Людство має бути колективом творчих оригіналів, а не натовпом сірих осіб

Людство має бути колективом творчих оригіналів,

а не натовпом сірих осіб

(проблемна стаття)

 

ОКСЕНЧУК Марія,

студентка 1 курсу Дубенського коледжу

Університету «Україна», м. Дубно, Рівненська обл.,

спеціальність «Правознавство»

 

У сучасний період історії людства ми стикнулися з таким явищем, як глобалізація. На жаль, одним із її виявів є «стирання» унікальності та оригінальності культурних організмів різних націй та народів. Прагнення до глобалізації проявлялося у людських спільнот уже давно. Різні суспільні утворення намагалися об’єднатися на основі спільних культурних зразків, спільних засад існування та діяльності. Проте, як бачимо нині, ці шаблони, спільний культурний знаменник, постають не позитивом, а негативом для людства. Заради одноманітності, що нібито породжує єдність, ми втрачаємо всю свою унікальність, культурну специфіку, перетворюючись на безлику масу. Людство ж, заради свого подальшого повноцінного розвитку, має бути колективом творчих оригіналів (під якими розуміємо народи та нації світу), а не натовпом сірих осіб.

Заходами, які можуть обмежити наступ глобалізації, є збереження національно-культурної самобутності, мови як однієї з її ознак.

Так сталося, що український народ завжди потерпав від культурних утисків і знищення мови в тому числі. Кожний історичний період було позначено боротьбою за ці святині – культуру та рідне слово, врешті-решт, − за національну самобутність. Вона знаменувалася перемогою, бо, встаючи з колін, українці щоразу гордо заявляли про свої вагомі здобутки у культурі, підносили до висот красу і велич своєї мови. Правда, завдячувати цими результатами можна національним геніям, які на своїх плечах «винесли» культуру, піднімали дух протесту, патріотизму, національного пафосу серед народу.

Говорити про розвиток культури народу і нічого по суті не сказати про мову – це все одно, що будувати дім і забути про його фундамент. Загалом, суспільство є здоровим, життєздатним тоді, коли воно складається не з безликих індивідуумів, а із громадян – патріотів своєї землі. Патріотизм починається зі ставлення до своєї рідної мови. Сама вона сприймається не просто як засіб комунікації чи знаряддя формування думок, а значно глибше – як одне з головних джерел, що оживляють патріотичні почуття, як рецептор духовного й емоційного життя людини.

Рідна мова є одним із основних засобів, за допомогою якого створюється соціальний механізм успадкування культури від покоління до покоління, тобто вироблення національно-культурної традиції. Але чи замислюємося ми над усією значущістю цієї «скарбниці» і тим, що саме за нею сприймається народ, його звичаї, традиції? На мою думку, українська мова є відображенням духу нашої національної культури, її історичної трагічної минувшини, адже вона пройшла крізь всі заборони разом із народом, який, на жаль, тепер її цурається, демонструючи свою неповагу.

Чи була б Україна відома, якби не мова, якою писали свої невмирущі твори найвидатніші поети та письменники, такі як І. Котляревський, Т. Шевченко, І. Франко, Л. Українка? Думаю, що ні, бо саме завдяки цим постатям Україну знає увесь світ.

Рідне слово – це ніби криниця, з котрої справжні громадяни-патріоти черпають свою наснагу. Стан мови є відображенням рівня та перебігу розвитку національної культури. Ставлення до рідного слова відразу показує політику держави у сфері культури, врешті-решт – національний патріотизм.

На жаль, у сучасний період більшість українців спілкуються так званим суржиком, тобто змішують іноземні слова з українськими, або ж говорять російською, інколи, навіть, вживають нецензурну лексику, а все це через те, що люди цураються рідної мови і вважають її не престижною, зневажливо ставляться до неї. Коли ж у когось, навіть у перехожих, спитаєш про те, чому вони не розмовляють рідною мовою, ті просто розсміються в обличчя. Сподіватимемося, що через деякий період часу вони все-таки усвідомлять свою помилку, зрозуміють, що стан мови – це не лише відлуння культурної політики держави, а й дзеркало душі самого народу, нації, кожного громадянина особисто.

Із початком демократичних перетворень та з проголошенням державної незалежності України наша національна культура почала поступово розглядатися й аналізуватися науковцями-культурологами як певна цілісна система, що найповніше виражає духовний світ українського народу. Сучасне культурне життя сповнене багатьма різними заходами, присвяченими комусь або чомусь. Вони проходять у популярній для масової культури формі шоу і дещо деформують справжній національний культурний зміст. Українські таланти, патріоти пропонують (і розробляють щоразу нові) цікаві національно-культурні проекти (наприклад, фестивалі та заходи з ініціативи Олега Скрипки), провести які часто немає за що. Дається взнаки фінансова криза, особливо відчутна вона в галузі культури, що і до цього забезпечувалася за залишковим принципом.

Підсумовуючи, варто сказати, що для збереження української культури ми повинні вивчати нашу рідну, співучо-солов’їну мову, шанувати її, зберігати народні звичаї та традиції, несучи їх крізь віки як духовну спадщину для майбутніх поколінь, пам’ятати історію становлення незалежності України, поважати людей, які поклали життя в ім’я свободи та національної ідеї. Економіка нашої країни не є поки що високорозвиненою, але це не повинно заважати нам проводити заходи, що відтворюють сутність нашої національної культури, малюють обличчя народу. Не дивлячись ні на які перешкоди, ми маємо поширювати українську культуру серед молодого покоління. Саме це забезпечить нашу впевненість у завтрашньому дні.

автор: Оксенчук Марія, студентка 1 курсу Дубенського коледжу Університету «Україна», м. Дубно, Рівненська обл., спеціальність «Правознавство»

час видання: 2014


27/01/2014