Доісторичні витоки української цивілізації

ДОІСТОРИЧНІ ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ 

 

Бебик, Валерій,

доктор політичних, кандидат психологічних

наук, професор,

Всеукраїнська асоціація політичних наук,

голова правління,

e-mail: vbebyk@ukr.net

 

АНОТАЦІЯ

Українська цивілізація Карпатському регіоні. Згодом виникають поселення ашельської епохи на території Київської, Чернігівської, Донецької , Запорізької, Кримської областей.

Доісторичним джерелами нараховує десятки тисяч років своєї історії. Про це свідчить системний аналіз даних археології, історії, теології, міфології, мовознавства, мистецтвознавства, прикладних соціальних комунікацій та інших соціальних наук.

Археологами доведено, що перші люди з’явилися на території Стародавньої України понад 1 млн. років тому в тисячолітньої української цивілізації можна вважати цивілізації Карпат, Кирилівки, Мізина, Кам’яної могили. На їх основі розвинулися української цивілізації Трипілля, Скіфії та Еллади.

Ключові слова: українська цивілізація, безперервний розвиток, Кирилівка, Мізин, Кам’яна могила, Трипілля, Скіфія, Еллада.

 

UKRAINIAN PREHISTORIC ORIGINS OF CIVILIZATION

 

Bebyk, Valeriy,

Doctor of Political Sciences, PhD of psychology, Professor,

Ukrainian Political Science Association,

Chairman of the Board,

e-mail: vbebyk@ukr.net

 

SUMMARY

Ukrainian civilization has tens of thousands of years of history. This is confirmed by systematic analysis of archeology, history, theology, mythology, linguistics, art, applied social communication and other social sciences.

Archeologists proved that the first humans appeared in Ancient Ukraine more than 1 million. years ago in the Carpathian region. Subsequently there ashelskoyi era settlements in the territory of Kyiv, Chernihiv, Donetsk, Zaporozhye, Crimea regions.

Ukrainian sources prehistoric civilization thousands of years of civilization can be considered the Carpathians, Kyrylivka, Mizyn, Stone tomb. On this basis, developed Ukrainian civilization Tripoli, Greece and Scythia.

Key words: Ukrainian civilization, continuous development, Kyrylivka, Mizyn, Stone tomb, Tripoli, Scythia, Greece.

 

Без знання свого минулого не варто мріяти про майбутнє. Відтак, нам варто без меншовартісних психологічних комплексів подивитися на тисячолітню національну історію, котра дає всі підстави пишатися потужним українським внеском в цивілізаційну скарбницю планети Земля.

В цьому зв’язку становлення ново народжуваної української державності потребує дослідження аналізу глибинного цивілізаційного поля української історії та культури [1; 2; 5; 12; 13; 25], що мають за плечима тисячі років безперервного суспільного розвитку не тільки на території України, але й далеко за її межами.

Без системного аналізу та усвідомлення цього фундаментального, тисячолітнього пласту прадавнього культурно-цивілізаційного поля України неможливо сформулювати, і тим більше – досягнути, чітких орієнтирів суспільного розвитку України в умовах проблем формування глобальної української держави та національної моделі глобального громадянського суспільства [3; 4].

Загалом, сучасна археологічна наука свідчить, що глобальна людська цивілізація почала формуватися в Європі наприкінці Великої епохи льодовиків. Якщо в оцінці початку процесу становлення сучасної людської цивілізації планети експертні висновки вчених дуже різняться (від 3.5 до 1.5 млн. років до н.е.), то в оцінці завершення цього етапу історії людства вчені в основному зійшлися на VIII тис. до н.е. [6, с.30].

 

Зародження та етапи розвитку прадавньої української цивілізації

 

Прадавня українська археологічна культура (1 млн. років до н.е.), на думку вчених, починається з епохи індустрії кам’яних рубил, яскравим представником якої є Королевська археологічна культура, локалізована в Карпатському регіоні України. Поблизу населених пунктів Королеве, Лука Врублевська і Сокіл люди жили і в подальші часи (мал. 1.1).

 

Мал. 1.1. Стилізована посудина з с. Лука Врублевська (V тис. до н.е., Прикарпаття)

 

В епохи індустрії ручних рубил (1.5 млн. – 150 тис. років до н.е.), яку археологи називають ашельською, знайдено і стародавні стоянки людей в районі  Амвросіївки (мал. 1.2), Макіївки (Донеччина) та Бодраку (Крим).

 


Мал. 1.2. Вироби з обробленої кістки, знайдені в районі м. Амвросіївка (ХХ-ХІІ тис. до н.е., Донецька область)

 

  

Мал. 1.3. Вироби епохи крем’яної індустрії, знайдені на о. Хортиця (V тис. до н.е., Запорізька область)

 


Мал. 1.4. Стилізована жіноча статуетка з с. Троянів (V тис. до н.е., Житомирська область – «батьківщина» бога Трояна? – В.Б.)

 

Після епохи індустрії кам’яних рубил настала епоха крем’яної індустрії (мал. 1.3), яка у археологів отримала назву - мустьє (150–40/33 тис. до н.е.). Вона знайшла свої прояви в Україні у вигляді Молодовської культури (Буковина, 65–10 тис. до н.е.), котра відома в світі зародками орнаментального гравірування на кістках мамонта, схожого на аналогічне орнаментальне гравірування на кістках мамонта Кирилівської (Київ, 23-10 тис. до н.е.) Мізинської (Чернігівщина, 23-10 тис. до н.е.)  культур.

В цей же період виникають стоянки Білогірської культури: Заскельна, Старосілля, Кіїк-Коба, Чокурча, Шайтан-Коба (Крим) та мустьєрські стоянки: Іллінка (Одещина), Антонівка і Деркул (Донеччина), Кодак і Орел (Запоріжжя), Житомир (мал. 1.4) і Рихта (Житомирщина).

 

Мал. 1.5. Фрагмент антропоморфної стилізованої жіночої фігури (V тис. до н.е., Черкаська область)

 

В епоху верхнього палеоліту (40/33 – 10 тис. до н.е.) археологи фіксують подальший розвиток Молодовської культури і появу класичних пізньопалеолітичних – Кирилівської та Мізинської археологічної культури (ХХІІІ – Х тис. до н.е.).

Своєю чергою, Кирилівську/Мізинську культуру (мал. 1.6, 1.7) виокремлюють в Подніпров’ї: с. Мізин (Чернігівщина), с.Гінці (Полтавщина), с. Добраничівка (Київщина), с. Кирилівка (м. Київ), с. Межиріччі (Черкащина).

 

Мал. 1.6 Реконструкція житла з кісток мамонта з  с.Межирічі (ХІІІ-ХІІ тис. до н.е., Черкаська область)

 


Мал. 1.7. Стилізовані статуетки з бивня мамонта, знайдені в с.Межирічі (ХІІІ-ХІІ тис. до н.е., Черкаська область)

 

Характеризуючи епоху пізнього палеоліту, дослідник світових цивілізацій О.Білоусько пише: „Українські пізньопалеолітичні об’єкти домобудування і зразки образотворчого мистецтва не мають аналогів у світі” [6, с.52]. Це підтверджуються розкопами та аналітичними висновками таких авторитетних археологів, як С.Бібіков, І.Шовкопляс та ін. з Інституту археології НАН України, що грунтовно дослідили вказані вище  доісторичні стоянки на території України [7; 26].

Наприклад, Мізинська археологічна культура вперше в історії людства створила зразки знаменитого мізинського орнаменту (з мотивами меандру), унікальні стилізовані жіночі статуетки (мізинські „жінки-птахи”) та перший в світі музичний ансамбль (з ударних інструментів, виготовлених з кісток мамонта).

А макіївське кам’яне знаряддя (створене в ашельську добу на території Донеччини), на думку вчених, є набагато досконалішим за формою і технікою обробки, ніж відповідні аналоги з інших європейських регіонів (Гейдельберг, Ле-Валлоне, Вертешсьолош, Петралоне ) [6, с.42].

В подальшому, на останніх етапах існування Молодовської культури виникають такі пізньопалеолітичні поселення як Кирилівка (Київ), Мізин (Чернігівщина), Кам’яна Могила, Кайстрова Балка (Запоріжжя), Аккаржа (Одещина), Анетівка (Миколаївщина), Сюрень (Крим), Радомишль і Липа (Житомирщина) та ін.

За висновками археологів В. Даниленка, Б. Михайлова, Ю. Шилова, сходознавця А. Кифішина в сотоподібних печерах Шу-Нун/Кам’яної Могили протягом тисячоліть концентрувалась мудрість палеоєвропейських мисливців і збирачів, а згодом – індоєвропейських землеробів і скотарів [12; 13; 16].

Ця пам’ятка містить сотні зображень людей, тварин, магічних символів і знаків, починаючи від верхнього палеоліту (ХV тис. до н.е.) і закінчуючи кінцем бронзового віку (II тис. до н.е.).

Мезолітична епоха (ІХ – VII тис. до н.е.) в історії України відзначилася більш ніж 400 археологічними пам’ятками, розташованими по всій території України (Північне Причорномор’я, Приазов’я, Донбас, Придніпров’я, Крим, Подністров’я та Прикарпаття).

Як пише О. Білоусько: „Українські мезолітичні пам’ятки сформувалися на місцевій основі (в результаті розселення пізньопалеолітичних єдностей) і, у свою чергу, стали базою для культур наступного періоду – неоліту” [6, с.62].

Неолітична епоха (VI – II тис. до н.е.) української історії представлена Дунайською (лінійно-стрічкової кераміки), Бузько-Дністровською, Дніпро- Донецькою і Сурсько-Дніпровською археологічними культурами, які можуть бути об’єднані в рамках Трипільської цивілізації України (мал. 1.4, 1.5, 1.8).

 

Мал. 1.8. Посудина неолітичної доби, знайдена на території України (V тис. до н.е., Київська область)

 

Особливе значення тут має Бузько-Дністровська культура (VI – V тис. до н.е.), котра, на думку багатьох вчених, є одним із базових компонентів формування Трипільської цивілізації України, якій вона передала комплекс суспільно-політичних, соціально-економічних, духовних та етно-культурних цінностей і традицій.

Відомий археолог Л.Клочко в цьому зв’язку зауважує: «Землі Середньої Наддніпрянщини в усі часи були густо заселені. Завдяки археологічним дослідженням встановлено, що культурний розвиток на цій території був безперервним від епохи пізньої бронзи до ранньослов’янського часу» [17, с.64].

Про це, між іншим, свідчить і наявність на території України найтовщого на планеті шару чорнозему [11] - на відміну від Північної Європи, Росії та Північної Америки, де останній льодовик поступово відступив лише у Х-ІХ тис. до н.е. [12; 13; 15; 18].

Про безперервність української цивілізації пише і археолог Я.Баран: «...На території України з найдавніших часів безліч разів з’являлися і гинули протодержавні об’єднання, аж поки не утворилась перша держава – Київська Русь» [1, с.83].

Ми можемо сперечатися з цим дослідником лише в останній частині його фрази – щодо Русі як першої держави. А як, наприклад, бути з державою антів – Антварією? Чи могла існувати без суспільних інститутів держави Трипільська цивілізація, яка мала сотні міст з населенням в десятки тисяч людей?.. Що робити зі скіфо-еллінськими державами в споконвічно українському Криму. Серед цих держав ми можемо назвати Боспорське царство (столиця – Пантикапеї/Керч), Гераклею (столиця – Херсонес/Севастополь), Фінікію (Тірас/Білгород-Дністровський)…

З іншим висновком Я. Барана не можна не погодитися: з найдавніших часів на території України існувало багато держав. І ці традиції державотворчої самоорганізації предків українців не могли не вплинути на безперервний характер розвитку української цивілізації.

Таким чином, маючи переконливу фактологічну базу археологічної, історичної, культурологічної, теологічної, палеогеологічної та генетичної наук, ми можемо стверджувати, що життя в Україні з самого початку його виникнення більше 1 млн. років тому (а, може, й раніше?) ніколи не переривалося.

Її населення нікуди не зникало, хоча і змішувалося з прийдешніми етносами. Воно активно переймало культурні надбання своїх сусідів і часто-густо й саме вирушало за обрій, повертаючись час від часу зі своїх далеких діаспор на українську прабатьківщину.

А, якщо населення сучасної України (принаймні його ядро) жило тут споконвіку і цей процес ніколи не переривався, вельми логічним і переконливим є й висновок, що сучасні українці є „консолідованими” нащадками тих народів і культур, що проживали на території України з доісторичних часів.

В цьому зв’язку виникає цілком слушне запитання:

 

Хто і коли «зачистив» прадавню українську історію?

Таким чином, на території сучасної України, археологи фіксують численні стоянки і населенні пункти, створені в епоху:

  • індустрії кам’яних рубил (1.5 млн. р. – 150 тис. р. до н.е.);
  • крем’яної індустрії (150 тис. –  40/33 тис. р. до н.е.);
  • верхнього і нижнього палеоліту (40/33 – 10 тис. років до н.е.);
  • мезоліту (ІХ – VII тис. до н.е.);
  • неоліту (VI – II тис. до н.е.).

Зрозуміло, що всі ці доісторичні цивілізації, створені на території Прадавньої України, передавали одна одній напрацьовані ними технології, соціальний досвід та культурно-духовну спадщину. Без чого, ясна річ, і неможливий будь-який суспільний прогрес взагалі.

Отже, все це історики та археологи знають, матеріали знахідок задокументовані, описані в книгах та наукових статтях і зберігаються в українських та зарубіжних музеях. В тих місцях, де знайдені ці тисячолітні артефакти, люди жили тисячоліттями аж до нинішнього часу.

Чому ж «об’єктивні» постімперські історики і в наш час продовжують переконувати, що предки українців, які багато тисяч років до того безвиїзно жили на теренах України, не мають жодного відношення до сучасних українців? Чому до наших часів дійшло так мало писемно-документальних джерел інформації про прадавню українську історію? І хто ж це так по-шахрайські перекрутив доконані факти про нашу давнину?

Дивуватися, власне кажучи, нема й чому. Сталося те, що й завжди відбувалося протягом всієї само усвідомленої історії людства. І це тільки стосовно стародавньої, а й нової та новітньої української історії.

Кожна зміна суспільно-політичного устрою, форми правління, політичного режиму, правлячої конфесії чи династії приводила до переписування історичних, політичних та релігійних текстів та ретельної їх «зачистки» в інтересах правлячого етносу, класу, конфесії.

Скажемо, лише наступне: лише протягом останнього тисячоліття українська історія пережила кілька масштабних «зачисток» національної історії в різні часи історії української цивілізації:

1). У ІХ-Х століттях н.е. в Україні-Русі були фізично знищені жерці дохристиянських релігійних культів, які були носіями усних священних книг, традицій і вірувань.

В цьому зв’язку варто відзначити, що в стародавні часи у суспільній практиці переважала усна комунікація і таке ж саме збереження інформації, за що відповідала спеціалізована каста жерців (магів, волхвів, брахманів і т.ін.), що вчили напам’ять священні тексти предків [25].

Наприклад, у наших арійських родичів - брахманів з Індії і досі кожна каста відповідає за усне збереження певного релігійного тексту – Веди (від староукраїнського/санскритського слова – відати, знати).

В Україні ці касти жерців-брахманів/волхвів/магів були фізично знищені (ІХ-Х ст. н.е.) при запровадженні на території України моделі політичного іудео-християнського зразка. – «Немає людини, немає проблеми». А сам народ навертався в нову віру не божим словом, а «вогнем і мечем».

2). У ІХ-Х століттях н.е. в Україні-Русі були фізично знищені писемні історичні та релігійні джерела інформації дохристиянської доби.

Саме так адепти «правлячої» на той час монотеїстичної іудео-християнської конфесії романського зразка «зачищали» інформаційний простір Київської держави від потенційних загроз їхньому пануванню з боку багатобожжя, насамперед, українського культу Бога Сонця Кола.

З історії нам добре відомо, що стародавні (язичницькі) ідоли, капища і писемні пам’ятки просто знищувалися: дерев’яні та берестяні – палилися, кам’яні – розбивалися, кісткові – трощилися.

Отже, починаючи із формування в тогочасній Україні патріархально-феодальної влади, жрецька (матріархальна) демократія багатобожжя була змушена поступитися у ІХ-Х століттях військовій потузі князівської влади, посиленої ідеологією іудео-християнства романського зразка, який у ХIV-ХV століттях ідеологи Священної римської імперії германської нації маніпулятивно назвуть «візантійщиною» [27].

Зрозуміло, що за таких умов князівською (царською) владою і іудео-християнською церквою була здійснена тотальна „реконструкція” стародавніх (дохристиянських) писемних джерел інформації.

Ось чому ми й отримали майже трьохтисячолітню перерву в нашій „писаній” історії. Остання, як нас переконували, нібито, починається з ранньофеодальної Київської держави (економіка якої процвітала переважно на бандитизмі та работоргівлі) і була знана в світі як «Русь».

Хоча насправді, як свідчать деякі історики, державних утворень з такою ж назвою було не менше семи [25]. Саме в цей час, ймовірно, божественна земля під назвою «Україна» була перейменована тодішньою іудео-християнською владою Київської держави на «Русь».

3). У ХVIII-XIX століттях (за часів перебування України під окупаційною владою Російської імперії) відбулася остання масштабна «зачистка» писемних та культурних джерел стародавньої української історії.

Московське царство, яке привласнило собі одну із пізніх назв Української держави – «Русь», за часів російського царя Петра І (вже традиційно для окупаційної влади) вивезло практично всі стародавні літописи з українських православних монастирів до Московії.

Закінчила цей процес, за свідченням В.Білінського [8], російська цариця Єкатєріна ІІ, команда професійних маніпуляторів якої вибрала з тих рукописів все те, що могло обґрунтувати право на владу династії Романових та виведення їхнього роду від Рюриковичів (так звана норманська версія).

Таким чином з’явилися до того часу ніколи небачені й ідеологічно вивірені дайджести: «Новгородская лєтопісь», «Псковская лєтопісь - І», «Псковская лєтопісь - ІІ» і т. ін., які блискавично і синхронізовано почали «знаходитися» в російський монастирях (там, очевидно, де й фабрикувалися). А першоджерела, навіть, християнські літописи Нестора-літописця (реальність якого, до речі, є не підтвердженою), після того, як потрапили до рук Єкатєріни ІІ, зникли назавжди.

Ці масштабні маніпуляційні «зачистки» справжньої української історії привели до того, що цілі покоління українців були виховані на так званих «малоросійських» цінностях. Головними тезами російсько-імперської (малоросійської) історично-пропагандистської доктрини були наступні твердження:

  • всі древні цивілізації на території України не стосуються сучасної української цивілізації;
  • не було ніякої тисячолітньої України, а була меншовартісна «Малоросія» як «окраіна» Російської імперії (в українській мові є лише слово «околиця», відтак самоназва центрально-європейської держави «Україна» аж ніяк не може походити від російського слова «окраїна»);
  • український народ, українська мова та культура, начебто, з’явилися лише у ХIV столітті після «відбрунькування» українців від міфічної «вєлікорусской народності» з центром (і це зрозуміло) у Москві.

І лише наприкінці ХХ століття, після проголошення незалежності України, почалися з’являтися наукові публікації, які на основі системного аналізу новітніх даних археології, палеогеології, історії, культурології, теології, міфології, мовознавства довели, що українці проживають на своїй рідній землі десятки і сотні тисяч років.

А ядро українського етносу в основному сформувалося в надрах тисячолітніх українських цивілізацій Кирилівки/Мізина (ХХІІ-ХІІ тис. до н.е.), Кам’яної Могили (ХХІІ-ІІІ тис. до н.е.) і Карпат (ХХХІІІ –ІІІ тис. до н.е.). А, враховуючи безперервність тисячолітнього розвитку української цивілізації, ми маємо всі підстави стверджувати, що вказані доісторичні цивілізації передали свої соціальні гени українським цивілізаціям Скіфо-Трипілля та Античної Еллади…

(далі буде)

 

СПИСОК НАУКОВИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

  1. Баран В.Д., Баран Я.В. Історичні витоки українського народу. – К., 2005.
  2. Бебик В. Тисячолітня Україна: доісторичні цивілізації та глобальні релігійно-політичні доктрини. – Київ-Ужгород, 2012. – 280 с.
  3. Бебик В.М. Українська ідея як чинник формування національної свідомості: культурно-цивілізаційниі аспекти // Віче. – 2007. - №14 (спецвипуск). – с.3-6.
  4. Бебик В.М. Глобальна українська ідея // Політика і час. – 2007. - №6. – с.41-44.
  5. Березанська С.С. та ін. Давняя історія України. – К., 1997.
  6. Білоусько О. Україна давня: євразійський цивілізаційний контекст. – К., 2002.
  7. Бибиков С.Н. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта. – Очерк материальной и духовной культуры палеолитического человека. – К., 1981.
  8. Билинский В. Страна Моксель или Московия. – Киев : Вид-во імені Олени Теліги, 2009. – 378 с.
  9. Від Трипільської культури до сучасності / за ред. В. Коцура. – К., 2004.
  10. Васильев Л.С. История Востока. В 2-х т. – М., 1998.
  11. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995.
  12.  Даниленко В.Н. Неолит Украины. – К., 1969.
  13.  Даниленко В.Н. Енеолит Украины. – К., 1974.
  14. Демин В. Звездная судьба народов России. – М., 2002.
  15. История Дании с древнейших времен до начала ХХ века. – М., 1996.
  16. Кифишин А.Г. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ-ІІІ тыс. до н.э. – Т. 1. – К., 2001.
  17. Клочко В.І. Народи моря і Північне Причорномор’я // Археологія. – 1990. - №1.
  18. Матузова Е.А. Древнескандинавские географические сочинения. – М., 1986.
  19. Мойсеєнко В. Боги, потопи і люди. – Київ: Вид-во «Богдана», 2008. – 92 с. – С.32
  20. Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог – справочник. – К.: Наукова думка. – 736 с.
  21. Попович М.В. Нарис історії культури України. – К., 1998.
  22. Рагозина З.Л. История Мидии, второго Вавилонского царства и возникновения Персидской державы. – СПб., 1903.
  23. Стурлуссон Снорри. Круг земной. – М., 1980.
  24. Церен Э. Библейские холмы. – М., 1966.
  25. Шилов Ю.А. Истоки славянской цивилизации. – К., 2004.
  26. Шовкопляс И.С. Мезинская стоянка: К истории Среднеднепровского бассейна в позднепалеолитическую эпоху. – К., 1965.
  27. Энциклопедический словарь (Ф. Брокгауз, И. Эфрон). – СПб., 1893.
  28. Янович В. Наследие тысячелетий. – К., 2006.
  29. Camp Artur. March of the Titans. A History of the White Race. — USA, Ostara Publications, 1999.

 

REFERENCES:

  1. Baran, V.D., Baran, Y.V. (2005). Historical origins of the Ukrainian people. – Kyiv.
  2. Bebyk, V. (2012). Millennial Ukraine: prehistoric civilization and global religious and political doctrine. – Kyiv-Uzhgorod. – 280 p.
  3. Bebyk, V. Ukrainian idea as a factor of national consciousness, cultural tsivilization aspects // Veche. – 2007. - №14 (special issue). – P.3-6.
  4. Bebyk, V. Global Ukrainian idea // Politics and Time. – 2007. - №6. – P.41-44.
  5. Berezanska, S.S. and others (1997). Davnya istoriya Ukrainy. – Kyiv.
  6. Bilousko, A. (2002). Davnya Ukraina: Eurasian civilizational context. – Kyiv.
  7. Bybykov, S.N. (1981). Drevneyshyy muzykalnyi complex iz bivney mamonta. – Essay materyalnoy and Theological Palaeolithic human culture. – Kyiv.
  8. Bylynskyy, V. (2009). Country Moksel Or Moskoviya. – Kiev: Izd Olena Teliha. – 378 p.
  9. From Tripoli to modern culture / edited. V. Kotsura. – K., 2004.
  10. Vasiliev, L.S. (1998). History East. In 2 v. – Moskow.
  11. Verstyuk, V.F.; Dziuba, O.M.; Repryntsev V.F. (1995). Ukraine from ancient times to the present. Chronological Directory. – Kyiv.
  12. Danilenko, V.N. (1969). Neolyt of Ukraine. – Kyiv.
  13. Danilenko, V.N. (1974). Eneolyt of Ukraine. – Kyiv.
  14. Demyn, V. (2002). Zvezdnaya fate of people. – Moskow.
  15. History currently with drevneyshyh of time to the beginning of the twentieth century (1996). – Moskow.
  16.  Kyfyshyn, A.G. (2001). Drevnee svyatilicshe Kamennaya Mogila... – Kyiv.
  17.  Klochko, V.I. The people of North Sea and the Black Sea // Archaeology. – 1990. - №1.
  18.  Matuzova, E.A. (1986). Drevneskandynavskye geographic essay. – Moskow.
  19. Moyseyenko, V. God, floods and people. – Kyiv: Izd "Bogdan", 2008. – 92 p. – P.32.
  20. Monuments of history and culture Ukrainian SSR. Directory - Directory. – K .: Naukova Dumka, 736 p.
  21. Popovic, M. (1998). Essay on the History of Culture of Ukraine. – Kyiv.
  22. Rahozyna, Z. (1903). Istoriya Midii… - SPb.
  23. Sturlusson, Snorri (1980). Krug zemnoy. – Moskow.
  24. Tseren, E. (1966). Bybleyskye holmy. – Moskow.
  25. Y.A. Shilov, U.A. (2004). Slavic origins of civilization. – Kyiv.
  26. Shovkoplyas, Y.S. (1965). Mezynskaya stoyanka: K istorii Srednedneprovskoho basseyna v pozdnepaleolytycheskuyu eru. – Kyiv.
  27. Encyclopedic Dictionary (1893) / F. Brokhauz, Y. Efron. - SPb.
  28. Yanovich, V. (2006). Nasledie tysyacheletiy. – Kyiv.
  29. Camp, Artur (1999). March of the Titans. A History of the White Race. – USA, Ostara Publications.

 

Освіта регіонів: Політологія, Психологія, Комунікації, No 3 (36), 2014.

автор: Бебик Валерій, доктор політичних, кандидат психологічних наук, професор

видання: Освіта регіонів: Політологія, Психологія, Комунікації, No 3 (36), 2014, час видання: 2015


22/06/2015