Про національний зміст нашої освіти

ДОНЕЦЬ З.Ф., викладач української та зарубіжної культури,

науковий співробітник ІВО АПН України

ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗМІСТ НАШОЇ ОСВІТИ

Виступ на методологічному семінарі "Філософія освіти XXI століття: проблеми і перспективи"

 

У світовій освітній практиці відомо чимало тих учених, котрі стверджували і твердять, що його рідний народ повинен дбати про свою національну освіту. Українській культурі також відомо багато імен, чия діяльність так чи інакше присвячувалась цій проблемі. Зокрема, Софія Русова часто наголошувала на тому, що кожен народ зобов'язаний творити власну національну школу, бо тільки тоді він гарантовано житиме своїм розумом. Вона наголошувала: якщо народ так не діятиме, його ждуть "економічні злидні та духовна смерть". Справді, гріх не погодитися з її словами і про те, що національна школа, коли вона "живе власним розумом", "формує свідомість", виховує патріотичні почуття людей до свого краю, то тоді ці почуття стають глибинними, бо виплекані на щирості, на об'єктивних знаннях та на повазі до рідної національної спадщини. Тоді такі знання визначають помірковану цікавість і до інших народів, кличуть до об'єктивного розуміння їх культури та до уміння скористатися їх несхожістю на благо собі та суспільству.

Якби ж то такі почуття в історії нашого народу виховувалися на такому щирому, послідовному і доступному змалечку пізнанні спадщини рідного народу. Якби ці почуття ніхто ніколи не принижував і не забороняв їх пізнавати. Однак ми знаємо, що в нашій історії було інакше. Цілі покоління недоодержували не тільки ґрунтовних знань про справжні й найкращі досягнення свого народу. Найпростіша інформація про це була спотворена. Знали, що робили, можновладці. А тому вибивали основи любові, починаючи з мови. Бо питання мови є ключовим і неодмінним у формуванні патріотичної свідомості людини. Чимало доведеться ще поратися нашій освіті, аби виправити собі кривий хребет і щоб при цьому запрацювали між собою всі органи злагоджено та не терпіли втручань недоброзичливих рук.

Наша освіта - це дароване нам Природою, Історією і нашим Народом неподільне тіло, за яким треба доглядати самому і дбати в усьому. Дбати про розум у голові, про фізичне здоров'я і здоровий дух у тілі, про працю творчих рук, про ноги, що здатні йти вперед, про очі, що бачать, куди йдуть і куди ведуть, про кров - нашу мову, що циркулює і живить нашу свідомість. Освіта - це ще й їжа. Як нагодуємо тіло, так воно нам і запрацює. У чий одяг вдягнемо - за того і приймуть. Діагнози та рецепти нашому, ще нездоровому, на жаль, тілові повинен визначати наш лікар, якому ми довіримось. Отож і лікаря, тобто науку, що рухає нашою освітою, треба нам готувати за принципом того ж таки здорового тіла.

Зрозуміло, що людина за час свого життя опановує довколишній світ серед земної природи та собі подібних. Вона облаштовується власним досвідом, власними принципами і коментує досвід чужий залежно від того, як і під чиїм впливом формувався її світогляд та світосприйняття.

Кожен із нас неминуче є носієм тієї спадщини, до якої належимо своїм народженням, але у вищій або нижчій мірі. Наша спадщина нам найближча, найдоступніша і найзручніша у буденному житті. Однак не завжди і не всім вона стає одразу доступною для розуміння внутрішнього змісту, а надто для людей, одірваних од природи, для тих осіб, що живляться культурою міською синтетичною. Там батьки і діти є тільки споживачами, тобто пасивними, несвідомими носіями зовнішніх ознак звичаїв, пасивними носіями рідної мови у вузько побутовому колі. Через те в наш час так часто трапляються з молодими людьми і особливо з жіночою половиною (і це також не випадково!) романтизування чужих звичаїв. І як часто, сприйнявши тільки зовнішню форму чужої культури, не осягнувши її змісту, такі романтики опиняються у стані розпачливої безпорадності. Маю на увазі ті невиважені і романтизовані шлюби наших дівчат із мусульманами та іншими представниками неєвропейських культур, що почастішали за роки незалежності. Потрапляючи після одруження у середовище національно-патріархальних звичаїв народу, що має абсолютно інші корені зростання своєї культури, наші співвітчизниці стають предметом неповаги, а то й принижень людської, особистісної і національної гідності. Не знаючи і не поважаючи культури рідного народу, годі сподіватися, що хтось заповажає нашу культуру більше від нас, якщо ми не будемо здатні показати, у першу чергу собі, найпотрібніші перед усе нам найвищі, найуніверсальніші вияви нашої культури. І головний винуватець тут не юридична необізнаність і не стільки той, хто опинився у згаданій ситуації. Винне наше суспільство, що ще не стало обличчям віч-на-віч зі своєю національною потребою і продовжує виховувати у молодій людині мораль безвідносності до народних вікових надбань через пресу, радіо і телебачення, книгоринок і, чого гріха таїти, і через освітній зміст. Тому видаються їй нудною, застарілою, вийнятою з музейної скрині невідомо навіщо, справою все, що зветься народною традицією. Цієї проблеми не подолають такі предмети, як «Українська мова і література» та «Історія України». Важко просуваються справи з таким предметом, як «Українознавство». І суть, мабуть, не у самому термінові, а в бажанні зрозуміти, що від теми патріотичного виховання в освіті ми нікуди не подінемось, якщо справді щиро прагнемо справжньої незалежності. А ідея введення українських вкраплень у навчальні предмети - це тільки загравання перед ідеєю. Бо справді потрібна єдина програма, спрямована на цілісне, світоглядне і комплексне вивчення своєї спадщини як системи. Час поглянути вище над заучуваннями шароварних розваг із варениками. Пошуки наступних шляхів нашої освіти не дадуть успіху, якщо освіта разом із наукою не надасть можливостей та не вкаже механізмів опанування молоддю природи рідної спадщини, її основ та її перспектив. Людина повинна пізнати, де початок того джерела, з якого її поять, яка його глибина, які можливості. Тобто, в юну людину треба сіяти бажання знати, любити і поважати у собі та в інших свій патріотизм, починаючи із наймолодшого віку. А для цього ми повинні дати молодим людям інструменти і навчити користуватися ними при вивченні народного минулого для блага майбутнього.

Національна спадщина тримається на двох опорах: етнонаціональній власній та на світовій, бо не ізольована від світу. Але саме народна власна спадщина є основою і опорою для осягнення світового універсального досвіду, бо вона поруч. Вона сприймається постійно через те, що ми звемо традицією або звичаєм: через їжу, мову, клімат, побут. І в цьому її доступність. Але внутрішність цих явищ настільки значна і захована за зовнішніми нехитрими проявами звичаю як основи кожної етнічної культури, що її слід розглядати через різні освітянські дисципліни і спеціальні методики до них, щоб зрозуміти, як традиція живе і як живить щомиті кожного з нас та увесь величезний культурний простір, котрий так само складається з окремих етнічних привнесень.

Запитуючи, для кого і кого готує освіта, мусимо відповісти: особистість для самої себе і для суспільства, в якому живе. Отже, для себе! І як обійтися освіті без патріотизму?

Треба, щоб українське суспільство і українська родина жили здоровим неантагоністичним, нероздвоєним життям, щоб там і там панували єдині пріоритети та єдина і недвозначна правда слів "національний", "український", "рідний", "батьківський".

Кожна людина є транслятором, передавачем, продовжувачем певної частки народної культури, освіти, попередньо набутого кимось із пращурів досвіду та генератором і зачинателем водночас - у своїй родині, на роботі, в дітях через власний життєвий досвід, через власну духовну і професійну зрілість нових знань, переконань, що оновлюють або руйнують звичаї. Окрема особистість як і окреме покоління є тією часовою суспільною одиницею, що єднає минуле із прийдешнім. Із позицій освіти нам, як і кожному народові, важливо, щоб не переривалася нитка патріотичної послідовності та еволюції наших намірів увійти до світового міжнародного простору найвищим професійним і гуманним способом, із гідністю відчуваючи, як основою такого старту для кожного була колиска, назва якій - національна спадщина.

 

Газета «Університет «Україна», №9, 2000

автор: Донець З.Ф., викладач української та зарубіжної культури, науковий співробітник ІВО АПН України

видання: Газета «Університет «Україна», №9, 2000, час видання: 2000


27/02/2010