Зросійщення інформаційного простору як загроза національному суверенітету України

Пам’ять століть №1-2, 2009, С. 198-206.

 

Геннадій ГОРОВИЙ,

магістрант Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

 

ЗРОСІЙЩЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ ЯК ЗАГРОЗА НАЦІОНАЛЬНОМУ СУВЕРЕНІТЕТУ УКРАЇНИ

 

Надзвичайно важливим чинником існування і збереження національної ідентичності, одним із головних компонентів і найхарактернішою її ознакою є мова. Масове усвідомлення належності до однієї мовно-культурної спільноти — запорука політичної стабільності національної держави.

Багато років офіційна пропаганда твердила, що національне питання в нас розв'язане на найвищому рівні, що ми можемо бути прикладом у цій справі для інших країн світу. Події останніх років засвідчили, що до остаточного розв’язання нам ще далеко. На 17-му році незалежності України, на жаль, нам усе ще доводиться думати про те, як захистити українську мову в Українській державі. Ухвалами різних з'їздів, конференцій, зверненнями до владних структур про захист у державі державної мови вже, мабуть, можна було б щільно вкрити всю територію України, а які результати? Загроза існуванню української мови не зменшується, а, навпаки, дедалі зростає [7].

Оскільки нашу мову нищено на державному рівні, про відродження її має подбати насамперед держава.

Такий підхід має історичне коріння. Пригадаймо, як виникнення Запорозької Січі призвело відразу до створення системи захисту нашої віри, культури, освіти та мови (створювання братств та шкіл, вивчання в них слов'янсько-руської мови, писання наукових праць та підручників слов'янсько-руською мовою, складання словників, створювання нових друкарень, закладання основ мовознавчої науки та багато іншого).

Могутній поштовх для свого подальшого розвитку отримала народна мова за часів Гетьманщини. З перемогою національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького відновлюється державна освітня політика — уся Україна покривається мережею шкіл, Києво-Могилянська академія стає освітньо-науковим закладом, у якому формуються кадри просвітителів для багатьох слов'янських земель (Росії, Сербії, Хорватії, Словаччини). У всіх українських регіонах-полках виникають школи та академії. Україна стає чи не найосвіченішою країною Європи.

Гетьман П. Скоропадський за 7 місяців своєї державної діяльності уперше після стількох років московської кабали повернув українській мові статус державної, в Києві і Одесі відкрив два Українські університети, створив Академію наук, бібліотеки, видав українські словники, чого ніхто до нього і після нього за такий короткий термін не робив і не міг зробити.

Але трагічно склалася подальша доля нашої культури на своїй землі: «Велика Руїна» держави зумовила велику руїну й української мови. Практика імперського правлення, як і досвід колишнього Радянського Союзу, переконливо довели: коли мову будь-якого народу витісняють зі сфери державного функціонування, то вона відразу ж починає зникати зі сфери виробництва, освіти, науки, мистецтва та міжнародного спілкування, а відтак — і з сім'ї. А в кінцевому підсумку — із людської свідомості.

Сучасна мовна ситуація кардинально відмінна від ситуації початку минулого століття. Сьогодні маємо розвинену літературну мову, здатну обслуговувати всі сфери суспільного життя, але у великих міських центрах, включаючи столицю, відсутнє повноцінне побутування живих форм розмовного мовлення.

Для увиразнення нинішніх мовно-культурних проблем можна скористатися поширеним у лінгвістиці образним порівнянням живих форм побутування мови з дикими рослинами, що ростуть у природному середовищі, а літературної мови — з оранжерейною квіткою, що потребує штучних умов. Отже, якщо на початку минулого століття перед українським суспільством стояло завдання виплекати оранжерейну рослину, то тепер корінь мовних проблем полягає у потребі відновити природні стихійні форми існування мови. А це завдання незрівнянно важче, тому що воно потребує зміни мовно-психологічних установок маси людей різних соціальних прошарків і різного рівня освіти [5].

На сьогодні навіть у столиці, не говорячи вже про великі міста Сходу й Півдня, російська домінує в побутовому спілкуванні, а відтак майбутнє української мови лишається загроженим, оскільки розмовно-побутове мовлення, зокрема в родинній сфері, належить до базових у функціонуванні й розвитку кожної мови.

До людської маси, що перейшла на іншу мову спілкування, культура, створена на базі витісненої мови, перестає промовляти. Деморалізуючий ефект винародовлення, що його спричиняє втрата мови, якою говорили попередні покоління, корениться у послабленні зв'язку зі своєю культурною спадщиною, здатності сприймати й цінувати культуру, створену попередніми поколіннями.

Прикладом може бути «Енеїда» І. Котляревського, в якій він дав словничок, сподіваючись, що його твір будуть читати і росіяни. Але тепер ми самі користуємося цим словничком, тому що нам його слова вже незрозумілі:

...Юнону взяв великий жах! // Впрягла в гринджолята павичку, // Сховала під кибалку мичку, // Щоб не світилася коса... [3].

(Гринджолята — зменшене від ґринджоли — низькі широкі сани з боками, що розширяються від передка. Також — маленькі дитячі санчата. Розкована гра неоднозначністю слова, часте вживання слів, серйозний зміст яких містить в собі гумористичний заряд — суттєва прикмета стилю «Енеїди». Богиня на дитячих саночках!

Павичка — коняка павиної масті, також — зменшене від пава. У римлян пава — птах Юнони.

Кибалка — старовинний жіночий головний убір у вигляді високої пов'язки на голові, з двома довгими кінцями, які спадали на спину. Носили тільки заміжні жінки.

Мичка — пучок приготовленого для пряжі волокна конопель або льону. Один кінець насадженої на гребінь мички звисав, мов коса, вниз, і з нього пряля сукала нитку. Тут: пасмо волосся, що вибивалося в молодиці з-під кибалки...) [3].

Це свідчить про те, що ми мову забуваємо. Якщо в нашу мову ввійшло слово «бомж», то в ній уже немає місця для безхатченка, блудяги, бурлаки, волоцюги, галайди, приблуди, швенді, мандрьохи тощо.

Складність розв'язання наших нинішніх мовних проблем полягає в тому, що сфера приватного побутового спілкування не підлягає регламентації з боку держави. Адміністративне втручання в ці сфери можливе тільки в тоталітарних країнах, як це було, наприклад, за франкістського режиму в Іспанії, коли вживання мов національних меншин у приватному житті вважалось порушенням закону і підлягало покаранню.

У демократичних країнах, де права і свободи особи є засадничими принципами державного устрою, якісь обмеження і регламентації щодо вибору мови спілкування у приватних і неформальних контактах людина сприймає як зазіхання на її свободу самовираження.

Цей психологічний момент полегшує антиукраїнську агітацію. У наполовину асимільованій Україні затвердження фактичної двомовності позірно виглядає як справедливе вирішення мовних проблем на державному рівні: у країні поширено дві мови, чому ж не надати їм рівні права, а там нехай кожен сам вибирає, якою з двох мов йому говорити.

Однак теза про вільний вибір мови спілкування в загальноміській комунікації — це фікція. Насправді мовна поведінка особистості в розмаїтих ситуаціях неформального міського спілкування суворо детермінована російськомовною атмосферою наших міст, яка породжує ефект мовного диктату середовища. Адже, згідно із законом соціалізації, «жодна з осіб не може ізолюватися від реакції на неї навколишніх осіб, яка впливає на її поведінку та видозмінює останню на всіх стадіях життєвого циклу». Українське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфорт для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мовою пристосування, а українську — мовою протистояння [6].

Треба, нарешті, перестати безсоромно фарисействувати з приводу двомовності в Україні. В окремих країнах двомовність сформувалася на ґрунті входження певного кантону, провінції, регіону разом зі своєю землею, своєю мовою до складу спільної держави. А Україна створена лише за рахунок своїх земель, ні від кого нічого не взяла. Навпаки, ми роздали частину своїх земель Росії, Білорусі, Польщі та іншим сусідам. Тому єдиною державною мовою є мова корінної нації, яка створила нашу державу й дала їй назву «Україна».

Є такий образний вислів, що державна мова охоплює країну, як обруч діжку, чого не можна сказати на сьогоднішній день про нашу державу. Тому що мова, культура і свідомість — це нерозривно пов'язані речі. І національна свідомість може формуватися лише у своєму національному культурному просторі. А наш інформаційно-культурний простір формує зараз, на жаль, російську ментальність. У нас немає жодного телеканалу, що працює тільки державною мовою, пропагує тільки українську культуру, літературну мову. І якщо навіть по державному телебаченню іде в рейтинговий час фільм «Петро І» російською мовою, то кого ми тоді формуємо?

Нинішній український інформаційний простір окупували зарубіжні інформаційні політтехнологи, яким байдужі наші духовні запити й проблеми. Зокрема, національний канал телебачення поставлений в такі умови, що не може конкурувати з приватними каналами, які, всупереч нормам моралі, вдаються до жаргонної лексики, героїзації злочинців, пропагують насильство та порно. Підраховано, що протягом тижня на різних телеканалах демонструється понад 30 фільмів жахів, бойовиків і еротичних стрічок, при цьому значна частина їх транслюється до 21-ї години. Отже, нахабно порушується українське законодавство, зокрема Закони «Про захист суспільної моралі» і «Про рекламу». А це, своєю чергою, негативно відбивається на криміногенній ситуації в країні [1].

На найпопулярнішому телеканалі «Інтер» у будні з 18-ти годин трансляції 5,8 години припадає на україномовні передачі, тобто лише 38,3% ефірного часу відведено для державної мови. У неділю українська мова звучить 7 годин із сукупних 17-ти годин трансляції, тобто 41,1%. Середній відсоток україномовних передач становить 38.

На телеканалі «1+1» у будні трансляція триває 19 годин, з них 9,6 години — українською мовою, тобто близько 50%. Ще 26% відведено для російськомовної продукції з українськими субтитрами. У неділю, коли кількість глядачів найбільша, частка україномовної продукції на цьому телеканалі значно зменшується. Лише 6,75 години лунає українська мова в ефірі, тобто 39%. Якщо говорити про середній показник, то близько 45% продукції виходить українською мовою.

Телебачення не намагається робити продукт, в якому мав би бути зацікавлений глядач. Немає довгострокових культурологічних, освітніх програм, які дійсно цікавлять глядача. Проблема українських каналів на сьогоднішній день полягає в тому, що ставка робиться на те, щоб зробити максимально рейтинговим ефір. Оскільки російське телебачення вже досить сформоване, то ми даємо їхнім зіркам визріти у них, а потім запрошуємо за гроші сюди, хоча можна було б зробити те ж саме у нас. Але так чи інакше, наші телеканали заполонила російська мова.

Помітною та очевидною є й інша тенденція в телевізійному просторі України. Вона полягає в залученні чомусь саме російськомовних журналістів, які не мають відповідної мовленнєвої підготовки, до ведення програм українською мовою. Ось тому і маємо такі колоритні цитати: «пешеходи» (ТРК «Ера», 12 серпня 2007 року, програма «Автогід»); «стають рицарями», а не лицарями («ТV-Табачук», 18 серпня 2007 року, програма «Кухонні пристрасті»).

Кілька слів про те, як виконується норма Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Деякі телевізійні канали вечірні програми ведуть російською мовою, а нічний випуск новин — українською. Інколи можна побачити й таке: вечірні новини російською, а прогноз погоди в них — українською. Але ж подекуди вона, до того ж, звучить із вуст журналістів, що не володіють українською мовою та демонструють іноді описані нами раніше тенденції порушення норм українського усного літературного мовлення. Найчастіше вони «фекають», але й чимало «цюкають» або того гірше «цікають», отже, знову-таки знущаються з державної мови.

Окремі сфери життя суспільства в тематичних передачах майже не представлені україномовним ефіром. Передусім це стосується бізнесу, що свідчить про ставлення до мови не тільки телевізійників, а й самої бізнесової верстви, яка відторгає українську мову й водночас виставляє себе за новітню українську еліту. Деякі телевізійні програми взагалі важко зарахувати до україно- чи російськомовних. Це в основному стосується музичних програм і ток-шоу. У музичних програмах, скажімо, ведучі говорять українською мовою, але більшість пісень лунає російською, почасти — англійською. Для української пісні практично немає місця. Така ситуація, наприклад, у програмах «Мелорама», «Караоке на майдані» («1+1»). Те саме можна сказати і про всілякі ток-шоу. Найчастіше гості цих телепередач (політики, зірки шоу-бізнесу чи звичайні люди) розмовляють російською мовою попри те, що ведучі звертаються українською («Хочу і буду», «Я так думаю» — «1+1»; «Ключовий момент» — «Інтер»; «Саме той» — УТ-1). Буває й так, що ведучі переходять на мову гостя — російську («Сніданок з «1+1» — «1+1»). Хоч як це дивно, але складаються і протилежні ситуації: ведучий звертається російською мовою, а гості відповідають українською. Так, програма «Подробиці» на каналі «Інтер» виходить російською мовою; навіть тоді, коли ведучий звертається російською, дехто із запрошених відповідає українською.

На сьогодні можемо говорити про симбіоз мов на телебаченні, адже у практиці телевізійних каналів існує така категорія програм, у яких один ведучий говорить українською мовою, другий — російською. Ця тенденція найхарактерніша для каналу «Інтер»: програма «Шанс», «Перехрестя кохання», «Бадьорого ранку». Така синтеза — це намагання керівництва каналу загравати як з україномовною, так і з російськомовною частиною аудиторії, тимчасом як українські телеканали повинні додержувати єдиної мовної політики, спрямованої на утвердження державної мови. Отже, для всіх трьох каналів характерна двомовність, яка виявляється не лише в чергуванні україно- і російськомовних передач, а й в одночасному використанні двох мов у одній телепередачі.

В Україні питома вага російського продукту на загальнонаціональних каналах збільшується також коштом ретрансляції («Інтер») і ліцензійного показу (СТБ, «1+1»). Натомість частка продукції українського виробництва залишається мізерною. Така ситуація сприяє поширенню російських культурних зразків на теренах України, що свідчить про тотальну експансію через мовну ретрансляцію російської культури, цінностей та ідеології на Українську суверенну державу. Цьому сприяє також відкритість мовного каналу (адже російську мову розуміють усі глядачі України).

На ще один додатковий чинник подальшого зросійщення українського телепростору звертає увагу Товариство «Просвіта», яке зауважує, що до багатьох добре вже відомих чинників русифікації інформаційного простору столиці України додався відносно новий чинник — мережі кабельного телебачення. Саме через кабельне телебачення ретранслюються численні канали Росії.

Значну частину ефіру займають російські або перекладені російською мовою фільми, супроводжувані українськими субтитрами. Якщо для російських фільмів ще можна знайти бодай якесь виправдання, скажімо, збереження інтонації та голосу актора, то вже абсолютно парадоксально виглядає англомовний фільм, перекладений російською з українськими субтитрами (наприклад, «Поліцейський-няня» — канал «Інтер»).

Переклад українською (державною) мовою російських (іноземних) фільмів узагалі викликає обурення частини телеаудиторії. Якщо таке ставлення закріпиться як норма для українського соціокультурного середовища, тоді стратегічно важливий, з погляду національної ідеології, телепростір України можна буде вважати остаточно відданим сусідній державі.

Варто сказати наступне про мову нашого телебачення. Не знаємо, кого це більше стосується — Держкомітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення чи Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, та напевно, що читати україномовні титри під озвученими російською фільмами ніхто не буде. Бо всі в Україні добре розуміють російську і не стануть відволікатися від подій на екрані. До того ж важко встигати увагою за швидкоплинними рядками. Тоді постає запитання: навіщо?.. Якщо у такий спосіб хтось вирішив «підлататися» до україномовних передач — збільшити для звіту їхній час, то це справжнє окозамилювання.

Не менш складна ситуація у радіопросторі. Майже весь FМ діапазон транслює російські чи англомовні хіти. Україномовні передачі з ефіру практично зникають.

Немає сумніву, що Національна радіокомпанія України опинилася під реальною загрозою свого існування через не що інше, як недалекоглядність керівників відповідних урядових установ і відомств. Ні офіційні листи з цього приводу на адресу найвищого керівництва держави, ні публікації у пресі, що рясніють заголовками типу «Українське радіо черговий раз волає: SOS!», ні парламентські запити жодного разу не знаходили найменшої реакції з боку урядовців на кризові явища НРКУ, бюджет якої, до речі, складає приблизно 5% (?) бюджету Польського радіо! [4].

Після необґрунтованого значного скорочення цьогорічних бюджетних коштів на трансляцію програм НРКУ, що сталося після перерозподілу їх на рівні Держкомтелерадіо, УР змушене відмовитись від послуг Харківського, Броварського і Львівського радіоцентрів, що поширюють сигнал, зокрема на середніх хвилях, та повністю від Миколаївського центру. Внаслідок такої вимушеної відмови, яка спричинить невикористання середньохвильового ресурсу, з'явиться реальна загроза інформаційній безпеці України, позаяк виникне підстава для перерозподілу частотних присвоєнь на міжнародному рівні, і наша держава втратить цей частотний ресурс та перспективу впровадження в ньому цифрових технологій.

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення своїм рішенням позбавила УР ліцензії на низку частотних присвоєнь у цьому самому середньохвильовому діапазоні. Такі дії, без сумніву, виходять за межі здорового глузду. Адже неприпустимо, щоб одна державна установа обмежувала кошти на поширення програм, що спричинило зменшення охоплення радіосигналом території України ледь не на половину, а інша, державна, хоч і позавідомча установа, скориставшись ситуацією тимчасової незадіяності частот, відбирала їх у державного радіо з метою перепродажу комусь іншому, хто платитиме, мовляв, діємо за законами ринку. Але це вже не ринок, коли, прикриваючись ним, державні структури нехтують національні інтереси і «дерибанять» стратегічні об'єкти своєї ж держави. Це вже більш ніж тривожний сигнал про безглузді дії на державному рівні! При цьому слід мати на увазі, що позбавлення УР частотних присвоєнь відбувається за умов обвального скорочення обсягів поширення програм державного радіо у мережі т. зв. проводового мовлення, яке за радянської доби було базовим і заручником якого виявилася НРКУ Нагадаємо, що загальна кількість радіоточок скоротилася з 16,6 млн у 1991 році до 5,4 млн на початку 2007 року. До того ж Національною радою видано понад 400 ліцензій на проводове мовлення іншим телерадіоорганізаціям [4].

Тим часом намагання Національного радіо вийти зі своїми програмами у верхні діапазони УКХ (РМ) практично не дають результату — виставлені на конкурс частоти дістаються комерційним радіостанціям, а проект програм модернізації мереж поширення передач НРКУ, надісланий на погодження Нацради, залишається без розгляду.

Крім того, вилучені в Українського радіо частотні присвоєння передаються іншим радіостанціям, абсолютно байдужим до захисту національних інтересів держави. Так, 50-кіловатний передавач у Петрівцях Одеської області, що ретранслював на частоті 765 кГц Першу програму УР на Одеську область, Придністров'я та частину Молдови, нині перебуває у власності Одеської юридичної академії і поширює передачі «Радіо «Маяк», «Дойче Велле» та «Радіо «Свобода». На відібраній частоті 106,8 МГц у Полтаві транслюється «Взрослое радио» [4].

Наведені приклади — яскраве свідчення того, що один із видів сучасного мовлення — ефірне — стає недоступним для УР. Зокрема, популярна Третя програма УР («Радіо «Культура») поширюється одним УКХ-передавачем на частоті 72,86 кГц із радіусом дії до ста кілометрів замість 50-ти передавальних засобів ліцензійно за нею закріплених. З другого боку, проводове мовлення, занедбане Укртелекомом як нерентабельне, приречене на небуття.

Отож перспектива УР невтішна. Уже нині воно нагадує театральне дійство з опущеною завісою. І це при тому, що саме воно, УР, свого часу (за існування проводового мовлення) зробило чи не найбільший внесок у здобуття державної незалежності України, а нині за наповненням програм є унікальним у своєму роді виразником національних інтересів нашої Вітчизни, своєрідним оберегом української культури.

Процес повернення українців до рідної мови має бути забезпечений відповідним інформаційним простором, урахуванням специфіки різних регіонів країни. Наприклад, у Криму українське радіо багато уваги приділяє питанням мовної політики, державної мови, цитує праці відомих мовознавців, а російське радіо систематично протягом 5 хвилин через кожні 4 години навчає правильно вимовляти російські слова, ставити наголоси, заохочує пересічного слухача вчитися інтелігентно і вишукано висловлюватися. Така зразкова мова приваблює слухачів. Через підсвідоме сприйняття українці, татари та представники інших національностей прилучаються до російської культури. Варто наголосити, що вчені-мовознавці неодноразово зверталися до столичної влади з проханням виділити час (19-15 хвилин щодня) на радіо й телебаченні для мовних консультацій. Але можновладці не відгукнулися на таку пропозицію. Очевидно, у консультаційно-мовних масових передачах власники приватних каналів не зацікавлені — грошей, як рекламні ролики, не дадуть.

Об'єктивно працюють проти національної держави російськомовні періодичні видання, ігноруючи корінні інтереси української нації, підтримують процес зросійщення, зневажають українську духовність. Це не можна виправдати жодними міркуваннями щодо нібито піклування про задоволення потреб російськомовного населення, оскільки розраховані такі видання на вседержавну аудиторію, а не на регіони компактного проживання росіян. «Російськомовне населення» — поняття значною мірою штучне, оскільки рідною мовою людини вважається мова материнська, отже, тут на перше місце має висуватися національний фактор. Прикро, що на ґрунті деградації української преси домінує преса неукраїнська (а часто й антиукраїнська) — московська й доморощена російськомовна, що становить серйозну загрозу для титульної нації в нашій державі та самій державі [1].

Отже, питання повернення Україні її національного інформаційного простору, захисту її інформаційного суверенітету є стратегічним завданням винятково української держави — ніхто, крім українців, не зацікавлений у його безумовному вирішенні.

Сподіватися позитивних змін можна тільки за умови, що зміниться один із таких чинників: або держава чи патріотичні організації почнуть вкладати гроші в розвиток справжнього, сучасного, цікавого, динамічного, українського своїм духом і змістом радіо й телебачення, а також друкованого продукту, або відбудеться зрушення в самому суспільстві, з'явиться соціальне замовлення. Тоді українська мова сприйматиметься не як реверанс у бік законодавчих вимог щодо вжитку її в ЗМІ, а стане органічною частиною живого процесу. Тільки в такому разі кількість тих, хто поважатиме себе і рідну мову, зросте.

 

Список використаної літератури

1. Громадою сподіємо добро // Літературна Україна. — 2008. —17 січ.

2. Карпенко В. Антиукраїнські тенденції в Українській державі. — К., 2001.

3. Котляревський І. Енеїда: Поема. — К.: Радянська школа, 1989.

4. Культура не може бути німою // Літературна Україна. — 2007. — 20 груд.

5. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. — К. 2004.

6. Соціальна стратифікація української мови // Українське слово. — 2007. — 6 берез.

7. Якщо хочемо вижити // Літературна Україна. — 2007. — 20 верес.

 

автор: Геннадій Горовий, магістрант Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна»

видання: Журнал "Пам’ять століть", №1-2, 2009, С. 198-206, час видання: 2009


24/02/2010