"Я дуже щасливий своїм життям"

"Я дуже щасливий своїм життям"

 

Я надзвичайно пишаюсь тим, що навчаюся в Університеті „Україна”. Це для мене і цікаво, і перспективно. Я здобуваю тут дуже корисну і важливу професію, а також, незважаючи на те, що я – студент заочної форми навчання, маю можливість брати участь у науково-дослідній роботі. Так мене дуже захопив проект, над яким працюють студенти двох факультетів – філології та масових комунікацій і соціальних технологій – «ХХ століття очима його ровесників». Як і чим живуть у нас люди похилого віку? Яким видалось для них минуле століття? Чи змінилась людина за останні 100 років?

Багато з ветеранів робили все, щоб наша держава стала розвинутою, міцною і відомою у світі. Ми – молоді – у великому боргу перед ними. Несправедливо і гірко, коли ще донедавна нашій людині рукоплескала країна і закордон, а вийшла на пенсію – і, як більшість із ветеранів, каже: „Життя закінчилось!” На мою думку, проблема полягає не лише у фінансовій спроможності держави, а й ставленні до них суспільства, тобто нас із вами. Що треба зробити, щоб посмішка на обличчях у людей, які вийшли на пенсію, не зникала, очі не тьмяніли, а хода була жвавою і впевненою ще впродовж багатьох років? Кому, як не нам, проводити таке дослідження, адже наш навчальний заклад носить назву «Університет розвитку людини».

Беручи участь у проекті «XX століття очима його ровесників», я зустрівся з цією незвичайною, на мій погляд, людиною. Андрію Антоновичу Батраку через менш як два роки виповниться дев’яносто. Що й казати, солідна дата. За плечима – багато вікопомних подій, із якими так чи інакше була пов’язана доля Андрія Антоновича.

- Народився я, – розповів співрозмовник, – 30 листопада 1918 року в селі Бем’янці Переяславського району Київської області. Це був час кривавого і нещадного двобою усіх сущих на землі сил. Здавалось, зло увійшло в тіла і душі більшості людей, затьмарило їм не лише очі, а й розум, поділило не лише країну, а й родини. Не було видно кінця їх бідам і горю.

Батько – царський офіцер, мама – домогосподарка. Землю (10 га), реманент і худобу забрала нова влада в колгосп, а батька – у в’язницю. Звідти йому якось вдалося вибратися і втекти до Москви. Там він влаштувався на роботу в сільгоспакадемію ім. Тімірязєва. А ще співав у церковному хорі Богоявленського собору.

Потім почали поширюватися чутки про те, що будуть переслідувати і позбавляти волі членів сімей царських офіцерів. Так воно й було. Почали розбігатися, хто куди.

За сімейною легендою (а може, бувальщиною) у роки Другої світової війни віруючий Батрак доклав рук до того, щоб у СРСР змінилося ставлення до церкви і священнослужителів. А було це так. Німецькі фашисти загрожували вже не лише радянському ладу, а всьому цивілізованому світові. Батькові було 68 років, а він ще став ополченцем. Звідти його вигнали, пояснивши, що він „старий воювати, його місце на лежанці, і він ганьбить армію”. Але він був великим патріотом, не заспокоївся, тому що хотів якось допомогти Вітчизні, яка знаходилась у смертельній небезпеці. Тож заявив полковнику В. Карпову, щоб той передав Сталіну: „Хай прочитає у Біблії, хто переможе у цій великій війні!” – „А що, таке в ній написано?” – „Так”.

Доповіли по команді. Чекати довелося не довго. Незабаром запросили до Й. Сталіна. Батька з двома віруючими людьми залишили в коридорі, а Біблію з позначеним місцем занесли до керівника держави. Прочитавши останні слова з виділеного „ ... уверовавший одержит победу!”, Сталін запитав, як прізвище власника святої книги. Найцікавішим було те, що за три дні вождь дав команду випустити з в’язниць священнослужителів. А ще через місяць наказав полковнику Карпову розшукати Батрака і доручити тому вибори патріарха. Уявляєте, йде страшна війна, а батько проводить вибори найвищого церковного керівництва.

Реабілітація православ’я, звернення до духовності народу, звичайно, позитивно вплинуло на наслідки війни. Але, на мою думку, чомусь дуже мало про це говориться сьогодні.

- Але ж інші події нашого минулого висвітлюються більш-менш повно і постійно...

- Я пережив голод, розруху і нелюдську війну більшовиків із селянами. У голодомор помирало в моєму селі по 15-20 людей за добу. Доля розсудила так, що не лише вижив, але й знайшов сили, знання й уміння стати, як і мій батько, корисним державі, суспільству, людям. Проте ще й сьогодні долинає з дитячих літ, б’є по серцю почуте глузливо-знущальне: „Иван! Как на вашей земле наш хлеб уродил?!!”.

У 1935 році, коли дещо ослабла блокада українського села, вирвався до Москви, до батька, де вже працювали брат і сестра. Розпочав трудову автобіографію чорноробочим у „Метробуді”. Важкою була та праця, під землею. Потім авіазавод. Електрик, майстер, інженер, провідний інженер. Захоплююча, цікава праця в КБ В.П. Глушка, того самого знаменитого вченого, піонера ракетної техніки, двічі Героя Соціалістичної Праці, конструктора. Під керівництвом В. Глушка були створені двигуни, встановлені потім на всіх радянських космічних ракетах.

- А як далі склалася Ваша біографія?

- Велика Вітчизняна війна зачепила своїм крилом чи не кожну родину. Кожному дісталось.

Мій авіазавод виробляв 12 „Петлякових – 2” на добу. Через кожні дві години за ворота заводу викочувався літак і відразу – на аеродром. Загалом на заводі працювало 62 000 людей. Весь час був одним із найкращих майстрів. Саме мені колектив доручив приймати прапор Державного комітету оборони - подарунок воїнів.

- А яким було Ваше життя по закінченні Великої Вітчизняної війни?

- Брав участь у відбудові народного господарства України. Працював на авіазаводі Антонова.

Я дуже щасливий своїм життям. Щоб я не задумував – усе виходило. Я мав улюблену роботу. Я жив нею ще довго після виходу на заслужений відпочинок. Але й після цього я жодного дня не сидів без справи.

- Чим відрізняються сьогоднішнє життя, люди від того, колишнього?

- Народ сьогодні скривджений. Він ніби спутаний, рветься і не знає, що йому робити. Найголовніше в тому, що люди абсолютно не захищені. Колись я міг поскаржитись в райком, обком КПРС. Зараз при владі союз чиновників, яким начхати на людей. Немає в народу влади. Немає профспілок. А якщо і є, то лише на папері. От була Радянська влада. Було багато поганого, але було багато й гарного. Не можна, невдячна це справа, писати про минуле лише чорними чорнилами. Не забувайте: „Як ви, так і до вас!” „До всього слід підходити з розумом, а не з гонором!”

- Якщо при СРСР було краще, то навіщо розвалили державу?

- А її й не треба було валити. Про це навіть великі закордонні буржуазні діячі говорять. Потрібно було зробити реформи. Л.М. Кравчук зіграв не останню роль у розвалі СРСР. Правда, він у цьому вже покаявся. Після заяви Кравчука про відділення України М. Горбачов сказав: „Ну, раз Украина уходит, с кем же жить?”

- За 100 років люди стали гірші, чи кращі? Добріші, милосердніші?

- Зліші. Життя цьому сприяє. Держава абсолютно не піклується про моральний стан, добробут людей. Люди стривожені, не бачать майбутнього, патріотизм упав до нульової позначки. А відрізняються регіонально. Наприклад, харків’яни добріші за киян. Не таке велике бажання „підсидіти”, ославити, очорнити.

- Ви – довгожитель, народний цілитель. Я пам’ятаю Ваш бальзам 90-х, бальзам Батрака, мені він допоміг і багатьом іншим людям. Поділіться своїми секретами. Яким чином вам удається вести такий активний спосіб життя?

- Я люблю їздити до Криму, збирати трави у червні. Я весь час у русі. Управління праці і соцзабезпечення сприяє цьому, а от поліклініка – ні.

Навіть у нашому поганому екологічному середовищі людина повинна і може жити 100 років. Причини, які цьому заважають, лежать на поверхні: погане та ще й неправильне харчування, малорухливий спосіб життя, засмічене мислення, шкідливі звички.

У мене в роду ніхто не палив. Я теж. Ніхто не зловживав спиртними напоями. Я міг випити молодим хіба що пива. Але я не розумію, як можна іти з пляшкою вулицею і пити похапцем! Я ніколи не переїдав. Переїдання дуже шкідливе і негативно впливає на здоров’я людини.

Кожного ранку одногодинна фіззарядка. Починаю з масажу живота, 100 разів розтираю коліна, ну й інші всілякі вправи.

- Що ви любите їсти?

- П’ю сирі яйця, обов’язково з птахоферм, а ще мої трав’яні чаї. Води я п’ю небагато.

- Які хвороби загрожують нам найбільше, як із ними боротися?

- Серцево-судинні, рак, СНІД, туберкульоз, остеохондроз, остеопороз.

Про перші названі хвороби Ви чули не один раз по телебаченню і радіо. А я б хотів наголосити, що вже навіть у маленьких дітей знаходять остеохондроз. Правда, від нього масово не вмирають. А ось остеопороз – це наша хвороба. Кальцій вимивається з кісток настільки, що вони ламаються, як сірники. Ви ж подивіться, люди падають і на рівному місці ламають руки і ноги. Травмпункти не встигають, особливо у зимовий час, надавати допомогу. Негаразди від неправильного харчування: мало їмо продуктів із кальцієм. А коли і їмо, то робимо це неправильно. Поїли сиру, і тут же їмо шоколадку. Одним махом ми нейтралізували кальцій. У кістках утворюються дірки, от кістка й ламається. Або їмо несумісні продукти. Беремо огірок і помідор. Вони ж не терплять один одного. А ми робимо салат. Або візьмемо щавель. Ви з’їли миску щавлевого борщу - і вже нейтралізували увесь кальцій.

-         Яка зараз у Вас найбільша мрія?

- Вже не один рік оббиваю пороги відповідних установ, намагаюся переконати чиновників, що давно пора назвати одну з вулиць столиці іменем В.П. Глушка. Відповідають по-всякому: мовляв, є В. Глушков або ж вважають, що моя ініціатива не на часі. Як пробити цей мур, не знаю. Але сподіваюся.

 

Олександр Вербицький,

студент ІІІ курсу заочної форми навчання

(спеціальність „фізична реабілітація”),

Газета «Університет «Україна», №1-2, 2007

автор: Олександр Вербицький, студент ІІІ курсу заочної форми навчання (спеціальність "Фізична реабілітація")

видання: Газета «Університет «Україна», №1-2, 2007, час видання: 2007


25/02/2010