Загальна українська організація та її громадсько-культурна діяльність в Наддніпрянській Україні (1897 – 1904 рр.)

ЗАГАЛЬНА УКРАЇНСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ЇЇ ГРОМАДСЬКО-КУЛЬТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ (1897 – 1904 рр.)

 

К.і.н. Федько А. В. , к.і.н. Каліберда Ю.Ю., Федько Ю.М., Татаренко О.В.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

 

Загальна українська організація, Загальна українська безпартійна демократична організація, Всеукраїнська Загальна Організація, Всеукраїнська Безпартійна Загальна Демократична Організація. Під цими назвами на початку ХХ століття в Наддніпрянській Україні діяла нелегальна громадсько-культурна організація, заснована в 1897 у Києві за ініціативою В. Антоновича і О. Кониського, яка ставила собі за мету згуртувати всіх українських діячів в одній політичній структурі [1, т. 1, с. 203].

На думку сучасного американського історика українського походження  Т. Гунчака головною причиною появи в громадсько-політичному житті Наддніпрянської України на рубежі XIX–XX ст. Загальної української організації (ЗУО) стало «оживлення українського національного руху, що так виразно позначилося в другій половині 90-х років, не тільки спричинилося до політичної диференціації між поколіннями, а й витворило потребу організації, яка, вийшовши поза рамки старих громад, об’єднала б широкі кола національно свідомих українців без огляду на їхні соціальні й політичні уподобання» [2, с. 27-28].

Показово, що в цьому з ним цілком солідарний відомий український історик, голова Української Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934). «Ідеї Драгоманова і галицький радикальний рух, – пише він на сторінках своїй відомій праці «Ілюстрована історія України» (Київ; Відень, 1921). – знаходять сильний відгомін, особливо серед молодших поколінь, уже з 1890-х років. Против культурництва і лояльності старших громадян наростає все сильніша опозиція… 1897 р. зроблено першу спробу організувати сі «українські» елементи з цілої України на ґрунті боротьби за українські національні права» [3, с. 487].

Залучення до громадсько-політичного руху в Україні енергійних і ініціативних представників нового покоління національно свідомої молоді показало, що «старі» громади вже не в змозі своєю переважно культурно-просвітницькою діяльністю відповідати вимогам часу. Український національний рух в тих історичних умовах вимагав не тільки якісно нових форм і методів своєї діяльності, але і нових громадсько-культурних і політичних структур та організацій.

Як стверджують сучасні дослідники О. Голубицький і В. Кулик, першим ідею об’єднання українських гуртків і громад в одну організацію подав Олександр Кониський (1836-1900) – відомий український письменник та громадський діяч. Разом з тоді ще молодим студентом С. Єфремовим він розробив статут та програму нової організації, яка отримала назву: «Всеукраїнська Загальна Безпартійна Демократична Організація» [4, с. 11-12].

Проте ідея створення такої структури раптом наштовхнулась на ряд об’єктивних і суб’єктивних труднощів, без вирішення яких було неможливим її створення та подальша діяльність.

По-перше, серед її організаторів не було одностайної думки щодо шляхів створення майбутньої організації. О. Кониський пропонував створити об’єднання «з поодиноких представників свідомого українства», а С. Єфремов та Є. Чикаленко навпаки «наполягали на з’їзді депутатів від громад»  [4, с. 12].

По-друге, політичні погляди та переконання О. Кониського не знайшли підтримки серед більшості українських кіл, як на сході, так і на заході України. Своїми критичними виступами проти М. Драгоманова та членів Української радикальної партії в Західній Україні він викликав неоднозначне відношення до своєї особи з боку своїх опонентів. До того ж О. Кониський негативно висловився з приводу входу до майбутньої організації Київської громади.

Мемуари визначного українського громадського і культурного діяча Євгена Чикаленка (1861-1929) свідчать, що ситуація щодо створення Загальної української організації змінилася на краще після підтримки О. Кониського відомим українським істориком професором В. Антоновичем (1834-1908), який на той час теж вийшов з лав Київської громади, хоча і залишився головним співробітником журналу «Киевской старины» [5, ч. 1, с. 39]. В той же час члени Київської, Одеської та Петербурзької громади скептично поставилися до ініціативи О. Кониського.

На установчий з’їзд, який відбувся восени 1897 року прибуло 50 осіб, головним чином поодинокі представники від громад  [4, с. 13]. З’їзд обрав Раду організації, до якої увійшли Є. Тимченко, М. Кононенко, В. Черняхівський, О. Бородай, В. Антонович, П. Житецький. Почесним членом Ради було обрано М. Лисенко. Фактичний організатор з’їзду О. Кониський не був навіть обраним в почесні члени Ради.

На першому з’їзді були прийняті назва, статут і програма організації. Згідно статуту Загальної української організації дозволялось як громадське, так і одноосібне членство в організації. Члени ЗУО сплачували річні внески, які становили 25 карбованців [4, с. 13].

Солідну фінансову підтримку організація отримувала в якості пожертвувань від земств та приватних осіб. Так, наприклад, історик Г. Касьянов в своїй праці «Українська інтелігенція на рубежі XIX – XX ст.: соціально-політичний портрет» (К., 1993) стверджує, що відомий український підприємець і меценат В. Симиренко щорічно видавав на потреби Української загальної організації 2 тисячі карбованців, а також фінансував видання її часопису «Киевская старина» [6, с. 49].

Це дало можливість членам УЗО займатися видавничою діяльністю. На партійні кошти утримувались видавництво «Друк» та книгарня «КСт.», підтримувався кооперативний рух в Наддніпрянській Україні [7, т. 2, с. 707]. Радою Загальної української організації було налагоджено періодичне надходження нелегальної літератури з Галичини (територія Австро-Угорщини).

Для допомоги тим, хто зазнав переслідувань поліції за українську політичну діяльність, організація заснувала грошовий спецфонд.

Як правило з’їзди та збори УЗО проводились в помешканнях членів її Ради: В. Антоновича, М. Лисенка та ін. і маскувались під збори науковців чи читання лекцій. Поступово організація стає центром українського національного руху, що «об’єднувала поміркованіші кола української національної інтелігенції« [8, т. 2, с. 475]. У ній були представлені майже всі напрямки політичної думки України того часу.

За свідченнями О. Субтельного УЗО уявляла собою «федерацію близько 20 громад, багатьох студентських груп та окремих осіб кількістю близько 450 осіб», 100 з них діяло в Києві [9, с. 261]. Деякий час до організації входило Братство Тарасівців [4, с. 14]. Серед її активних членів крім вищезгаданих були І. Шраг, М. Грушевський, О. Русов, О. Черняхівський, М. Міхновський та ін.

На думку багатьох істориків найбільш вдалим заходом, який був організований та проведений членами Української загальної організації стала робота ХІ Археологічного з’їзду, який відбувся восени 1899 року в Києві. Велике обурення серед громадськості викликала заборона урядом робити доповіді на з’їзді української мовою [10, т. 2, с. 412]. Виступи української громадськості з цього питання були своєрідною маніфестацією української справи і завдяки старанням членів УЗО дістав великий розголос в російській та австро-угорській пресі.

Після проведення в серпні 1900 року чергового з’їзду Українська загальна організація поступово починає виразно набувати ознак політичної партії кадетського типу.

З 1901 року УЗО стала спілкою громад і прийняла політичну програму, яка включала в себе національну автономію України та федеративної перебудови Росії [7, т. 2, с. 707]. Здебільшого потім ці громади переформувалися в Українське товариство «Просвіта» чи в Українські клуби.

Заходами Української загальної організації в Україні були проведені наступні культурно-просвітницькі заходи: відкриття влітку 1903 року пам’ятника класикові нової української літератури І. Котляревському в Полтаві [4, с. 15], відзначення у грудні 1903 року 35-річчя музичної діяльності М. Лисенка [9. с. 261], 35-річчя літературної діяльності відомого українського письменника І. Нечуя-Левицького  [4, с. 15], Шевченківські свята [1, с. 203].

Як свідчать архівні джерела громадсько-культурна активність УЗО потрапляє під пильний нагляд таємної поліції [11]. В 1904 році Загальна українська організація перетворилась в Українську радикальну партію.

Отже, підбиваючи підсумки з наведеного матеріалу можна стверджувати, що створення і діяльність ЗУО було значним кроком політично активних кіл українців на шляху до створення власної політичної організації. Проте характер її діяльності вказував на неготовність на той час більшості її членів відмовитись від культурно-національних вимог і перейти до політичної боротьби.

Література:

1. Довідник з історії України. У 3-х т. / За ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. –  Київ: Ґенеза, 1993. - Т. 1. (А - Й). – 230 с.

2. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. – Київ: Либідь, 1993. – 288 с.

3. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ: Наукова думка, 1992. – 544 с.

 4. Голубицький О., Кулик В. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття: Дослідження. – Київ: Смолоскип, 1996. –  124 с.

5. Чикаленко Э. Спогади. 1861 – 1907. – Львів, 1925. – Ч. 1. – 172 с. ; Ч. 2. – 139 с. ;  1926. -  Ч. 3. – 130 с.

 6. Касьянов Г. В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ  – ХХ ст.: соціально-політичний портрет. – Київ: Глобус, 1992. – 176 с.

7. Енциклопедія Українознавства. Словникова частина: У 10 – ти т. / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович. – Львів: Наукове Т-во ім. Шевченка, 1992-1995 – Т. 2. – 1993. - с. 405 – 800 с.

8. Енциклопедія Українознавства. Загальна частина: У 3-х т. / Гол. ред. проф. д-р В. Кубійович і проф. д-р Кузеля. Перевидання в Україні  - Київ, 1995. – Т. 2.  – С. 369 – 800.

9. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вс. ст. С. В. Кульчицького. – Київ; Либідь, 1991. – 512 с.

10. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2-х т. -– Київ: Либідь, 1993.- Т. 2. Від середини ХVІ століття до 1923 року. – 606 с.

11. Центральний державний історичний архів (ЦДІА України). – Ф. 274. – Ол. 2. – Спр. 539. – Арк. 85.

 

Джерело: веб-сайт RUSNAUKA.COM:

http://www.rusnauka.com/14_APSN_2008/Istoria/32185.doc.htm

 

автор: К.і.н. Федько А. В. , к.і.н. Каліберда Ю.Ю., Федько Ю.М., Татаренко О.В., Дніпропетровська філія Університету "Україна"

видання: RUSNAUKA.COM, час видання: 2008

адреса видання: http://www.rusnauka.com/14_APSN_2008/Istoria/32185.doc.htm


23/08/2013