Православна церква на Волині у процесі суспільних перетворень початкового етапу Української революції (1917 рік)

ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА НА ВОЛИНІ У ПРОЦЕСІ СУСПІЛЬНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ (1917 РІК)

УДК 94.477

 

О. С. Рибко,

аспірант Львівського національного університету ім. І. Франка,

викладач Хмельницького інституту соціальних технологій ВМУРоЛ "Україна "

 

Розглянуто участь та рівень залученості православного духо­венства краю до процесів суспільних перетворень, що мали місце на території Волинської губернії внаслідок революційних подій 1917 року. Висвітлено процеси трансформації політики та світогляду православного кліру в напрямку національного самоусвідомлення, прояви їх прихильності до української ідеї та українства загалом.

Ключові слова: Волинь, православна церква, національне відро­дження, духовенство, миряни, Українська революція.

 

Православная церковь на Волыни в процессе общественных преобразований на начальном этапе Украинской революции (1917 год).

Рассмотрены участие и уровень вовлеченности православно­го духовенства края к процессам общественных преобразований, имевших место на территории Волынской губернии в результате революционных событий 1917 года. Освещены процессы трансформации политики и мировоззрения православного клира в направлении национального самосознания, проявления их приверженности укра­инской идеи и украинства в целом.

Ключевьые слова: Волынь, православная церковь, национальное возрождение,  духовенство, миряне, Украинская революция.

 

The Orthodox Church in Volyn in the process of social transformation in the initial stage of Ukrainian Revolution (1917).

We consider the level of involvement and participation of the Orthodox clergy edge to the processes of social transformation that took place in the territory of Volyn province as a result of the events of 1917 revolution. Highlights the processes of transformation policy and ideology of the Orthodox clergy in the direction of national self-manifestation of the commitment to the idea of Ukrainian and Ukrainian people as a whole.

Keywords: Volyn, the Orthodox Church, the national vozrozhdenіe, clergy, mіryane, Ukrainian revolution.

 

Питання становища православної церкви на території Волині як суспільного інституту, її роль у процесах суспільного життя губернії, а особливо зміни згаданих факторів під дією трансформаційних скла­дових революційної доби досі не набули достатнього висвітлення. В той же час, лише через дослідження всього спектру проявів суспіль­ної активності можливе адекватне осягнення революційного процесу 1917-1920 рр. на даній території та в Україні загалом.

Висвітленню окремих аспектів даного питання присвячені роботи. Стосовно висвітлення даних процесів в історичних дослідженнях, то слід зазначити переважно опосередкований (відносно даної теми) характер більшості розвідок. Загальний огляд історії Правосланої церкви періоду початку XX ст. містить фундаментальна праця "Істо­рія релігій в Україні", третій том якої безпосередньо присвячений іс­торії православ'я [13]. Загальноукраїнський аспект подій також висвіт­лено у дослідженнях С.І. Жилюка [12], Д. Рудюка [20], В. Силантьєва [21], Н. Теодоровича [22]. Стосовно ж безпосередньо Волинського виміру питання, окремі його аспекти представлені у наукових розвід­ках таких авторів, як В. Борщевич [1], А.В. Опря [15], А. Рацілевич [17], В. Рожко [19] та ін.

Проте праці згаданих авторів лише побічно торкаються висвітлен­ня питання залученості православної церкви до процесу суспільних перетворень на Волині 1917 р. У зв'язку з цим основною метою стат­ті є ліквідувати згадану прогалину. Окрім того ставиться завдання встановити позицію православного духовенства відносно українсько­го національного руху та революційної доби загалом.

Найбільш характерною ознакою будь якої революції є значний (у порівнянні з попереднім періодом) сплеск активності населен­ня у сфері суспільно-політичного життя. Сплеск, що веде до глибо­ких змін, а подекуди й руйнації усталених суспільних інституцій, їх сприйняття та значущості.

Лютневі події 1917 р. у Російській імперії стали поштовхом до зна­чних суспільних перетворень. Демократичні зміни, спрямовані перш за все на трансформації державницької, політичної та громадської складових життя країни, логічно зачепили й церковну.

Глибоко вбудована у структуру держави за царату, Православ­на церква була невід'ємною складовою самодержавного механізму управління та ідеологічного впливу на населення [13, с. 463]. Саме тому ліквідація монархії та оголошення курсу на значні суспільні но­вовведення постали для православних ієрархів серйозним викликом. Першим сигналом до подібних висновків стало те, з яким ентузіаз­мом серед населення було сприйнято відомості про доленосні зміни. Так, 3-го березня 1917 р. спочатку в Житомирі, а далі й по всій території губернії стало відомо, що старої влади більше не існує. Губер­натор Волинської губернії, зібравши представників місцевих установ, офіційно сповістив про зречення імператора Миколи II та створення Тимчасового Уряду. Значний, позитивно заряджений, резонанс на­вколо даної події підтверджує місцева преса. Тут згадані події подано як звершення того, на що уже давно очікували: "От устарелого дезорганизовавшего страну абсолютизма Россия перешла к народовластию, вверив свою судьбу лучшим избранникам своим с популярним князем Львовым во главе" [3, с. 2]. Та й загалом суспільну реакцію зі сприйняття змін можна оцінити як схвалення.

На відміну від владних представництв та громадських формацій, котрі практично одразу прийнялись за реалізацію нових можливос­тей та гасел, Православне духовенство зайняло вичікувальну пози­цію. Першим проявом офіційної реакції ієрархів Волинської єпархії на означені події слід вважати резолюцію проведених 10-го березня 1917 року загальних зборів духовенства м. Житомира, очолюваних архієпископом Волинським і Житомирським Євлогієм (Георгіїв­ським) та вікарієм Волинської єпархії єпископом Аверкієм (Кедро­вим). На даному форумі було сформульовано позицію, відповідно до якої міське духовенство "признает и подчиняется Временному правительству", тобто констатувалось прийняття революційних подій та визнання їх правочинності. У той же час власну позицію в перебігу подій кліриками було визначено, як ".. духовенство ставит для себя важнейшей задачей молиться Господу Богу об умирении отечества, спокойно работать и других звать к такой же спокойной работе для достижения внутреннего мира и победы над внешним врагом, ибо только в доблестной стойкости нашей геройской армии и в единодушной напряженной работе тыла заключается все спасение России" [2, с. 9]. По суті, така оприлюднена позиція була точним повторенням постанови Синоду від 6-го березня того ж року, яку 8-го березня було опубліковано в місцевій пресі. Окрім згаданого синодська постанова містила положення про необхідність публічного оголошення в усіх хра­мах факту зречення царя від престолу [4, с. 2].

Проте, розбурхана новими можливостями активна частина гро­мадськості не вбачала можливим збереження позиції невтручання, яку вирішило зайняти духовенство. Так, нова владна формація ство­рена в руслі революційної ідеї демократизації - Рада об'єднаних гро­мадських організацій м. Житомира. На одному з перших засідань Ви­конавчого комітету даної ради уже наприкінці березня було піднято питання про припинення перебування на території губернії "скомп­рометованого" архієпископа Євлогія [10, арк. 16]. І хоч влада згадано­го утворення була здебільшого умовною та не мала реальних важелів впливу, вже сам згаданий факт свідчить про бажання громадськості безпосередньо впливати на церковні справи.

Слід зазначити, що згадана ініціатива не минула безслідно, й уже 14-го квітня 1917 р., у ході Першого Вільного Єпархіального З'їзду Волинського духовенства і мирян, зно­ву було піднято дане питання. І хоча по всій території колишньої ім­перії навесні 1917 р. пройшла хвиля видалення правлячих архієреїв, згаданий форум висловив свою довіру архієпископу Євлогію [18]. Він на далі продовжив виконання своїх обов'язків на рівні єпархії та поза її межами. Так відомою в той час була розгорнута кліриком кампанія протесту проти призначення міністра віросповідань України, скомп­рометованого в духовних колах колишнього Єнісейського єпископа Никона [11]. І хоч успіху не було досягнуто, авторитет владики як активного діяча православного руху лише зміцнився.

Загальнодержавні тенденції суспільного невдоволення рядом ста­рих церковних порядків та вимоги демократизації призвели до того, що навесні 1917 р. Священний Синод Російської церкви прийняв рі­шення про передачу у відання єпархіальної влади низки питань, що стосувалися справ позбавлення сану, утворення парафій, братств, майнових прав, розв'язання шлюбу, адміністративних покарань духо­венству, створення церковних пресових органів, місіонерської робо­ти [23, арк. 94]. Про необхідність та правильність подібних новацій свідчить і те, що в середині травня 1917 р. Священний Синод пішов ще далі у процесі лібералізації внутрішнього церковного життя. Зо­крема, було оголошено про заборону утисків осіб духовного стану, особливо за політичні погляди [24, арк. 91]. Усунення надмірної цен­тралізації церковного життя, посилення відповідальності місцевого духовенства мало відкрити новий етап діяльності представників ду­ховної сфери.

Про прийняття нових віянь населенням краю свідчить уже сам факт згаданого вище Першого Вільного Єпархіального З'їзду Во­линського духовенства і мирян, який хоч і не підтримав загальної тенденції з усунення вищого духовенства єпархії, розглянув і інші нагальні питання доби. Одним із найбільш значущих для нас слід визнати рішення про необхідність широкого кола заходів, кінцевою метою яких стала б українізація школи та церкви [16, с. 53].

Необхідність таких заходів пояснювалась перш за все тим, що на момент лютневих подій вище духовенство Православної церкви в Україні національно було представлене виключно росіянами [22, с. 105]. Зокрема, на території Волині, окрім правлячого архієрея, знахо­дились також три вікарних єпископи (ті, які не мали власної єпархії) —- у Кременці, Володимирі-Волинському та Острозі, котрі теж були росіянами [1]. Давалась взнаки цілеспрямована робота з русифікації краю, що мала місце в попередні десятиліття.

Нагальність українізації духовної, а отже і багато в чому підконтр­ольної їй освітньої сфери розуміли і представники українського наці­онального руху в губернії. Тому залученння традиційного православ'я до українського культурно-просвітницького руху в краї уже не зале­жало виключно від волі самого духовенства. Хоча на початковому етапі подій ініціативи виходили і з середовища самих кліриків. Зокре­ма, проведений у травні з'їзд духовенства Волинської єпархії показав наявність симпатій та прихильності до ідей національного відроджен­ня та українського руху в середовищі православного кліру. Так, серед ухвал з'їзду учасниками було проголосовано за таке:

-    підтримати ідею автономії України; всі єпархії України підпо­рядкувати одній Київській митрополії; вимагати демократизації духо­венства з тим, щоб піднести релігійно-моральний і національно-куль­турний розвиток народу;

-   у духовних школах з початку нового академічного року ввести вивчення української мови, географію та етнографію рідного краю; при викладі російської історії звертати особливу увагу на історію України;

-    у жіночих єпархіальних школах з початку нового академічного року ввести вивчення української мови, історії України та Волині, та української літератури, географії та етнографії України;

-   в духовній семінарії [5, с. 81.

Як бачимо, українізація в даному конкретному випадку була не просто гаслом, а цілком сформованою та усвідомленою програмою дій. Така ситуація стала можливою завдяки значній ролі даного яви­ща як важливої складової українського національного руху. Зокрема, слід відзначити наполегливу та послідовну діяльність, яку здійсню­вало в даному напрямку широко представлене на теренах Волині то­вариство "Просвіта". Зокрема, Житомирський осередок активно звер­тався до міської влади із пропозиціями. В одній із них зазначалося: "по тих народних школах, де є потрібний для того персонал, у пер­шій групі націоналізація повинна бути цілковитою, у другій і третіх групах обов'язково потрібно української мови стільки годин щодня, скільки і російської; бажано, щоб уроки Закону Божого проводились на рідній мові" [16, с. 54].

Громадська активність перших революційних місяців насичена проявами уваги до церковної тематики. Численні українські з'їзди на теренах губернії відзначались підняттям відповідних питань. На установчому українському з'їзді на Волині (23-25 травня), зокрема, було ухвалено постанову про необхідність провадження богослужін­ня українською мовою [6, с. 5]. Аналогічні вимоги лунали і в процесі Першого Селянського З'їзду Волині, який відбувся у Житомирі 21-24 травня 1917 р. Тут же серед ухвал вперше з'явились положення про проведення підготовки до церковного українського крайового собо­ру, з'явилася вимога автокефалії української православної Церкви [6, с. 9-10].

З плином часу посилення деструктивних проявів у плані держав­ного будівництва та громадського порядку в державі та краї справи­ли свій вплив і на сприйняття української ідеї. Проведений у липні 1917 р. другий з'їзд мирян волинської єпархії виявив зміну в настро­ях учасників відносно вирішення питання українізації. Делегати, що прибули з периферії, повідомляли про відсутність рішучої активнос­ті, а то й відверте несприйняття та нерозуміння селянами самої про­блеми українізації.

Українська преса губернії повідомляла про випадки подібного нерозуміння з боку селян. Газета "Громадянин" повідомляла про по­ширення даного явища у Житомирському повіті. Автор переказував: "Один свідомий українець розказує, що в Чуднівській волості селяни його зустріли вигуками: "не хочемо ніякої України, їдьте собі звід­ки приїхали". Селяни розповіли, що бояться, коли б їх не заставили українці "скакати гопака, носити широкі штани, голити голови, їсти путрю..." [8, с. 7|. У тому ж номері міститься інформація про випа­док у містечку П'ятка Житомирського повіту, де селяни причиною усіх своїх бід називають українців: "Коли б не тії українці, то давно б німця набили, а то через них ще й голодувати мусимо" [8, с. 7]. Зазвичай такі випадки були наслідком діяльності "агітаторів-провокаторів", місцевих великих землевласників чи колишніх урядників, що втратили свої посади. Робилось це з метою дискредитації нової української влади та національного руху загалом, виставляючи його як маскарадне дійство та причину всіх проблем. Окрім того, характер­ною проблемою українського селянського руху була проблема самоідентифікації селян. Дане явище, слід зазначити, мало ледь не всеу­країнський масштаб, і волинські селяни не були особливими у даному плані. До прикладу, Яриловицький сільський сход на Чернігівщині, обговоривши поточні події, дійшов висновку, що їх село розташоване на території України й вони за своїми звичаями та частково за мовою цілком схожі на українців, тому ухвалив резолюцію: 1) визнати себе народом українським [14, с. 90]. І хоч з погляду нашого сучасника необхідність прийняття таких постанов може видатись парадоксаль­ною, для окремих сільських громад це був важливий крок до вклю­чення в селянський рух та український революційний процес загалом.

Тому не дивним є те, що згаданий з'їзд у своїх резолюціях був більш стриманим. Заклики еволюціонували від вимагання рішучих кроків до завдання "поступово та помірковано українізувати Церкву та шко­ли"; а окрім того "організувати забезпечення українськими книжками та підручниками церковних і шкільних бібліотек", "повернути цер­ковну службу до давнього місцевого укладу" [7, с. 14-15].

Змінилися також і підходи до впровадження ідеї українізації в церковне середовище. Нечисленними прихильниками національної позиції серед представників духовенства в Житомирі було ініційо­вано процес на утворення українського православного церковного братства. Як провідну мету проекту було декларовано українізацію православної церкви, збереження давніх народно-церковних звичаїв, співів, охорону церковної старовини, відродження давнього україн­ського церковного стилю [8, с. 7].

Однак, однією з головних перепон на шляху провадження полі­тики національно-культурного відродження Православної церкви на території губернії була протидія консервативної більшості в серед­овищі духовенства. Протидія з боку проросійськи налаштованих клі­риків набувала систематичності та рішучості пропорційно тому, як проукраїнський рух втрачав свої позиції через погіршення загальної ситуації в краї. Тому не дивним є те, що в період загострення ситуації з погромами та безладом на селі Архієпископ Волинський Євлогій скликав Житомирське міське духовенство на нараду щодо україні­зації Православної церкви на Волині. Як наслідок значна частина при­сутніх висловилась за прийняття заходів на протидію спробам украї­нізації [9, с. 7].

Втім, про повний відступ та занепад ідей українського оновлення церкви говорити не можна. Так, саме на середину осені 1917 р. припа­дають перші згадки відносно проявів на території Волині нового віян­ня у справі побудови національної церкви. 18 жовтня Другий Заславський повітовий селянський з'їзд "висловив бажання, щоб українська церква воскресила свою автокефальність. Духовенство повинно бути виборне народом" [16, с. 53].

Отже, підсумовуючи вищенаведені факти, можемо стверджувати про високу залученість інституту православної церкви на території Волині як учасника суспільних перетворень, викликаних революцій­ними подіями в державі. Православна церква, на рівні зі владними ор­ганами та освітою, була основним напрямком, в якому здійснювалось головне нововведення того часу, тобто українізація. Українізація цер­ковного життя та освіти, рух до демократизації церковної сфери, збіль­шення контингенту національно свідомого духівництва на противагу зросійщеному та врешті поява гасел із вимогою автономії української церкви - усе це були основні програмні положення національ­ного руху на трансформації в церковному середовищі. Проте наяв­ність таких гальмуючих чинників, як протистояння консервативного крила духовенства, не підготовленість та не розуміння соціальною базою кінцевої мети руху і дестабілізація процесів господарської та суспільної життєдіяльності в краї, поступово призвела до спаду гро­мадської активності та відсунула дане питання зі списку першочер­гових потреб громадськості краю. Та все ж роботу було проведено не дарма, і просування ідеї українізації православної церкви заклало під­валини до впровадження проекту створення національної церкви.

 

Список використаних джерел та літератури

1.  Борщевич, В. Православне духовенство Волині у міжвоєнний період. Етапи формування, тенденції розвитку [Електронний ресурс]

2.  Волынские епархиальные ведомости. - Житомир, 1917. - № 9. Часть неофиц. - С. 9.

3.  Волинь. - 1917. - 3 березня. - С. 2.

4.  Волинь. - 1917. - 6 квітня - С. 2.

5.  Громадянин. - 1917. - 5 (18 - н. ст.) травня. - С. 8.

6.  Громадянин. - 1917. - 4 (20 - н. ст.) липня. - С. 5-10.

7.  Громадянин. - 1917. - 14 липня (27 - н. ст.). - С. 14-15.

8.  Громадянин. - 1917. - 23 вересня (8 жовтня- н. ст.). - С. 7.

9.  Громадянин. - 1917. - 8 листопада (21 листопада- н.ст.). - С. 7.

10.  Державний архів Житомирської області, фонд р-405. опис 1, справа 6, арк. 16.

11. Євлогій (Георгієвський) [Електронний ресурс] // Православна енци­клопедія. Том XVII. - М.: Церковно-науковий центр "Православна енци­клопедія", 2008. - 752 с.

12.  Жилюк, С. І. Релігійне реформаторство і церковний традиціоналізм (1917-1918 рр.) / С. І. Жилюк // Наук. вісн. Чернівецького ун-ту : зб. наук, пр. - Вип. 203-204. Філософія. - Чернівці: Золоті литаври, 2004. - С. 65-70.

13.  Історія релігій в Україні: У 10-ти т. // Редкол.: А. Колодний (голо­ва) та ін. - К.: Український Центр духовної культури, 1996-1999. - Т. 3. Православ'я в Україні / За ред. А. Колодного, В. Климова. - 1999. - 560 с.

14.  Лозовий, В. С. Селянська правосвідомість у добу Української рево­люції (1917-1921 рр.) / В. С. Лозовий // Укр. іст. журн. - 2005. - № 6. - С. 88-94.

15.  Опря, А. В. Ліберальне духовенство і правий радикалізм на Волині на початку XX ст. // Шоста всеукраїнська наукова конференція з історично­го краєзнавства. - Луцьк. - вересень-жовтень. - 1993. - С. 418-419.

16. Рацілевич, А. Культурно-просвітницький рух на Волині 1917 р. / А. Рацілевич // Вісник Київського національного лінгвістичного універси­тету. Серія "Історія, економіка, філософія" / Гол. ред. Ю. І. Терещенко. - К.: Вид. Центр КНЛУ, 2007. - Вип. 13. - С. 51-58.

17. Рацілевич, А. Православна церква і національне відродження на Во­лині на початку XX ст. / А. П. Рацілевич // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія "Історія, економіка, філософія" / Гол. ред. Ю. І. Терещенко. - К. : Вид. Центр КНЛУ 2005. - Вип. 10. - С. 27-33.

18. Революція. Церковний Собор (1917-1918) [Електронний ресурс] / Митрополит Євлогій (Георгієвський) / Шлях мого життя. Спогади. - Париж: УМСА-Ргеss, 1947. 

19. Рожко, В. Відродження Української Православної Церкви на Волині: (1917-2006 рр.) / Володимир Рожко. - Луцьк: Волинська книга, 2007. - С. 107.

20.  Рудюк, Д. Відродження української церкви і національно-визволь­ні змагання 1917-1921 років (окреслення церковно-державних відно­син) [Електронний ресурс].

21. Силантьєв, В. І. Влада і православна церква в Україні (1917-1930 рр.) / Дис. ... док. іст. наук за спец.: 07.00.01 - Історія України / Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна. - Харків, 2005.

22. Тєодорович. Н. Стан православної синодальної церкви в Україні в 1917 році // Український збірник. - Мюнхен, 1959. - Книга 15. - С. 105.

23.  Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі - ЦДІАУТ), ф. 693, оп. 1. спр. 21, арк. 94.

24.  ЦДІАУП, ф. 693, оп. 1, спр. 24, арк. 91.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

автор: Рибко О.С., аспірант Львівського національного університету ім. І. Франка, викладач Хмельницького інституту соціальних технологій Університету "Україна "

час видання: 2013


30/09/2013