Ціннісні домінанти духовної культури українства

Ціннісні домінанти духовної культури українства

 

Наталія Кочура,

кандидат філософських наук,

доцент кафедри суспільно-політичних наук,

глобалістики та соціальних комунікацій

Університету «Україна»

 

УДК 316.75 (477) 

 

У статті аналізуються ціннісні домінанти духовної культури українського народу: від міфу до основ національної культури.

Ключові слова: цінності, духовна культура, український етнос, українська нація, національний світогляд.

 

В статье анализируются ценностные доминанты духовной культуры украинского народа: от мифа к основам национальной культуры.

Ключевые слова: ценности, духовная культура, украинский этнос, украинская нация, национальное мировоззрение. 

 

The article is analyzed to value dominants of Ukrainian culture:  from myth to the basics of national culture.

Key words: values, Ukrainian ethnic, Ukrainian nation, national world view. 

 

Ціннісні домінанти людини і будь-якої спільноти – це підґрунтя для визначення політичних, морально-етичних, естетичних та інших орієнтирів, що зумовлюють особисту, національну безпеку, характер державотворчих процесів у цілому. Світоглядні особливості народу України, а також характер і дух нації значною мірою формують ціннісні домінанти духовної культури українського етносу.

Аналіз наукових джерел вказує на недостатню розробленість у вітчизняній літературі ціннісних домінант духовної культури українства, а також на відсутність комплексних досліджень присвячених ролі ціннісних домінант духовної культури українського етносу у формуванні духовно-ідеологічних пріоритетів в сучасному українському суспільстві.

Разом із тим, серед вітчизняних дослідників українського етносу аксіологічній тематиці («аксіологія» від др.-греч. ἀξία – «цінність» – теорія цінностей) присвячували свої праці такі вчені, як О. Кульчицький, М.Драгоманов, І. Франко, М. Костомаров, В. Горський, Р. Кассіан, О. Вишневський, І. Надольний, М. Попович, С. Возняк, П. Кононенко, Т. Кононенко, В. Кононенко, І. Кононенко, В. Луць, В. Москалець, В. Фомін, В. Мишанич, Л. Бабій, Б. Цимбалистий, М. Братасюк, В. Храмова, О. Пріцак,  В. Шаян, Т. Голіченко, М. Алексієвець, В. Цвіркун, Н. Кірюшко, М. Бойко, В. Шостак, С. Соловейчик, І. Бичко, Л. Губерський, В. Андрущенко, М. Степико, В. Крисаченко та інші.

Важливої ролі в даному контексті набуває розуміння самої природи цінностей. У філософських працях можна простежити, зокрема, два основних напрями за якими формуються уявлення про цінності [1], [2], [3], [4]. Перший напрям – визначення цінностей з огляду на життєві потреби людей, що є для них важливими, та мають неминуще значення в реалізації їх інтересів і завдань. У такому контексті, трактує цінності український етнопсихолог О. Кульчицький: «Все те, що надається для задоволення людських потреб, називаємо вартостями» [3, с. 124]. Проте він застерігає, що таке тлумачення цінностей (вартостей) не визначає достатньою мірою їхнього змісту, бо не враховує переживання їх суб'єктом.

Згідно з іншим напрямом цінності являють собою ідеальне, трансцендентне буття, що вище за життєві потреби й бажання людини.

Полярність поглядів на поняття цінностей віддзеркалює їх природу та специфіку в системі духовних вимірів ставлення людини до навколишнього світу. У найзагальнішім визначенні цінності – це особливі соціальні властивості предметів і явищ, які виявляють їх позитивний або негативний вплив на людину та суспільство. Тож поняття цінність наближене до поняття значущість. В даному контексті йдеться про роль, яку предмет чи явище можуть відігравати в життєдіяльності людей для забезпечення їхніх потреб, інтересів, тощо. Разом з тим потреби, інтереси та цілі бувають двоякого роду: одні безпосередньо пов'язані з життєзабезпеченням, задовільненням вітальних потреб, наприклад: їжа, здоров'я, сім'я, комфорт тощо, інші – з духовними запитами, потребами вищого порядку такими, як любов, свобода, краса, справедливість, творчість тощо. Відповідно такими є і цінності, що покликані задовільняти і найперші життєві потреби, і вищі, універсальні, надіндивідуальні, трансцендентні [1, с. 10].

Природа вищих цінностей дещо інша, ніж цінностей звичайних, які мають предметний, утилітарний характер. Зокрема, вищі цінності мають принципово неутилітарний характер: вони є цінностями не тому, що слугують для чогось іншого, ніж вони самі, навпаки, все інше набуває смислу й значення лише у світлі вищих цінностей. Останні – це сукупність емоційно-образних узагальнень, провідних соціокультурних орієнтирів, які відображають різні за якістю, але однаково важливі для людини сфери життя. В людській свідомості вони виступають як символи, взірці, норми, ідеали.

Ціннісно-вище – це абстракції, яким в реальному житті не відповідають якісь конкретні предмети. Цінності – явища ідеальні, духовні, носієм їх є ціннісні образи. Як зазначає Є. В. Золотухіна-Аболіна, ціннісний образ – завжди певний синтез, результат специфічного узагальнення, цілісність культурних смислів [5, с. 13].

Старогрецький філософ Платон свого часу зазначав, що поряд із красивими речами існує краса як така, поряд з мужнім вчинком - мужність як така тощо. Цінності, на його думку, існують у формі ейдосів – ідей. Таким чином, вони є буттям, але буттям ідеальним. У своїх витоках і первинних проявах цінності відображають реальне буття, проте у процесі своєї буттєвості набувають відносної самостійності, втрачають безпосередній зв'язок із предметною дійсністю й існують не просто як ідеальний, мислений образ дійсного, а як образ належного, бажаного, вимріяного, вистражданого, як ідеал, до якого треба прагнути, як мета, до якої треба прямувати. Такими цінностями для українського етносу є естетичні цінності, що виражені, зокрема, в його уявленнях, про прекрасне, та етичні – такі, як воля, самостійність, незалежність, які, разом з естетичними знайшли своє інтегральне втілення в національній ідеї [1].

Уявлення українського народу про прекрасне в усі часи були тим орієнтиром, до якого найбільшою мірою прагнула і прагне українська людина. Прекрасне обіймає усі сфери життєдіяльності українця, його можна застосовувати як для оцінки моральних дій людини, так і мистецтва, будь-якої духовної чи практичної діяльності, явищ і предметів навколишнього світу.

Гармонійність природного світу закладена у підґрунтя життя людини, її поведінки в спільноті, визначає зміст її цінностей. Зароджуючись тоді, коли формуються підвалини народної ментальності, гармонійність як виявлення прекрасного стає в процесі розвитку української культури важливою світоглядно-ціннісною домінантою нації.

Своєю чергою, характер етичних цінностей українського етносу яскраво виражений в непереборному, органічному потязі до волі, що спалахував раз у раз на історичному шляху української нації, іманентний її духові. Можна говорити, що чіткіші форми боротьби за втілення ідеалів волі в українське життя зафіксовані в історії визвольних змагань. Проте незалежно від конкретних виявів воля, самостійність на всіх етапах змагань виступали саме як деяка ідеальна реальність, що спонукала до боротьби, як мета, до якої прагнули її учасники. Тож означені цінності в очах українського етносу набули сакрального, трансцендентного сенсу.

Предмети і явища, взяті окремо, поза ставленням до людини, не становлять для неї цінності. Цінними вони стають за умови включення в духовно-практичне освоєння людиною навколишнього світу. Саме в цій сфері виникає оціночне ставлення, в межах якого виявляє себе цінність, тобто значення предмета або його властивостей для людини. Передумовою ж такого ставлення є пізнавальний процес, тобто теоретичне освоєння світу.

С. Л. Рубінштейн писав, що пізнання - це не лише знання про явища дійсності, а й ставлення до них, в якому відображаються не лише самі явища, а й їх значення для суб'єкта [6, с. 264]. Тож істинне пізнання й встановлення значень – єдиний процес. А звідси, як зазначає С. Ф. Анісімов, свідомо та по-справжньому можна оцінити і використати лише те, що правильно і глибоко пізнане [7, с. 26].

Разом із тим, залежність оціночного ставлення до дійсності від пізнавальної здатності містить у собі значний методологічний смисл. Якщо осмислення значущості певного об'єкта та його власти­востей зумовлене рівнем їх пізнання, то суто пізнавальний процес набуває цінності. Свого часу Ф. Бекон висловлювався так: «Знання – це сила, а сила – це знання». Таким чином, знання ніколи не бувають безвідносними до людини, бо вона завжди ставиться до них зацікавлено, оцінюючи їх опосередковано своїми потребами та інтересами [1, с. 12]. Отже, з одного боку, знання – це цінність, з іншого вони стають засобом ціннісного світосприйняття, формування світоглядно-ціннісних орієнтацій та ціннісного ставлення до дійсності.

Предмети й явища, взяті окремо, поза ставленням до них людини, не є цінністю. Цінність виступає як об'єктивна значущість речей, явищ, ідей, зумовлена потребами й інтересами людини, здатністю задовільняти ці потреби, тому вона завжди суб'єктивно об'єктивна, вона –усвідомлене відношення суб'єкта до об'єкта, або до іншого суб'єкта [5, с.11]. Цінність виявляє себе у сприйнятті її суб'єктом. Це поняття духовне й соціальне, воно не існує поза людиною. Проте, це не означає, що цінність позбавлена будь-якої об'єктивності й повністю залежить від суб'єкта. О. Кульчицький  зазначає, що суб'єкт – ще не міра вартості. Предмет чи явище сприймаються суб'єктом, який їх пізнає, як цінність завдяки тому, що вони містять у собі об'єктивну можливість задовільняти його потреби й інтереси. Сприймаючи певну вартість, – розмірковує О. Кульчицький, – водночас відчуваємо, що її джерело має не підметовий вираз нашої суб'єктивної свідомості, а предметний. Відчуваємо, що не ми, не наше особисте ставлення до речей, не наша індивідуальна свідомість вкладає в щось вартість, котру знаходимо. Адже вартість насправді виявляється незалежно від того, чи її спостерігаємо, чи ні. Іншими словами, людина переживає у вартості її об'єктивність, предметність [3, с. 124-125].

Для подолання суб'єктивізму й волюнтаризму в ціннісному світосприйнятті важливим є розуміння суб'єктивно-об'єктивного характеру цінностей. В даному контексті йдеться про штучне насадження під виглядом цінностей того, що ними насправді не є, про підміну цінностей антицінностями.

Історія українського народу містить чимало фактів нав'язування суспільству в якості цінностей антинародних ідеалів, норм життя, стереотипів тощо. Зокрема, ілюстрації радянського періоду в історії розвитку України, коли під виглядом вищих духовних цінностей культивувались ідеї «старшого брата», «радянського народу» як нової історичної спільності людей, класово-партійного підходу до дослідження в галузі суспільствознавства тощо [1, с. 15].

У розумінні суб'єктивно-об'єктивного характеру цінностей важливим є протистояння некритичному ставленню до духовних цінностей Заходу, а також тих ціннісних пріоритетів, які породжені в суспільстві ринковими відносинами, та стають принадними для частини людей, особливо молоді.

Таким чином, цінностями є лише ті речі, явища, ідеї, значущість яких усвідомлена та переживається як цінність.

Ціннісне відображення дійсності – це насамперед її переживання. Первинна, вихідна і водночас власна форма буття. Пізнавально-ціннісне ставлення до дійсності – це емоційно-ціннісне її сприйняття, результатом якого, як уже зазначено вище, є ціннісний образ [5, с. 12]. Він несе в собі значне емоційно-психологічне навантаження. На противагу звичайному гносеологічному образу, в якому домінує раціональний момент, ціннісний образ конкретно-чуттєвіший і сприймається не стільки розумом, скільки  почуттями, серцем. Він хвилює, збуджує, викликає цілу гаму емоцій і естетичних почуттів, тому можна говорити про нерозривну єдність емоції й образу. Особливістю ціннісного образу є його символічний характер. У свою чергу символ – це умовне позначення будь-якого явища чи поняття іншим на підставі подібності для стислої і яскравої передачі певної ідеї [8, с. 381]. Символ, власне, і є образ, взятий в аспекті своєї знаковості. Від предметного образу він відрізняється прозорістю: смисл «просвічує» крізь нього як смислова глибина, смислова перспектива [9, с. 607]. Саме оця «прозорість» предмета, явища чи ідеї властива ціннісному образу.

Будучи своєрідним смисловим узагальненням ціннісний образ поєднує в собі загальне, одиничне й особливе. Цим особливим є передусім форма образу, його обрамлення, зумовлені особливостями менталітету, національною специфікою світобачення. Тож ціннісні образи органічно пов’язані зі світоглядом, набувають для нього особливого, сакрального значення, стають святинями, наприклад, як мати–берегиня, земля–годувальниця, рідна мова, народна пісня тощо.

Ще від часів Київської Русі світогляд українського народу підносить образ Софії–Премудрості Божої. Образ матері поєднується тут з культом Богородиці–Діви Марії, заступниці України перед Богом. Тому найголовнішим святом українського козацтва був день Покрови Божої Матері.

Естетично-психологічний характер ціннісного образу містить у собі вагомий гуманізуючий та виховний заряд. Образи-символи природи, видатних історичних постатей, явищ культури, тощо безпосередньо пов'язують особистість із батьківщиною, етносом, нацією і її традиціями, викликаючи естетичне хвилювання, ціннісні образи закріплюють у пам'яті сприйняте й відображене міцніше і глибше, ніж виражене засобами раціонального пізнання.

Важлива роль в культурі українського народу належить духовним цінностям. Прийнято вважати, що центром системи духовних цінностей людини є абсолютні, вічні цінності й ідеали. Одні цінності перебувають ближче до ідеалу, інші – далі. В даному контексті йдеться про  відносність звичайних, конкретних цінностей у шкалі значень. У свою чергу відносність конкретних цінностей зумовлює відносність суджень про них і відносність, несталість оцінок. Будь-яке судження може бути істинним чи хибним, то відповідно й оціночні судження можуть бути різними – як істинними, так і помилковими. Це залежить, насамперед, від світоглядно-ціннісних орієнтацій, а також політичних переконань, соціального статусу особи, її уподобань тощо. Під впливом окремого індивідуального чи групового інтересу, орієнтації може виявитися зрушеною або навіть перевернутою вся ієрархія цінностей. Тоді людина опиняється в полоні оціночних суджень, неадекватних справжній оцінці явищ [7, с. 45]. Такі вияви ціннісного ставлення і відображення у свідомості людей мають конкретно-історичну зумовленість, тому їх краще розглядати саме у відповідному конкретно-історичному контексті, щоб уникнути поспішних узагальнень і непродуманих оцінок.

В історії української суспільно-політичної думки були випадки неадекватних суджень про окремі суспільно-політичні й ідеологічні явища. Зокрема, М. Драгоманову дорікали за те, що він не обстоював державну незалежність України. Проте сам учений мотивував свою позицію не тим, що не бажав народові волі й національної незалежності, а тим, що був противником держави як такої. На формування таких поглядів М. Драгоманова вплинули, зокрема, вчення П. Прудона і М. Бакуніна – теоретиків анархізму. Серед суспільних цінностей вітчизняний громадсько-політичний діяч надавав пріоритет людині та її особистій свободі. Тоді як держава, на його переконання, була злом, причиною насильства над особистістю. Його суспільно-політичний ідеал – безначальство: своя воля кожному й вільне громадство і товариство людей й товариств [10, с. 374]. Україну М. Драгоманов хотів бачити об'єднаною у «вільні громади» у федеративному союзі всіх слов'янських народів. Національна самостійність українського народу, на думку вченого, могла бути реалізованою на той час на засадах  становлення федералізму з іншими народами Австрії та Росії. До такого висновку його спонукала і тогочасна дійсність, тому М. Драгоманов відверто заявляв, що не бачить ні сил, ні ґрунту для українського сепаратизму. Подібні погляди щодо національної незалежності України поділяв і І. Франко. Зокрема, в рецензії на працю Ю. Бачинського «Україна irredenta» він писав, що звісно, термін «політична самостійність» не треба розуміти зараз як цілковитий сепаратизм від Росії, як конечність сотворення окремої української держави. Політична самостійність можлива і в зв'язку з Росією за федерального її устрою [11, с. 482-483]. Незалежність України, на його переконання, була тоді поза межами можливого.

Можна сказати, що ціннісні судження є обмеженими конкретними соціально-політичними умовами. Проте, сама цінність від цього не втрачає своєї буттєвості. Змінюється лише її статус, актуальність, місце в ієрархічній системі ціннісних орієнтирів. Відтак стосовно ідеалу української національної державності можемо стверджувати, що він має глибоке коріння в княжій добі, у всенародній національно-визвольній боротьбі українського народу часів Хмельниччини, а також зафіксований у зразках народної творчості, художній літературі, наприклад, Шевченків образ «своєї хати», в якій «своя правда, і сила і воля» тощо, коли ідеал був здебільшого втіленим у вірі та сподіваннях.

З початку XX ст., коли з'являються умови для його реалізації, із сподівань і мрій ідеал перетворюється на програмну вимогу «самостійної України» з боку учасників українського визвольного руху. Ідея національної державності стає для них пріоритетною в системі ціннісних орієнтацій.

Подібні трансформації відбуваються також у ставленні до релігійних цінностей. В історії української суспільно-політичної думки, зокрема в працях М. Драгоманова, І. Франка, М. Павлика, є неоднозначні оцінки релігії, зокрема, християнства. Суперечливе ставлення до релігії випливало з раціоналістично-позитивістського світорозуміння зазначених мислителів. Так, в етичній концепції «конкордизму» В. Винниченка першим правилом індивідуальної моралі було: «В усіх галузях життя твого звільняйся від гіпнозу релігії» [12, с. 248]. В радянські часи релігію вважали реакційним явищем. Між тим, як засвідчує історія світової і вітчизняної культури, релігія, попри всю суперечність її історичного шляху, містить у собі великий ціннісний потенціал, і є невід'ємним феноменом духовної культури!

Проблема пріоритетності певних цінностей є однією із суттєвих проблем аксіології. Вона визначає, які чинники сприяють висуванню певної цінності на передній план, роблять її домінуючою в тому разі, коли йдеться не про абсолютні, вічні цінності, а про конкретні. Це ті ж самі чинники, про які йшлося вище: соціально-історичні умови та світоглядні орієнтації, суспільно-політичні переконання людей. Для прикладу звернемося до І. Франка. У відповідь на критичні зауваження Б. Грінченка щодо мови, якою писали галицькі поети, митець зазначив: «Мова, хоч і який коштовний скарб, не є все-таки найвищим скарбом» [13, с. 175]. У даному контексті І. Франко не мав на меті применшити значення мови у житті народу, вважаючи її «коштовним скарбом», але виступав проти абсолютизації мовного процесу, прикриття ним відчуження від життєвих потреб народу. Коли в 1891 р. Каменяр писав ці рядки, він як лідер селянської радикальної партії та прихильник соціалістичної ідеї, котра на перше місце ставить соціальні питання, надавав пріоритет не мовній проблемі, а розв'язанню соціально-економічних і політичних питань, тому й вважав, що «життя народу і його розвій, придбання економічні, громадські і духовні є скарби далеко важніші, для котрих мова є тільки одним із способів» [11, с. 175]. Означені міркування І. Франка до певної міри були реакцією на прояви формального патріотизму з боку частини української інтелігенції, котра вважала, що досить говорити по-українськи, а надто вже писати дещицею, щоб мати право на назву патріота, робітника на рідній ниві, чоловіка з певним переконанням і т.п. [12, с. 175], а також на розгорнуту в Галичині «народовцями» кампанію зі збереження «національних святощів», зокрема, кирилівської азбуки, юліанського календаря, обрядів тощо. Своєрідний підсумок поглядів представників революційно-демократичної орієнтації щодо мови підбив М. Драгоманов: «Мова все-таки слуга людини, а не пан» [13, с. 363].

Як свідчать історичні факти, проблема ціннісних домінант може стати джерелом для виникнення небезпек, зокрема, бути ареною не лише для теоретичного, але й політичного протиборства. Прикладом цього може бути позиція, яку в 1930-х р. займав греко-католицький єпископ Г. Хомишин щодо націоналізму і його провідників у Західній Україні. Зокрема, він засудив заклик «Нація понад усе!», бо той, на його погляд, зневажив релігійні цінності. Принципу «нація понад усе» Г. Хомишин протиставив вищість релігії та церкви над нацією тому, що на переконання єпископа, «не інтереси Церкви мають підчинятися інтересам нації, але інтереси нації мають йти під лад Церкви, бо тоді тільки інтереси нації будуть хосенні і позитивні» [14, с. 55].

Зазначимо, що ідейне протиборство в питанні пріоритетності цінностей виявляється також і в сучасному українському суспільстві в процесі ідейної боротьби різних політичних сил навколо таких ціннісних домінант в політичній сфері, як шляхи розбудови державності та місце в даному процесі національної ідеї, як національна символіка тощо.

В суспільно-політичному сенсі важливим є розуміння процесу деформації ціннісних орієнтацій. У наукових аналітичних дослідженнях її пов'язують як з відносністю цінностей, їх мінливістю, рухомістю, так і з мінливістю, гнучкістю індивідуальних і суспільних потреб. Як зазначав С. Л. Рубінштейн, потреба – це  відчуття людиною вади в чомусь, що лежить поза нею, в ній виявляється зв'язок людини з оточуючим світом і залежність її від нього [15, с. 623]. Відображаючи у свідомості брак будь-чого, що порушує рівновагу суб'єкта, потреби спонукають його до усунення виявленої вади. Це призводить до того, що в певних умовах предмет чи явище з цінності може перетворитися на нецінність, або антицінність. Як зазначають вітчизняні дослідники, автори праці «Духовні цінності українського народу», - це характерно для міщанської психології з її «формулою щастя»: гроші, автомобіль, будинок, престиж; психології споживацтва, коли інтереси споживання беруть гору над інтересами виробництва; речовизму - примату накопичення матеріального багатства на шкоду духовних потреб тощо [1, с. 22]. Деформацію цінностей, зміну ціннісних орієнтацій спостерігаємо нині в сучасному українському суспільстві. Причини їх полягають, насамперед, у процесах, які супроводжені розвитком ринкових відносин, приватизацією і пов'язаним із нею накопиченням капіталу. Наслідком таких процесів є тяжіння до збагачення й отримання надприбутків, узагалі до накопичення значних матеріальних цінностей. Це утворює феномен, який свого часу Г. Сковорода назвав сріблолюбством – духом наживи, користолюбства, зажерливості, влади речей. Найстраш­ніше, на переконання мислителя, те, що гонитва за багатством  призводить до духовної спустошеності [16, с. 238-240]. Власне, в цьому вбачаємо причини і форми прояву бездуховності, що охопила частину сучасного українського суспільства.

Подолання цього явища – одне з актуальних завдань духовного відродження нації. Основні шляхи і засоби його реалізації, як зазначають вітчизняні дослідники духовних цінностей українського народу [1], – це насамперед переорієнтація світоглядних позицій на пріоритетність духовних цінностей, гармонізація ціннісних орієнтацій спрямована на розумне поєднання здорових матеріальних потреб із потребами духовними; прилучення громадян до вищих духовних цінностей. Саме тому метою гуманітарної освіти має стати розвиток духовних цінностей та естетичної культури. Своєю чергою, це зумовлює введення індивіда до світу вищих людських абсолютів і смислів, плекання індивідуальності як такої, формування морального інтелекту та естетичного смаку високого ґатунку. Це можливе за умов виховання в людині потреби у прекрасному. Доцільно в даному контексті  додати слова відомого педагога і письменника С. Соловейчика про те, що чим ближче до нижчих сфер, до побуту, тим важче виконувати вимоги життя. Але чим вище ми піднімаємося сходинками духу, тим легше й міцніше засвоює людина закони людей. З високого проростає і буденне, воно присутнє у високому. Але з буденного високе не народжується. Якщо ми не дамо дитині духовної їжі, якщо ми утримуємо її лише в буденному «зроби, сходи, підмети», то їй потрібні будуть чималі зусилля, щоб розвинути свій дух [17, с. 266].

З іншого боку, важливим аспектом духовного прогресу українського суспільства є наявність міжкультурного спілкування, його якість та визнання пріоритету загальнолюдських цінностей. Із цього приводу Р. Кассіан зазначав, що потрібно не відкидати того, чим ми є, але трактувати цю дійсність як вихідну точку, не відкидати впливів культур народів, з якими ми були історично в контакті – польського і російського, німецького та інших, бо це вело б до нашого духовного зубожіння. Творення духовних надбань великих народів мало місце тоді, коли їх увага була зосереджена на загальнолюдських проблемах й коли вони знаходили своєрідну відповідь у зустрічі зі світом, мусимо оглянутися, замислитися над питаннями, висунутими західним світом у курсі своєї історії, щоб у такий спосіб засвоїти його досвід. Слід повернутися до освіти гуманітарного типу [18, с. 14]. Таким чином, розвиток духовності за Р. Кассіаном – це насамперед орієнтація на загальнолюдські цінності, прилучення народу до культури  всього людства.

Гуманітарний, зокрема, освітньо-виховний контекст ціннісних домінант актуалізує питання класифікації цінностей. Кожне суспільство, соціум, будь-яка культурна спільність визначають свою систему ціннісних домінант. Наприклад, у морально-етичній сфері Християнство має десять Божих заповідей. У радянській системі існував «Моральний кодекс будівника комунізму». Загалом, прагнення до уніфікації цінностей є природним. Зокрема, О. Вишневський виловлюється про те, що кодекс цінностей потрібен і нашій національній системі виховання [19, с. 12].

 Існують різні підходи до класифікації цінностей. Зокрема, відомий російський філософ В. Тугаринов поділяє цінності на матеріальні, соціально-політичні та духовні [20, с. 261]. Це досить загальний поділ, якого недостатньо для розуміння розмаїття ціннісного підходу до світу. Більшість дослідників виділяє вищі цінності на відміну від інших. Є. Золотухіна-Аболіна розрізняє, зокрема, такі види вищих цінностей: загальнолюдські, наприклад, світ, життя, людство; соціально-класові такі, як цінності суспільного устрою, уявлення про соціальну справедливість, свободу, права і обов'язки; цінності спілкування, зокрема, дружба, любов, здоров'я; культурні цінності – етнічні, цінності стилю життя, способи світосприйняття, що усвідомлюються як цінності; цінності діяльності – праця, творчість, пізнання істини; цінності споживання – конкретно-історичні уявлення про те, що людина повинна споживати; цінності самозбереження – життя, здоров'я; самоутвердження і самореалізації – соціальний статус, спектр можливостей, бажаний образ Я; цінності, що характеризують особистісні якості – чесність, хоробрість, патріотизм, вірність, доброта; естетичні цінності різних видів діяльності – споглядання, гра [5, с. 14]. У підґрунтя класифікації вищих цінностей покладено види відносин і діяльності людей. Є чимало інших спроб визначити види чи типи ціннісних домінант. Автори навчального посібника з філософії за редакцією І. Надольного акцентують увагу етико-релігійній (етизм), образно-естетичній (естетизм), утилітарній, науково-теоретичній, політичній (етатизм) спрямованості [21, с. 528].

О. Вишневський  одним із перших зробив спробу класифікувати духовні цінності українського етносу, при чому на підставі можливостей морально-етичної саморегуляції особи він сформулював «Кодекс цінностей», який складено з п'яти груп ціннісних значень. Перша – це абсолютні, вічні, що мають універсальне значення та необмежену сферу застосування, і мають загальнолюдський характер. Це – доброта, правда, любов, чесність, гідність, краса, мудрість, справедливість і т. ін. Друга група цінностей – національні, значущі для етносу, народу і не завжди поділяються іншими народами. Наприклад, патріотизм, почуття національної гордості тощо. Третя – громадянські цінності, ґрунтовані на визнанні рівності людей і виявляють себе в процесі застосування у демократичних суспільствах та в житті громадян, які визнають принципи демократії. Четверта група – сімейні цінності,  п’ята – цінності особистого життя [19, с. 12].

Запропонований О. Вишневським поділ цінностей на відповідні рівні не є бездоганним, оскільки неоднакові логічні підстави для віднесення певних цінностей до конкретних їх рівнів. Якщо абсолютні, тобто загальнолюдські й національні цінності своєю підставою мають масштабність буттєвості, то для інших – громадських, сімейних та цінностей особистого життя – такою підставою є форми життєдіяльності. Невипадково, наприклад, мудрість потрапила і в першу, і п'яту групи. Отже, підставою для класифікації ціннісних домінант українського народу мають бути форми духовного життя і духовної діяльності: суспільно-політична сфера, правові відносини, мораль, релігія, мистецтво, науково-теоретична діяльність, інші ділянки духовної культури [1, с. 27].

В політичній сфері такими домінантами є, зокрема, розбудова національної державності, досягнення злагоди в суспільстві, соборність, утвердження демократичних принципів співжиття, забезпечення реального суверенітету. Серед правових цінностей на першому плані – досягнення гармонії прав і обов'язків громадян, поваги до закону, правове забезпечення функціонування національної мови. Моральні домінанти українського етносу ґрунтуються на вищих цінностях – добрі, справедливості, гідності, гуманізмі, патріотизмі, працелюбності, дружбі, любові, вірності тощо. Естетичні домінанти пов’язані, насамперед, з уявленнями українського етносу про прекрасне і ґрунтуються на відчутті міри та гармонії з навколишнім середовищем і з самим собою.

Кожна з домінант ціннісного світобачення українського етносу поєднує в собі елементи загальнолюдського і національного. Зокрема, національне стосується не лише форми вияву певної духовної цінності, воно надає унікальності змістовному її боку. Специфічний український характер мають ідеї – соборності, національна, колективізму малих соціальних груп (громад) і культ матері. Наприклад, соборницький компонент національної ідеї, постаючи ідентифікатором українців, сягає тих часів, коли українські землі були соборними як природно-географічна цілісність [22, с. 77]. Ідею соборності сповідували ще київські та галицькі князі, українські гетьмани, духовні лідери українців Наддніпрянщини та Галичини, Слобожанщини та Закарпаття, Чернігово-Сіверщини і Буковини, Півдня і Півночі України». Разом з тим, указує Я. С. Калакура – соборність – це не лише збирання українських етнічних земель, але і єднання душ усіх українців у планетарному вимірі [22].

Поняття національні цінності не протистоїть поняттю цінностей загальнолюдських, а є модифікацією останніх, втіленням загальнолюдських цінностей в український національний світогляд.

Важливу роль у розумінні характеру і змісту ціннісних домінант українського народу, відіграють світоглядні джерела, культурно-історичні витоки їх формування. Аналізуючи дане питання, слід зазначити, що найважливішою ознакою людського способу буття загалом є змінюваність його умов. У процесі історичного саморозвитку людини вони повсякчас творяться, а необхідність творити себе й умови свого існування є джерелом формування та постійного вдосконалення різноманітних людських здібностей до ціннісного сприйняття дійсності. Практичне освоєння світу долучає людину до певного виду предметної діяльності, явищ і процесів, у результаті чого виявляється їх значущість для кожного, фіксуються у свідомості найважливіші властивості пізнаних об'єктів, при чому виділяються найістотніші і найближчі для людського життя. У такий спосіб поступово формується система ціннісних домінант. Спочатку вони виявляються у звичках, побуті, згодом - у ритуалах, обрядах, традиціях, узагалі – в культурі.

Поряд із емоційно-психологічною і раціональною сферами діяльності людини, цінності є вагомим компонентом світогляду, який в свою чергу, є підґрунтям активного самовизначення людини у світі та формою її суспільної самосвідомості. Зважаючи на це, важливим є питання, що стосується історичних форм світогляду  українського етносу.

Відомо, що першою такою формою була міфологія, тому можна вважати її первинною скарбницею культурних цінностей українського народу.

Як продукт народної творчості у своєрідному антропоморфному вигляді міфологія фіксує ціннісні уподобання людини родоплемінного суспільства. У міфах відображена душа народу, його помисли, надії та прагнення, його уявлення про буття, природу і саме життя, моральні принципи, естетичні ідеали й творчі задуми [23, с. 48]. Витоки духовно-ціннісного багатства на ранніх етапах розвитку суспільства – це його міфологічний світогляд, отже для осягнення такого багатства необхідно долучитися до переказів і міфів, легенд й інших виявів духовно-естетичної творчості. Це повною мірою стосується освоєння культури українського етносу.

Дослідник української культури О. Мишанич зазначає, що сучасна духовна культура народу України може бути повною і зрозумілою лише після з'ясування тих першопочатків, які сформовані й утверджені ще у дохристиянський період, а після прийняття християнства дали нову якість, яка вже століттями є душею народної культури, не дає їй загинути навіть у найжорстокіших катаклізмах нових часів [24, с. 83]. До цих першопочатків належить українська міфологія, що становить зміст усної народної творчості.

Міфологічний світогляд відображає моральні, естетичні та інші уподобання наших пращурів. На значенні української міфології як певної закодованої системи морально-етичних та естетичних цінностей, які відтворюють глибини народної культури, наголошував М. Костомаров. Він, зокрема, вбачав у народній поезії безпосереднє, несвідоме виявлення вроджених якостей людського духу, первородну форму пізнання, найкоротший шлях до істини [25, с. 26]. Однак, народна творчість - не лише скарбниця духовних цінностей народу. О. Похльовська підкреслювала її націєтворче значення: через вимушену втрату національної еліти вона бере на себе роль інтерпретатора історичного буття народу в його суспільних, етичних, естетичних, психологічних вимірах. Фольклор створює потужний усний літопис національного життя. На думку вченої, фольклор відтворює життя поневоленої нації в автентичних формах; він фіксує мову, позначає етичні коди, інтерпретує історичні події всупереч офіціозній історіографії [26, с. 67]. Таким чином фольклор об'єктивніше відображує духовне життя українського етносу, зокрема, його ціннісні домінанти, ніж інші засоби фіксацій та інтерпретацій.

Аналізуючи джерела формування ціннісних домінант українського етносу, зокрема, українську міфологію, доцільно використовувати  принцип багатовимірності світу, який пропонує синергетика – наука про процеси, що саморозвиваються, самоорганізуються.

Синергетичний підхід, зокрема, до соціальних явищ змінює уявлення про їх детермінованість, необхідність, у той же час утверджується альтернативність і нелінійність шляхів розвитку. Стосовно світоглядних явищ і процесів, він дозволяє уникати абсолютизації їх соціально-економічної детермінованості, характерної для марксистської методології, бачити багатофакторність зумовленості духовного життя [1, с. 30].

Являючи собою історію становлення й розвитку культури, міфологія набуває важливої культуротворчої та ідеологічної значущості. Варто зазначити, що Українська культура – одна з найдавніших європейських культур з багатою міфологією, початки якої сягають щонайменше у V-ІV тисячоліття до нашої ери. Про ще давніші витоки української культури говорить у своїх працях вітчизняний дослідник В. Бебик. Зокрема він зазначає, що територія сучасної України є простором, де зародилася і потужно розвивалась найдавніша на планеті хліборобська цивілізація оріїв / аріїв (ХІІ-VІІ тис. до н.е.), яка і дала зародки міфології практично усіх сучасних народів світу [27, 8]. У ній міф як антропоморфізація явищ природи тісно переплетений з обожненням явищ навколишнього природного світу, тобто серцевину стародавньої культури становила міфо-релігійна свідомість.

Язичництво як система релігійних вірувань наших предків  уособлювало природу в образі божеств, що спричинило симбіоз міфології та язичництва. Л. Бабій в цьому контексті зазначає, що українське язичництво є нічим іншим, як іншою назвою нашої міфології, що вживалася і вживається для позначення етнічної релігійності [28, с. 112].

Ставлення людини до природи, що є центром міфо-релігійної свідомості, від самого початку набуло ціннісного характеру. Освоюючи природу шляхом пізнання і внаслідок практичної діяльності, людина бачила в ній умову свого буття, тому не відділяла себе ні від роду, ні від природи. В. Шинкарук і О. Яценко висловлюють думку, що для індивіда світ замикався світом його роду чи племені й освоєною ними природою, причім у такий спосіб, що освоєна природа сприймалася як частина того ж роду чи племені, тобто відображалася в родоплемінних відносинах  [29, с. 13]. Отже, невипадково, що однією з форм самосвідомості індивіда первісного суспільства був тотемізм віра у надприродні кровні зв'язки даного роду чи племені з певним видом рослин і тварин. Це відчуття єдності людини і природи ще у неусвідомленій формі відбивало ноосферну екологічну збалансованість Людини, Природи й Космосу. Такий принцип сформульовано в антропокосмічному вченні відомого українського природознавця М. Холодного. Згідно з теорією антропокосмізму людина – частина Всесвіту, котра не лише саморозвивається за його законами, але й сама впливає на нього силою своєї свідомості [30, с. 27].

Дослідник І. Бичко зазначає, що своєрідність тієї чи іншої міфологічної системи визначена самобутністю саме даного етносу, його власною унікальністю і конкретно-історичними умовами існування та розвитку. З іншого боку саме міфологія теж чималою мірою зумовлює неповторність кожного народу, впливає на його психологію, ментальність, особливості формування національної духовної культури та її внутрішній зміст і на процеси наступного духовного самовизначення народу в контексті всесвітньо-історичного ходу історії людства як такої [31].

Землеробський спосіб життя наших пращурів, зумовлений природними, в тому числі географічними чинниками, спричинив особливе поцінування землі-годувальниці та розвиток м’якої естетично забарвленої рефлексійності. Колективне несвідоме, ґрунтоване на віковому збірному досвіді та співжитті хліборобського народу із доброю ненькою землею, що співпрацює з людиною сприяє і її діяльності О. Кульчицький вважає однією з важливих рис світовідчування українця [32, с. 55]. Культ землі сформувався в доісторичні часи. Пов'язані з ним багатоманітні форми вірувань, заклинань, звичаїв, обрядів, пройшли довгий шлях і частково збереглися й донині. Наприклад: кутя на Різдво, паска на Великдень, освячення дарів землі на Спаса тощо. Шанобливе ставлення до землі виражалося, зокрема, в тому, що її горстка вважалася оберегом від недобрих сил. На вірі в чудодійну силу землі, її цілющі властивості ґрунтувалися окремі методи народної магії та зцілення.

З огляду на це ставлення до землі як цінності – одна із найяскравіших рис світогляду українського етносу, джерело багатьох ціннісних домінант українського народу – нації в цілому. Насамперед – це працелюбність, шанування праці й людини праці, а звідси – засудження лінощів, неробства. Мотив праці як цінності пронизує весь масив народної творчості, він провідний в українській літературі, філософській думці. З цінністю праці на землі пов'язаний культ української родини.

Сприятливі кліматичні умови й відповідний характер землеробської праці призвели до існування порівняно невеликих за чисельністю сімей, коли молода сім'я могла виділитися з батьківської родини. Можливо, у тому є витоки колективно-групових тенденцій як рис української ментальності.

В історичній ретроспективі спостерігається потяг українця не до великих об'єднань, а, насамперед, до так званого «малого гурту» – громад, спілок. Очевидно з цим пов'язана така риса українського світогляду, котру М. Костомаров відзначав як перевагу особистості над громадськістю. При чому виникають подібні міркування про джерела багатолітньої розпорошеності, розрізненості українських зусиль, розбрату, атомізації суспільства на велику кількість об'єднань, про що підтверджує також відоме народне прислів’я: де три українці, там два гетьмани.

Вітчизняні дослідники українського світогляду, зокрема, Д. Чижевський, В. Янів, Б. Цимбалістий, О. Кульчицький та інші визначають особливе місце жінки-матері в суспільстві й родині і пов'язані з цим ціннісні значення української культури. На думку Б. Цимбалістого, норми поведінки, характер моралі, ідеал людини, життєві настанови українця підпорядковані нормам і ієрархії вартостей – типовим для жінки, для жіночої свідомості. Саме тут, вважає дослідник, треба шукати витоки кордоцентричності української вдачі, тобто емоційно-почуттєвого характеру українського ставлення до світу, переваги чуттєвого, емоційно-психологічного комплексу над раціональним. Із провідної ролі жінки-матері та матріархального характеру української родини випливає висока оцінка таких її рис, як доброта, добродушність, лагідність, ніжність, м'якість, сердечність як прикмет ідеальної людини, що впливали на формування культурно-естетичної домінанти світогляду українства. Із цим також пов'язана втеча українця до життя в малому гурті, спаяному теплом, сердешністю взаємин [4, с. 87].

Перевага особистості над громадськістю, індивідуальної свободи над інтересами загалу, держави, пов’язані з розвитком такої риси характеру, як волелюбність. Зокрема, готський історик VI ст. Йордан писав про антів і волинян, що вони не люблять підкорятися вождям, живуть рівними поміж собою. Коли треба йти на війну, вони обирають собі начальника, а коли війна закінчується, знов продовжують жити рівними поміж рівних [4, с. 50]. М. Костомаров, Б. Цимбалістий та інші вчені відзначають своєрідне ставлення українця до влади. Вона для нього – насильство, якому можна коритися лише з примусу, страху, але не з власної волі. Звідси випливає природне недовір'я й ворожість українців до влади, протест проти неї у різних формах. Б. Цимбалістий пояснює цей феномен матріархальним характером української родини. М. Костомаров зазначає негативне ставлення українців до насильства, вождизму, монархізму, надання переваги добровільним об'єднанням, спілкам, федераціям. Схожу думку висловлює В. Храмова, котра вважає, що поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та неприпустимості насильства влади над особистістю – чи не найстійкіший варіант української душі, отже й національного характеру впродовж усієї трагічної історії України. За свідченням провідних істориків і культурних діячів таких, як: Прокопій Кесарійський, М. Костомаров, П. Куліш, В. Антонович, М. Грушевський та інші, від антів і волинян VI ст. крізь княжу добу й козаччину аж до XX ст., український народ при нагоді волевиявлення завжди був відданий демократичним формам суспільно-політичного життя і не здатний до сприйняття поширеної тривалий час в Європі і Росії ідеї «цезарепапізму» – абсолютної монаршої влади одного зі своїх керманичів, що раптом мав би стати «намісником Бога на землі». Можливо, це певною мірою й заважало створити велику державу, подібну до сусідніх [33, с. 32].

Особливості способу життя наших предків, а також їх взаємодія із стародавніми культурами Заходу і Сходу в масиві міфологічного світогляду зумовили формування базових ціннісних домінант українського народу, його суспільних, морально-етичних, родинних і естетичних уподобань: системи звичаїв, ритуалів, обрядів тощо.

Згідно із дослідженнями О. Пріцака українська культура зазнала впливів, а отже творена десятьма різними культурами: доіндоєвропейською, індоєвропейською, праслов'янською, балканською, іранською, алтайською, античною, германською, візантійською, західноєвропейською. Вони різною мірою впливали на становлення і самобутній характер української культури. Як зазначає О. Пріцак, – «злиття перших шести складників дало базу нашій культурі», чотири останні характеризують культурні епохи, що їх пережила духовність народу України у своєму розвитку [34, с. 817]. Означені складники вплинули на формування світогляду, ціннісного ставлення до дійсності праукраїнців. Зокрема, доіндоєвропейськими впливами О. Пріцак, пояснює матріархальний характер української родини. Вплив індоєвропейської культури спричинив до розвитку високорозвиненої, гнучкої, флективної мови, що стала підґрунтям майбутніх слов'янських, у тому числі й української, мов. Антично-римське походження, на думку дослідника, мають колядки, русалії тощо.

Разом з тим, необхідно зазначити, що природний розвиток української духовно-естетичної культури на підставі міфо-язичницького світогляду зазнав певних біфуркацій з прийняттям Київською Руссю християнства.

Ще й до сьогодні ставлення до ролі християнства в культурному житті України не однозначне. Деякі автори вважають, що процес християнізації мав руйнівний характер щодо цінностей, які містилися в міфології і загалом у духовній культурі наших предків. Так, І. Нечуй-Левицький у праці «Світогляд українського народу» писав, що дуже рання візантійська християнська просвіта захопила й спинила її [українську міфологію] в самому процесі розкриття, повернула духовне життя українського народу на іншу стежку й занапастила багато цікавого для науки в українській міфології [35, с. 3]. Ще категоричніший у своїх оцінках християнства один із засновників РУН Віри В. Шаян – автор праці «Віра предків наших», надрукованої в Канаді. Він стверджує, що з прийняттям християнства український народ утратив найбільшу свою цінність, свою героїчну літературу, а враз із нею свої героїчні ідеали, своє усвідомлення окремішності, свій відмінний і єдиний шлях власного розвитку, найглибшу засаду й джерело власної культури. Дослідник песимістично зауважує, що не зачалася українська культура в 988 р., але пропала [36, с. 469-471]. Таку думку поділяють й інші українські учені, зокрема М. Кірюшко і М. Бойко, котрі вважають, що примусова відмова від «поганського» минулого, спричинена введенням християнства, була духовним зламом, що набув масштабів національної трагедії. Така відмова, на їхню думку, різко змінила природний плин української культури [37, с. 59].

Проте інші вчені – дослідники історії української культури, схиляються до думки про те, що християнство стало могутнім рушієм духовного прогресу українського народу. Хоча, як і все нове, що є запереченням старого, християнський світогляд заперечив язичницько-міфологічне світосприйняття. Однак, це було заперечення діалектичне, що поряд із відкиданням включає в себе момент збереження, утримання того позитивного, що слугує подальшому розвитку культури. Погоджуємося з  думкою Т. Голіченка про те, що 988 р. – початок християнізації Русі не був кінцем розвитку міфічної свідомості давніх слов'ян. Це була дата народження довіри – цікавого явища в історії вітчизняної духовності, що проіснувало у східнослов'янській культурі аж до XX ст. [38, с. 4]. Те, що відбулося скоріше не відкидання, а християнізація тих культурних здобутків язичництва, які перебували на такому духовному рівні, що могли бути освоєні християнством. Це й стало засадою формування  довіри. У цьому зв’язку правомірним є запитання  В. Шостакова про існування підстави для висновку про проникнення у свідомість давніх слов'ян принципово нових орієнтирів і кардинальну зміну світогляду. Можливо, ближчим до істини буде бачення цього процесу як певної взаємодії, підсилення, насичення або навпаки – послаблення окремих виявів стародавньої культури, що так чи інакше ставали дотичними до основних положень християнства [39, с. 53].

Язичницько-міфологічний світогляд мав почуттєво-образну форму, де одиничне, проявлене в уособленні природних явищ, домінувало над загальним, тому він не міг дати людині змогу подолати безліч злих сил, внаслідок чого виникла суперечність між світобаченням і світовідчуттям: світобачення потребувало узагальнень, а світовідчуття – конкретних уособлень, що й зумовило кризу язичництва. Прогрес пізнавального процесу потребував подальшого абстрагування, опосередкованості, а не приземлення й безпосередності. Християнство відрізнялося вищим рівнем узагальнення, ніж міфо-язичницький світогляд.

Вищезазначене відіграло важливу роль у формуванні світоглядно-ціннісних домінант давніх народів, які населяли території сучасної України. Значною мірою політеїзм язичництва зумовлював хаотичність у поглядах на світ, на залежність людини від тих явищ природи, які вона уособлювала в образі богів, що посилювало владу над нею стихійних сил. Як зазначає з цього приводу М. Брайчевський, Християнство з його вірою в єдиного Бога дало нашим предкам ідею моністичного Всесвіту, в якому безмежна кількість і багатоманітність конкретних проявів буття пов'язані єдиною першопричиною. Це був великий крок в еволюції їхнього світогляду, що знаменував початок певної упорядкованості у світобаченні людини [40, с. 265].

Разом із тим, християнство до певної міри змінило ціннісне ставлення людини до природи. Вище було наведено, що людина первісного суспільства щільно пов'язувала з нею своє буття.

Проте залежність від сил природи, а отже – від язичницьких божеств, які були уособленням цих сил, породжували страх перед  стихіями. Християнство таким чином сприяло подоланню цього страху. Страх перед стихійними силами природи, типовий для язичництва, – зазначає Д. Лихачов, – в основному пройшов. З'явилася свідомість того, що природа дружня людині, та служить їй. Оточення перестало лякати людину. Вона розправила плечі [41, с. 7]. Християнство, як зазначає А. Глушак, уніфікує сили добра та зла. Людина вручає себе волі єдиного Бога, лише він може вирішувати, що буде з людиною після смерті, ніхто з людей вже не може втрутитися в цей процес. Християнство допомагає людині звільнитися від невпинної і знесилюючої боротьби з безліччю злих та підступних сил, від постійного страху перед недоброзичливцями, не лише природними, а й людськими [42, с. 16].

У становленні християнства на давньоукраїнських землях бачимо ще один важливий морально-психологічний аспект. Язичництво не давало людині полегшення в потойбічному світі: людина і в загробному житті залишалася зі своїми турботами про хліб насущний – для цього разом із нею ховали знаряддя праці якими вона користувалася у житті. Відтак Християнство з його альтернативою раю і пекла, наповнює земне існування певним сенсом, цінністю перед перспективою спасіння. А, як відомо, там, де є вибір, є і свобода. Таким чином, християнство стало генератором, який надав нового змісту індивідуальному людському життю та тому світу, котрий втратив орієнтири на майбутнє.

Одним із найвагоміших впливів християнства на моральний світ наших предків, був вплив на формування нової морально-ціннісної парадигми. Християнство розвернуло в діаметрально протилежному напрямку світ колишніх цінностей, принесло з собою нові життєві, світоглядні орієнтири [43, с. 155]. Київський митрополит Іларіон у своїй праці «Слово про закон і благодать»  писав, що дохристиянський світ – це світ закону, рабства, насильства, несправедливості, несвободи; натомість новий світ, що почався з народження Христа – світ благодаті, любові, милосердя, спасіння, свободи, справедливості. Означений морально-етичний бік християнського віровчення був близьким русичам, і очевидно відіграв важливу роль у становленні і розвиткові останнього. Ряд вітчизняних дослідників зазначають, що народ Київської Русі прийняв християнство радше як моральну засаду, а не як картину світу. Щільний зв'язок з матір'ю–природою, землею та хліборобський спосіб життя зумовлювали гуманні взаємини людей [1, с. 39].

Разом з тим моральний кодекс християнства з одного боку підсилив ті гуманістичні норми, що склались у дохристиянський час, а з іншого – послабив і частково відкинув ті, що їм суперечили, що сприяло гуманізації сімейних і суспільних відносин. Так, християнство засудило кровну помсту, полігамію. Проголосивши рівність усіх перед Богом, воно у сфері суспільних відносин висунуло принцип однаковості прав і обов'язків.

Крім того, християнство докорінно змінило статус двох основних етичних категорій – добра і зла. В язичницькому світогляді уявлення про них мали скоріше конкретно-чуттєвий характер: не робити зла, бо за нього буде відповідна помста; добро приносить користь тощо. Християнські цінності вказували на те, що людина не повинна робити зла, бо це є зло, а має чинити добро, бо воно є благо. Отже, християнство піднесло дихотомію добра і зла на рівень всезагальних принципів моральної свідомості, вищих критеріїв моральної поведінки, надцінності.

По-новому християнство поставило проблему людини як цінності. Міфо-релігійні уявлення про цінність і гідність людини раніше не виходили за межі чуттєво-конкретного відображення: гідність і слава воїна, казкового героя-богатиря тощо. Християнський погляд на людину ґрунтовано на одному з головних догматів – боговтіленні.

У дохристиянських уявленнях людина – це частина природи, Всесвіту, елемент системи. Своєю чергою, ідея боговтілення надає людській природі надзвичайної глибини: вона здатна вмістити саме Божество, яке не вміщує увесь Всесвіт. Макарій Єгипетський з цього приводу зазначав, що безмірно високе достоїнство людини. Подивись, які небо і земля, сонце і місяць: і не в них благословив успокоїтись Господь, а лише в людині. Тож людина дорожча від усіх творінь, навіть, наважуся сказати, не тільки видимих, а й невидимих, тобто службових духів [43, с. 121]. Кожна окрема особистість є неповторною, унікальною, незамінною.

Разом з утвердженням християнського світогляду на Русі формувалась самосвідомість окремого індивіду. Міфологія й язичництво, що на ній ґрунтоване, були самосвідомістю родоплемінних спільнот. У них людина, окремий індивід ще не повністю осмислювали себе як особистості: на першому місці в їхньому світосприйнятті стояли стосунки з іншими людьми, інтереси й потреби роду, племені, суспільства загалом. Особисте «Я» індивіда розчинялося в загальному, спільному. Християнський принцип гріховності диктував, що у зіпсованості світу винні всі люди і кожний окремо, винна гріховність кожної людини. Цим самим під впливом християнського віровчення зміщується центр уваги людини із зовнішніх відносин на власне «Я», на осмислення себе в системі людських стосунків. Це спричинює виділення людини з навколишньої природи. Людина відкриває для себе власну духовну суть і на неї переносить свою увагу. З цього періоду починається  динамічне усвідомлення людиною власного духовного світу, як такого. Такі світоглядні орієнтири призводять до того, що людина у своїх діях вже не покладається на зовнішні сили, а намагається брати на себе відповідальність за власні вчинки перед Богом і іншими людьми.

Християнський світогляд спричинив перенесення центру ваги людини з тілесності  на духовність. Згідно з християнським ученням душа – найбільша цінність. К. Ушинський зазначає, що християнство ставить індивідуальну душу вище усього світу [44, с. 431]. Звідси очевидно бере витоки концепція «внутрішньої людини» в українській філософській думці, а також  «кордоцентризм» – органічно споріднена з етнічним і національним характером естетично забарвлена «філософія серця».

Домінантами християнського світогляду є духовне самовдосконалення, зосередження на тих цінностях, що сприяють плеканню душі, зокрема, і на цінності праці. У християнській етиці праця – це обов'язкова умова морального здоров'я. Хто працювати не хоче – нехай той не їсть – одне з основних правил християнської моралі. Але якщо праця стає самоціллю і не виконує своєї етичної функції, вона знецінюється.

Важливим для християнства з моральної точки зору став принцип свободи волі. Свобода за цим принципом – категорія етична. Це іманентна властивість людини, дана їй від Бога, тому домінантним чинником формування особистості виступає самовиховання як вияв свободи волі людини. Водночас християнська етика засудила ті породження свободи волі, що суперечать моральності, наприклад, прагнення до накопичення матеріальних благ, до високого соціального становища, соціального комфорту, який асоціюється насамперед з вимогами суспільного рейтингу.

Варто зазначити, що духовне самовдосконалення в православному християнстві, яке поширилося на землях Київської Русі, мало не лише морально-етичний, а й естетичний вимір. Зокрема, праці діячів у сфері релігійної філософії свідчать про принципи, згідно з якими краса є критерієм правильності життя. Так, є особлива краса – духовна, вона невловима для логічних форм, є водночас єдино вірний шлях до визначення, що є православно, а що ні. Православ’я показується, а не доводиться. Теоретичне знання – філософія – є любов до мудрості. Споглядальне видіння, яке дає аскетика – це любов до краси. Аскетика створює людину прекрасну і характерною особливістю святих подвижників є зовсім не їх «доброта», що буває і у плотських людей, а краса духовна, осліплююча краса променистої світоносної особистості [45, с. 99].

Вищесказане дає можливість дійти висновку про наявність ціннісних домінант культури українського народу, пов’язаних насамперед із міфологією, тобто язичницьким світоглядом та християнством, їх духовно-естетичних спадком.

З прийняттям християнства на Русі культура народу набула форм діалогу дохристиянських і християнських елементів. Така амбівалентність  була характерною рисою європейської культури епохи Середньовіччя. В Україні вона проявилася у співіснуванні християнських і язичницьких обрядів, включених у християнську обрядовість, елементів народних звичаїв, традицій тощо. Своєрідна християнізація міфологічно-язичницького світогляду, і народна естетизація християнських культів відбувалися вже на новій світоглядній парадигмі.

Християнський світогляд не лише підсилив, але й дав нове життя цінностям українського етносу, що сформувалися в лоні його міфо-релігійної свідомості. Це дало нове бачення світу і людини в ньому, а разом з тим й оновлені світоглядно-ціннісні домінанти. М. Алексієвець і В. Цвіркун вважають, що християнству завдячуємо зрощенням і розвитком в нашій літературі принаймні трьох важливих ідеологем, які глибоко проникли в народну культуру й прижилися в народній психології. Перша – ідея соборності – етнічної, згодом національної, а тепер державної єдності громадян України. Друга – ідея софійності, тобто діалогічності, що породила українську філософію серця – кордоцентризм, філософію переживання, екзистенціальну за своїм характером. І нарешті, християнство сприяло зростанню моральної відповідальності особи перед Богом і людьми [46, с. 92].

Завдячуючи естетичному характеру народної міфології, та християнському світогляду з його потужним морально-етичним комплексом  отримана  багатогранна і гармонійна світоглядно-ціннісна засада, а разом з тим, і вагомий арсенал духовно-естетичних  скарбів, тому у складних історичних умовах, що включали періоди полонізації та інших зазіхань на самобутність й ідентичність етносу, національна культура як провідний чинник конституювання життя народу в якості індивідуальної іпостасі людства, змогла вистояти і зберегти свою самобутність.

Гармонійність як естетична світоглядно-ціннісна основа українського етносу, позначена насамперед глибокою закоріненністю в народний дух і загальнолюдські цінності, стала важливою умовою подальшого становлення українського народу в якості рівноправного, незалежного та демократичного суб’єкта міжнародних відносин – української нації.

 

 

Список використаної літератури:

 

  1. Духовні цінності українського народу / [С. М. Возняк, В. І. Кононенко, І. В. Кононенко, В. В. Луць, В. П. Москалець]; Прикарпатський ун-т ім. Василя Стефаника. — Івано-Франківськ: Плай, 1999. — 293 с.
  2. Идеи эстетического воспитания: Антология в 2-х томах. — М., 1973. — Т. 1. — С. 121-124.
  3. Кульчицький О. Основи філософії і філософічних наук / Олександр Кульчицький. — Мюнхен-Львів, 1995. — 164 с.
  4. Цимбалістий Б. Родина і душа народу / Богдан Цимбалістий // Українська душа. — К.: Фенікс, 1992. — С. 66-96.
  5. Золотухина-Аболина Е. В. О специфике высших духовных цінностей / Е. В. Золотухина-Аболина // Философские науки. — 1987. — № 1. —  С. 11—18.
  6. Рубинштейн С. Л. Бытие и сознание / С. Л. Рубинштейн. — М., 1957. — С. 264-275.
  7. Анисимов С. Ф. Духовные ценности: производство и потребление / С. Ф. Анисимов. — М.: Мысль, 1988. — 253 с.
  8. Лесин В. М. Словник літературознавчих термінів / В. М. Лесин, О. С. Полунець. — К., 1971. — 432 с.
  9. Аверинцев С. С. Символ: Философский энциклопедический словарь / С. С. Аверинцев; [Гл. редакция: Л. Ф. Ильичев, П. Н. Федосеев, С. М. Ковалев, В. Г. Панов]. — М.: Сов. Энциклопедия, 1983. — 840 с.
  10.  Драгоманов М. Переднє слово (до «Громади» 1878) / М. Драгоманов // Історія філософії України: Хрестоматія. — К., 1993. — С. 374.
  11.  Франко І. Ukraina irredenta / Іван Франко // Житє і слово. — 1895. — Т. 4. — Кн. 6. — С. 482-483.
  12.  Бичко І. В. Ментальна співзвучність української та європейської філософської традицій: «Кордоцентричні мотиви» / І. В. Бичко // Київські обрії : історико-філософські нариси. — К., 1997. — С. 316-337.
  13.  Франко І. Говоримо про вовка – скажімо і за вовка / Іван Франко // Зібрання творів : У 50 т. — Т. 9. — К., 1965. — С. 175-177.
  14.  Хомишин Г. Українська проблема / Григорій Хомишин. — Станіславів, 1932. – 190 с.
  15.  Рубинштейн С. Л. Основы общей психологи / С. Л. Рубинштейн. — М., 1946. — С. 623-625.
  16.  Філософія Григорія Сковороди / [Відп. ред. член-кор. АН УРСР В. І. Шинкарук]. — К.: Наукова думка, 1972. — 310 с.
  17.  Соловейчик С. Педагогика для всех / С. Соловейчик. — М., 1989. — 365 с.
  18.  Кассіан Р. Думки про нашу духовність / Р. Кассіан // Універсум. — 1995. — №7-8. — С. 14-23.
  19.  Вишневський О. На тернистому шляху до себе / О. Вишенський // Рідна школа. — 1995. — № 5. — С. 12-23.
  20.  Тугаринов В. П. Избранные философские труды / В. П. Тугаринов. — Ленинград. — 1988. — С. 261-273.
  21.  Філософія: Навчальний посібник / [І. Ф. Надольний, В. П. Андрущенко,  І. В. Бойченко та ін. ] ; За ред. І. Ф. Надольного. — К.: Вікар, 1998. — 624 с.
  22.  Калакура Я. С. «Народ без ідеї, що храм без Бога» Національна ідея як українознавча проблема / Я. С. Калакура // Українознавство. — 2006. — № 1. —  C. 75-79.
  23.  Видгоф В. М. Целостность эстетического сознания / В. М. Видгоф. — Томск: ТГУ, 1992. — 157 с.
  24.  Мишанич В. Всеобіймаюче око України // Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу, (Ескіз української міфології). — К., 1993. — 140 с.
  25.  Костомаров М. Слов’янська міфологія / Микола Костомаров. — К., 1994. — 384 с.
  26.  Похльовська О. Україна: шлях до Європи… через Константинополь / О. Похльовська // Сучасність. — 1994. — № 1. — С. 67- 82.
  27.  Бебик В. М. Глобальна Українська цивілізація / Валерій Михайлович Бебик // Політика і час. — 2007. — № 6 — [Електронний ресурс]. — Режим доступу до журн.: http://uaforeignaffairs.com/files/articles/7_22/ article_22.pdf.
  28.  Бабій Л. Феномен української міфології : сутність і форми вияву / Л. Бабій // Галичина. — 1997. — № 1 — С. 112-116.
  29.  Шинкарук В. И. Гуманизм диалектико-материалистического мировоззрения / В. И. Шинкарук, А. И. Яценко. — К.: Политиздат Украины, 1984. — 256 с.
  30.  Лосєв О. Антропологізм Григорія Сковороди / О. Лосев // Український світ. — К., 1992. — №3-6. — С. 27-32.
  31.  Бичко І. В. Філософія історії в системі світоглядних форм осмислення історичного процесу / І. В. Бичко. — [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://readbookz.com/book/181/6323.html.
  32.  Кульчицький О. Світовідчування українця / Олександр Кульчицький // Українська душа. — К., 1992. — С. 55-57.
  33.  Храмова В. До проблеми української ментальності / В. Храмова // Українська душа. — К., 1992. — С. 3-35.
  34.  Пріцак О. Складники української культури / О. Пріцак // Енциклопедія українознавства : В 2т. — Мюнхен-Нью-Йорк, 1949. — Т. I. — Кн. 2. — С. 817-819.
  35.  Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу : Ескіз української міфології [Текст] / Іван Нечуй-Левицький ; 2-е вид. — К. : Обереги, 2003. — 144 с.
  36.  Шаян В. Віра предків наших / Володимир Шаян. — Гамільтон, 1987. — С. 469-470.
  37.  Кірюшко Н. Релігія і спадкоємність розвитку  української культури / Н. Кірюшко, М. Бойко // Культурне відродження в Україні. — Тернопіль, 1993. — С. 59 - 80.
  38.  Голіченко Т. С. Слов’янська міфологія та антична культура / Т. С. Голіченко. — К. : Наук. думка, 1994. — 316 с.
  39.  Шостак В. М. До проблеми вивчення дохристиянської культури українців / В. М. Шостак // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. — Луцьк, 1996. — № 2. — С. 53-62.
  40.  Братасюк М. Історична доля та дух українського етносу / М. Братасюк // Культурне відродження України. — Львів, 1993. — С. 50 - 62.
  41.  Лихачов Д. С. Єдина мати / Д. С. Лихачов // Пам’ятники України. — 1985. — № 3. — С. 7.
  42.  Історія релігії в Україні : У 10 т. — Т. I. Дохристиянські вірування. Прийняття християнства. — К., 1996. — С. 16-19.
  43.  Египетский Макарий. Духовные беседы / Макарий Египетский. — М., 1994. — С. 155-160.
  44.  Ушинский, К. Д. О нравственном элементе в русском воспитании [Текст] / К.Д. Ушинский // Педагогические сочинения: В 6 томах.— М.: Педагогика, 1988. — Т.2. — С. 27-57.
  45.  Флоренский П. А. Столп и утверждение истины / П. А. Флоренский. — М., 1990. — Т. I. — 490 с.
  46.  Алексієвець М. Типологія української культури: києво-руський (середньовічний) і ренесансно-бароковий (козацький) типи / М. Алексієвець, В. Цвіркун // Культурне вiдродження в Українi. — Львів : Астерикс, 1993. — 221 с.

 

Джерело: Український науковий журнал

«ОСВІТА РЕГІОНУ. ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ», 2013, № 4

автор: Наталія Кочура, кандидат філософських наук, доцент кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

видання: Український науковий журнал «ОСВІТА РЕГІОНУ. ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ», 2013, № 4, час видання: 2014

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


05/06/2014