Збройні формування ОУН – Мельника у 1943 – 1944 рр. на Волині

ЗБРОЙНІ ФОРМУВАННЯ ОУН – МЕЛЬНИКА У 1943 – 1944 рр. НА ВОЛИНІ

 

К.і.н. Каліберда Ю.Ю., к.і.н. Федько А.В., Федько Ю.М.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

 

Волинь – ця покрита лісами та озерами територія етнічної української землі, яка знаходиться між Поліссям та Поділлям в північно-західній частині України, наприкінці 1942 – початку 1943 рр. стає ареною збройного опору українського народу в роки Другої світової війни. Саме тут, у важкодоступних   місцях волинської землі, в лісовій смузі, починають створюватися національні партизанські формування, які поклали основу Української Повстанської Армії (УПА) – підпільної збройно-політичної формації, що діяла в Україні протягом 1942–1950-х років і боролась проти німецького фашизму та комуністичного тоталітаризму.

Поразка німецьких військ наприкінці 1942 року під Сталінградом, протиукраїнська політика та посилення репресій з боку німецької окупаційної влади особливо на території Райхкомісаріату Україна – були тими основними причинами посилення руху опору населення на теренах України, який все чіткіше починає набувати форм партизанської боротьби. Проте, як і в більшості країн Європи, цей рух не був єдиним.

На території Західної України більшість вітчизняних істориків виділяють чотири основні складові національного військового руху цього періоду.

Перший був очолюваний за згодою уряду Української Народної Республіки (УНР) в екзилі Тарасом Бульбою-Боровцем (1908-1981) – колишнім офіцером Армії УНР та в’язнем польського концтабору Берези Картузької, який у липні 1940 року перебрався на Полісся і почав формувати військові загони для боротьби з радянською адміністрацією. Головною базою Т. Бульби-Боровця («Байди») стає м. Олевськ на Житомирщині. Бойове хрещення «Української Повстанської Армії – Поліської Січі» відбулося поблизу Костополя з початком нападу Німеччини проти СРСР [1, с. 93-97]. В квітні 1943 року збройні відділи Т. Бульби-Боровця нараховували  приблизно 4 тисячі осіб [2, с. 330].

Другий – Фронт української революції  (ФУР) – з’явився влітку 1942 року на Крем’янеччині (Волинь). Очолював ФУР Тиміш Басюк (Яворенко) – колишній радянської офіцер, пізніше – командир сотні УПА. Відділ Яворенка був нечисленний і нараховував у своєму складі від 200 до 600 осіб [3, с. 513].

Розкол в Організації українських націоналістів (ОУН), що стався 1940 року, спричинив появу ще двох збройних формацій: одна з них будувалась під проводом мельниковського крила (ОУН–М), а інша – бандерівського (ОУН–Б). Створення і діяльність цих двох формацій відбувалась протягом 1942–43 рр. паралельно на Волині, але поступово більшої сили і впливу серед всіх вищеназваних військових формацій набуває рух ОУН–Бандери, зусиллями якого навесні – влітку 1943 року шляхом приєднання інших військових формувань остаточно постала Українська Повстанська Армія.

Влітку 1942 року на Волинь та Полісся мельниківці надсилають в «ліс» значну частину своїх військових кадрів з метою надання допомоги українському населенню цієї місцевості у створенні відділів самооборони від німців, радянських партизан та польських відділів Армії Крайової (АК).

Завдяки їх зусиллям з місцевих прихильників полковника А. Мельника наприкінці 1942 – початку 1943 рр. створюються три підпільні збройні групи: поручника Блакитного у південній Крем’янеччині, поручника Білого (Арійця) на Володимирщині та сотника Волинця на Рівненщині (в 1943 році ця група перейде на Полісся і буде воювати в складі армії Т. Бульби-Боровця). Саме ці військові групи в недалекому майбутньому стануть основою збройних формувань ОУН–Мельника на Волині, до їх остаточного роззброєння влітку 1943 року більш сильними відділами ОУН–Бандери  [4, с. 509].

«Невеликі ці частини мали добру обсаду й задовільний вигляд, – згадує у своїх спогадах безпосередній учасник партизанського руху і з 1943 року постійний представник полковника А. Мельника у штабі Т. Бульби-Боровця сотник О. Штуль-Жданович. – Вони могли зводити бої з німцями, могли бути невловимими месниками. Могли шахувати німців, охороняти населення, не втягуючи в кров всього загалу…» [5, с. 291].

Першим бойовим виступом бойових відділів А. Мельника проти німецьких окупантів слід вважати збройний напад групи під командуванням поручника Білого наприкінці січня 1943 року на в’язницю в Дубні, наслідком якого стало звільнення 60 в’язнів. Проте остаточно малочисельні групи ОУН–М організувались у партизанські відділи в березні-квітні 1943 року і їх загальна кількість навесні 1943 року не перевищувала 2-3 тисяч повстанців [2, с. 331]. За уточнюючими підрахунками сучасного історика В. Дзьобака головні бойові сили мельниківців на той період складали до 5 куренів [6, с. 87].

Брак архівних джерел, певна тенденційність праць як радянської історіографії, так і закордонних дослідників щодо теми дослідження не дають нам можливості в повному обсязі об’єктивно і повно дослідити історію всіх збройних формувань ОУН–М означеного періоду.

Більш докладно в історичній літературі (головним чином мемуарній) висвітлена історія самого боєздатного військового відділу мельниківців на чолі з Миколою Недзведським («Хріном»), відомого як Волинський легіон самооборони. Цей легіон спочатку був організований як партизанський загін, що виник 18 лютого 1943 року біля села Антоновець у Крем’янецькому районі на Волині [7, с. 143] і проіснував до моменту свого роззброєння 6 липня того ж року збройним відділом ОУН–Б під командуванням «Крука».

Метою цього формування був захист українського населення від німців, а також від польських та радянських партизанів[7, с. 143]. Головним осередком відділу М. Недзведського (Медвецького) стала Антоновецька партизанська база на Крем’янеччині, закладена на початку 1943 року вже згадуваним поручником Блакитним з особовим складом у кількості 50 осіб, до яких 21 лютого 1943 року приєднався невеликий загін української поліції [8, с. 81-82].

Бойове хрещення цього формування відбулося 24 березня 1943 року біля села Стіжок, коли в результаті нетривалого бою з повстанцями німці втратили 4 вояків вбитими [8, с. 82].

На початку травня відбувається перша реорганізація цього відділу, який тактично уявляв собою курінь і складався з трьох сотен: двох бойових і однієї господарської. Відповідно сотні поділялись на чоти та рої.  В свою чергу кожна чота мала три рої по 13-15 бійців. На озброєнні кожного рою був ручний кулемет («Кольт» або «Максим»), а в складі бойової сотні – мінометна ланка.

Пізніше на озброєнні у повстанців з’явились і легкі 45-мм гармати. Крім трьох сотень, був створений невеликий кінний відділ розвідки, командиром якого був «Орел». Загальна кількість бійців загону дорівнювалась 150 осіб [8, с. 89].

Начальником штабу підрозділу був призначений сотенний Семенюк («Орлик»), а командирами сотень – Журба (колишній поручник польської армії) та Лисенко (колишній лейтенант радянської армії) [8, с. 82].

За даними спогадів курінного УПА Максима Скорупського («Макса») протягом чотирьох місяців свого існування відділ М. Недзведського звів 12 боїв і збройних сутичок, з яких 10 – з німцями, 1 (1.05.1943 під Кутами) – з польською поліцією і 1 (4-5.06.1943) – з радянськими партизанами С. Ковпака [8, с. 81-128]. В результаті цих боїв ворог втратив декілька сотень своїх вояків.

Особливо жорстокою була боротьба з німецькими окупантами. Мельниківцям двічі прийшлося виступати на захист мешканців українських сіл: Стіжок – 9 травня і Лішня – 8 червня 1943 року. Серед них більш запеклим був бій українських партизанів біля села Стіжок 9 травня 1943 року, в ході якого окупанти втратили 90 вояків вбитими та пораненими [8, с. 98; 9, с. 10].

В боротьбі з українськими повстанцями ворог вимушений був застосовувати важку артилерію та авіацію, залучати численні відділи польської та української поліції, а також свої регулярні частини, проводити широкомасштабні каральні операції проти мирного населення.

В ході цих боїв чисельність загону зросла до 500 осіб, серед яких були вояки понад 6 національностей [8, с. 113]. Остаточно сформувалась його партизанська тактика: засідка, раптовий збройний напад та скорий відхід, маневрування та взаємодія з іншими сусідніми військовими формуваннями. На короткий термін українським партизанам вдалося звільнити від німців м. Крем’янець, навколишні села та здійснити успішний рейд на Дубенщину.

Найбільш вдалим прикладом цієї тактики слід вважати «полювання» партизанів на крем’янецького гебіткомісара Мюллера. В результаті нападу 7 травня 1943 року повстанців відділу М. Недзведського на німецьку автоколону на ділянці шосе Смига-Судобичи був знищений автомобіль Мюллера, але самого німецького чиновника в ньому не виявилось. Серед чотирьох вбитих в німецькому авто знаходився і відомий колабораціоніст – єпископ Автономної церкви Олексій (Громадський)  [8, с. 92-93; 4, с. 517].

З квітня 1943 року військове керівництво загону М. Недведського виступило з ініціативою про створення Об’єднаного Першого Крем’янецького Українського Партизанського Загону, до складу якого б в недалекому майбутньому під спільним керівництвом повинні були увійти всі національні військові формування, що діяли на Крем’янеччині [8, с. 106]. Проте це рішення не знайшло відповідної підтримки у політичного проводу полковника А. Мельника, який спочатку виступив з ініціативою «поставити на чолі баз ОУН ген. Миколу Капустянського», а пізніше, намагаючись зберегти сили у боротьбі з більш небезпечним на їх думку для них ворогом – більшовиками, взагалі відмовилось від широкомасштабної партизанської боротьби з німецькими окупантами [5, с. 288].

Незважаючи на це, М. Недзведському вдалося налагодити контакти та організувати взаємодію з усіма своїми сусідами. Непоганими були стосунки мельниківців з армією Т.Бульби-Боровця, зі штабом якого через О. Штуль-Ждановича підтримувався прямий контакт.

На початку червня 1943 року після невдалого рейду військового загону ОУН–Б під керівництвом Кропиви на Східну Україну на бік мельниківців у складі 80 осіб переходить відділ Фронту української революції Т. Яворенка, який перед цим розірвав військовим союз з бандерівцями [8, с. 111].

Непростими були стосунки у М. Недзведського з бандерівським відділом «Крука», який одночасно почав діяти з загонами ОУН-М на Крем’янеччині і з самих перших спільних кроків свого існування намагався спочатку домінувати, а з кінця квітня 1943 року повністю захопити у свої руки керівництво відділами мельниківців і самому очолити визвольну боротьбу в цьому районі.

Березень-травень 1943 року був найбільш сприятливим періодом стосунків між двома націоналістичними відділами. Їх спільними зусиллями були здійснені чотири партизанські акції, серед яких найбільш вдалим був вже названий в цій статті бій з німцями під селом Стіжок (9.05. 1943).

На момент створення у мельниківців були навіть більш вигідні умови, ніж у їх конкурентів. Вони мали більш численніший загін та краще оснащені бази. Проте цих переваг вони втратили вже через кілька місяців. Дали про себе знати відмінності поглядів щодо розгортання партизанського руху у керівництва ОУН двох течій. Якщо бандерівці роблять ставку на масовість, контроль і утримання значних територій української землі, звільненої від окупантів, то їх на той час союзники-мельниківці обмежуються лише проведенням окремих акцій та утриманням малочислених партизанських загонів. Цим самим «провідники ОУН-М прирекли себе на повну ізоляцію, а потім і ліквідацію як збройної сили» [10, с. 414].

6 липня 1943 року партизанський загін М. Недзведського після бою з «ковпаківцями» був несподівано оточений в районі своєї дислокації багаточисельним відділом «Крука». Після короткої сутички особовий склад цього загону був повністю роззброєний і перестав існувати як бойова одиниця.

Протягом літа 1943 року така ж доля спіткала і інші відділи ОУН-М, які діяли в районі Луцька та Почаєва. Серед таких відділів найбільш відомими були загони поручника Малого (близько 50 осіб) та сотника Карпа, які певний час зберігали свою боєздатність.

Про поодинокі випадки сутичок загонів мельниківців з радянськими партизанами на початку 1944 року на Рівненщині повідомляли і окремі радянські джерела [11, с. 388]. Проте більшість роззброєних вояків колишніх мельниківських загонів протягом 1943 року частково поповнили УПА, а частково увійшли до Українського легіону самооборони (УЛС) [4, с. 511].

«Український легіон самооборони (Волинський легіон, 31-й батальйон СД) – українське військове формування у складі німецької армії у роки Другої світової війни» [3, с. 467]. Саме під такою назвою була відновлена діяльність згадуваного у цій статті Волинського легіону самооборони, командування якого в результаті конфронтації з партизанами ОУН-Б вирішило досягнути угоди з німцями. Проте бойовий шлях та історія УЛС суттєво відрізнялись від свого попередника – партизанського формування М. Недзведського.

Більш докладно історія Українського легіону самооборони (Ukrainische Selbschutzlegion) представлена в праці К. Гірняка «Український легіон самооборони: причинки до історії» (Торонто, 1977) та у спогадах його колишніх вояків В. Городиського та О. Лисяка [12].

Саме з цих праць можна дізнатись, що легіон утворився за ініціативою Волинського обласного проводу ОУН-М у вересні 1943 року як військова частина, призначена для боротьби з польськими боївками, радянськими партизанами та Українською повстанською армією.

Основну масу бійців легіону становили члени ОУН-М, а також прихильники Т. Бульби-Боровця та Фронту української революції. В УЛС влилося чимало колишніх політичних в’язнів, випущених із німецьких тюрем згідно з домовленістю між мельниківцями та шефом поліції Волині й Поділля д-ром Піцом.

Командирами Українського легіону самооборони були колишні полковники Армії Української Народної Республіки В. Герасименко (1892-1975, прізвище «Тур») та П. Дяченко (1895-1965, «Квітка»). Останній був відомий як командир легендарного 5-го кінного полку» Чорних Запорожців», що відзначився під час Першого Зимового походу Армії УНР у 1919-20 рр.[13, с. 65, 84; 14, с. 169]. Військовий штаб очолював поручник М. Солтис («Черкас»).

Організаційно легіон складався з трьох бойових і однієї господарської сотні (командири – сотники «Нечай», М. Карковець, Ю. Макух та О. Гуня). Загальна кількість бійців – близько 500 осіб [3, с. 467]. Частина була озброєна гвинтівками, 20 ручними і 2 станковими кулеметами та 2 протитанковими гарматами. Формально УЛС вважався моторизованим підрозділом, проте на озброєнні замість автомобілів мав тільки селянські вози [15, с. 264]. При легіоні було створено спочатку підстаршинську, а з літа 1944 р. – старшинську школи.

З березня 1944 року Український легіон самооборони входить до оперативного підпорядкування німецької Служби безпеки (СД), як 31-й охоронний батальйон СД («31 Schutzmannschafts Btl. d. SD»). Представниками німецького командування при батальйоні були капітан О. Асмус, а після його загибелі влітку 1944 року на території Польщі – майор В. Бігельмаєр.

Легіон діяв на Волині, згодом – на Холмщині  (Грубешів, Новий Сонч, Криниця, Бохня, Тарговіце, Клай). Його особовий склад брав участь в знищенні с. Підгайці на Волині восени 1943 року [6, с. 87].

З наступом радянських військ в липні 1944 року УЛС перейшов на польську територію. Німці намагалися використати особовий склад легіону у боротьбі з польськими партизанами, що викликало невдоволення у частини керівників та вояків батальйону. Восени 1944 року начальника штабу частини М. Солтиса було заарештовано німцями і, ймовірно страчено.

Проте легіон під командуванням П. Дяченка на території Польщі взяв участь в багаточисельних антипартизанських операціях, включаючи придушення Варшавського повстання 1944 року [16, с. 264-269].

У жовтні 1944 року батальйон було переведено в Моравію. В лютому 1945 року УЛС було перевезено залізничним транспортом на станцію Прагерско біля Марібору, де він розташувався в селах Шпільфельд, Обершварц і Унтершварц [14, с. 89]. Німецьке командування планувало використати легіонерів у боротьбі з югославськими партизанами Й. Броз Тіто, організаційно включивши його до складу дивізії «Галичина».

11 березня 1945 року частина вояків легіону під проводом хорунжих Р. Кивелюка («Ворона») та «Коваля» вирішили самочинно перейти на бік партизанських формувань четників генерала М. Михайловича, щоб пізніше з їх підтримкою повернутись в Україну. Але німцям за допомогою дивізійного сотника Л. Макарушки вдалося повернути втікачів. Проте сотник Р. Кивелюк за звинуваченням у заколоті був розстріляний [17, с. 741].

За рішенням німецького командування батальйон було розформовано і приєднано до дивізії «Галичина». Вояки колишнього Українського легіону самооборони в квітні 1945 року присягнули на вірність Україні і в складі різних частин Української Національної Армії воювали проти наступаючих радянських військ, за що чимало з них було нагороджено медалями. Саме в цих останніх боях УНА загинув колишній перший командир Волинського легіону М. Недзведський. Інший командир батальйону – полковник П. Дяченко був призначений командиром І Української Дивізії Української Національної Армії. 

Після капітуляції Німеччини в травні 1945 року вояки УНА були інтерновані союзниками.

Досить влучну характеристику діяльності Українського легіону самооборони в роки Другої світової війни на сторінках своїх спогадів дав Є. Побігущій-Рен. «Як бачимо, доля цього волинського Легіону, – згадує колишній майор Української Національної Армії. – Була доволі химерна. Спочатку Легіон воював проти німців, потім з ними спілкував, потім знову хотів вернутися в Україну з поміччю югославських четників» [14, с. 170].

З наведеного у цій статті матеріалу можна зробити основні висновки.

По-перше, керівники ОУН-Мельника в роки Другої світової війни (1939-45 рр.) всілякими засобами намагалися створити власні військові формування з метою контролю за українською територією.

По-друге, загальна військова слабкість мельниківців у порівнянні з їхніми іншими співпротивниками у роки Другої світової війни та прорахунки полковника А. Мельника в організації повстанського руху, відсутність єдності та непримиренність всередині українського націоналістичного руху опору призвели до поглинення всіх військових формувань ОУН-М більш сильними загонами ОУН-Бандери та переходу мельниківців до співпраці з німцями.

Наслідком цих подій стало те, що військова ініціатива у військовому русі опору в Україні з середини 1943 року остаточно переходить до Української Повстанської Армії.

 

Література:

1. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. – Київ-Торонто-Нью-Йорк: Фундація імені О. Ольжича. Фундація ім. С. Петлюри. – 270 с.

2. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. – Париж – Нью-Йорк – Львів, 1993. – 659 с.

3. Довідник з історії України. Т. 3. (Р - Я). / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. – Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.

4.  Шанковський Л. Українська Повстанча Армія // Історія українського війська (1917-1995). Упорядник Я. Дашкевич. – Львів: Світ, 1996. – С. 482-696.

5. Жданович О. Між юнацьким горінням і холодним досвідом //Андрій Мельник. Спогади та документи. – Київ: Фундація ім. О. Ольжича, 1995. – С.281-295.

6. Дзьобак В.В. Деякі маловідомі сторінки діяльності ОУН-УПА на західно-українських землях в 1939-1944 рр. // Науково-методичні праці з історії СРСР. Збірка статей. Київський державний педагогічний інститут ім. О.М. Горького. – Київ, 1991. – С. 81-97.

7. Гунчак Т. У мундирах ворога. – Київ: Час України, 1993. – 208 с.

8.Туди де бій за волю (Спогади курінного УПА Максима Скорупського – Макса) – Київ: Видавництво ім. О. Теліги, 1992. – 351 с.

9. Літопис Української Повстанської Армії. т. 1-21 / Ред. П. Потічний і Є. Штендера. – Львів: Літопис, 1992. – Т. 1. Волинь і Полісся. - 481 с.

10. Муковський І.Т., Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність: Українці на фронтах Другої світової війни / За ред. В. Д. Конашевича. – Київ: Пошуково-вид. агентство «Книга Пам׳яті України», 1996. – 568 с.

11. Медведев Д. Сильные духом. – Киев: Политиздат Украины, 1983. –  439 с.

12. Див.: Городиський В. Два дні в партизанці // (Самостійна Україна. – Чикаго; Нью-Йорк, 1962. – Липень. – № 7 (161); Лисяк О.Волинський батальйон. // Вісті. – № 3 (5). – С.2.

13. Литвин М.Р., Науменко К. Є. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. – Львів; Харків: «Видавництво Сага», 2007. – 244 с.

14. Побігущий – Рен Є. Мозаїка моїх споминів. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2002. – 188 с.

15. Дробязко С.И. Под знамёнами врага. Антисоветские формирования в составе германских вооруженных сил 1941 – 1945 гг. – Москва: Изд-во Эксмо, 2004. – 608 с.

16. Боляновський А.Українські військові формування в збройних силах Німеччині (1939 – 1945). – Львів, 2003. – 686 с.

17. Колісник Р., Малецький М. 1-ша українська дивізія Української національної армії (дивізія «Галичина) // Історія українського війська (1917-1995). Упорядник Я. Дашкевич. – Львів: Світ, 1996.  С. 696-751.

 

Джерело: веб-сайт RUSNAUKA.COM:

http://www.rusnauka.com/15_DNI_2008/Istoria/33427.doc.htm

 

автор: К.і.н. Каліберда Ю.Ю., к.і.н. Федько А.В., Федько Ю.М., Дніпропетровська філія Університету "Україна"

видання: RUSNAUKA.COM, час видання: 2008

адреса видання: http://www.rusnauka.com/15_DNI_2008/Istoria/33427.doc.htm


23/08/2013