Безсмертний подвиг на річці Трубіж

Безсмертний подвиг на річці Трубіж

 

4 лютого 2016 року

 

На Трубежі, на грізнім рубежі

Во здравіє поставимо їм свічі:

Вони живі для нас у віковіччі,

І пам’ять їхню не сточить іржі…

 

Борис Олійник,

поема «Трубить Трубіж», 1987 рік

 

Минає 95 років відтоді, як коло залізничного мосту через річку Трубіж (ліва притока Дніпра, впадає у Канівське водосховище біля міста Переяслав-Хмельницький, за часів княжої доби мала назву Трубайло), неподалік села Коржі Баришівського району Київської області відбулася видатна історична подія. На жаль, вона несправедливо призабута, хоч вона й значною мірою вплинула на перебіг Української історії.

Холодного, похмурого зимового ранку 4 лютого 1919 року козаки Баришівської, Березанської, Бориспільської й Вороньківської козачих сотень Переяславського полку вступили у смертельний бій із більшовицьким військом, що бронепоїздами просувалося до Києва. У теплих броньованих вагонах до столиці також їхала окупаційна адміністрація: купка посланих Леніним та Троцьким різнонаціональних шахраїв-самозванців, які нахабно називали себе «рабочє-крєстянскім правітєльством савєцкой Украіни». В їхньому обозі сформовані з катів-неукраїнців репресивно-каральні органи, найголовніша опора більшовицького режиму.

То був час, коли армія УНР під натиском червоних і білих ворогів залишала Лівобережну Україну. Нависла загроза над Києвом. Український уряд – Директорія – переїжджав у напрямку міста Житомир (на той час центр Волинської губернії). Командир Вороньківської сотні потомственний козак Іван Черпак, людина відважна й рішуча, воював на фронтах першої світової війни, одержав наказ зайняти оборону на правому березі річки Трубіж, щоб на декілька днів зупинити просування більшовиків до Києва, поки зі столиці евакуюються українські установи.

Звідки ж з’явилися на Лівобережній Україні козачі сотні, адже ще наприкінці 18-го сторіччя російський царат брутально заборонив козацькі формування? З початком революційних подій та створення у Києві Центральної Ради у національно свідомих, кількість яких стрімко зростала, відродилася надія на відновлення своєї вільної Української держави. Мешканці Баришівки, Березані, Борисполя й Воронькова, колишніх сотенних містечок Переяславського полку, що був у складі корінних козацьких полків Гетьманщини, та навколишніх сіл і хуторів ніколи не забували, чиї вони нащадки, завжди плекали вільнолюбний козацько-гайдамацький дух, тому добровільно згуртовувалися у загони-сотні.

Козаки радо та щиро відгукнулися на заклик Івана Черпака, потомка сотника Вороньківської сотні Івана Черпака за часів Гетьманщини, затримати ворогів на підступах до Києва. Хоробрих захисників Вітчизни, готових у той драматичний час навіть ціною власного життя беззастережно боронити від заклятого ворога рідну землю, свої родини, свободу, гідність, власне майно, віру, виявилося близько трьох сотень. Відважні молоді чоловіки та юнаки добре усвідомлювали, на яку небезпеку наражаються, достеменно знали, що в бою допомоги нізвідки й ні від кого не отримають.

Не зважаючи на мороз та глибокий сніговий покрив, у призначений час козаки зібралися на березі річки Трубіж, біля залізничного мосту. На східному, лівому березі річки вони пошкодили залізничну колію – познімали зі шпал та поскидали з насипу рейки. Сподівалися, що це залишиться непоміченим для машиніста паровоза, і перший ворожий потяг, зійшовши на великій швидкості з рейок, зазнає аварії, перекинеться сам та й надовго перегородить шлях іншим поїздам. У результаті цього ворога було б зупинено, а може, й розбито. На жаль, знайшовся віроломний зрадник, мерзенний запроданець, який сповістив більшовиків про небезпеку. Тому їхній панцерний потяг, зупинившись за півтори сотні кроків перед залізничним мостом, неподалік пошкодженого відрізка колії, почав обстрілювати з гармат позиції українців, які зайняли оборону на правому березі річки.

Два дні тривав нерівний бій. Більшість козаків, що мали на озброєнні всього чотири кулемети, зо дві сотні гвинтівок, шаблі й револьвери, обмаль набоїв, загинули або дістали важкі поранення. При цьому полягло й немало ворогів. На третю добу, скориставшись нічною темрявою, вцілілі, але втомлені, виснажені холодом, голодом і безсонням, безстрашні сини України організовано відступили, забравши більшість поранених своїх товаришів. Понад півтори сотні вбитих та померлих від важких ран більшовики поскидали у холодні води Трубежа.

Розповідають, що у Вороньків звістку щодо поразки сотні приніс гімназист, мабуть, учасник бою, бо з-під кожушка у нього виглядала закривавлена вишиванка. На запитання дружини одного з козаків, де її чоловік, юнак відповів: «На дні Трубежа». Трагічне повідомлення викликало ридання всієї великої родини. Встановлено, що близько 70 вороньківців та 30 березанців полягли у тому запеклому бою.

Упродовж багатьох десятків років про цю героїчну подію часів національно-визвольної революції згадувати було дуже небезпечно, адже радянська пропаганда називала бандитами всіх українців, що боролися проти комуністичної тиранії. Тому вдови й матері загиблих чоловіків та синів боялися розповідати дітям і онукам правду про подвиг та героїчну смерть їхніх батьків та дідів, але свято берегли про них пам’ять. На жаль, ніхто не залишив письмових спогадів про той бій. Навіть ті козаки, яким удалося врятуватися. Можливо, такі записи існували, але не дійшли до нас. Очевидно, більшовики, що наступали на Київ, теж не задокументували подробиць тієї події. В архівах жодних документів поки що не вдалося знайти.

Сумний досвід підтверджує: хоч і значущі факти із плином часу забуваються або стають легендами, в яких нащадкам не завжди легко відрізнити правду від домислів. Відомий поет Микола Іванович Карпенко (14.08.1925 – 01.06.2007), уродженець села Вороньків, на підставі почутих у дитинстві розповідей на схилі свого життя написав поему-роздум «Отаман Черпак». Багато цінних відомостей щодо героїчного бою на річці Трубіж зібрав у середині 1990-х років громадський діяч, краєзнавець із села Іванкова Андрій Олександрович Свирид, на превеликий жаль, нині вже покійний (04.02.1925 – 10.08.2005).

Проаналізувавши всю наявну інформацію про ту подію, можемо констатувати: молоді українці козацького роду та духу ціною своїх життів на два дні зупинили просування ворога до нашої столиці. Вони здійснили подвиг, що мав не тільки стратегічне, але й політичне та ідеологічне значення. Завдяки героїзму козаків війська Директорії організовано відступили на захід, а уряд переїхав до Житомира, щоб продовжувати боротьбу. Також було зірвано нахабний намір більшовиків тріумфально в’їхати до Києва та брехливо проголосити себе, носіїв сваволі, визволителями українців від Української демократичної влади, бо та, мовляв, – «буржуазна» й не має народної підтримки.

На берегах Трубежа у лютому 1919 року козаки вчинили подвиг не менш значущий, ніж той, який за рік перед цим здійснили 29 січня 1918 року київські студенти та гімназисти біля залізничної станції Крути у сусідній Чернігівській області, але подвиг «крутян» було вшановано на державному рівні того ж 1918 року.

Захопивши славетний Київ, окупанти встановили у столиці криваву диктаторську владу. За півроку, поки їх не вигнали, накоїли багато жахливих злочинів: закатували десятки тисяч, пограбували сотні тисяч людей, понищили багато культурних цінностей, вивезли з України мільйони тонн збіжжя. Безпардонно продемонстрували, чого насправді варті їхні брехливі гасла про мир, свободу, землю, заводи й державне самовизначення пригноблених народів.

Проголосивши всупереч об’єктивним економічним законам негайний перехід до комунізму, скасували товарно-грошові й ринкові відносини, запровадили «прямий продуктообмін». Селами нишпорили «продотряди», які по-бандитськи грабували господарства мирних людей. Усіх непокірних, опонентів, незгодних чи підозрілих більшовики проголошували ворогами народу й розстрілювали на місці або запроторювали до чекістських катівень, звідки вже ніхто й ніколи не повертався.

Про страшенні звірства й терор московських окупантів проти українців у Полтаві (більшість території колишньої Лівобережної Київщини належала тоді до Полтавської губернії) з болем та відчаєм писав самовидець тих подій, відомий письменник-гуманіст Володимир Галактіонович Короленко (15.07.1853 – 25.12.1921) у листах до колишнього полтавця Анатолія Луначарського, на той час – наркома освіти в уряді Леніна. Відомо, що їх читав також «самий чєловєчний вождь всєх трудящихся», але ніхто не зупинив безжального винищення українців-трудівників.

Гіркий історичний досвід повинен нарешті стати для нас повчальним уроком: сповідування рабських принципів байдужості «Моя хата скраю» та пристосуванства «Покірне телятко двох корівок ссе» приносило народові незліченні лиха. Призводило до втрати держави, чужинського поневолення і гноблення, загибелі багатьох мільйонів найрозумніших, найпрацьовитіших, найсовісніших українців від голодоморів, репресій та воєн.

Маємо усвідомити: тільки згуртованість довкола всіма прийнятних національних цінностей (реальна політична незалежність Батьківщини; законодавчо гарантовані демократичні свободи і права людей; правовий порядок, рівність перед законом усіх громадян незалежно від соціального статусу; не декларована, а реальна соціальна справедливість; чесно обрана, українська за духом, моральна, відповідальна перед народом, висококомпетентна, не корумпована, відкрита, підзвітна виборцям влада, що турбується про безпеку, волю, здоров’я, добробут, освіту, культуру й духовність українців; правосудні, незалежні суди; утримувані за народні кошти міліція та інші озброєні загони мають стати правоохоронними, а не владоохоронними органами; зовнішня політика, що відповідає національним інтересам) стане та завжди буде запорукою спокою, громадської злагоди, стабільності, процвітання, сили й авторитету України.

Нині ж на виконання Указу Президента України від 28 січня 2010 року № 75 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті», за велінням розуму й сумління, задля збереження історичної пам’яті, торжества справедливості ми зобов’язані спорудити пам’ятник Героям-козакам на березі річки Трубіж та з нагоди кожної річниці їхнього подвигу всією громадою на державному рівні віддавати посмертні почесті Героям.

Вічна їм Пам’ять, Шана та Слава!

Слава Україні! Героям Слава!

 

Володимир Кривобок,

полковник, помічник Голови Координаційної Ради Товариства воєнних істориків

при всеукраїнському благодійному фонді «Україна – ЮНЕСКО»,

Анатолій Ковальчук,

голова Бориспільського обєднання

Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка

Газета «Університет «Україна» №3-4, 2016

автор: Володимир Кривобок, полковник, помічник Голови Координаційної Ради Товариства воєнних істориків при всеукраїнському благодійному фонді «Україна – ЮНЕСКО», Анатолій Ковальчук, голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка

видання: Газета «Університет «Україна» №3-4, 2016, час видання: 2016


01/05/2016