Погляд на українську спадщину

Погляд на українську спадщину

 

Українська спадщина - це спадщина переможених. І хай не думають, як казав англійський класик, що мій погляд на це питання поверховий - я розмірковував над цим цілих чотирнадцять хвилин. Землеробські культури взагалі нечасто бувають переможцями, беручи верх над нападниками за рахунок асиміляції їх у свою, вищу, культуру (як, скажімо, це було з китайцями). Тут, взагалі-то, існує два національних міфи - архетипи: землероба (пріоритет жінки, оселі, родинних цінностей, праці) і лицаря-козака (пріоритет чоловіка, мужньої людини, мандрів, звитяг). Ці світогляди почасти доповнюють один одного, почасти існують паралельно.

Але не тільки це я мав на увазі, називаючи нашу спадщину спадщиною переможених. Річ у тім, що протягом дуже довгого періоду часу (мало не з часів Орди) наш народ не тільки сприймався як меншовартісний іншими, але й сам вважав себе таким. Це відбилося на нашій культурній спадщині, не могло не відбитися, це в'їлося у плоть і кров народу. Треба визнати цей факт, щоб виправити його, бо замовчування лише погіршить ситуацію. Нічого особливого або дивного в цьому факті немає, майже кожен народ пройшов цей ступінь розвитку. І більшість націй і культур загинули саме через свою переможність, зверхність, а не через поразки. Насправді перемагають у житті переможені, які не зневірились.

Ще одна річ - радянська спадщина, про яку всі чують, говорять і читають багато, не розуміючи в більшості своїй, що головне страхіття - навіть не мільйони згублених людей, а отруєні душі тих, хто вижив. Душі, роз'їдені постійним страхом за себе, свою родину, свою гідність, який, будучи щоденним і звичним, розчинить і найсильнішу волю, згубить і найкращу людину. І саме такі люди, що навчилися "сидіти тихо", - ми з вами або наші батьки, мали кращі шанси вижити. Це явище, цей страх перед приниженням і досі живий, і досі діє.

Як казав Чернишевськнй, що ж робити? Будувати "світле капіталістичне майбутнє"? Доки Моісей звільнив свій народ із рабства, він сорок років водив його пустелею, щоб померли всі, хто все життя прожив як раб. Так і ми поступово стаємо людьми, витискуючи з себе раба по краплі. Універсального рецепта для всіх тут немає, і ясно, що реформи треба починати з себе.

 

Дмитро ЛИСАК,

студент І курсу

(спеціальність "Видавнича справа та редагування"),

Газета «Університет «Україна», № 10-11, 2002

автор: Дмитро Лисак, студент І курсу (спеціальність "Видавнича справа та редагування")

видання: Газета «Університет «Україна», № 10-11, 2002, час видання: 2002


27/02/2010