Державні символи України

Державні символи України

(проблемна стаття)

 

СЕРГЄЄНКО Дмитро,

студент 4 курсу денної форми навчання

Горлівського регіонального інституту

Університету «Україна», м. Горлівка, Донецька обл.,

спеціальність «Правознавство»

 

Час від часу для кожного з нас буття уповільнює свій хід, і розум захоплюють думки великого масштабу. Так було і в той вечір, коли я вперше задумався над питанням: «Що ж насправді єднає нашу країну?».

День у день кожний випуск новин «пригощає» українця новою «порцією жахів» про майбутнє. То сусіди не купують наші цукерки, то хтось загубив гроші з продажу величезного промислового комплекса, а то вже й очікуємо на руйнівний метеоритний дощ. Більшість охоче вірить у щоденний крах, який не настане. Так чому це? Бо вже забули поняття могутньої держави, що впевнено стоїть на своєму корінні та не згинається до самої землі від сильного вітру.

Хіба ми не щирі і не працьовиті? Та якщо й ні, все одно, кожного мого земляка ще змалку переконують у цих рисах українського менталітету. Я і ви знаємо, що наша земля – найродючіша, степи – найширші, а гори – найкрасивіші. Так у чому проблема? У нас немає єдності. Як у тій байці Езопа, де батько показує незламність снопу з гілок, хоча одну переламати – не треба і напружуватися.

«Єдність народу – сильна країна», – твердження приймемо за аксіому, що не потребує доказів. У чому ця єдність для людей? Я вважаю, у єдності духу та вірі в одне й те саме. З духом нема ніяких проблем. Скільки я здійснив подорожей країною, скільки різних облич зустрічав у своїй Альма-матер – Університеті «Україна», − я не бачу різниці. Будь то франківські хлопці, хмельницькі дівчата чи київська професура. Само собою, у мене народилося прислів’я – «Ми всі українці, п’ємо з однієї криниці», справа в тому, що я не бачу різниці. Ось воно – ми, перше покоління, народжене у незалежній Україні. І вже невловимо, але цілком помітно відрізняємося від ровесників із Росії чи Білорусії.

Залишається віра. І тут я зупиняюся. Чи є серед наших так званих «історичних надбань» щось, чим пишається кожен? Що нам пропонує класичний пакет атрибутів-гордощів українця? Розберемо декілька варіантів, але, насамперед, візьмемо за основу те, що в минулому нас не було, і ми можемо тільки робити припущення.

Наші герої-козаки, гроза загарбників та визволителі простого люду. Але подивимося глибше. Самоорганізована армія втікачів від усіх панів. Безперечно, їхня роль у протистоянні турецькому, польському, російському гнобителю нічим не може бути применшена. Тисячі подвигів мають бути вшановані, але… Подумайте. Пороги, тисячі чоловіків без саду й городу, характери, не пом’якшені присутністю жінок. Чим вони жили? Походами − каже підручник, набігами – підкаже історик. Не раз була занесена шаблюка чубатого хлопця над головою простого українського селянина. Та й що казати про реєстрове козацтво, до складу котрого увійти було за щастя для бравого козака. А яка у них була присяга? Не чіпати турка та слухати поляка, та й усе. Ви хоч і скажете – неправда, надумано, припущення, але сумніви ж є! А який герой може бути з незрозумілим темним минулим? – Отож бо, сумнівний!

Наступні герої – солдати Великої Вітчизняної Війни. Тут, навпаки, усе ясно, але ось-ось та підніметься питання «трьох сторін». Питання про те, як ставитися до ветеранів червоноармійців та ветеранів УПА. І перші, і другі захищали рідні домівки, сім’ї, землю від тих, хто, на їхню думку, загрожував добробуту. Здається, усе зрозуміло, та тут з’являється таке знайоме «але». Питання «Схід-Захід». Вони вбивали наших батьків та дідів, а наші − їхніх. Знову незручність, ой, як погано.

Інша наша гордість – мова солов’їна. І тут уже встигли спотворити усю цінність. Не менш, як половина країни розмовляє російською, при цьому непогано орієнтуючись в українській, а інша половина не вважає складним розуміти російську, спілкуючись нашою державною. Здається, усе чудово: багатомовна країна, чудові люди. Як то кажуть – скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина. Але й тут політики наробили справ із миттєвою українізацією.

Невже так важко зрозуміти, що спроба швидко (а двадцять років для асиміляції – не великий термін) змінити мислення людей буде невдалою. За нормальних умов, з часом, кожен перейняв би українську, хоча б не як розмовну, а як ділову мову, якою може вільно спілкуватися. Я ж сам із таких. Народився у Полтаві, та все життя прожив у Донецькій області. Але, як приємно зазначили мої співрозмовники десь у Межгір’ї за філіжанкою вечірнього чаю, розмовляю українською не гірше за тих, хто народився з нею на вустах. А у того, хто дозволяє називати мову, якою мої батьки співали мені колискові, «собачою», не знаю, мабуть, у нього багато близьких родичів працює у травматології…

Ось так наша чудова, співуча мова перетворюється на черговий інструмент протистояння Сходу і Заходу. Ви знаєте, це – як шкільна програма з читання. Є багато чудових творів, але сам факт примусовості їх читання зводить нанівець усе задоволення. Отак і з мовою, хоч і чарівно-красивою, але комусь нав’язаною.

Так і живемо, перетворюючи, спотворюючи кожен символ, яким насправді треба пишатися. Стаючи жертвами політичного, або ще якогось протистояння, втрачаючи при цьому силу спільності та дух єдності.

Але не все втрачено. Згадайте, скільки щирих «радощів» лунало з телевізора під час Євро-2012. Народ єднався під спортивні гімни, не звертаючи уваги ні на які негаразди. Усіх миттєво задовольнила державна політика, і новини зі Львова мали таке ж значення, як і харківські з донецькими.

Або ще одне нещодавнє спортивне надбання. Перемога Кличка над Повєткіним. І знову країна згуртувалася, святкуючи не тільки захист пояса найсильнішого боксера світу, а й демонстрацію сили перед політичним опонентом.

А ще у нас є природа, краще якої не знайдеш. Величні гори, на вершинах яких можна торкнутися зірок. Гори, в яких відчутно серцебиття самої землі. Є вражаючий своїм плином Дніпро. Я бачив його з різних берегів різних міст, та кожен раз немов уперше. Це незабутнє враження величі та сили. Є море, берег якого ніяк не гірший, ніж найкращі курорти світу. Ці природні образи неможливо не відчути, не доторкнутися до них душею.

Так у чому висновок? А в тому, що наш народ – хоч і загублений, але з великим потенціалом. Сила держави − в єдності людей, у незламності цілого, здатного перемагати всі негаразди.

Тож, я закликаю кожного відкинути сумніви, стати спільністю і єдиною нацією!

автор: Сєргєєнко Дмитро, студент 4 курсу денної форми навчання Горлівського регіонального інституту Університету «Україна», м. Горлівка, Донецька обл., спеціальність «Правознавство»

час видання: 2014


27/01/2014