Суржик як лінгвістичне явище

СУРЖИК ЯК ЛІНГВІСТИЧНЕ ЯВИЩЕ

 

"Усунути деформацію мови, очистити її від спотворень, повернути нашій мові справжню народну красу - це справа честі всіх нас, і старших, і молодших, це природний обов'язок кожного перед незалежною, вільною Україною. Адже і мовою нації визначається моральне здоров'я народу, його розвиненість, культурність. Все це також визначатиме образ і творчу спромогу України в сім’ї цивілізованих демократичних держав".

                                                                                            Олесь Гончар

 

Останнім часом серед вітчизняних дослідників помітно зростає зацікавлення таким явищем змішування мов, як суржик.

Результати останніх опитувань справді дещо лякають. Наприклад, Сергій Грабовський стверджує, що носії суржика становлять V, всього населення України.

Національну й соціальну природу суржика відображає сам термін, запозичений із сільськогосподарської лексики. Тлумачний словник української мови фіксує слово "суржик" у двох значеннях:

1. Суміш зерна пшениці й жита, жита й ячменю, ячменю й вівса і т. ін; борошно з такої суміші;

2. (перен., розм.) Елементи двох або кількох мов, об'єднані штучно, без додержання норм літературної мови; нечиста мова.

Отже, суржик - це збіднена мова, позбавлена національного колориту, краси й виразності.

Одними з перших, хто звернув увагу на негативний вплив російської мови на національні мови колишнього СРСР, були мовознавці з Прибалтики, які зауважили, що інтерферентний вплив російської мови на латиську та литовську не збагачує їх, а навпаки - денаціоналізує, "оскільки ці мови мають належний власний матеріал, що не поступається жодним чином російській мові".

Аналогічне мовленнєве явище відоме і в Білорусі, де суміш російської і білоруської мов зветься трасянкою. Назва має спільне походження з нашим суржиком. У сільському господарстві так називають низькоякісний корм для великої рогатої худоби, в який до сіна додають солому.

Дехто з білоруських лінгвістів, враховуючи подібність семантичної моделі, за якою утворено лексеми суржик і трасянка (змішування двох різних субстанцій і пониження якості утвореного внаслідок змішування продукту), припускає, що білоруський термін виник за аналогією до українського.

Питання часу появи другого значення слова "суржик" у результаті метафоричного перенесення на мовне явище конкретного поняття зі сфери сільського життя потребує спеціального дослідження.

Можна припустити досить пізнє його походження, оскільки словник Б. Грінченка значення розгляданої лексики не фіксує, хоч, крім первісного, подає ще одне - "людина мішаної раси", що проілюстровано таким прикладом із народного мовлення Черкащини: "Се суржик: батько був циган, а мати - дівка з нашого села".

Проте саме явище - гібридне українсько-російське мовлення - виникло, безперечно, задовго до укладання словника Б. Грінченка. Згадаймо хоча б мовну партію Возного з "Наталки Полтавки" І. Котляревського. Багатий матеріал для дослідження історії суржика містять рукописні пам'ятки XVII ст. з території Лівобережної України.

Масове, безсистемне проникнення елементів російської мови є наслідком тривалого нерівноправного контактування двох мов.

Більшість дослідників вважають, що суржик - це "скалічена мова українських селян". Спочатку відбулося формування міської російськомовної субкультури. Українську мову було вилучено практично з усіх сфер життя, російській мові було надано статусу престижної.

На думку Лариси Масенко, зросійщена мовна атмосфера великих міст поглибила комплекс провінційності, присутній у підсвідомості вихідця з села або невеликого містечка. Отож, українські селяни були змушені пристосовувати рідну говірку до так званої "городської мови". Крім того, дослідниця вказує, що суржикова "неповномовність - це найвищий ступінь духовного плебейства, відсутність вертикального, організуючого начала. Суржик - це мова духовно бідних, квінтесенція душевного устрою "одновимірної" людини, метафізична модель "жлобської душі".

На мою думку, це перебільшене звинувачення, адже поява суржика - це не вина нашого покоління і навіть не попередніх поколінь, це наслідок жорсткої мовної політики.

Суржик настільки став звичним, що його іноді називають "третьою мовою" поряд з українською та російською.

Функціонально співвідносячись із українським просторіччям, суржик мав би бути однією з підсистем української мови. В той же час він не є такою підсистемою, оскільки містить елементи, які не можуть бути зафіксовані у жодному словнику української мови. Кількість лексем, у яких замість української основи вживається російський субстрат, для кожного мовця є індивідуальною, не прогнозованою. Відтак у подібних висловлюваннях відбувається постійне хаотичне порушення мовних кордонів.

Одне з найважливіших питань - чому ця скалічена мова така живуча? Безумовно і природно, що життєво стійкими є україномовні стереотипи, які не підлягають миттєвому руйнуванню, тож на них накладаються російськомовні. Для багатьох людей середнього та старшого поколінь у селах та містечках суржик є органічною і, по суті, основною мовою. Це тонко помітив Тарас Возняк: "Звичайно, суржики не визначаються за справжні у традиційному сенсі мови... Однак, оновлюючи для носіїв світ, у чомусь є не самодостатнім, однак онтологічно він виконує функцію аналогічну - є основою світу людини...".

Але не забуватимемо і того, що суржик - це не взаємозбагачення, а взаємообкрадання і взаємозабруднення мов. Відмовитись від суржику на користь російської мови часто не дозволяє національна гідність. А перейти на літературну чи розмовну українську перешкоджають кілька причин. По-перше, невиробленість питомого розмовно-ужиткового варіанта української мови. Також дається взнаки брак міського сленгу. Заміщення міського сленгу суржиком по суті прирікає українську мову на обмеження. По-друге, щоб позбутися російськомовного елемента, суржикомовна особа мусить повністю змінити свій мовний світ, тобто пережити своєрідний культурний шок.

На кінець ХІХ - поч. XX ст. мішана субмова вже набула значного поширення, що зафіксовано в художній літературі і публіцистиці. Щодо цього зафіксовані цікаві спостереження й міркування видатного єврейського громадського діяча й публіциста В. Жаботинського щодо скаліченого мовлення українських селян.

У статті, надрукованій 1904 р., він писав: "Був я нещодавно на Дніпрі і в дорозі, подорожуючи у вагоні третьої класи, прислухався до розмов тамтешнього простолюду. Мене вразила їхня говірка - явне зіпсування, явна хвороба української мови. Хохли просто сипали великоруськими словами, великоруськими зворотами, а основна мова та її склад були українські і виходило дещо досить потворне, ні Богові свічка, ні чортові шпичка. Слухаючи цю недоладну суміш двох мов, я замислився про вмирання малоросійської мови. Адже це безперечно, що вона вмирає. Чи зникне остаточно, чи не прокинеться й буйно розквітне - це інше питання: адже не можна забувати, що українські мовляни живуть не лише в Росії, а галицькі русини плекають свою мову, створюють нею літературу і не дозволяють їй згаснути навіть і тоді, коли останній Остапенко в Росії перехреститься на Євстафієва. Але це - справа майбутнього, а тепер наявний такий факт: занепадає малоросійський говір, що ним розмовляли впродовж сторіч мільйони живих людей, і розмовляли не з примусу, а тому що з ними цей говір народився і з ними зріс, тобто віддзеркалив у собі всі звиви і ухили психіки цього народу... Коли я у вагоні третьої класи вслухувався в цей сором української мови, мені - хоч я сам не малорос і не слов'янин - кортіло гукнути на цілий слов'янський світ:

Чому ви дозволяєте? Адже тут перед вашими очима стається збиток і згуба слов'янського добра!"

У 80-х-90-х роках XX ст. відбувся справжній "суржиковий бум" в українській літературі, оскільки в умовах ослаблення, а згодом і зникнення цензурних обмежень багато письменників стали широко вводити у твори ці позанормативні елементи як один із найбільш ефективних виражальних засобів культурно-освітнього рівня, соціального стану персонажів та характеристики соціуму, до якого ті належать. У тканину художнього тексту суржик, як правило, вводиться для зумисного підкреслення окремішності і неорганізованості у питомій мовній тканині.

За радянських часів мовна політика в Україні провадилася як частина загальної ідеологічної та культурної політики, спрямованої на формування нової соціалістичної спільноти - радянського народу, що мав би бути російськомовним. Традиція спілкуватися російською мовою у великих містах колишньої "підросійської" України - логічний розвиток мовно-культурної структури соціуму, підвалини якої почали закладатися ще за часів Петра І.

Наукове дослідження суржику в радянському мовознавстві було заборонене. Велика кількість учених, які займалися проблемами мовної політики, представники національної інтелігенції знали істинний стан, але були змушені мовчати. Надто явно це скалічене мовлення частини українського соціуму самим фактом свого існування спростовувало офіційну псевдоісторію гармонійної двомовності й благотворності впливу російської мови на українську. Дозволялося писати лише в тому випадку, якщо у праці звеличувалася "велика і могутня" російська мова. Майже кожна така праця починалася словами „...це той вид білінгвізму, при якому обидві мови на одному рівні функціонування і однакової широти використання...". По суті ж це був московський лінгвоцид, колоніальне зросійщення, насильна двомовність.

Але насправді двомовність та суржик - це тільки пара ланок у логічному ланцюзі, де і причини глибокі, і наслідки далекосяжніші. Корінь зла можна вбачати у кризі економіки, а плоди - у невизначеності й роздвоєності душ, у хирлявості національної волі. Хоча не варто забувати і про зворотний вектор впливу. Наш добробут іде від якості мови - знаряддя, яким щодня творимо себе й дозвілля. Слово формує свідомість, але й людина плекає слово. Але коли повсюди насаджується й панує колоніальний гібрид, не вистачає сил, щоб повернути народ до рідних джерел, до мови літературної, могутньої і споконвічної.

Цікаво, що у мовній мішанці вчені, як правило, згадують лише російські елементи. А де ж англійські, що вал за валом напливають сьогодні на українську мову? Або давніше: у XIX ст. у Києві тон задавала польська мова - поміщицька, і першими студентами Університету ім. св. Володимира були здебільшого поляки. Тож стіни закладу не могли не чути польсько-російського суржику на додачу до вченого російсько-німецького. А якщо копнути ще глибше, то існували також суржики українсько-варязький і українсько-візантійський у добу постання й християнізації Русі.

Певна річ, мова може збагачуватися і шляхом іноземних запозичень. Етимологічний словник будь-якої мови має запозичені слова. Але від заміни і витіснення рідних слів чужими мова і думки не збагачуються, а збіднюються, і це аж ніяк не сприяє порозумінню між людьми.

Тому суржик - це явище, з яким треба боротися. Але це має бути не лише загальнодержавна політика, викорінення мовної мішанини має стати справою кожного з нас. Я впевнена, хоч це і сумно, що більшість із нас у повсякденному житті говорять як російською мовою, так і суржиком. Тому я хочу побажати всім нам, щоб ми перебороли у собі ці стереотипи і зробили чисту, неповторну, милозвучну українську мову нашою рідною не на словах, а насправді.

 

Юлія ПОЛЕВА,

студентка III курсу

(спеціальність "Українська мова та література"),

Газета «Університет «Україна», № 12, 2003

автор: Юлія Полева, студентка III курсу (спеціальність "Українська мова та література")

видання: Газета «Університет «Україна», № 12, 2003, час видання: 2003


24/02/2010