З історії податків у Запорізькій Січі
У всі часи і в усіх народів державно організоване суспільство не могло і не може обходитись без такого важливого соціального інституту, як система оподаткування. Завдяки податкам держава має можливість накопичувати і зосереджувати матеріально-фінансові ресурси, необхідні для її функціонування: управління суспільними справами, підтримання громадського правопорядку, проведення необхідної суспільству господарської діяльності, вирішення різноманітних соціальних проблем і питань духовно-культурного життя, оборони країни та ін.
У всі часи сплату податків вважали одним із головних обов'язків громадянина. Але цей обов'язок, у свою чергу, є сплатою державі за різноманітні послуги, надані нею кожному громадянинові, які він самотужки неспроможний собі забезпечити, а обійтися без них не може.
Не могла обійтись без фінансового забезпечення і Запорізька Січ. Головними джерелами прибутків Війська Запорозького низового, крім природного багатства чорноземного краю, були воєнна здобич, зовнішня торгівля, продаж вина, платня від перевозів, царське хлібне і грошове жалування, подимний податок, згадку про який залишив в "Енеїді" Іван Котляревський:
"Як амуницю спорядили і насушили сухарів,
На сало кабанів набили, Взяли подимне од дворів...".
Проте найголовнішим джерелом прибутків запорожців були трофеї, здобуті ними на війні з турками, татарами й поляками. Вирушаючи у похід, запорозькі козаки навіть складали присягу перед святим Євангелієм, що жоден із них нічого не приховає з воєнної здобичі, а все здобуте добро доставить у курінь для "паювання" — розподілу між усім товариством після відрахунку на січовий скарб та січову церкву.
Іншим джерелом прибутків Війська Запорозького була найрізноманітніша торгівля, зовнішня і внутрішня. Всі торговці, купці й промисловики, що вивозили і привозили товари у Січ, торгували по слободах, селах і зимівниках, вносили платню у військову скарбницю або на військову старшину: від купи борошна чи продуктів - карбованець; від риби, впійманої у Бузі, три перші десятки "паколі" на полковника, писаря й осавула та чотири інші десятки на січову старшину. Якщо ж рибу продали чи втратили, не віддавши від неї частку для військових чинів, то рибалки сплачували її вартість грошима. На всіх запорозьких базарах особливі начальники — військові кантаржії — збирали у військову скарбницю мито з купців, стежили за точністю мір і ваги, призначали ціну на привезений товар.
Поряд зі спеціальними доходами головним джерелом прибутків державного скарбу були встановлені універсалами Хмельницького загальні податки, якими обкладалось все населення. Постійні податки називалися "поборами", надзвичайні -"стацією". Втім, податки були незначними, через що, очевидно, деякі мандрівники запевняли, що населення України взагалі не платить ніяких податків.
Шинки, яких, за документами січового архіву, по володіннях запорозьких козаків налічувалося понад 370, давали чимале мито - 1120 крб. на рік. Так, оренда за звичайний шинок без льоху становила 2 крб. 50 коп. на рік, а з льохом, де можна було тримати пиво й мед, 4 крб. 50 коп.
Крім того, з валок, що приїжджали в Січ із України, Криму й Польщі, якщо вони привозили біле вино чи горілку, також брали мито на церкву і старшину: з кожної куфи по карбованцю. Крім грошей, брали й так зване "поставне вино" - по одному відру (яке в козаків називалося квартою) з того, хто продавав вино чи горілку, або 7 відер з того, хто сам купував їх. Лише той, хто сплачував це мито, міг продавати свій товар, та й то за ціною, визначеною Кошем.
Важливим джерелом прибутків запорозьких козаків було також "мостове", тобто платня з проїжджих купців, торговців, промисловиків і чумаків за перевіз через річки. Так само за безпеку в дорозі, за конвоювання з військовим пірначем чи булавою, а більше — з прикріпленою до булави військовою печаткою.
Михайло Грушевський писав, що козаки вважали, що за свою службу не повинні підлягати ніякій владі, окрім своєї виборної старшини козацької, і не повинні нести ніяких обов'язків, крім військової служби, — ні сплачувати податків державних, ні панських, ні робити панщини, ні коритися владі своїх поміщиків або їх судові. Навпаки, козаки вважали, що вони ще мають право збирати собі з населення усе необхідне для прожитку під час війни — з міщан і людей панських і королівських.
Обстоюючи свої привілеї, козаки з обуренням сприймали податкові нововведення і реформи. Тому, писав Михайло Грушевський, коли за правління гетьмана Брюховецького "приїхали московські перепищики, переписали людей, їх грунти, маєтки стали накладати московські податки і настановляти московських зборщиків, гнів на Брюховецького і на Москву піднявся ще більший... Тоді то й надумав він за поміччю Дорошенка підняти повстання проти Москви, щоб тим способом скинути з себе ненависть народну".
Так само було, коли гетьман Юрій Хмельницький став накладати нові податки — "від дітей, що сьогодні народилися, від правої руки і від лівої ноги, від кожного пальця", встановив податок на весілля. Легенда розповідає, що одного разу, не отримавши з одруження встановленої ним винагороди, Юрій вчинив напад на будинок батьків молодої.
Податки, таким чином, сплачували лише селяни й міщани. Головний грошовий податок, який січові власті стягували з посполитих або селян, називався "військовим окладом" (тяглові - 80 коп., піші — 30, наймані робітники - 70). Цей податок був головним прибутком Коша Запорозької Січі. Козацька скарбниця у дуже незначній частині поновлювалася за рахунок прямих податків. Головне значення мали прибутки з привізних і вивізних мит ("індукти", "евекти") та непрямі податки — оплата з млинів, гут, рудень, з тютюну, дьогтю, селітри, шинків.
З ранньої весни до пізньої осені з різних місць України виїздили до Криму чумацькі валки. В далеку дорогу чумаки завжди брали з собою зайву худобу або коней як товар для продажу на вільних запорозьких землях. Тут вже не поширювались закони Російської імперії, цей товар можна було продати і виручити за нього золоті та срібні гроші. Указами Петра І та його наступників з України заборонялось вивозити за кордон срібло, золото, а також срібні та золоті монети. Це робилося з метою підриву економічної та фінансової сили українського купецтва і проведення протекціоністської політики царського уряду щодо російської торгівлі, розвитку та підтримки торгових портів і міст на півночі (Санкт-Петербурга, Архангельська, портів прибалтійських країн та ін.), а відтак і поповнення російської казни за рахунок торговельних мит та податків. Такі дії царського уряду змушували українських купців та чумаків вдаватися до обхідних заходів.
Запорожці ремонтували греблі, мости, перевози та стягували з проїжджих купців та чумаків відповідні збори. Так, за перевіз через р. Самару (ліву притоку Дніпра, Дніпропетровська обл.) треба було платити такі податки: місцевим мешканцям по 2 коп. з двору на рік; купцям, які їхали до Криму або назад, — по 10 коп. з парного волового воза, по 15 коп. з чотириволової і по 20 коп. з шестиволової хури.
Мостове стягувалося не тільки на численних мостах у самій Січі, а й на другому боці Дніпра, на татарській землі. Так, із історичних джерел відомий факт спорудження запорожцями гатки та мосту через р. Білозерку (ліву притоку Дніпра, Херсонська обл.) у 6 сажнів завдовжки. За проїзд цим мостом козаки стягували податок у розмірі 4-5 коп. з великого воза з вантажем, 2 коп. — з меншого воза, 1 коп. - з порожнього.
Подолавши всі українські застави, сплативши відповідні податки у Запорозькій Січі, українські купці та чумаки опинялись на татарській території. На цих землях треба було теж платити велику кількість податків. Гострою проблемою для українських купців та чумаків була нестача в степу води та паші для худоби. Татари облаштовували криниці, звідки чумаки могли брати воду, але за цю послугу треба було платити відповідний податок.
З України до Криму везли в основному горілку, олію, полотно, хутро, залізо тощо. В Криму всі привезені товари обкладались податками — офіційними і неофіційними, ненормованими. До офіційних оплат належало "сорокове",, яке стягували татари на Перекопі. Тобто з усіх привезених товарів купець мав сплатити сорокову частину саме цими товарами. Як правило, цей податок сплачувався без заперечень. Що ж до неофіційних податків, то вони нерідко викликали невдоволення і нарікання українських купців на місцеву владу. До таких податків належали збори на перекладача, подарунки татарській старшині, місцеві мита тощо. Коли купці не погоджувалися платити, у них забирали товари, а самих купців арештовували.
З 1754 р. замість ввізного та вивізного мита з купецьких товарів почали збирати податок у розмірі 13 коп. з кожного рубля, збільшивши його таким чином у 1,5 раза. Великим податком обкладалось вино, яке вивозилось із Криму. Так, у 1748 р. він становив 3-4 руб. від бути (великої діжки).
Після скасування інституту гетьманства (1764 р.) та першої російсько-турецької війни (1768-1774 pp.) торговельні відносини українських і кримських купців почали згортатися. А зі спорудженням нового порту в Херсоні та пізніше — інших чорноморських портів відкрились нові шляхи для торгівлі Російської імперії з Туреччиною та Кримом. З часом запорозькі землі втратили значення головного торгового транзиту з півночі на південь.
Після Переяславської угоди 1654 р. Україна фактично потрапила у васальну залежність від Росії, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу за умов, що українці зобов'язувалися сплачувати цареві податки. В Україні з'явилася російська царська адміністрація з військовими загонами, яка стала активно втручатися у фінансову систему Гетьманщини.
1666 року за гетьмана Брюховецького на українську землю прибули московські переписувачі, які почали складати подушний опис сіл. Переписувались двори "пашенних" людей (хліборобів), які мусили платити податки до московської казни. До перепису не включались козацькі двори і монастирські села. Перепис 1666 р. проводився по дворах. Оскільки податки росіяни і поляки брали століттями з двору, то селяни намагалися двори не ділити. Виникали своєрідні общини-кутки, інколи до п'яти сімей. Ця традиція тривала аж до кінця кріпацтва, коли почався розподіл землі на двори. Незважаючи на стихійні лиха 1637, 1658, 1664 років, перепис згадує загалом близько 400 дворів — платників податків на Київщині.
Втім, податкова система в Україні не була обтяжливою, про що свідчить, зокрема, донос на гетьмана Самойловича, звинуваченого в тому, що він не підвищує надто низьких мит.
Анатолій БЕРЛАЧ,
доктор юридичних наук,
завідувач кафедри
адміністративного та фінансового права
Факультету правознавства та міжнародних відносин
Газета «Університет «Україна», № 9-10, 2004
автор: Анатолій Берлач, доктор юридичних наук, завідувач кафедри адміністративного та фінансового права Факультету правознавства та міжнародних відносин
видання: Газета «Університет «Україна», № 9-10, 2004, час видання: 2004
27/02/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське