих людей мало хто знає... Безліч забутих постатей кожного разу наводить на думку, що нам необхідно кардинально змінити підхід до вивчення нашого минулого, видавати більше літератури цієї проблематики, доповнювати підручники з історії, знімати документальні фільми і транслювати їх по телебаченню. Ми повинні по- новому розставити акценти, відзначати щось дійсно важливе.

Одна з таких постатей, що відкрилася мені недавно, — це генерал Петро Григоренко. Понад усе він уразив мене тим, що зміг відмовитися від усіх привілеїв, від «безпроблемного» і «зручного» життя (про яке в ті часи можна було лише мріяти) заради того, аби відкрити світу правду. Зробити цей високий вчинок могла лише людина, по-справжньому сильна духом, людина, яка жила вічними і дійсними цінностями...

На жаль, у наш час він до сьогодні залишається в тіні... Винити повинні лише себе — нам зручно жити чужою історією, забувати минуле і легендарних синів нашої землі.

 

Вікторія СЬКУБА, Національний університет «Острозькая академія»:

— Перше, що хотілося зробити після ознайомлення з виставкою, — це подякувати її організаторам за те, що повертають сучасному поколінню такі постаті, як генерал Петро Григоренко. Коли читаєш підручник із історії, часто створюється враження, що наше минуле — це історія селянських бунтів або робочого класу. І люди починають забувати, що ми — також нація дворян та інтелігенції, лише відчуття цієї причетності до особливої високої культури у нас постійно намагаються викоренити. Тому велика заслуга видавництва «Смолоскип» у прагненні нагадати, що українська історія — це також і діяльність таких осіб, як Петро Григоренко. І нехай ця людина жила і працювала в Росії, але відчувала вона себе українцем, а це — найважливіше.

Мене дуже вразили світлини виставки, вірніше особи, зображені на них. Заходиш у зал — і відразу бачиш світлі, добрі очі багатьох людей. Така натхненність не може не зачепити. Хотілося б, аби ця іскра духу повернулася до української нації, аби ми постійно чули цих людей, вчилися на їх прикладах.

 

Анастасія КОВАЛЬЧУК, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:

— Словами не розмалюєш картину сьогоднішньої національної неусвідомленості. Рівняємося на американські ідеали, вивчаємо європейські мови і забуваємо тих, кого і так ледве знаємо. Петро Григоренко віддав своє «тепле місце» в СРСР заради чесної і щирої ідеології, в ім’я правди. А ми не можемо присвятити декілька годин, аби вивчити життєві історії своїх героїв. Не такі ми вже й українці, раз не знаємо тих, завдяки кому на карті світу з'явилася Україна... Говорити про це можна багато. Але краще мовчати, замість того, щоб розводити демагогію. Не варто обіцяти всьому світові бути патріотом. Пообіцяйте собі. Це не означає кричати на все горло: «Слава Україні!». Це означає дізнатися про своїх героїв більше і повчитися у них, як стати українцем...

 

Ольга ЮДІНА, Дніпропетровський національний гірничий університет:

— Як сумно, що у наш час молодь так мало цікавиться культурою своєї країни та її історією взагалі. Я не хочу говорити про всіх, але ж більшість дійсно навіть не згадує імен тих, хто зробив величезний внесок у добробут нашої держави. Найголовніше те, що теперішнє покоління взагалі нічого не знає про героїв своєї Батьківщини. Хто винен у цьому? Мабуть, кожен із нас, адже ми повинні виховувати у собі самосвідомість, патріотизм і пошану до великих особистостей країни.

Петро Григоренко. Чи багато ви знаєте про цю людину? Генерал Радянської армії, правозахисник, член-засновник Московської та Української Гельсинських груп, публіцист. Імена таких людей не повинні зникати, стиратися з пам'яті, з душі. Вони повинні жити вічно, і щодня хоча би в думках ми повинні вконятися пам'яті цієї дивної людини, пам'ятаючи її відданість Україні і згинаючи коліна перед її великими вчинками!

 

Тетяна МОЦИК, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка:

— У музеї видавництва «Смолоскип», за межами вражень від екскурсії, підтвердилося сучасне кліше: Україна не завжди знає і недостатньо цінує своїх героїв, поки їх імена не почне пропагувати Захід. Але і тоді справжнім героям важче конкурувати за увагу українців, ніж героям таблоїдів.

Керуючись принципами співчуття і самовідданості, Григоренко знав, що той, хто хоче змінити світ на краще, не може собі дозволити чекати на конвой підтримки, а повинен почати зміни з себе. Цим Григоренко повинен надихнути журналістів, адже журналістська професія вимагає саме відданості, всупереч усім потенційним труднощам, відсутності страху перед ризиком заради мети, і головне — перед каламученням тихого виру.

Якщо керуватися оптимізмом і вірою в людей, властивими нашому героєві, попереднє твердження про Україну, що не цінує своїх видатних синів, — несправедливе перебільшення, адже у видавництві «Смолоскип» все-таки організували виставку, присвячену видатному українському правозахисникові, і цю виставку все ж відвідує якщо не широка громадськість, то, принаймні, володарі дум, що для початку теж непогано. Врешті-решт, благородні приклади історії наздоженуть і нас, потрібно лише баламутити.

 

Денис ОПАРІЄНКО, Дніпропетровський національний університет:

— Відвідуючи такі заходи, як виставка, присвячена генералу — дисидентові Петру Григоренку, і взагалі подібні події, на яких дізнаєшся багато про нові цікаві, подеколи страшні факти і воістину легендарні особистості, розумієш, як мало знаєш свою історію. Головний редактор газети «День» із великим подивом дізналася, що учасники школи ніколи не чули про Петра Григоренка. Але це — не наша провина, оскільки проблема полягає у наших навчальних закладах, оскільки дисидентський рух на уроках історії проходять буквально за одне заняття. І це в першу чергу залежить від викладачів. Не можу пригадати, як мій клас проходив цю тему на уроках історії. Зате як на уроках української літератури вчителька розповідала про дисидентів та інших патріотів нашої держави, я запам'ятав на все життя (пишу це без усякої іронії). Оскільки вона ставилася з великою повагою до цих людей і тому приділяла велику увагу на уроках саме їх життю. Все тому, що ці люди, і конкретно Петро Григоренко, воістину зробили великий внесок у становлення нашої державності, суверенітету та незалежності.

 

Газета «День» №129, четвер, 24 липня 2008

автор: Вікторія СЬКУБА

видання: Газета «День» №129, четвер, 24 липня 2008, час видання: 2008


06/10/2010