Мово моя українська

Мово моя українська

Щоб не траплялись прикрі помилки, заглядайте в гарні словники

 

Ох, цей родовий однини

Маю погану (а може, й непогану) звичку читати ледь не всі оголошення. Інколи це дуже цікаво, а раптом дізнаєшся те, що вкрай потрібно саме тобі.

На жаль, не всі так роблять. Навіть тоді, коли, здавалось би, мали б поцікавитись, що хтось і десь вивісив, допустивши в оголошенні (повідомленні) помилку. І «красується» ця помилка не день та не два, аж поки хтось уважніший не помітить і не втрутиться. Недогляд, хибу виправляють або ж просто знімають таке оголошення, повідомлення.

Чи не одним із найважчих і, на мою думку, чи не найскладніших випадків в українському правописі є закінчення іменників у родовому відмінку однини. Коли писати (говорити) –а(я), а коли –у(ю)? Є правила, досить розлогі й конкретні. Я не буду тут їх перелічувати. Вони є у правописах – від шкільного до академічного.

Але є ще один гарний і, до того ж, надійний спосіб уточнити написання, мовлення. Йдеться про орфографічні й інші словники української мови. Подивився, перевірив свої пам’ять та знання і з легкою душею користайся прочитаним, зафіксованим.

А щодо прикладів, без яких не обійдусь, то назву два найсвіжіші. На дверях одного з кабінетів нашого університету прочитав: «…консультації з предмету». Треба, звичайно, предмета. Той, хто помилився, очевидно, не в ладах із Родовим однини іменників.

Так само, як і той, хто на папці в одному з кабінетів написав щось на зразок «отримання диплому». Звичайно, треба диплома. Після моєї зауваги, з якою погодились (бо буває, що сумніваються і говорять на зразок: «Невже?» або «Хіба?»), озаглавили теку для документів правильно.

А щодо словників і користування ними, то зазначу: тим, хто хоче гарно знати рідну мову, послуговуватись нею, завжди треба мати їх під рукою. Бо і в книжках (інших), і в передачах радіомовлення й телебачення, і в паперових ЗМІ можна натрапити на помилки. Бо там працюють такі ж люди, як і ми, котрі щось свого часу недовчили, не завжди уважні у своїй роботі й спілкуванні та ще й перебувають під впливом російської або ж інших мов.

Слова іншомовного походження

Без них не обходились у давні часи, щось завжди запозичували. Інколи це запозичення було надмірним або ж безпідставним, невиправданим. Сьогодні наплив чужих слів тільки збільшується. Бо набувають потужності, розвитку міжнаціональне спілкування, культурні й економічні зв’язки. Але знову ж таки ми занадто захоплюємось чужиною. Тому й чуємо ледь не на кожному кроці «офіс», «презентація», «фуршет», читаємо в газетах, журналах, книгах про «експертів», «ажіотаж», «уікенд» тощо. Пишуть і говорять так навіть тоді, коли є гарний український аналог (і я не обійшовся без іншомовного слова). Краще: відповідник.

Ось що сказав видатний білоруський письменник Янка Купала з цього приводу: перед тим, як позичити слово з іншої мови, треба досить пильно, ретельно обнишпорити всі кишені своєї пам’яті і лише після того, як ви переконалися, що в жодній із них нема потрібного слова, звертайтесь до позиченого, але з обов’язковою умовою – підпорядкувати його законам своєї мови.

 

Анатолій Урбан

Газета «Університет «Україна» №3-4, 2016 

автор: Анатолій Урбан

видання: Газета «Університет «Україна» №3-4, 2016, час видання: 2016


01/05/2016