Не відмовляймось від свого, рідного

Не відмовляймось від свого, рідного

 

За все своє студентське життя, а воно вже триває два роки, я не раз думала: «Яка ми все-таки унікальна нація! Навіть з державної мови робимо проблему». Поміркуйте самі. Де ще так, крім, звичайно, Білорусі, відверто і цинічно ігнорують своє. Звичайно, у багатьох установах (але не у всіх), в аудиторіях і класах більшості навчальних закладів наше населення здебільшого розмовляє державною мовою. Але щойно закінчується робочий чи навчальний час, або навіть уже на перервах, люди одразу ж переходять на російську. Охоче, так, наче до цього виконували якусь повинність. І таких співвітчизників дуже багато. Чому наша рідна мова досі, на думку багатьох, мова сільська?

Помітні і регіональні особливості. Так, у селах Закарпаття, Прикарпаття, Буковини неможливо почути хоча б одне російське слово. Хіба що якийсь випадковий приїжджий - гість чи турист - забалакає мовою північного сусіда. В Західній Україні здебільшого шанують народні традиції, звичаї, побут. Та й мову свою рідну.

Дуже багато іноземців, які приїздять до України, вчать її мову. І не лише посли, яких до цього зобов'язує посада. Цікаво, що всі російські посли вважають це не потрібним. Виходять, очевидно, з того, що українці, саме вони, як і в недалекому минулому, мають знати російську мову і спілкуватися з ними тільки нею.

Я родом з Черкаської області, з невеличкого містечка, де постійно лунає лише українська мова. Коли хтось починає розмовляти російською, це відразу кидається у вічі. «Приїжджий!» - думають мої земляки. І, як правило, не помиляються. Це не значить, що мої земляки не знають російської, але одна річ - знати, а інша - постійно спілкуватись.

Приїхавши навчатися до столиці, одразу відчула себе «не в своїй тарілці». Мовна ситуація в Києві зовсім інша, ніж у Шполі. Признаюсь: певний час пробувала «прилаштуватися» до столичного люду. Але довго не витримала. І не лише тому, що не так просто перейти з однієї мови на іншу. Врешті-решт повинна бути у нас, українців, власна гордість. Чому ми, невідомо з яких причин, маємо відмовлятися від свого рідного, материнського?!

Хотіла б навести приклад з життя своєї однокурсниці. Ми спілкуємось українською мовою. Дівчина настільки звикла до цього, що і вдома почала розмовляти державною мовою, чим на перших порах дуже здивувала рідних.

Чомусь віриться: все-таки і на побутовому, і на інших рівнях хоча б із часом українська мова займе належне їй місце. Тобто гідне великого народу з його багатою історією.

Дуже багато наших співвітчизників, які їдуть за кордон шукати кращої долі, рано чи пізно повернуться додому, де захочуть почути рідну серцю мову. Та не від кого-небудь, а від нас, українців.

Я вважаю, що потрібно роз мовляти державною мовою не лише тоді, коли потрібно чи вигідно, а коли душа хоче. Звичайно, людина, яка має мовний стаж, скажімо, 20-60 років, не зможе відразу подолати звички і традиції. На все, як кажуть, потрібні терпіння, час, сила волі. Дуже важливо, щоб кожен із нас відчув, що він чогось вартий, що ця мова не сільська, вона наша, рідна! Невже ми не хочемо, щоб рідне з нами було постійно, всюди?..

 

Катерина Заремба,

студентка III курсу

спеціальності «Видавнича справа та редагування»,

Газета «Університет «Україна», №4-5, 2005

автор: Катерина Заремба, студентка III курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування»

видання: Газета «Університет «Україна», №4-5, 2005, час видання: 2005


24/02/2010