Український Голокост 1932-33 років

Український Голокост 1932-33 років

"Червона мітла " безжально пройшлася по "етнографічному матеріалу", який за наказом Сталіна повинен бути "переінакшений".

"Під час голодомору 1932-33 років мене врятував від голоду мій шкільний учитель, — згадує трагічні події 70-річної давнини, один із перших дослідників голодомору в Україні Дмитро Каленик. — Саме Володимир Головченко взяв мене у свою родину, а викладач Першого Всесоюзного технікуму каучуку, який містився у Києві, Дмитро Філонець, дав мені, круглому сироті (родину з 14 людей знищено під час голодомору), путівку в життя. Після тривалих пошуків в архівах нещодавно я довідався, що всі мої вчителі були заарештовані як вороги народу, а в період "хрущовської відлиги" — реабілітовані — "за відсутністю складу злочину".

Що то були за "злочини", неважко здогадатись, особливо якщо врахувати, якими нелюдськими методами вони вибивалися.

Дмитро Каленик не мовчав. Разом зі вцілілими після того страшного мотлоху він бив на сполох, привертав увагу громадськості. Пам'ятаю, як на початку 90-х схвильовано звучало його слово, повертаючи приспаних земляків до своєї трагічної історії.

...Доля зводила з людьми — мабуть, це теж знакове — які на собі "скуштували" усіх "принад" обіцяного "світлого майбуття".

Зустріч з Марією Огієнко — родичкою видатного митрополита Іларіона, "невтомного працівника українського Ренесансу" — відбулася у мене кілька років тому. Марія Якимівна, пам'ятаючи усе пережите, молила зберегти нашу розмову в таємниці.

"Ваше життя — мов розкрита книга,— переконувала свою співрозмовницю. — З часом діти вивчатимуть за вашими спогадами історію..."

Вона погоджувалася і ... боялася. Bcе життя прожити з тавром родички "ворога народу" — таке не забудеться довіку.

...Під час Голодомору Марія Огієнко була молоденькою вчителькою. До НКВД її покликали з конкретним завданням: треба було взяти участь у ліквідації "куркуля".

Згадувати ту картину Марії Якимівні і досі важко: у домовині лежав ще живий чоловік. Шкіра і кістки. Марію обпекло болем: "Боже милосердний, він же ще живий. Чому ж тоді він у домовині?" Жінка, що стояла поруч із живим мерцем, збайдужіла від горя, ледь прошепотіла: "Все одне помре, а домовини не дістати". Енкаведист наказав Марії конфіскувати знайдені у глиняному горнятку залишки кукурудзи.

Вона плакала і молила, аби її не примушували робити гріх, але помираюча людина простягнула їй руку допомоги: "Візьміть, вам ще жити..."

...Після пережитого Марія Якимівна вирішила назавжди піти зі школи.

"Я боялася, що мене, вчительку, будуть весь час посилати відбирати хліб у вмираючих, а я не могла..."

Людина змінила професію — але залишилася пам'ять. Вона, пам'ять, роз'ятрює вже загоєні часом рани. І так хочеться зібратися разом із людьми свого часу, сказати один одному слова правди, які упродовж стількох десятиліть були заховані на денці душі.

Та несила часом підняти слухавку, підвестися з ліжка...

Хіба доберешся за межі квартири, де залишаєшся наодинці зі згорьованою пам'яттю?

Тільки і надії, що правду про лютий голод, про невинно убієнних, заморених людей дізнаються нині сущі...

...Виставка "Забуттю не підлягає. Хроніка комуністичної інквізиції", організована в міському Будинку вчителя Київською організацією Всеукраїнського товариства "Меморіал" ім. В.Стуса — не лише для вцілілих свідків тих трагічних подій. Пам’ятаєте, колись ми любили повторювати: "Це потрібно не мертвим, це потрібно живим?" Саме так, це потрібно нашим дітям.

Тоді ж чому про цю виставку так мало повідомлялося — обмаль реклами, мінімум інформації?

...Літня жінка, яка назвала себе "просто небайдужою", усе допитувалася у мене, чи я, бува, не вчитель, побачивши поряд зі мною зграйку старшокласниць. Майбутні журналістки, які навчаються в агентстві "Юнпрес", теж підтвердили, що для них ця виставка стала справжнім відкриттям, яке вразило до глибини душі. Ані в школі, ані вдома їм про це не розповідали.

Голод розпочався восени 1932 року і тривав до літа 33 року. Влада швидко зрозуміла, що загнані в колгосп селяни не бажають працювати за порожні трудодні.

"Стихійний саботаж селян громадського господарства призвів до падіння хлібозаготівель, — читаємо у матеріалах виставки. — Тоді влада вирішила покарати селян, розпочавши тотальну конфіскацію хлібних ресурсів. Насамперед, постраждали традиційно хлібні області: Україна, Північний Кавказ і Поволжя".

Перша конфіскація була здійснена в Україні з урожаю 1931 року, що призвело до підвищення смертності.

Однак це не зупинило владу. Надзвичайна комісія поклала будь-що вичавити з селян хлібні пуди. Якщо на 1 листопада 1932 року від селян надійшло 136 мільйонів пудів хліба, то вже з листопада 1932 року по січень 1933 влада вичавила з "куркулів" ще близько 90 мільйонів пудів.

Наприкінці 32 року в Україну приїхали Павло Постишев та Лазар Каганович. Із ними повернувся і Всеволод Балицький, який певний час працював в ГПУ СРСР. Із їх поверненням розпочався "новий тур " наведення порядку в Україні.

Саме Балицький висунув припущення, що в Україні організований саботаж хлібозаготівель, організовані масові крадіжки в колгоспах і радгоспах, терор щодо комуністів, розповсюдження петлюрівських "летючок" і зробив висновок про безумовне існування в Україні контрреволюційного повстанського підпілля, пов'язане з іноземними розвідками, головним чином — із польським генеральним штабом.

На 20 листопада 1932 року в Україні було заарештовано 766 працівників сільського господарства, у тому числі "злісних" голів колгоспів.

І от уже 5 грудня Балицький видав наказ ГПУ СРСР № 1, згідно з яким орієнтував підлеглих на боротьбу з контрреволюційним підпіллям та ударом по петлюрівсько-куркульським елементам.

Нині часто на найвищих рівнях можна почути: "Але ж західний світ, який завжди вважався цивілізованим, мовчав про голодомор в Україні. Натомість, до СРСР на запрошення Сталіна приїздило чимало видатних митців, які згодом у своїх творах вітали грандіозні перетворення у Країні Рад".

Так, вітали "геси-дніпрогеси", побудовані на кістках людей, терміново перетворених на "ворогів народу".

Саме тому нам треба бути пильними, адже охочих будувати "рожеві замки" і нині не бракує. Знайдуться і "підспівувачі", й інші "соловейки". Історія упродовж десятиліть випробовувала українців на міцність. От лише щось не спостерігаємо ми такої необхідної єдності, порозуміння в обстоюванні національних інтересів...

На щастя, завжди знаходилися люди, які не торгували власною совістю.

Із повідомлення італійського консула у Харкові Серджо Граденіго 31 травня 1933 року: "Голод і далі шаленіє і нищить людей. І просто неможливо збагнути, як може світ залишатися байдужим до такого лиха. Міжнародна преса, яка так охоче осуджує Німеччину, може спокійно спостерігати за масовими вбивствами, які організував радянський уряд. "Етнографічний матеріал" має бути переінакшений — цинічно заявив один єврей. Не важко передбачити, що чекає на цей "етнографічний матеріал": він приречений на винищення і заміну іншим. Шляхом варварських інквізицій московський уряд створив не просто нестачу харчів — це було б занадто м'яко сказано, він створив умови, за яких неможливо жити по всій сільській місцевості".

...Матеріали виставки вражають своєю відвертістю. Залишається лише ще раз констатувати: занадто обмаль часу було відведено для того, щоб осягнути весь трагізм нашої минувшини. Осягнути заради того, щоб подібні катастрофи навічно відійшли в історію.

...Свідок Голокосту — Кириленко Марія Кирилівна, 1917 року народження. Говорять документи: "Люди страх як мерли, вмирали цілі сім"ї. Візник ходив із хати до хати і підбирав мертвих. За це йому давали 1 кг хліба в день. На латочці землі ми посадили картоплю. Старший брат Василь стеріг ту картоплю, вночі не спав. А якось заснув, схопився, а картоплі немає. Сусідка Параска зірвала весь цвіт. А картопля ж лише цвіла... В голод вимерло половина села. Залишилися пусті дворища. Люди розбирали їх на дрова, кожен думав лише про себе. Матері, збожеволівши, забували про дітей. Навіть у пісні співали: На що мати балабонів напекла, Собі - білих, нам і чорних не дала".

Фактично до весни 1933 року комуністичний режим удавав, що голоду не існує. Ба більше. Восени-взимку діяла так звана харчова блокада кордонів із використанням військ міліції щодо неможливості вивезення продовольства. Відповідаючи на численні запити з-за кордону, нарком закордонних справ Литвинов зробив спеціальну заяву: "В СРСР ніякого голоду немає - все це вигадки. СРСР продовжує експортувати хліб за кордон".

До подібних інквізиторських заходів не додумалися б, мабуть, і у жорстокому середньовіччі...

Проте на Заході не лише знали про голод, але намагалися аналізувати його причини.

На відміну від радянських учених, які дістали можливість публікувати результати досліджень про голодомор тільки з 1988 року, українська діаспора накопичувала цілу бібліотеку праць. У 1988 році була створена комісія Конгресу США, яка вивчала події Українського Голокосту 1932-33 років. Саме завдяки діаспорі правда про жахливі події не лише просочувалася, але поступово ставала надбанням громадськості.

Професор Джеймс Мейс, історик, США: "Москва пов'язала українське селянство з українським націоналізмом як загрозою імперським інтересам... Сталін, Каганович, Постишев запланували знищити українське селянство як свідому національну верству і нещадно здійснили це на Україні в 1932-33 років засобами штучного голоду".

Роберт Конквест, професор історії, США: "Голод запланувала Москва для винищення українського селянства як національного бастіону. Українських селян винищили не тому, що вони були селянами, але тому, що вони були українськими селянами".

І, зрештою, слово тим, кому потрібна ця Правда. Українській молоді, яка відкриває для себе не фальшиву й удавану історію, а історію, писану кров'ю.

Одинадцятикласниця Наталія Венделовська: "Виставка мене приголомшила. Вразило те, що так мало молоді. На жаль, зараз небагатьох людей цікавить історія, але її потрібно вчити, щоб більше ніколи в житті не виникало подібних катастроф."

Десятикласниця Ганна Діамант: "Голод в Україні був спланований для винищення її самостійності і викорінення релігії. Треба, щоб про подібні заходи знало якомога більше школярів, особливо старшокласників. Не можна , щоб такі важливі акції відбувалися у напівпорожніх залах..."

Студент Університету «Україна» Антон Білостоцький: "Голод 33-х років це страшна трагедія українського народу. Лише наприкінці 80-х про нього стало відомо широкому загалу. Особисто мені важко зрозуміти, навіщо комуністична влада планомірно винищувала український народ. Можливо це расова ненависть, але ж ми брати-слов'яни. Економічна вигода? Але ж в яку суму можна оцінити життя 10 мільйонів? Ні. Цьому жахливому злочину проти українського народу немає ані пояснення, ані виправдання".

Степанець Даша: "Те, що я відкрила на виставці, раджу відкрити всім. Насамперед, це правда про жахливі події історії. Яка забуттю не підлягає..."

...Нині важко назвати навіть точну цифру невинно убієнних у цій неоголошеній війні проти українського народу. За різними даними, кількість жертв оцінюється в межах від 7 до...10 мільйонів. Якихось З мільйони що вони значать для офіційної звітності. Недаремно ж говорять: коли гине одна людина —це трагедія, коли мільйони— це вже статистика.

А "не так тії вороженьки, як добрії люди" на своїй не чужій землі, і досі не бажають правди про голодомор. На жаль, вони мають однодумців. Тож неоголошена війна триває? Адже за неписаними законами, війна продовжується доти, доки її останній солдат не знайшов свого останнього притулку ... А перед нами ще стільки чистих сторінок у всенародній книзі скорботи...

 

Оксана ЗІНЧУК,

журналістка,

Газета «Університет «Україна», №12, 2003

автор: Оксана Зінчук, журналістка

видання: Газета «Університет «Україна», №12, 2003, час видання: 2003


27/02/2010