Школа кобзарського мистецтва

ШКОЛА КОБЗАРСЬКОГО МИСТЕЦТВА

 

А ПОЧИНАЛОСЯ ТАК

У 1988 році в Києві створили Комітет із урятування української пісні, до складу якого ввійшли провідні діячі мистецтва та культури. Запросили на нараду і знаного в усій Україні й за її межами кобзаря Василя Литвина. Коли запитали думку Василя Степановича про подальшу долю кобзарства, він сказав:

Давно виношую задум узяти в науку кількох здібних учнів, щоб вони успадкували мій досвід і вміння. Бо в музичних училищах кобзарів не готують, там дівчата перебрали на себе цей інструмент, витьохкують академічно поставленими голосами. Але такий спів та й прийоми виконання, не кажучи вже про репертуар, — не кобзарські. Ідея кобзарства полягає в іншому. Кобзарі це речники народного духу. Недарма їх так переслідували в усі віки. Головне покликання сучасних кобзарів пробуджувати етнічну пам'ять українського народу, повернути його до власної прадуховності, вказувати шлях до духовного очищення.

Потрібно створити школу, зауважив Голова Українського фонду культури Борис Олійник. Започатковуйте, Василю Степановичу, кобзарську школу!

До цієї ідеї долучився і тодішній учитель Стрітівської восьмирічної школи Володимир Горбатюк (нині голова Кобзарської спілки, практикуючий бандурист), і письменник Олесь Бердник, і багато інших сподвижників і достойників української культури.

Необхідно було знайти приміщення для кобзарської школи...

 

ПЕРША БОРОЗНА

Ніхто не поспішав на той час (а був 1988 рік) приймати новостворену кобзарську школу.

Після тривалих пошуків таке місце було знайдене.

А головне, знайшлася "мужня" жінка, яка зголосилася взяти під своє крило молодих кобзариків. Це була директор тоді ще восьмирічної школи села Стрітівки Галина Михайлівна Іванова (у дівоцтві Борозенець). А Борозенець, як відомо, це той, хто прокладає на полі першу борозну. Може тому „борозну" на ниві відродження кобзарського мистецтва випало прокласти саме Галині Михайлівні.

Видно, так мені на роду написано, відроджувати народну пісню, бо пісня — то моє друге життя! згадує Галина Михайлівна. Я, щоправда, трохи розгубилася, але мене підтримав мій чоловік, голова правління КСГП ім. Богуна Олексій Пилипович Іванов.

Справді, школа фактично в усіх питаннях господарської діяльності покладається на безвідмовну та суттєву допомогу голови КСГП. Саме завдяки Олексію Пилиповичу кобзарська школа завжди отримує свіжі та дешеві продукти і має можливість щорічно обробляти 18 гектарів землі, надані сільською радою для потреб школи. Студенти харчуються 4 рази на день. Живуть хлопці в гуртожитку, який знаходиться поруч біля школи.

 

НАМ ДОПОМОГЛИ І ДОПОМАГАЮТЬ

"Названим" батьком кобзарської школи у Стрітівці називають Бориса Олійника, відомого поета, громадського діяча, академіка НАМ України, який очолює Український фонд культури. Поет подарував двом випускникам школи кобзарів в особисте користування бандури. Добру справу Бориса Ілліча підтримали Наталя Зубицька, Людмила Красицька, Олександр Короленко. Значні кошти на потреби школи свого часу перерахував видатний український письменник Олесь Гончар.

Надія Бечук із Закарпаття та Борис Степанишин із Рівного (нині вже професор) придбали для Стрітівської кобзарської школи по одній бандурі. Редактор та видавець єдиного у світі часопису "Бандура" Микола Чорний-Десінчук (США) передав учням найповнішу збірку літератури, присвячену мистецтву бандури та кобзарству.

 

ЯК ВЧИТИСЯ НА КОБЗАРЯ

У Стрітівській школі кобзарського мистецтва навчається близько 50 студентів, майже з усіх областей України. Це єдиний вищий музичний заклад, куди приймають учнів без попередньої музичної освіти, тільки за наявності природних музичних даних (самородків).

Обдарованість та велике бажання вчитися кобзарській справі найголовніша передумова, щоб стати студентом Стрітівської кобзарської школи.

Крім загальноосвітніх дисциплін, що читаються в усіх вищих музичних навчальних закладах, студенти вивчають історію України, техніку, ремонт і виготовлення бандур, історію кобзарства, старосвітську бандуру (кобзу), поетику, риторику, народний танець, українознавство та основи практичного кобзарства.

Школа вже отримала акредитацію ВНЗ. Тут працює кваліфікований колектив викладачів столичних ВНЗ, які доїздять до Стрітівки з Києва.

Студенти школи постійно беруть участь у різноманітних конкурсах української і авторської пісні і завжди повертаються з високими нагородами та відзнаками. Щороку хлопці з бандурами співають у Каневі на Тарасовій горі. Їх запрошують співати всюди, де тільки витає український дух.

 

ДОЛЯ СТРІТІВСЬКИХ ВИПУСКНИКІВ

За 10 років дипломи кобзарської школи отримали 70 чоловік. Із них 50 навчаються у вищих навчальних закладах. Троє вчаться в Київській національній музичній академії ім. Чайковського, 12 у Київському національному університеті культури та мистецтв, 8 у Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка, чимало в Українському державному педагогічному університеті ім. М. Драгоманова. Інші з бандурою також не розлучаються: викладають музику в середніх і музичних навчальних закладах, пропагують народну пісню. Чимало хлопців мають у своєму репертуарі свої власні речі.

Випускники школи вже є в Кам'янець-Подільському педагогічному університеті, у Львівському національному університеті ім. І. Франка. Випускник 1999 року Сергій Захарець вступив до Харківського інституту культури та мистецтв і в цьому ж закладі одночасно викладає старосвітську бандуру. Олексій Черняк працює як артист-бандурист у Вінницькій філармонії, у лекційно-концертному відділі. Деякі випускники пішли працювати в Державну національну капелу бандуристів.

Василь Тимків (Львівщина), Ігор Рідот (Херсонщина), Андрій Князєв (Сумщина) завершили навчання у школі з червоними дипломами. Два випускники Анатолій Шмітько (нині студент Національної музичної академії) та Анатолій Штанько вже викладають у Стрітівській кобзарській школі.

 

Іван БОРОЗЕНЕЦЬ,

студент ІІІ курсу

(спеціальність "Переклад"),

Газета «Університет «Україна», №7-8, 2003

автор: Іван Борозенець, студент ІІІ курсу (спеціальність "Переклад")

видання: Газета «Університет «Україна», №7-8, 2003, час видання: 2003


27/02/2010