Її покликання
Кожен із нас вибирає свій шлях у житті, той, до якого кличе його серце. Хтось іде далеко у гори, інший працює в лабораторії, а деякі поринають у країну глухих... Що ж це за невідома країна, яка не зображена на карті? Це країна, в якій ти не почуєш шелесту трави, співу солов'я, ніжне слово "мама", а тільки далекі відголоски чогось невідомого і трохи незрозумілого. Моя подруга Леся намагається допомогти людям, що живуть у цьому світі, тому що сама добре їх розуміє. Колись у дитинстві вона чула колискову, але так сталося, що невдовзі втратила слух, а з ним і впевненість у собі. І минуло багато часу, щоб її, цю впевненість, повернути.
"Моє бажання допомагати глухим стати нарівні з чуючими людьми. Я хочу, щоб вони ставали грамотнішими, розвивалися, реалізовували свої можливості".
Я хочу трохи розповісти про дитинство і юність Лесі Сандугей. Вона успадкувала глухоту від батьків: її тато був чуючий, але в дитинстві захворів і після лікування став погано чути. Леся так само народилася звичайною здоровою дівчиною, але в однорічному віці дуже тяжко захворіла на грип. Їй робили уколи в голову (багато глухих говорять, що саме після таких уколів втратили слух). Тож і Леся повністю перестала чути. Батьки відвезли її до бабусі в Уфу (Росія), яка виховувала онуку, потім забрали до себе в Білу Церкву. Віддали в спеціалізований дитячий садок і паралельно займалися вдома: вирізали картинки і показували, як це слово буде на мові жестів. Завдяки цьому Леся швидко поповнювала свій словниковий запас. У садочку вона була одною з найкращих. Однак після аварії на Чорнобильській АЕС знов опинилася в Росії, вже не у бабусі, а в дитячому будинку. Здавалося, батьки хотіли краще. Але коли згодом приїхали до дитини, то помітили, що вона майже перестала «розмовляти». Зустріла тата, «вимовляючи» слова дуже повільно, відокремлюючи букви. Виявилось, що в дитбудинку ніхто не займався дітьми. Далі Леся навчалася в Київській школі-інтернаті № 9 для слабочуючих. Навчання було не з легких. Ось що говорить про той час сама Леся: "Проявлявся непрофесіоналізм багатьох вчителів - незнання психології глухих і жестової мови; не враховувалося, що мова жестів життєво важлива для глухих так же, як для чуючих рідна державна. Виникала стіна між глухими і навколишнім світом".
Леся розповідала, що багато дітей були безграмотні, кривлялися. Вона, як більш досвідчена, вчила їх правильно вимовляти слова. Попри все інтернат став другим домом, вона звикла жити серед глухих, тому була не готова продовжувати навчання серед чуючих людей. Леся вступила в економічний коледж, там була спецгрупа для глухих із сурдоперекладачем. Та швидко виявилось, що економіка - не та сфера, де б хотіла вона працювати. Але завдяки перекладачу Марії Леся навчилася психології звичайних людей і сміливо вирішила вибрати професію, яка дійсно була б їй цікавою.
Зараз вона студентка Університету "Україна" (де навчаються чимало юнаків і дівчат, навчаються люди з особливими потребами). Нещодавно закінчила II курс за спеціальністю "Видавнича справа та редагування".
"Я не шкодую, що вступила до університету, навпаки, мені тут подобається. Я вільно спілкуюсь з усіма студентами і викладачами, завжди знаходжу у них підтримку. Сподіваюсь, що після навчання буду працювати серед глухих, допомагати людям з країни глухих жити нарівні з іншими, почувати себе вільними людьми без комплексів, відстоювати свої права, насолоджуватись життям і бути щасливими".
Валентина ГНАТИШЕНА,
ВМУРоЛ "Україна",
студентка II курсу спеціальності
"Видавнича справа та редагування"
автор: Валентина Гнатишена, студентка II курсу спеціальності "Видавнича справа та редагування"
час видання: 2010
26/02/2010
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське