Новий правопис: перспективи і проблеми

Новий правопис: перспективи і проблеми

 

Коли у 1990 році з'явився "Український правопис", після того як практично незмінним він залишався з 1946 року, значно дестабілізувалося правописне питання. А коли стали доступними інші правописні збірники, що були прийняті українськими науковцями ще на початку століття, різноманіття правил призвело до плутанини і неправильного використання цих правил.

Це спонукало створення комісії, що мала б переглянути чинний правопис і упорядкувати такий, яким би могла користуватися і Україна, і діаспора. Відповідні заходи започаткувалися в 1992 році, і врешті за рекомендацію Інституту української мови Національної академії наук України Кабінет Міністрів України утворив відповідну комісію. До неї було запрошено також представників із діаспори. Регламент комісії передбачав кворум, а для правочинності зміни мусили здобути три чверті голосів присутніх.

В Україні і в діаспорі, на сторінках газет і наукових журналів були сформульовані різні пропозиції та зауваження щодо правопису.

Насамперед окреслилося кілька основних питань.

1. Чи опрацювати зовсім новий правопис, наприклад, на основі латиниці, чи тільки удосконалити старий? Одностайно було прийнято рішення не робити радикальних змін у чинному кириличному правописі.

2. Чи зберігати граматику в складі правопису, чи обмежитись у ньому і суто правописними правилами? Вирішили, що на теперішньому етапі це питання треба розв'язати таки на правописному рівні.

Перед комісією поставали питання:

— написання власне українських слів;

— написання слів іншомовного походження;

— чисто технічні питання типу - писання разом, через дефіс чи окремо, написання великої чи малої літери та ін.

Перше питання торкалося написання українських форм іменників однини родового відмінка: закінчення слів на -а/я чи -у/ю у назвах населених пунктів чоловічого роду.

Зокрема, було ухвалено правило, згідно з яким —а/я мають усі слова, що походять від особових імен та назви професій, слова із суфіксами присвійності (-ів/їв, -ин/їн та ін.), слова із суфіксами на -к, -ик, -ськ та ін., українські та зукраїнізовані слова на шиплячий приголосний. Усі інші назви населених пунктів чоловічого роду закінчуються на -у/ю.

Друге питання іменників третьої відміни, основа яких закінчується двома приголосними. Тут дійшли компромісу, тобто можна вживати або закінчення -и, або -і.

Наступними кроками до відновлення і вдосконалення правопису було: повернення до мови літери г"; повернення до вжитку кличного відмінка; впроваджено нові правила вживання у формі давального відмінка іменників чоловічого роду паралельних закінчень -у, -ові (директорові, ректорові, Іванові, Куричукові) - ці закінчення радять чергувати.

Повернено наше давнє закінчення -и в родовому відмінку жіночого роду третьої відміни, а також іменників середнього роду.

Проблеми введення всіх цих нових правил зумовлюється тим, що основною метою правописів 1933, 1946, 1960 років було усунути "націоналістичні перекручення" та "забезпечити єдність із правописами братніх народів Совєтського Союзу, особливо - російського", зняти розбіжності у спільних моментах українського і російського правописів". А це, як відомо, призвело до вживления в мову українців "російського варіанту" української мови.

Чимало людей насторожено сприйняли запропоновані новим правописом зміни, бо важливу роль, наприклад, відіграє психологічний чинник: людина до чогось звикає, виробляється певний стереотип. Освоювати щось нове — значить, відмовлятися від старого, активізувати додаткові зусилля для засвоєння нового. Навіть учителів української мови і літератури, на яких у цій справі лягає чи не найбільша відповідальність, можна зрозуміти. Але ця соціальна верства повинна найперше зрозуміти: зміни у правописі потрібні, їх не можна відкладати. І не забуваймо — а про це вже говорили наші видатні науковці, — що "всяка правописна боротьба, кожна правописна реформа мають соціальне підґрунтя і є виявом політичної орієнтації суспільства" (В. Сімович).

Укладачі правопису не видумують "своїх" правил. Керуючись науковим принципом, зберігаючи традиції, вони, на мою думку, беруть до уваги те, що відбиває живе мовлення, є для нього природним, зберігає суть мови як живого організму. Тому не будемо безплідно дискутувати; спостерігаючи за мовними фактами, аналізуючи їх, дійдемо висновку, якими критеріями варто керуватись у написанні слів за новим правописом.

Ми передусім повинні працювати і вдосконалювати своє, бо процес удосконалення орфографії української мови безперервний. Але кожного разу все нові і нові зміни мають бути спрямовані переважно на збереження фонетико-морфологічного обличчя нашої мови.

Але чимало складних випадків нашого правопису упорядники залишили без уваги. Зокрема, в написанні складних слів важким для засвоєння є, за свідченням практиків, написання великої літери, написання не (частки чи префікса), вживання розділових знаків. Все-таки найбільша кількість помилок припадає на пунктуацію. Якщо одним із важливих завдань правопису є не чинити зайвих труднощів у засвоєнні правил, а допомогти опанувати їх настільки, щоб грамотність стала не лише знанням правил, а й виробленою, приведеною до механізму навичкою, то, очевидно, варто подумати над тим, щоб скоротити кількість правил на вживання розділових знаків. Від цього живе мовлення не програє, а кількість правописних помилок зменшиться.

А щоб паралельно вдосконалювати і свій правопис, улюбленою літературою повинен стати словник. Просто читати словник — це не така вже незвична й дивацька річ, як може видатися на перший погляд. Хай дороговказом нам будуть мудрі поради М. Рильського:

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

 

Тетяна ДІДКОВСЬКА,

студентка II курсу спеціальності

"Українська мова та література",

Газета «Університет «Україна», 8, 2002

автор: Тетяна Дідковська, студентка II курсу спеціальності "Українська мова та література"

видання: Газета «Університет «Україна», № 8, 2002, час видання: 2002


24/02/2010