Українська Головна Визвольна Рада та її роль у боротьбі українського народу за незалежність у 1940-50-х роках

УКРАЇНСЬКА ГОЛОВНА ВИЗВОЛЬНА РАДА ТА ЇЇ РОЛЬ У БОРОТЬБІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ У 1940-50-х РОКАХ

 

К.і.н. Каліберда Ю.Ю., к.і.н. Федько А. В., Федько Ю.І., Шелест І.І.

ДФ Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

 

Головним етапом визвольної боротьби українського народу під час Другої світової війни стало створення Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – організації, покликаної здійснювати керівництво національно-визвольним рухом в Україні [1, с. 400]. Заснування та діяльність цього потужного всеукраїнського представницького органу стало наступним логічним кроком українського державотворення у ХХ столітті після невдалої спроби відновлення Української Держави 30 червня 1941 року у Львові на чолі з Я. Стецько, яскравою сторінкою споконвічної боротьби нашого народу за свободу і незалежність України.

Поразка влітку 1943 року військ Німеччини та її союзників на Курській дузі приводить до того, що стратегічна ініціатива в Другій світовій війні остаточно переходить до Радянського Союзу, війська якого починають звільняти українські землі від фашистських загарбників. В той же час з весни 1943 року на Волині й у Поліссі вже цілі райони були звільнені від німецьких окупаційних властей і повністю контролювалися вояками й політико-адміністративними структурами Української повстанської армії (УПА).

На думку сучасного американського історика українського походження Т. Гунчака поразка фашистської Німеччини у 1943-44 рр. на теренах Радянського Союзу та швидке просування радянських військ територією України примушує Провід Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Головного командування УПА задуматися над створенням нового політичного центру [2, с. 243].

Завданням такого позапартійного органу мало стати керівництво українським рухом на рідних землях та представництво його за кордоном. «Масове поширення збройної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу…, - стверджував командир Української повстанської армії генерал Роман Шухевич (Тарас Чупринка). – спонукали Головне Командування УПА…створити всеукраїнський політичний центр, який би взяв на себе найвище політичне керівництво визвольною боротьбою..» [3, с. 339].

Ініціатором створення цього органу став член Проводу ОУН–Б (Бандери) М. Панейко, який в своїй доповіді на ІІІ-му надзвичайному зборі Організації українських націоналістів першим підняв питання політичного керівництва на українських землях в нових політичних умовах, викликаних поверненням комуністичного режиму в Україну [4, с. 85].

План створення цього своєрідного українського передпарламенту остаточно був оформлений на засіданні Проводу ОУН на Українських Землях у вересні 1943 року [4, с. 85]. З цією метою навесні 1944 року було створено ініціативний комітет, на чолі якого стояв Л. Шанковський (1903–1995) – відомий український політичний діяч, журналіст та історик, у післявоєнний період член Закордонного представництва УГВР у Німеччині і США.

Українську Головну Визвольну Раду вирішено було будувати на демократичній основі, що дало б можливість залучити до участі в ній всі самостійницькі сили. Саме цей крок керівництва ОУН-УПА на думку канадського історика українського походження О. Субтельного став «важливим доповненням до доктрини інтегрального націоналізму» в ідеології українського націоналістичного руху під час Другої світової війни [5, с. 411].

11-15 липня 1944 року в Карпатах поблизу с. Недільної на Самборщині, на території, контрольованій військами УПА почав свою роботу Перший великий збір Української Головної Визвольної Ради, в якому взяли участь представники від всіх регіонів і політичних сил України у кількості 20 осіб [6, с. 567].

15 серпня 1944 року головою Президії (Президентом) Української Головної Визвольної Ради було обрано Кирила Осьмака (1890-1954) - колишнього члена Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), члена Української Центральної Ради.

Великій збір обрав віцепрезидентів УГВР – В Мудрого, І Гриньоха, І. Вовчука; членів президії – З. Пеленського, М. Прокопа, Д. Ребет. Головою Генерального секретаріату УГВР і генеральним секретарем військових справ став Р. Шухевич (1907-1950); генеральним суддею – Я. Біленький; секретарем внутрішніх справ – Р. Волошин; секретарем закордонних справ – М. Лебедь; головою бюро інформації – Й. Позачинюк [7, т. 8, кн. 1, с. 280-281].

Отже за своїм особовим складом Рада представляла різні політичні сили з різних регіонів України, осторонь залишилась лише ОУН–М (Мельника).

«Із 20 членів-засновників УГВР, - стверджує історик Я. Грицак. – членами ОУН або УПА було лише шестеро. Більшість (12 чол.) походила з Галичини, ще два члени УГВР представляли Волинь. Але президента УГВР Кирила Осьмака, обрано з числа уродженців Східної України (6 чол.)» [8, с. 256]. Такий вибір повинен був символізувати спадкоємність традицій борців української визвольної боротьби, адже крім К. Осьмака учасниками української революції було ще 4 члени Української Головної Визвольної Ради [9, с. 52]. Вояки Української повстанської армії в повному складі присягнула на вірність УГВР саме як майбутньому уряду України.

В той же час ряд істориків звертають увагу на те, що один із членів УГВР – генеральний секретар військових справ Роман Шухевич водночас був і головою  (з травня 1943 року) ОУН–Б і головнокомандувачем Української повстанської армії. Таке зосередження влади в одних руках на думку І. Лисяка-Рудницького стало можливим завдяки тому, що УГВР «була сконструйована за рецептом блоку партії з безпартійними» [10, т. 2, с. 492].

Таким чином серед істориків питання про реальне, а не декларативне співвідношення між ОУН–Б та Українською Головною Визвольною Радою як керівників повстанського руху до сих пір залишається до кінця нез’ясованим. З одного боку, бандерівське керівництво не злилося повністю з апаратом УПА, який формально підпорядкувався УГВР, з іншого – більшість військових командирів були членами ОУН–Б.

На таке протиріччя одним з перших звернув увагу на сторінках своїх спогадів «Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху» політичний опонент ОУН-Б по збройній боротьбі за українську державність отаман УПА – Поліська Січ Тарас Бульба-Боровець [11], військові формування якого протягом 1943 року насильницьким шляхом були включені до складу Української повстанської армії.

На його думку створення і діяльність УГВР було суто пропагандистським кроком з боку бандерівського керівництва, яке замість того, щоб об’єднати всі українські сили у боротьбі з німецьким фашизмом і російським більшовизмом на демократичній і представницькій основі насправді тільки піклувалось про своє політичне керівництво і монополію на владу в українському національно-визвольному русі 1940-х років, фізично усуваючи всіх незгодних з ними представників політичних угруповань – борців за незалежність України [11, с. 240-241]. Наслідком такої недалекоглядної політики націоналістів стало розв’язання братовбивчої війни в Україні, а пізніше – загальний програш українських патріотичних та державницьких сил спочатку в пропагандистській, а пізніше і у воєнній сфері більшовикам.

Збір проходив під головуванням Р. Волошина і секретаря М. Дужого [12, с. 397]. Члени збору проголосили себе тимчасовим українським парламентом і прийняли назву Української Головної Визвольної Ради. На Зборі були розроблені і прийняті програмні документи: «Тимчасовий устрій УГВР», «Платформа УГВР» та «Універсал УГВР», тексти яких зібрані у 8-му томі Літопису Української Повстанської Армії [7, т. 8, с. 27-41]. Практично їх по суті можна вважати законодавчими актами конституційного характеру.

«Тимчасовий устрій УГВР» визначав основні засади побудови, завдання, структуру цього органу, компетенції Великого збору, президента і президії УГВР, його виконавчого органу – Генерального секретаріату, Генерального суду, Контрольного секретаріату та Контрольної колегії.

Головні політичні та соціальні ідеї національно-визвольної боротьби українського народу були визначені у «Платформі УГВР». Серед них найбільш важливі: «забезпечення народно-демократичного способу визначення політичного устрою в українській державі шляхом загального народного представництва», «забезпечення свободи думки, світогляду й віри», «забезпечення громадянських прав усім національним меншостям на Україні», та ін. [13, с. 99-100].

Великий збір ухвалив текст присяги воякам Української повстанської армії [7, т. 8,  с. 41] і постановив, що місцем перебування Української Головної Визвольної Ради є українські землі, а за кордоном можуть виїжджати тільки окремі члени з конкретним дорученням.

Так, воєнний історик Л. Шанковський в своїй відомій праці «Українська Повстанча Армія» подає не тільки кількісний склад УГВР, але і подальшу долю кожного її учасника [6, с. 567]. У нерівній боротьбі з більшовиками за підрахунками історика П. Мірчука загинуло шість членів Української Головної Визвольної Ради – Р. Волошин, Й. Позачинюк, Р. Шухевич, Ю. Липа, П. Полтава та Галянт [3, с. 69]. Інші представники УГВР після поразки визвольної боротьби. на початку 1950-х років вимушені були виїхати за кордон.

Завдяки діяльності голови бюро інформації Української Головної Визвольної Ради Й. Позачинюка серед населення Західної України була розгорнута агітаційно-пропагандистська кампанія щодо ознайомлення та розповсюдження вимог документів УГВР [7, т. 1, с. 133-134].

Українська Головна Визвольна Рада, незважаючи на складні умови підпільної роботи, видавала друковані органи, зокрема «Вісник УГВР» (1944-45), «Бюлетень інформації УГВР» (9 випусків, 1948-51), «Самостійність» (1 номер, 1946) [12, с. 397].

УГВР як підпільний уряд України керувала національно-визвольною боротьбою українського народу аж до початку 1950-х років. На її заклик було проведено бойкот виборів до центральних та місцевих Рад народних депутатів Української РСР 10.2.1946 та у лютому і грудні 1947 рр. [12, с. 397; 14, с. 282-283].

Нерівна боротьба Української Повстанської Армії з військами НКВС призводить до значних втрат серед повстанців. В червні 1946 року УГВР та Головний військовий штаб УПА вирішили поступово демобілізувати всі відділи Української повстанської армії.

У жовтні 1949 року Українська Головна Визвольна Рада разом з УПА і ОУН виступила зі «Зверненням Воюючої України до всієї української еміграції», в якому наголошувалось на необхідність консолідації всіх українських сил у боротьбі за державність.

Як свідчать сучасні російські історики О. Колпакіді і Д. Прохоров, поява і діяльність УГВР визвала занепокоєння у радянських спецслужб [15, с. 259]. Кремль вимушений був перейти до більш гнучкої тактики боротьби з Українською повстанською армією, широко застосовуючи пропагандистські методи дискредитації Української Головної Визвольної Ради та її членів в очах українського населення як «українсько-німецьких націоналістів» та «посібників фашистів», обіцяючи амністію тим воякам УПА, які складуть зброю і припинять збройну боротьбу з радянською владою [7, т. 1,  с. 40–41; 3, с. 78].

У 1945 році було утворено Закордонне представництво УГВР (ЗП УГВР) за кордоном на чолі з І. Гриньохом. Секретар закордонних справ М. Лебедь та його служба встановлювала зв’язки з представниками західних країн.

На початку 50-х років після шестирічної підпільної діяльності Українська Головна Визвольна Рада, так і не дочекавшись підтримки Заходу,  вимушена була припинити своє існування в Україні і розгорнути свою діяльність за кордоном.

Отже, підбиваючи підсумки, з наведеного матеріалу можна зробити висновок, що створення і діяльність УГВР була логічно правильним, але запізнілим кроком політичного керівництва ОУН-Б та УПА в боротьбі за українську державність.

Після припинення нерівної збройної боротьби Української повстанської армії з більшовицькою владою в середині 50-х років минулого століття естафета визвольних змагань за українську державу перейшла до наступних поколінь її борців.

 

Література:

1. Малий словник історії України / Ред. колегія: В. Смолій, С. Кульчицький, О. Майборода та ін. – Київ: Либідь, 1997. – 464 с.

2. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії. –  Київ: Либідь, 1993. – 288 с.

3. Мірчук П. Українська Повстанська Армія. 1942-1952. Документи і

матеріали. – Львів: Книгозбірня «Просвіти», 1991. – 448 с.

 4. Панченко О. Микола Лебедь (Життя. Діяльність. Державно-правові погляди) – м. Лохвиця Полтавської області, 2001. – 218 с.

 5. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. Ю. І. Шевчука; Вс. ст. С. В. Кульчицького. – Київ; Либідь, 1991. – 512 с.

6. Шанковський Л. Українська Повстанча Армія  //  Історія українського війська. / Автори: В. Гриневич, Л. Гриневич, Р. Колісник та ед. – Львів: Видавництво «Світ», 1996. – С. 482 – 696.

7. Літопис Української Повстанської Армії. Т. 1-21 / Ред.: П. Потічний і Є. Штендера. – Львів: Літопис, 1992. – Т. 1. Волинь і Полісся. – 481 с.; – Т. 8. Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали. – Кн. 1. 1944-1945. – 318 с.

8. Грицак. Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття: [Навч. Посібник для учнів ед.іст. Гімназій, ліцеїв, студентів історичних факультетів вузів, вчителів]. – Київ: Ґенеза, 1996. –   360с.

9. Прокоп М. П’ятдесят років УГВР // Сучасність. – 1994. - № 10. – С. 49 -58.

10. Лисяк-Рудницький І. Історичне есе. – Київ, 1994. – Т. 1. – 530 с.; Т. 2. – 574 с.

11. Бульба-Боровець Т. Армія без держави. Слава і трагедія українського повстанського руху. Спогади. – Київ-Торонто-Нью-Йорк: Фундація імені О. Ольжича. Фундація ед. С. Петлюри. – 270 с.

12.Довідник з історії України. Т. 3. (Р – Я). / За ед.. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. –  Київ: Ґенеза, 1999. – 688 с.

13.Українська суспільно-політична думка в 20-му столітті: Документи і матеріали / Упоряд. Т. Гунчак і Р. Сочальник. – Мюнхен, 1983. – Т. 3. – 381 с.

14. Частий Р.В. Степан Бандера: мифы, легенды, действительность. – Харьков: Фолио, 2007. – 382 с.

15. Колпакиди А. И., Прохоров Д. П. КГБ: Спецоперации советской разведки. – Москва: «Олимп», «Издательство Астрель», «Издательство АСТ», 2000. – 624 с.

 

Джерело: веб-сайт RUSNAUKA.COM:

http://www.rusnauka.com/10_NPE_2008/Istoria/29982.doc.htm

 

автор: К.і.н. Каліберда Ю.Ю., к.і.н. Федько А. В., Федько Ю.І., Шелест І.І., Дніпропетровська філія Університету "Україна"

видання: RUSNAUKA.COM, час видання: 2008

адреса видання: http://www.rusnauka.com/10_NPE_2008/Istoria/29982.doc.htm


23/08/2013