Зерна української мови на релігійному полі протиріч

Зерна української мови на релігійному полі протиріч

(журналістське розслідування)

 

ТЕРНОВИЙ Ярослав,

студент 5 курсу Рівненського інституту

Університету «Україна», м. Рівне,

спеціальність «Соціальна робота»

 

Давній європейський принцип «Окрема нація – окрема церква» доволі яскраво підкреслив свою актуальність після здобуття Україною державної незалежності. У контексті національного відродження нашої держави релігійна ситуація вимагала створення «нової моделі» міжконфесійного релігійного співжиття, беручи за основу протилежні тоталітарним принципи релігійного устрою. Це спричинило до утвердження поліконфесійної моделі релігійного життя, за якою держава відокремлена від церкви (ст. 35 Конституції України).

На тлі демократичного курсу релігія почала посідати все важливіше місце у житті українців. Колосально зросла чисельність релігійних організацій, а кількість віруючих значно перевищила кількість невіруючих. Українці, котрі ще донедавна були позбавлені власної національної самобутності, отримали змогу виявити її й у релігійному житті, відкрилася можливість звертатися до Бога українською мовою, котру вже у 2001 р., на всеукраїнському переписі населення, визнали рідною більшість громадян України (67%).

Однак, можливість українців звертатися до Бога своєю власною мовою зустрічає сьогодні неабиякий спротив. Нині закидаються звинувачення в неканонічності української, до неї прив’язується статус неблагодатної. Нам доводилося зустрічати людей, зокрема православного віросповідання, котрі відкидають українську мову й наполегливо вивчають церковнослов’янську, очевидно вважаючи, що українську Бог не почує. Питання мови в релігійному плані настільки поглибилося, що уже важко розібратися, де закінчується, власне, релігія, а починається політика. У православних церквах – Київського патріархату і Автокефальній – мова літургії українська (у першій, інколи, церковнослов’янська з українською фонетикою). Підпорядковані Римові греко-католики правлять українською. Протестантизм, у загальній основі, також успішно використовує українську.

Однак, православні Московського патріархату, в більшості випадків, тримаються церковнослов’янського варіанту мови. І, як буде справедливо відзначити, саме ця релігійна конфесія спрямовує свою діяльність на применшення ваги української мови в релігійному житті.

Зрозуміло, що з причин складності політичного становищаУкраїна довго не мала своєї незалежності й була лиш колонією Російської імперії, а потім СРСР. Повноцінне використання української мови за цих умов було зупинено загальноімперською політикою русифікації. Так, наприклад, «Валуєвський циркуляр» 1863 р. забороняв видання наукових праць і книжок українською мовою. Підписаний Олександром ІІ у 1876 р. указ передбачав і заборону використання української мови на театральній сцені. Указ царя Миколи II 1914 р. спрямовувався на заборону української преси і т.д. Потому минуло не так багато часу, й Україна політично вийшла зі складу єдиної імперії, однак, на її території залишилися релігійні інститути колишнього союзу. Саме ці релігійні інститути – у формі Української православної церкви Московського патріархату» (УПЦ МП) – активно пропагують використання, по суті, малозрозумілої для українців церковнослов’янської мови.

Нині в науковій думці з цього приводу існує вагоме твердження про те, що сучасна церковнослов’янська, котра використовується в українському православ’ї Московського патріархату ще за часів Російської імперії (як стверджують фахівці І. Огієнко, І. Франко, А. Колодний, Б. Лобовик, Л. Филипович та ін.) стала староросійською. Вона має в собі мало спільних ознак із тією церковнослов’янською мовою, яку ввели в життя брати Кирило та Мефодій [1,c. 175]. У сучасній «Православній енциклопедії» з цього приводу зазначається: «Сучасна російська літературна мова містить у собі значну кількість різних елементів церковнослов'янської мови…» [2].

Із політичних мотивів даний крок зрозумілий – провадження такої церковнослов’янської дає змогу створювати ілюзорну єдність між «учорашніми» народностями, котрі входили до складу єдиного союзу, але вже набули незалежності. Сказане є актуальним і тому, що, наприклад, перед православними Африки, Японії, Англії не висувається вимога використовувати церковнослов’янську мову в релігійному житті, ці народи проводять літургію своїми національними мовами.

Так чи інакше, незаперечна істина в тому, що найкоротший шлях людини до Бога лежить через якнайдоступніше розуміння Божих слів, котрі записані у Священному Слові – Біблії. І якщо слідувати логіці щодо виокремлення однієї істинної релігійної мови, то нам було б доцільно звертатися до Бога навіть не церковнослов’янською, а грецькою мовою, оскільки на ній було написано оригінал Нового Заповіту, або ж староєврейською і халдейською, на яких, власне, написаний Старий Заповіт. Є також можливість використовувати поряд із грецькою і єврейською мовами латинську, оскільки остання була однією із трьох мов, на котрих здійснено хресний напис Пілата: «Ісус Назарянин Цар Юдейський» (Ів. 19: 19, 20). Врешті-решт, можна було б використовувати одну із мов, котрою говорив Сам Христос або Його апостоли. Однак, питання в іншому: чи розуміємо ми ці мови? Нині маса сучасних людей називають себе християнами, але за все своє життя лиш одиниці з них повністю прочитують основну для всіх християн книгу – Біблію. А тепер уявіть ще, дорогі читачі, щоб простим людям необхідно було б вивчати спеціальну мову, а потім лиш на ній вникати в Писання. Мабуть таки, власне, через це сьогодні маси передусім схильні вірити в те, що Всемогутній Господь, котрий створив все, і наші уста в тому числі, не розуміє якоїсь єдиної мови. Але, на жаль, мало хто зі згадуваних осіб повірить у те, що в політико-релігійних цілях їхньою свідомістю попросту маніпулюють через брак знань Священного Писання.

У першому посланні апостола Павла до коринтян дуже чітко і ясно акцентується увага на необхідності розуміння мови і того, що передається за її допомогою. Апостол тоді говорив: «Дякую Богові моєму, – розмовляю я мовами більше всіх вас. Але в церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою… як прийду я до вас, браття, і до вас говорити буду чужою мовою, то який вам пожиток зроблю, коли не поясню вам чи то відкриттям, чи знанням, чи пророцтвом, чи наукою?… коли мовою не подаєте зрозумілого слова, – як пізнати, що кажете? Ви говорите на вітер!» (1 Кор. 14: 18, 19; 14: 6, 9)

Напередодні початку апостольської проповіді народам Христос промовив: «…Ідіть по цілому світові, та всьому створінню Євангеліє проповідуйте… хто ввірує, супроводити будуть ознаки такі: у ім’я Моє демонів будуть вигонити, говоритимуть мовами новими» (Мк. 16:15,17). Від даного моменту пройшло не так багато часу, і апостоли «…сповнились Духом Святим, і почали говорити іншими мовами, як їм дух промовляти давав» (Дії 2:4).Тоді вони почали проповідування Слова Божого серед різних народів, і «усі побентежились та дивувалися, та й казали один до одного: … Як же кожен із нас чує власну мову, що ми в ній народились? Парфяни та мідяни та еламіти, також мешканці Месопотамії, Юдеї та Каппадокії, Понту та Азії, і Фріґії та Памфілії, Єгипту й лівійських земель… – усі чуємо ми, що говорять вони про великі діла Божі мовами нашими» (Дії 2:7-11). Розуміється, апостоли проповідували Слово Боже мовами тих народів, до яких і було їх звернення, а не навпаки. Як же по-іншому можна гарантувати повну міру усвідомлення й осягнення науки Христової, як не словами близькими і зрозумілими? У контексті розуміння Богом усієї палітри смислів, що несуть у собі різні мови, устами Ісуса було сказано: «Знає Отець ваш, чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання!» (Мт. 6:8)

Ще наприкінці варто зазначити, що свого часу апостол Яків підкреслив досить вагомий принцип для всіх християн, він базується на такій вимозі: «Будьте ж виконавцями слова, а не слухачами самими, що себе самих обманюють» (Як. 1:22). Виникає доленосне питання: чи ж будемо ми виконавцями слова, не розуміючи його?

Отож, приходимо до висновку, що мовою молитви, Писання, і всього того, що стосується Бога, для кожної людини, повинна бути та мова, котра їй найзрозуміліша і найрідніша. І такою мовою для більшості наших громадян є українська – саме українська, про обмеження використання якої в релігійному житті нам сповістили під час опитування представників різних конфесій, – 22-і особи із 50.

 

Джерела:

  1. Баранівський. В. До проблеми утвердження української мови в релігійному та світському житті українців // Релігія та Соціум. − 2010. - №1 (3). − С. 175.

      2. Церковнославянский язык. Открытая православная энциклопедия [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://drevo-info.ru/articles/2418.html

автор: Терновий Ярослав, студент 5 курсу Рівненського інституту Університету «Україна», м. Рівне, спеціальність «Соціальна робота»

час видання: 2014


27/01/2014