Я не зможу без неї жити…

Я не зможу без неї жити…

(новела)

 

ЛІТВІНОВА Тетяна,

студентка 2 курсу Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Журналістика»

 

Присвячується тим,

хто шукає кращої долі закордоном.

 

Я вирішив змінити своє життя. І мені пощастило: я мав шанс стати кимось у цьому житті, але для цього мені потрібно було поїхати. Я мав назавжди залишити все те, що так прикипіло до душі… Я мав назавжди залишити її. Я хотів піти мовчки, щоб не було так важко на душі. Але я не зміг. Адже вона, мов рідна мати моя. Хіба я міг так вчинити із мамою?..

Я прийшов попрощатися із нею. Я думаю, вона розуміла це. Ми стояли один навпроти одного, я милувався нею… А вона стояла, вбрана у віночок, різнокольорові квіточки дарували ніжний, ледь помітний аромат. Поважний вітер легко здіймав до небес її довге чорне волосся, ніби грався із ним, так само легко й обережно він опускав їх на плечі дівчини, яка була вбрана у білу сорочку. Вона ще зовсім молода, грайлива та беззахисна. Але у той же час – така відважна та шалена. Вона дивилася на мене. Її великі карі очі були глибокими та щирими. Мені стало ніяково. Ми мовчки стояли. Вона не вважала за потрібне мені щось казати, я й не хотів порушувати цю відверту тишу, бажав насолодитися останніми хвилинами наодинці із нею...

Я відчув потребу доторкнутисядо неї, відчути її на дотик. Простягнувши невпевнено руку, я так і не відважився це зробити. У відповідь вона усміхнулася. Я розгубився. Я відчував, як калатало моє серце. Мої долоні спітніли. У горлі пересохло. Для того, щоб хоч якось заспокоїти мене, вона заспівала пісню. Ця пісня була такою знайомою ще з дитинства (я згадав, що цю колискову співала мені мати, коли я довго не міг заснути). Я пірнув у минуле… а вона продовжувала співати, її голос був приємним на слух, здавалося, що він навіть був солодкий на смак. Як же мені буде її не вистачати…

Мені інколи здається, що я її зовсім не знаю. Але я відчуваю, що вона – частина мене. Вона була усюди, де був я, у кожному подиху, кроці, відчутті. Вона була не в змозі дати все те, що я так бажав, але вона мені подарувала все те, що мені було так необхідно, важливо… Але це було колись. А зараз…

Як же я раніше не помічав її сумний погляд? Проходив повз, коли їй так було холодно? Не зважав на неї, коли вона намагалася мені щось сказати?..

Вона не тримала на мене зла. Адже вона розуміла, що я не відступлю, що я поїду і більше ніколи не повернуся. Вона не намагалася мене зупинити, і я був вдячний їй за це.

Час ішов. Хвилина за хвилиною, не залишаючи мені шансу на роздуми. Я мав нарешті діяти рішуче. Але я вагався. Мій розум хотів поїхати від неї, щоб знайти кращої долі, а моє серце утримувало мене від цього важкого кроку. Адже вона була важлива для мене…

Вона стояла непорушно. Дивилася на мене. Її великі карі очі були сповнені слізьми, вона шукала підтримки. Я вдивлявся у її очі, у них я побачив себе: ще ніби вчора я робив свої перші кроки в нашій сільській хаті; як я, маленьким хлопчиком, гасав по рідному селі; умивався у прохолодному струмочку, ковтаючи жменями сріблясту водицю; збирав червоні яблука з сусіднього двору, ховаючи їх за пазуху; бігав по полю босими ногами, запускаючи з батьком повітряного змія; сидів на пагорбі із друзями, споглядаючи за тим, як за обрій ховається сонце; співав пісні, граючи на гітарі біля вогнища для коханої дівчини…

Але це всього лише минуле. Навіщо за нього триматися? Попереду на мене чекають великі досягнення, необмежені можливості, безхмарне життя. Усе те, про що я мріяв, коли був маленьким хлопчиком із крихітного селища…

Вона не зводила з мене очей, ніби очікувала на вирок. Її не полишала надія, що я вирішу залишитися…

Я вирішив… Я вирішив залишитися. Але не тому, що мені стало її шкода, а лише тому, що я зрозумів, що я не зможу без неї жити…

автор: Літвінова Тетяна, студентка 2 курсу Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», м. Київ, спеціальність «Журналістика»

час видання: 2014


27/01/2014