Таємниця сімейного альбому

Таємниця сімейного альбому

(нарис)

 

РЕГО Вадим,

студент 5 курсу Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», м. Київ,

спеціальність «Українська мова та література» 

 

Ця історія почалась у роки війни Наполеона з Росією. Сьогодні вона звучить як легенда, яку переповідало одне покоління роду іншому, щоб збереглася тяглість сімейного літопису, але в цій легенді правдивий фактаж.

Коли Наполеон, зазнавши поразки, тікав із Росії, за обозом із важко пораненими тяглися ті, хто ще міг шкандибати сам. Один із таких французьких вояків, виснажений відчаєм і болем, сів під парканом дерев’яної хатини, вже не сподіваючись на порятунок. Але доля була прихильною до нього. Дівчина (чи то росіянка, чи то білоруска), вийшовши на подвір’я, почула чийсь стогін. За негласним законом милосердя вона вмовила батьків забрати до хати юного французика, ще вчорашнього запеклого ворога.

…Рани згодом загоїлися, а француз і слов’янська дівчина покохали одне одного. Мабуть, це кохання було освячене церковним шлюбом, бо в 1816 році у них народився первісток, назвали його Едуардом, по-батькові – Федоровичем. Француза звали Теофіл, а от ім’я дівчини в сімейних переказах не збереглося. Це й не дивно, адже на території тогочасної Російської імперії домінували міцні патріархальні традиції.

Маленький Едуард ріс допитливим хлопчиком, особливо його цікавило все те, що зростало на землі, зелений світ довкілля. Родина була відносно заможною, Едуард закінчив гімназію, а згодом – й університет. Дослідницький склад розуму, спостережливість, уміння ставити досліди й експериментувати згодом привели Едуарда Федоровича в Горигорецький землеробний інститут (нині це Білоруська сільськогосподарська академія). У 1840 році ад’юнкт-професор цього інституту Едуард Федорович Рего започаткував створення Ботанічного саду – як науково-дослідної лабораторії для практичних занять студентів з ботаніки, лісознавства, садівництва. Він повністю сформував колекції та мальовничі паркові ландшафти. Саме завдяки його зусиллям у Ботанічному саду було створено унікальний дендрарій із модрин, сосен, кедрів, ялиць, тополь, верб, бузку. Колекція містила близько 900 видів інтродуцентів із різних еколого-географічних зон. Минали роки, з часом Е.Ф. Рего став відомим ученим-ботаніком, професором, автором фундаментальних праць з проблем систематики рослин. Одна з них – «Естественная история растительного царства преимущественно в применении к русской флоре средних губерний» (1860 р.) – була високо оцінена Імператорською Академією наук.

Згодом за наукові праці з ботаніки і розвитку сільського господарювання Едуарду Федоровичу надали дворянський титул. То було заслужене, не спадкоємне, дворянство, предмет особливої гордості цього роду.

…Я дивлюся на фотографії моїх пра-пра, на ці просвітлені, красиві обличчя, і думаю: о, якби вони знали, скільки майбутніх загроз, небезпек і пасток таїть для їхніх нащадків один лише натяк на колишнє дворянство… Але до жовтневого перевороту залишалося ще кілька десятиліть. Вони закінчували гімназії й університети, закохувалися, одружувалися, народжували дітей, мріяли і дерзали… Коли дивлюся на юні обличчя на цих світлинах, мені згадуються рядки з поезії Бели Ахмадулліної: «Как на земле свежо и рано, Грядущий день, дай им отсрочку…».

…Син Едуарда Федоровича – Едуард Едуардович Рего – хоч і не успадкував від батька пристрасть до ботаніки, однак мав яскраві здібності в технічних науках.

Його син, а мій дідусь – Георгій Едуардович Рего – уже зростав за радянської влади і змушений був тримати в таємниці свій родовід. Талановитий інженер, він був багатогранно обдарований: грав на пʼяти музичних інструментах (залишились у спадок онукам мандоліна й гітара), малював олійними фарбами (у нашій спальні висить один із його пейзажів), писав вірші («для себе», як він казав), на дачі у Глевасі прищепив на кожній яблуні по два-три рідкісних сорти. Але в його сина, мого батька, завжди залишалося переконання, що Георгій Едуардович не зміг себе вповні реалізувати, розвинути все те, що було закладено в генах і в його устремліннях до творчої праці в багатьох царинах. Воно й зрозуміло: більшовицький режим привчив його «не висуватися», жити «за лаштунками». Оте «нажите» дворянство (фамільне срібло, жіночі прикраси, що передавалися від покоління до покоління, за роки громадянської війни, розрухи і голоду були продані чи обміняні на харчі) залишалося як незаперечний і небезпечний речовий доказ у фотографіях сімейного альбому. Тому цей альбом ховали далеко в глибині комірчини «хрущовки» і показували лише близьким родичам. Хтось навіть пропонував спалити ці фотографії, щоб не накликати лиха. Але до честі моїх предків, вони цього не зробили, навіть коли одного з родичів репресували і розстріляли тільки за те, що він був талановитим інженером, автором дев’ятьох винаходів. У роки сталінських репресій лише одних цих знімків на цупкому картоні, де на звороті бронзовими літерами був відтиснутий перелік подарунків від «Його Імператорської Величності» придворному фотографові Г.В. Трунову, було досить, щоб над родиною нависла небезпека.

Але оте злощасне дворянство зовсім несподівано вигулькнуло в долі мого батька, професора, викладача Київського технологічного інституту легкої промисловості Костянтина Георгійовича Рего. Хтось із «доброзичливців» дізнався, що його прадід мав дворянський титул, доніс у райком партії, батька багато разів викликали і «промивали мізки» за те, що приховав «дворянське походження». Йому винесли догану, усунули з посади декана – за непролетарське коріння… Тоді він уперше потрапив із гіпертонічним кризом до лікарні, а в його особистому архіві зʼявилася папка з іронічною назвою «Я − не верблюд»…

Такою була ціна збереження пам’яті родоводу. Адже історична пам’ять – це основа ідентичності – роду, нації, народу. Ми маємо її берегти, щоб не стати безпам’ятними і затурканими манкуртами, людьми без честі і гідності.

І лише після краху більшовицької імперії, за часів незалежної України, наш родинний альбом із фотографіями ХІХ століття ніхто вже не ховав у закутках комірчини.

автор: Рего Вадим, студент 5 курсу Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», м. Київ, спеціальність «Українська мова та література»

час видання: 2014


27/01/2014