Мої роздуми про мову

МОЇ РОЗДУМИ ПРО МОВУ

Соціальна робота й українська мова... Як пов'язані ці поняття і чи пов'язані вони взагалі? Щоб з'ясувати це, потрібно, насамперед, зрозуміти, який зміст ми вкладаємо у ці слова.

Соціальна робота - це допомога людям, прагнення зрозуміти їхні проблеми і допомогти. Це мистецтво спілкування, мистецтво переконувати і заспокоювати. А, як відомо, мова - це найкращий засіб спілкування, і від того, наскільки наша мова чітка, грамотна, барвиста, милозвучна і водночас зрозуміла, залежить ефективність нашого спілкування.

Чим є для нас рідна українська мова? Чи здатні ми, століттями русифіковані "малороси", прийняти у душу волелюбні пісні гордого Запоріжжя і сумно-патріотичні думи Великого Кобзаря, проникнуті народними сльозами і сонячним промінням? Чи здужаємо ми, майбутні соціальні працівники, гідно донести до людей незліченні скарби рідної мови? Чи зрозуміють нас, чи оцінять потяг до національного прості громадяни у той час, коли в побуті українська мова майже не вживається?..

Стільки запитань... І на жодне з них немає однозначної відповіді.

Особисто я вважаю, що кожен має право вирішувати для себе: бути чи не бути, використовувати у своїй майбутній професійній діяльності українську чи ні. Але соціальний працівник прийдешнього тисячоліття повинен чітко усвідомлювати, що для клієнтів соціальних служб він репрезентує державу, і від того, якою мовою і наскільки правильно він розмовляє, залежить уявлення пересічного громадянина про наш державний апарат. Ну чого, скажіть, будь ласка, людина має любити, поважати і користуватися українською мовою, якщо навіть державний службовець розмовляє або суржиком, або російською.

Ми живемо в Україні, і, отже, маємо спілкуватися саме українською мовою. І я вважаю, що це - особиста відповідальність кожного громадянина: навчитися вільно спілкуватися державною мовою і донести до інших її неповторну красу і культуру.

Знаю: дехто заперечить мені, мовляв, деякі люди погано розуміють українську, що вони звикли спілкуватися російською. Так що, силувати їх? Однак, якщо ми будемо так міркувати, то ніколи не досягнемо того, коли чути на вулицях українську буде нормою, а не дивиною, як зараз.

А тоді у нас не буде національної гідності, а отже, не буде й повноцінної держави. І не треба буде скиглити і скаржитись на те, як нам погано і які ми нещасні. Самі винні. На всіх майданах кричимо про незалежність і вірність народним традиціям, а самі не можемо зробити найелементарнішого і найголовнішого - ввести у побут українську мову. І, на мою думку, ми як майбутні соціальні працівники просто зобов'язані користуватися українською. І нехай спершу буде важко, однак поступово, крок за кроком, мова "у нашому виконанні" ставатиме правильнішою, чистішою і природнішою. І люди, які будуть приходити до нас на консультації чи по допомогу, зрозуміють, що користуватися українською мовою - це не просто обов'язок, а така ж природна, приємна і зрозуміла дія, як і пиття джерельної води, кришталево-чистої та бадьоро-холодної, пиття саме тому, що це "вгамування спраги" тобі до вподоби, а не тому, що так треба...

І головне - пам'ятати найперше правило соціального робітника: подавай приклад власною поведінкою.

 

Тетяна ШЕВЧЕНКО,

студентка першого курсу

(спеціальність "Соціальна робота")

Газета «Університет «Україна», № 8, 2000

автор: Тетяна Шевченко, студентка І курсу (спеціальність "Соціальна робота")

видання: Газета «Університет «Україна», № 8, 2000, час видання: 2000


24/02/2010