Чи оберемо ми, українці, батька нації?

 

Галунько Валентин Васильович, 

доктор юридичних наук, професор

 

Українці є унікальним народом. Ми одна із самих освічених, працелюбних, культурних, творчих та мужніх націй у світі. Однак, попередні спроби зберегти та розвинути власну державу були не реалізовані (1649-1654рр., 1917-1921рр., 1939р., 1941р.). А четверта спроба, що розпочалася в 1991 р., знаходиться під загрозою. І такою загрозою є не тільки зовнішня агресія Путінського режиму, але й внутрішні проблеми розвитку нашої країни в період державності.

Треба розуміти, що в нинішніх умовах держава не є вищою цінністю. Будь-яка держава несе на собі історичне навантаження, має свій початок і кінець. Право на виживання в умовах сьогодення мають тільки ті держави, які характеризується чинником соціального прогресу, забезпечують рівень життя громадян вищий, ніж в інших державах.

На жаль, рівень життя громадян України до початку Російсько-Українського конфлікту характеризувався не на користь України. Наші попередні державні діячі згаяли 23 роки часу, не здійснили реформ, які б дозволили громадянам України жити достойно.

Відповідно треба розуміти, що успішний тимчасовий наступ «Руського миру» в Криму та деяких районах Луганської і Донецької областей має під собою не тільки ідеологічне політичне забарвлення та військову агресію Росії, але й підтримку частини громадян України, які хочуть отримувати російські пенсії та бюджетні зарплати, які є вищими за українські.

Що ж заважає громадянам України жити достойно? На наше глибинне переконання це – корупція та популізм.

Корупція губить бізнес, не дає можливість працювати соціальному ліфту для молоді, робить незахищеним право приватної власності. В кінцевому підсумку робить громадян бідними.

Однак, як показав досвід Грузії, для того, щоб подолати корупцію, потрібна лише політична воля влади. Затрати на подолання корупції є незначними порівняно з ефектом позитивного розвитку економіки.

Із запізненням у 23 роки Парламент України ухвалив люстраційний та антикорупційні закони. Є початок, однак до перемоги над корупцією ще далеко. Треба, щоб влада діяла рішуче і твердо у цьому напрямку, не йшла на компроміси.

Якщо пересічні громадяни зрозуміють, що можна вирішувати свої питання без хабарів, то вони їх давати не будуть. Корупція буде подолана за рік. Ми не маємо право звернути з цього шляху. Тут провідне місце мають відіграти інститути громадянського суспільства, в основі яких є нетерпимість громадян до корупціонерів.

Жодна політична партія, блок, в якому є хоча б одна людина із сумнівною репутацією, не повинні пройти до Верховної Ради України та органів місцевого самоврядування.

В результаті люстрації частина громадян втратять право на перебування на публічній службі без доказів скоєння ними певного правопорушення, іншими словами без вини. Тільки за певним зафіксованим фактом із біографії. Однак вони заради майбутнього своїх дітей і онуків та всієї молоді України мають змиритися з таким станом. Це несправедливий по відношенню до певної особи, але потрібний для всієї країни захід. Тим більше, що закон не забороняє їм займатися бізнесом чи наукою.

Повторимо, що ліквідація корупції – досить проста справа, потрібна тільки політична воля влади плюс нетерпимість громадян до корупціонерів.

На кілька порядків складніша проблема подолання популізму. В попередні роки більшість «нових» політичних сил приходили до влади завдяки популістичним гаслам. А популізм є не менш, а навіть більш небезпечним, ніж корупція. Популізм губить економіку, зменшує кількість робочих місць, і, як це не дивно, приводить у кінцевому результаті до протилежних від задекларованих результатів – ще більшої бідності соціально незахищених громадян.

Тим самим, популізм є найбільшим внутрішнім лихом сучасної української держави. Більша небезпека популізму полягає в тому, що він знаходиться у правовому полі, на відміну від корупції, та не осуджується значною частиною населення. Відповідно потрібна значна роз’яснювальна робота.

Юридична природа суспільної небезпеки популізму лежить у протиріччях економічної і соціальної функцій держави.

Держава є дуже поганим господарником, логічним є те, що держава з ринковою економікою майже всі завдання щодо вироблення матеріальних благ і надання послуг населенню закріплює за приватним бізнесом.

Тим самим треба розуміти, що держава з ринковою економікою нічого не виробляє, вона лише забирає частину доходів від бізнесу та використовує їх на утримання свого апарату, інших працівників бюджетної сфери (вчителів, лікарів тощо) та надання допомоги соціально незахищеним верствам населення, в першу чергу пенсіонерам та безробітним. Це здійснюється через податки та обов’язкові соціальні платежі.

Отже, треба розуміти, що коли політична сила виступає з гаслами збільшити пенсії, зарплати працівникам бюджетної сфери, автоматично мала б говорити, де ці додаткові кошти взяти. А взяти їх можна тільки у бізнесу. Проте в Україні і так одні із самих великих податків у світі. Кількість бізнесменів і працюючих у них осіб є незначною. В умовах СОТ це призведе до ще більшого погіршення конкурентоздатності економіки, подальшого збільшення негативного платіжного балансу країни. І як наслідок до подальшої інфляції та зниження реальних доходів соціально незахищених громадян.

Отже, економічна функція вимагає мінімальних податків для бізнесу – соціальна функція значних соціальних виплат за рахунок високих податків. Сильна соціальна політика уряду забезпечує високі пенсії і зарплати працівників бюджетної сфери, а сильна економічна політика – мінімальний перерозподіл коштів державою на соціальні потреби. Ці дві функції є глибоко антагоністичними. Іншим словами, сильна соціальна політика не дає можливості розвиватися бізнесу.

Разом із тим, економічна функція держави існувати без соціальної не може. Якщо рівень життя значної частини соціально незахищених громадян буде погіршуватися, то вони відправлять у відставку уряд економічних реформаторів. А в тоталітарних державах просто знищать владу фізично. Іншими словами недооцінювати соціальну функцію нерозумно. Без забезпечення соціальних стандартів жодна сучасна держава існувати не може.

Отже, економічна і соціальні функції держави мають бути збалансовані. Це глобальне завдання уряду реформаторів, який має бути обраний новою Верховною Радою України та підтримуватися нею. Якщо у нас з’явиться Прем’єр-Міністр, який при підтримці Парламенту України зможе розв’язати проблему розумного співвідношення економічної і соціальної політики, і тим самим розкриє трудовий і творчий потенціал мільйонів українців, які можуть і хочуть своєю працею бути заможними, він по праву отримає народне звання батька нації.

Ми, громадяни України, стоїмо на порозі чергових парламентських виборів та маємо можливість сформувати парламент, в якому не буде корупціонерів і популістів. Це наш вибір на наступні 5 років: стати заможними за допомогою своєї праці чи продовжувати сподіватись на жебрацьку допомогу держави. Думаємо і вибираємо.

автор: Галунько Валентин Васильович, доктор юридичних наук, професор

час видання: 2014


20/10/2014