Внесок Франка у редакторську, журналістську та публіцистичну діяльність

Внесок Франка у редакторську, журналістську та публіцистичну діяльність

 

«Франко дійсно відчував потреби хвилі, жив все "теперішнім" життям, знав його люки, все затикав їх, цементував те, що розсипалося, давав людям щоденний корм. Одним словом — творчість його виростала з життя і була для життя. Се становить її вартість, її цінність і капітал, се дає їй її широту та інтенсивність», — таку оцінку дав найбільшому і неоціненному генієві України ще за його життя молодий публіцист Микола Євшан.

Він, без сумніву, не був ніким із українських вчених та митців перевершений у своїй титанічній працездатності, у різнобічності таланту та розмаїтті обдарувань, у ролі, яку зіграв у становленні української нації.

Розпадаючись на дві практично незалежні "підособистості" — Франка-суспільного діяча та Франка-поета, митця — він водночас поєднував у собі іпостасі поета, прозаїка, драматурга, фольклориста, етнографа, культуролога, мовознавця, перекладача, репортера, редактора, а також політика, агітатора, революціонера. Можливо, саме цій різноманітності сфер, у яких проявлявся талант Франка, він зобов'язаний несерйозним, часто ворожим ставленням з боку сучасників, як політичних противників, так і нейтральних, не залучених до суспільно-політичної конфронтації кіл Галичини. В усякому разі, феномен Івана Франка — універсальної особистості, генія, людини нового часу, що набагато перегнала свою добу, вченого і митця європейського рівня, яких мало в історії української культури — не отримав належного вивчення та оцінки ані за польської, ані за радянської влади. Поляки не розголошували досягнення української інтелігенції та її батька, радянська ідеологія зробила з Франка ляльку, виставивши на загальний осуд тільки одну з сотень його граней — Франка-революціонера. Тим часом як саме цим внутрішнім протистоянням, постійним конфліктом між різними полюсами особистості Франко найбільш цікавий, саме ця вічна напруга спонукала його до важкої праці. Франко заслуговує на вивчення, дослідження саме як суперечлива, неоднозначна постать.

Отже, в середині 70-х років 20-річний Іван Франко, спершу дрогобицький гімназист, згодом студент Львівського університету, починає свою журналістську діяльність у Галичині Були наявні два сформовані культурні табори, опозиційні один до одного, що мали кожен свою систему преси.

Журнал "Друг" почав виходити весною 1874 року як орган москвофільської студентської організації "Академический кружок", що існував при Львівському університеті (аналогічний народовський гурток називався "Дружний лихвар"). Уже на третій рік існування "Академического кружка" члени цієї організації вирішили розпочати видавничу діяльність, маючи на меті випускати "Бібліотеку повістей", для чого члени гуртка отримали для перекладу різноманітні, як правило, другосортні твори польської, французької та німецької літератури. "Бібліотека повістей" так і не була реалізована (єдиний випуск містив оповідання Антона Дольницького, члена гуртка "Принада"), але відповідальний комітет вирішив із 1 квітня 1874 року видавати двічі на місяць літературну газету розміром в один аркуш, що містила б поезії, наукові статті, всячину та новини. Відповідальним редактором став Ієронім Кордасевич, заступник голови гуртка. Згодом обсяг видання було збільшено до 1,5 аркуша, тираж із 600 зріс до 2000 примірників.

Із приходом у жовтні 1874 року в редакцію Михайла Павлика, який був обраний секретарем комітету, виникли розбіжності у питанні мови. Франко був безсилий на цьому етапі змінити концепцію "Друга", його другосортність та неперебірливість, відірваність від потреб народу, яку палко засудив у своїх листах до редакції М. Драгоманов. Редакція "Друга" вступає у палку полеміку з Драгомановим, піддаючи критиці його твір "Видумки "Киевлянина" та польських газет про малоросійський патріотизм". Дискусія щодо мовної орієнтації, яка розпочалася в "Другові" 1875 року, вимагала одночасного розв'язання ідейно-естетичних питань про завдання інтелігенції, науки, літератури, журналістики, що назріли в суспільстві. Питання інтелігенції було підняте вперше у "Другові" у жовтневому номері 1875 року у статті Михайла Павлика "Академическое общество". "У нас інтелігенція, — пише він, — не приносить желаемого результату нашій народності. Бо кождий учиться лишь для себе, а станувши на своєм становищі, уживає щастя з набутих наук, а забуває, що всі прості люде мають таку саму душу і так само бажают для себе пільги в своїй нужді матеріальній і моральній, котра якби тот тяжкий камінь придавила їх до землі". Далі Павлик формулює призначення інтелігенції: бути серцем народу, що посилало б йому просвіту й народну свідомість, вивчати мову і життя народу, бути його слугою. Щоб виховати таку інтелігенцію, Павлик пропонує створити відповідне студентське товариство, метою якого буде увести інтелігенцію в саму середину народа, значит, аби кожна інтелігентна одиниця уважала себе за средство для двигнення народу, а не народ за средство для достижения своїх егоїстичних цілей. Ціль такого общества має бути: тісно зв'язати інтелігенцію з народом, а не відрубати єї від народа". Іван Франко вступив до ''Академического кружка” в липні 1875 року. Вже восени його вплив на редакцію журналу різко зростає. Починаючи з зими 1876 року, Франко і його однодумці палко виступають у "Другові" за народну мову. Нарешті, аж у середині 1876 року, "Друг" оголосив офіційну відмову від язичія на користь живих української та великоруської мови. 1876 рік — це рік стрімкої демократизації "Друга", повного відходу його від москвофільської ідеології. Сам Франко, пояснюючи це явище, віддавав належне впливам Чернишевського та Драгоманова, палким прихильником яких він сам стає. Роль Франка особливо велика у критично-публіцистичному відділі. За свої неповні два роки видання оновлений "Друг" відіграв вирішальну, поворотну роль у галицькому письменстві. Новий метод, що пізніше набув назви "реалізму", почав практикуватися вперше саме у творах, що готувалися для видання редакцією "Друга" альманаху "Дністрянка". Певний час Павлик і Франко боролися за відділення "Друга" від "А. К.", але з арештом Павлика це унеможливилося: на Франка була покладена повна відповідальність за журнал. У вкрай важких умовах йому вдалося видати 6 номерів журналу, останній із яких з'явився 23 травня 1877 року. Франко одразу ж перейнявся ідеєю створення видання з тією ж, що у "Друга", концепцією, але іншою назвою. Саме листи Драгоманова, присвячені цій темі та баченню нового видання, стали приводом для арешту Франка, Белея, І. Мандичевського, а також повторного ув'язнення Павлика, що знаходився в лікарні.

22-річний Іван Франко повернувся із в'язниці 5 березня 1878 року. Виключений разом із Павликом із університету, з товариства "Просвіта", бойкотований обома таборами галицької інтелігенції, він, поза тим, вже тоді став своєрідним символом передової журналістики.

Новий журнал, кошти на видання якого були частково виділені Драгомановим, називався „Громадський друг", і редакція його складалася з Франка та Павлика. Франко не тільки дописував для журналу, а й брав на себе редагування та коригування видання. №1 "Громадського друга", що вийшов на початку квітня 1878 року, був невдовзі конфіскований. Та сама доля спіткала і №2, а поліційний комісар у неофіційній заяві пообіцяв "розправитися з цими львівськими Бебелями і Лібкнехтами, конфіскувати № 2, 3, 4 і так далі...". Павлик і Франко вирішують змінити назву журналу, який так і не дійшов до читачів, і випускати його у вигляді двомісячника, що він за законом не підлягав би цензурі. Тим часом як Павлика за видання №2 "Громадського друга" було засуджено до 6 місяців ув'язнення, Франко самостійно підготував альманах, який було названо "Дзвін". На початку серпня "Дзвін" був випущений, і, хоча прокуратуру та жандармерію повідомлено про це не було, невдовзі його конфіскували. Кожна конфіскація підтверджувалася судом, що було, сказати б, своєрідною рекламою прогресивної журналістики, позаяк до цих процесів приверталася увага широких мас. Наступну збірку знову складав Франко, а названо її було "Молот", що співвідносилося із програмним для збірки твором "Каменярі". "Молот" було також конфісковано, а Павлик емігрував до Швейцарії, побоюючись переслідувань.

Якщо в "Другові" Франко більше уваги приділяв теоретичним засадам розбудови української нації та переосмисленню ролі інтелігенції та національної еліти, то тепер він із головою занурився у пафос революційної боротьби. У „Громадському другові" у статтях "Доходи й видатки убогого священника", "Зарібки й життя львівського зецера" Франко спирається на твори Маркса, фактично повторюючи його твердження та ідеї. Революційна лихоманка поряд із неспроможністю реалізуватися в українських виданнях спричинила перехід Франка до польської прогресивної газети "Ргаса". Позаяк польська преса мала набагато більше пільг та свобод у висловленні найширшого спектру думок, а також набагато менше переслідувалася цензурою, Франко дав волю новим тенденціям своєї журналістської музи. "Czego my chcemy?", "Nauka i jej stanowisko wobec klas pracujacych" та інші статті були просякнуті духом марксизму. Осмислення теми інтелігенції у Франка-марксиста набуває звичної для соціалістів форми "заперечення старого".

Одним із найвизначніших опублікованих у "Громадському другові" публіцистичних творів була стаття "Критичні письма о галицькій інтелігенції" Франка. Тут він розбиває вщент обидва табори, за його словами, "клерикально-общеруський та ліберально-народовий". Обидві партії Франко характеризує як такі, що мають в основі своїй "лібералізм, або радше буржуазні інстинкти". Чи є сенс казати, що соціалізм Франко і його товариші взялися пропагувати в Галичині завчасно, а надто необачним було говорити про нього як про річ певну, яка неодмінно ось-ось станеться? На відміну від індустріальної Німеччини та великої, погано склеєної Російської імперії Галичина, сировинний придаток Австро-Угорщини, лояльна і покірлива провінція, весь "робучий клас" якої вичерпувався кількома тисячами ріпників у Бориславі і Дрогобичі (що їх так наполегливо описував Франко у своїх прозових творах), а селянство схильне було вірити в образ "доброго цісаря", не мала жодних передумов до укорінення та зростання соціалістичної революції. Галицькі русини ще не встигли усвідомити себе як націю, тим більше — зрозуміти свою спорідненість із підросійськими українцями, і підняти народ, що не усвідомлює себе народом, на боротьбу... На жаль, за цими примарами Франко ганявся до глибокої старості, то відходячи від української ідеї, то раптом стаючи її палким прихильником, то вихваляючи росіян як "волю, що йде зі Сходу", то стаючи на проєвропейські позиції. І тільки перед самою смертю, лежачи в окупованому росіянами Львові, він нарешті усвідомив хибність своїх молодечих поривань. Втім, і щодо цього можуть бути сумніви. Можна сказати, що "Громадський друг", "Дзвін" і "Молот" досягли досить вагомих результатів у справі залучення радикально або анархічно настроєної молоді до соціалістичної ідеї. Та побачивши, що усяка спроба видання в подібному ключі буде переслідуватися владою, Франко спрямував свої зусилля на безперечно набагато ціннішу і потрібнішу для українського народу діяльність.

Ще з часів реорганізації журналу "Друг" Франко серйозно планував видання серії перекладних творів, метою якої було познайомити українського читача з найкращими зразками світової літератури. Простому народові, міркував Франко, потрібні переклади на живу народну мову. Саме до цієї роботи, знайшовши меценатів, Франко залучає на початку 1879 року представників передової творчої молоді. На пропозицію Белея видання було названо "Дрібною бібліотекою". Першою книжечкою стала брошура "Повісті Еркмана — Шатріана" у перекладі Белея, частково передрукована з "Друга". Одночасно з "Повістями" вийшло оповідання Г. Іванова "Війна за волю" в перекладі Франка.

Франко визначив мету "Дрібної бібліотеки" насамперед у вихованні нової ґенерації, а отже омріяної "революційної інтелігенції" планував орієнтувати її на молодь. Павлик не був із цим згоден, вважаючи, що орієнтуватися треба на простий народ, але згодом перемогла концепція Франка: виховувати з допомогою "Дрібної бібліотеки" з молоді нову, високоосвічену інтелігенцію, яка б понесла потім передові суспільні думки й наукові досягнення в народ. Франко хотів надати "Дрібній бібліотеці" практичного значення в галузі освіти і наполягав, щоб у ній превалювали переклади наукових праць. "Дрібна бібліотека" друкувалася найпрогресивнішим на той час фонетичним правописом — "драгоманівкою", і тільки деколи — "кулишівкою". Під час роботи над "Дрібною бібліотекою" Франко зблизився з народовською молоддю з "Дружного лихваря", і в цьому гуртку також готувалися до друку переклади. Серед визначних творів, що стали приступні для галицького читача завдяки "Дрібній бібліотеці", слід назвати містерію "Каїн" Байрона, "Думи і пісні найзнатніших європейських поетів" (все в перекладі Франка), роман "Довбня" Еміля Золя в перекладі О. Рошкевич, а завершувало серію оповідання Франка "На дні". Другу групу видань "Дрібної бібліотеки" складали переклади наукових творів із галузі суспільних та природничих наук, метою яких була популяризація серед широких кіл інтелігенції кращих досягнень передової науки та поширення матеріалістичного світогляду в Західній Україні.

У другій половині 1879 року Франко вирішує здійснити своєрідну "експедицію" з метою роз'яснення марксистських ідей серед народовської інтелігенції старшого покоління. Він розміщує у "Правді" свій переклад праці німецького соціаліста Ганса Щеля "Суспільно-політичні сторонництва в Німеччині", що згодом вийшла з передмовою Франка у "Дрібній бібліотеці". Редакція "Правди" намагалася висловити своє ставлення до соціалізму взагалі і Шеля зокрема, на що Франко негайно відреагував статтею "Редакція "Правди" в боротьбі з вітряками", спрямованою на те ж, що і "Критичні письма о галицькій інтелігенції" — викриття і розвінчання. Отже, порозуміння з народовцями не вийшло і в цей раз. "Дрібної бібліотеки" не вистачало для того, щоб на повний голос пропагувати революційні ідеї, і в 1879 році Франко починає роботу, спрямовану на організацію власної газети. Але сталося інакше. Навесні 1880 року Франка було ув'язнено, і, коли за три місяці він вийшов із в'язниці, йому буквально загрожувала голодна смерть. Однодумці зібрали кошти на одну лише книжечку — оповідання "На дні", яке і стало останнім, чотирнадцятим випуском "Дрібної бібліотеки".

"Дрібна бібліотека", безперечно, справила певний вплив на громадську думку, привернувши увагу як молоді, так і старшої інтелігенції до сучасної науки та літератури. Хоча в цей раз грошова скрута та політичні переслідування не дали Франкові продовжити цей проект, згодом він відновив його у вигляді "Наукової бібліотеки" та "Хлопської бібліотеки".

Період існування журналу "Світ" — 1881-82 роки — позначений значним послабленням революційного руху радикалів і посиленням їхніх ідейних супротивників, москвофілів і особливо народовців. У 1880 році виникають видання, яким судилося відіграти величезну, чи не вирішальну роль у консолідації галичан: журнал "Зоря" та газета "Діло". Іван Франко співпрацює в "Ділі" — на той час справді передовому виданні, що поставило собі за мету досягти компромісу з москвофілами — як співпрацював і в народовському виданні "Правда", редагованому тим самим В. Барвінським, до його закриття у 1880 році. Виправдовуючи себе перед Драгомановим та іншими однодумцями, він називав єдиною причиною співпраці в виданнях опонентів жахливу фінансову скруту. Насправді ж Барвінський зробив усе, щоб залучити до створення "Діла" якомога більше молодих прогресивних авторів, у тому числі і з-поміж радикалів.

Інша народовська газета — "Батьківщина" Ю. Романчука — була заснована в 1879 році і досягла великого успіху. Франко високо оцінював редакторську майстерність Романчука та готовність "Батьківщини" йти на компроміс не тільки з політичними опонентами, а й із одвічним "супостатом" галицьких українців — поляками. Але "Батьківщина" не оцінила крок назустріч, який у 1881 році зробили Павлик та Драгоманов, запропонувавши виданню співпрацю. Романчук відмовив, пояснивши це розбіжністю у політичних поглядах. Сам Франко, хоч оцінював "Батьківщину" позитивно, всіляко відраджував Павлика від спроб єднання з народовцями.

Отже, з кінця 1879 року Франко плекав нові плани щодо видання газети. Ним була написана програма видання, названого "Новою основою". Програма ця була, за сформованою вже традицією, складена здебільшого з "розвінчування та викриття" народовської та москвофільської преси. Але з листів Франка до Павлика та Драгоманова, з його власних нотаток збирається цілісний образ справді доволі прогресивного видання, яке, незважаючи на вимушену стриманість (для замирення з цензурою), служило б для реалізації та принесенню в маси Франкових уже набагато більш зрілих та самостійних ідей.

Одначе дозволу на видання газети Франко не отримав. Приводом до цього було те, що він не мав 24 років і, відповідно до нового закону про пресу, не міг бути редактором, так само як і Іван Белей та Михайло Павлик. Спершу підставною особою-редактором погодився бути студент Степан Жидовський, але, побачивши, що у програмі "Нової основи" поліція підкреслила червоним "принцип колективізму", злякався і відмовився.

Кошти на видання газети з великим трудом випрошувалися Франком у Великій Україні. Драгоманов на цей раз видання не підтримав, і ані порад, ані допомоги від нього Франко не діждався. У 1879 і 1880 роках видання "Нової основи" було неможливе. Франко, потерпаючи від страшної скрути, спершу вступає до війська, а в березні 1880 року потрапляє до в'язниці, звідки виходить лише у червні. Тяжко хворий, Франко до осені лікується в рідному селі, а в жовтні, повернувшись до Львова, з новими силами відновлює діяльність із видання радикального видання.

Було вирішено видавати щомісячний журнал (до концепції власне газети "Нова основа" більше не поверталися), відповідальним редактором якого став Іван Белей, а названо його було "Світ". Фактичним редактором був Франко. Практичною метою журналу "Світ" було, як писав Франко в одному з листів до Драгоманова в листопаді 1880 року, "спричинитися до збудження і піддержання живішого руху серед молодіжі і навіть серед люду". Теперішню поміркованість Франка неможливо й порівняти з юнацьким запалом 1878 року.

Від початку за задумом Франка редакція "літературно-науково-політичної часописі", якою проголошений був "Світ", була розділена на багато відділів, "департаментів", кожен із яких мав редагувати відповідний відділ газети. Але, виправдавши найгірші сподівання Павлика, студенти, на чию совість було віддано більшість департаментів, не виправдали довіри редакторів, а Драгоманов і зовсім відмовився від запропонованого йому історичного департаменту. Відтак Франко та Белей із декількома студентами мусили самі виконувати цю титанічну роботу. Журнал справді був надзвичайно демократичним, у ньому, як писав сам Франко, вперше зустрілися галицькі українці, "малороси" та українські емігранти: Белей, Франко, Терлецький, О. Кониський, Б. Грінченко, Драгоманов, Ф. Вовк. Одначе саме у "Світі" роль Франка була надзвичайно великою. Приблизно 6/10 обсягу всіх випусків "Світу" (у січні 1881 - вересні 1882 вийшов 21 номер) займали твори Франка. В усіх без винятку випусках "Світу" друкувалася по частинах повість "Борислав сміється", також було опубліковане Франкове оповідання "Добрий заробок". Інші літературні твори, публіковані у "Світі", зокрема нариси О. Кониського, виглядали дуже слабко в порівнянні з Франковими. Усю величезну редакторську роботу Франко провадив, знаходячись в Нагуєвичах. Видання "Світу" було суцільною кризою: наклади 250-300 примірників, постійні позички та тисячні борги, випрошування грошей у східноукраїнських однодумців. Франко, знаходячись у страшній матеріальній скруті, водночас відмовив Кулішеві, що запропонував йому спонсорувати "Світ", що ідейно став би його, Кулішевим, виданням. Франко продовжував співпрацювати в польській газеті "Ргаса", вкладаючи у "Світ" всі отримані гонорари.

У журналі "Світ", як ніде досі у Франкових дописах, постає образ інтелігенції не як "слуг" народу, а радше проводирів, авангарду нації, що мусить відповідати поставленому журналом гаслу "Наперед з народом!". "Інтелігенція повинна бути передовсім інтелігенцією, повинна бути громадою людей із широкою освітою, з виробленим характером, зі щирим чуттям до народу, а відтак інтелігенція повинна зідентифікуватися, злитися з народом, стати серед нього як брат, як рівний, як свій, стати для нього адвокатом, лікарем, учителем, порадником, показчиком у ділах господарських і добрим сусідом та помічником у всякій нужді. Інтелігенція повинна жити з народом і між народом не як окрема верства, але як невідлучна частина народу. Вона повинна не моральними попівськими науками, але власним життям, власною працею бути прикладом народові.

Як уже було зазначено, "Світ" за самою атмосферою свого видання був кризовим журналом. Раз у раз матеріали, що в ньому публікувалися, ставали дедалі менш приступними для звичайного читача, Белей, безсилий під час відсутності Франка, допускав до друку статті, що радше були глибокими академічними розвідками, а не науково-популярними творами. Зрештою "Світ" дійшов до свого логічного завершення, Белей перейшов на більш "хлібне" місце в газету "Діло", і та якісно нова для Галичини преса, яку радянська критика звала "революційно-демократичною", замовкла на вісім років. У 1886 році Франко плaнyвав, як логічне продовження „Друга” — "Громадського друга" — "Дзвона" — "Молота" — "Світу", розпочати видання журналу "Поступ", але цьому завадила фінансова та політична ситуація. У 1882-1890 роках Франко займається літературною творчістю, за його сприянням виходять альманахи "Ватра" (ред. В. Лукич), "Перший вінок" (ред. Н. Кобринська та О. Пчілка), збірка "Веселка", матеріали для якої на прохання Франка зібрали київські студенти. Як це зазвичай бувало в Україні XIX століття, альманахи стали простим способом продовження журналістської діяльності без відповідальності, яку накладає на редакцію періодичне видання.

У 1889-1890 роках завдяки політиці замирення та порозуміння, що її провадили лідери народовської партії Барвінський, Романчук, Вахнянин та інші, у Галичині відбувається значне національне піднесення. Русько-українська радикальна партія, заснована у 1890 році, була однією зі сфер діяльності Франка, які радянською наукою або замовчувалися, або виправдовувалися "ідейними помилками", або непричетністю Франка до подальшої долі партії (яка проіснувала до 1939 року). Адже в порівнянні з поглядами Франка кінця 1870-х років це був різкий ухил від марксистської лінії. Партія називалася "хлопською", хоч організована була практично без участі селян; до неї увійшла радикально налаштована інтелігенція, а також представники інших політичних платформ, яких об'єднувало одне: протест прости "нової ери". Отже, маємо партію, створену "в знак протесту".

1 січня 1890 року Франко та Павлик організували журнал "Народ", що проіснував рекордно довгий для видань радикалів час — п'ять із половиною років. "Народ" був "журналом громадсько-політичним і почасти науково-популярним". Художній літературі в журналі відводилося мало місця (позаяк тепер у радикалів була конкретна мета, конкретний противник, отже, пропаганда та агітація вимагали докладання набагато більших сил). На третьому році видання художня література з "Народу" зникла зовсім: це було практично перше видання в Україні, що стало повністю публіцистичним. Кожен номер журналу відкривався передовою статтею, написаною кимось із членів редакції (відповідальним редактором був Франко, видавцем — Павлик). У журналі друкувалися, крім них, Леся Українка, П. Грабовський, В. Стефаник, Н. Кобринська, Л. Мартович, О. Кобилянська тощо.

Тема інтелігенції в „Народі" „була далеко не провідною. У статтях "Як би нам у біді рятуватися", "Що таке громада і чим би вона повинна бути" Франко повторює відомі вже нам думки щодо призначення інтелігенції, служіння народові тощо. У 1892-94 роках Франко жив у Відні, закінчуючи свою докторську дисертацію, і майже не співпрацював у "Народі", що негативно відбилося на змісті журналу. Водночас радикали за відсутності Франка не змогли дати раду внутрішньопартійним суперечкам, "Народ" перенасичувався просоціалістичними публікаціями (чого не припустив би обережний Франко), і зрештою у серпні 1883 року під загрозою закриття журнал мусив зректися зв'язку з радикальною партією. Тепер він звався просто "русько-українська часопись". Журнал вочевидь уже не міг задовільнити інтересів Франка-редактора і Франка-публіциста, тому, повернувшись до Львова восени 1894 року, він розпочинає видання більш літературного, ніж політичного, журналу "Житє і слово", редактором якого був сам. У "Народі" Франко продовжував вести розділ "Сучасна хроніка", де з'являються його статті "Камінь преткновенія", "Два з'їзди", "Вари воду, вода буде».

Одночасно з „Народом” радикальна партія почала в 1891 році видавати газету "Хлібороб", що вона, на відміну від "Народу", справді досягла доволі високої популярності саме серед простого народу, себто селян. Мова, тематика, проблематика "Хлібороба" абсолютно відповідала його аудиторії, кожен випуск містив заклик "Ширити "Хлібороб" від хати до хати, від села до села!". Вперше в історії радикальної преси Франкові і компанії вдалося досягти того, що без особливого труда вдавалося протягом останніх десятиліть народовським, просвітянським газетам. На початку 1895 року наклад "Хлібороба" зріс до 1000 примірників.

Іван Франко ніколи не був тільки політиком або тільки марксистом, як не був він і виключно поетом або письменником. Видання чисто політичних журналів і газет, де навіть не було відділів художньої літератури, гнітило Франка. Він прагнув до відновлення просвітницької діяльності, пам'ятаючи, що видання "Дрібної бібліотеки" мало набагато більший практичний результат у плані впливу на галицьке суспільство, аніж будь-який пропагандистський журнал чи газета. Восени 1893 року, будучи у Відні, Франко працює над програмою журналу, назва якого була запропонована Драгомановим: "Житє і слово". Журнал повинен був виходити раз на 2 місяці, обсягом 10 аркушів.

У грудні 1893 року був надрукований перший номер. Незважаючи на постійну фінансову скруту, "Житє і слово" виходило регулярно. Наклад його був невеликий — у середньому 500 примірників, журнал був збитковий, і Франко був вимушений займатися випрошуванням пожертов серед своїх численних дописувачів, здебільшого у Східній Україні. Франко настільки захопився розміщенням у журналі найцінніших, як на його думку, літературних творів, що протягом першого року видання практично не включав до журналу публіцистичних статей. Як журнал політично нейтральний, "Житє і слово" було схвально оцінене у галицькій пресі, а також і за кордоном. У 1895 році загальнокультурне та літературне спрямування вже не влаштовувало Франка. Протягом першої половини 1896 року "Житє і слово" не видавалося, а в липні вийшло в оновленому вигляді. Тепер це було практично виключно політичне видання, що збагатилося рубриками "Статті про справи політичні", "Вісті з Росії", "Політична хроніка", "Наша белетристика". У "Житі і слові" Франко застосував увесь свій редакторський хист, показав себе як зрілий журналіст, умілий упорядник і справді геніальний літератор.

Франко був винятково популярною і шанованою постаттю в галицькому суспільстві: як поет і прозаїк, учений, просвітник та борець за народні права, що в дуже молодому віці встиг постраждати за народ. Проте ця популярність не розповсюджувалася на Русько-українську радикальну партію, що майже від початку свого існування не могла врегулювати внутрішні суперечки та розкидала сили на сутички з опонентами.

Останні два десятиліття свого життя Франко, що мав давно підірване здоров'я, віддавав всього себе без затишку титанічній праці в галузях літератури, етнографії, мовознавства. Ударом, що був "початком кінця", знаменував смеркання життєвих сил Франка, була його поразка на виборах до австрійського сейму. Навіть підтримка й агітація газети "Громадський голос" не забезпечили Франкові необхідної підтримки селян. Радянська критика, формуючи потрібний їй образ "мученика-революціонера", наголошувала на масових правопорушеннях та ув'язненнях селян під час виборів в окрузі, де висувався Франко.

У 1914-1916 роках, доживаючи останні свої роки, прикутий до ліжка, Франко переосмислив (що видно зі спогадів його найближчих друзів, а також листування) багато положень своєї політичної та суспільної позиції. Зокрема, одним із найсильніших розчарувань була діяльність окупаційних військ Російської імперії під час нетривалого захоплення Галичини. Окупанти завдали нищівного удару греко-католицькій церкві та ліберально-націоналістичній пресі, але разом із тим і всій українській культурі. До здійснення однієї із найзаповітніших своїх мрій — встановлення в Галичині та цілій Україні соціалістичного ладу — Франко не дожив близько двох років.

 

ВИСНОВКИ

Про свою редакторську та журналістську діяльність Франко говорив як про тяжкий щоденний хліб, "найми", "панщину". "Мене так використовують, що вже і жити не хочеться. Я змушений вести коректу чужих праць, справляти переклади на німецьку мову таких перекладачів, що й до белетристики не годяться, не то наукових діл. Я мушу слухатися, бо моє існування загрожене. З тої праці я осліп і оглух". У жахливих умовах цькування, переслідування, арештів, обтяжений матеріальними нестатками, без подяки й винагороди, крутячись, за його власними словами, "як зерно під жорновим каменем" і не маючи часу для відпочинку та відновлення свого слабкого здоров'я, Іван Франко — видавець і редактор — торував новий шлях українській модерній журналістиці, літературі та освіті.

 

Анна ФЕДУН,

студентка II курсу

спеціальності „Видавнича справа та редагування”

Кіровоградська філія ВНЗ ВМУРоЛ „Україна”

(м. Кіровоград)

http://www.franko.lviv.ua/faculty/jur/studconf2006/Konference_Speechification_Fedun.htm

автор: Анна Федун, студентка II курсу спеціальності „Видавнича справа та редагування”, Кіровоградська філія ВНЗ ВМУРоЛ „Україна” (м. Кіровоград)

час видання: 2010

адреса видання: http://www.franko.lviv.ua/faculty/jur/studconf2006/Konference_Speechification_Fedun.htm


04/10/2010