Про деякі особливості еволюції системи професійної освіти в умовах глобалізації

Про деякі особливості еволюції системи професійної освіти в умовах глобалізації

 

Катерина Сєнічева, здобувачка кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна».

 

У статті автор розглядає інформаційно-комунікаційні особливості еволюції системи професійної освіти в умовах глобалізації.

Ключові слова: система професійної освіти, глобалізація, еволюція.

 

В статье автор рассматривает информационно-коммуникационные особенности эволюции системы профессионального образования в условиях глобализации.

Ключевые слова: система профессионального образования, глобализация, эволюция.

 

The article is considered the information-communication features of evolution of system of vocational training in conditions of globalization.

Keywords: system of vocational training, globalization, evolution.

 

УДК 316.42

 

Становлення на основі нових інформаційно-комунікаційних технологій (супутникового телебачення, Інтернету, мобільного зв’язку та ін.) глобального суспільства кардинально змінює глобальну економічну, політичну, соціальну і духовну сферу. Враховуючи той незаперечний факт, що, починаючи з кінця минулого століття, інтелектуалізація усіх сфер суспільного життя все більше впливає на сукупну вартість валового внутрішнього продукту (ВВП), ми маємо всі підстави розглядати інтелектуальний капітал як впливовий чинник оцінки суспільного розвитку на глобальному, цивілізаційно-територіальному, державно-національному, регіональному та локальному рівнях управління [1].

Тепер уже не машини, а люди є рушійною силою економічного зростання і суспільного розвитку. До категорії національного багатства разом із землею, спорудами, устаткуванням були додані здібності людей до виробничої праці, наукові знання, реалізовані у нових технологіях, рівень розвитку системи охорони здоров'я і освіти [2]. У країнах Заходу в 1990 р. на частку ресурсів, одержуваних від землі, включаючи мінеральні енергетичні і харчові, доводилося 50% ВВП, у 1957 р. - 13%, у 1980-х роках - менше 10%. Із початку 1990-х років віддача від людських ресурсів досягла 80% ВВП у США. Країни з розвиненою ринковою економікою як головний напрям капіталовкладень суспільства розглядають переважний розвиток людини. Особливо це характерно для країн, що не мають у своєму розпорядженні запасів сировинних ресурсів і країн із зруйнованою в роки Другої світової війни матеріальною базою, таких, як Тайвань, Корея, Японія, Німеччина. (Японська система «довічного найму» є яскравим прикладом накопичення і збереження людського капіталу, дбайливого відношення до людських ресурсів).

Уже в 80-ті роки минулого сторіччя загальна сума прибутку, яку дає фізичний капітал, була у 14 разів менше прибутку, отриманому завдяки знанням і навичкам на основі використання прогресивних управлінських технологій, що базуються на високому рівні освіти і науки [2].

Інтелектуальна праця все більше визначає процес діяльності людей на виробництві, засвоєння і практичне використання знань, набуває головну роль. Зростає роль науки і освіти, посилюється значення інтелектуальної діяльності в усіх сферах виробництва. У складі національного багатства домінування людського капіталу стає очевидним.

Інвестиції в освіту по значущості є найважливішим вкладенням у «людський капітал» і виконують ключову роль по відношенню до інших видів вкладень у людські ресурси. У теорії людського капіталу взята за основу висока ефективність вкладень в освіту, оскільки рентабельність інвестицій в освітню галузь набагато перевищує рентабельність від інвестицій у фізичне виробництво. Освітня сфера відіграє нині особливу роль, оскільки виявилося, що вона служить принципово важливим джерелом економічного зростання і розвитку держави. Рівень розвитку інтелектуального капіталу нації, країни, регіону характеризується інтелектуальним потенціалом, до якого входять такі параметри:

· система освіти (освітні заклади);

· рівень комп’ютеризації;

· система комунікації;

· система науки (наукові заклади);

· бази даних (традиційні та електронні бібліотеки);

· інтелектуальна власність (патенти, ліцензії, технології) [3].

Перелічені компоненти тісно взаємопов’язані, проте перше рейтингове місце серед них безумовно посідає система освіти. Саме реформація системи освіти, створення сприятливих умов для функціонування закладів вищої освіти всіх рівнів та форм власності є запорукою зростання національного інтелектуального капіталу.

Науковцями підраховане оптимальне співвідношення підготовлених фахівців із вищою, середньою та початковою професійною освітою, що відповідно становить - 1:1:5. У нас 6:1:1. Дисбаланс на ринку праці спричиняється деякими особистими чинниками, змінити які може тільки відповідна державна політика, зокрема:

·      Професії робітника, швачки, кондитера, каменяра вважаються непрестижними, «немодними», молодь втратила мотивацію до оволодіння робітничими професіями, чесної самовідданої праці. У суспільстві переважає негативне відношення до професійно-технічних училищ як до типу навчального закладу;

·      Недостатня поінформованість випускників шкіл та їх батьків про стан на ринку праці, попит на конкретні професії. Школи, на жаль, не мають у своєму розпорядженні таких даних і не можуть допомогти учням та їх батькам у виборі спеціальності, що не є надлишковою на ринку праці;

·      Зниження у молоді мотивації до праці, бажання отримати високооплачуване та престижне перше робоче місце без урахування реальних можливостей;

·      Під впливом реклами, телебачення, «моди» вибір спеціальностей у відриві від реальних перспектив працевлаштування.

У цілому в Україні протягом 2002-2005 року потреба у працівниках зросла на 50,6%, у найближчий перспективі очікується подальше зростання потреби в кадрах, що вимагатиме відповідного збільшення обсягів підготовки кадрів для задоволення наростаючого попиту за професіями та спеціальностями, необхідними для виробництва. [4].

Перевернута піраміда людських бажань, без урахування індивідуальних здібностей і можливостей, розповсюдження приватних ВНЗ із невисоким рівнем отримання знання, наростання демографічної кризи, призвели до такого дисбалансу. З початку 90-х років в Україні значно збільшилася чисельність ВНЗ. Якщо в 1990/91 н.р. у нас нараховувалося 149 ВНЗ 3-4 рівня акредитації, то в 2005/06 вже 345. Відповідно збільшилося і число студентів - із 881,3 до 2203,8 тис. Даний приріст забезпечувався в основному за рахунок збільшення кількості платних ВНЗ. [5].

Маємо парадоксальну ситуацію відкриття великої кількості ВНЗ на фоні скорочення з року в рік кількості випускників середніх шкіл. Таким чином, усі бажаючі за невеликим конкурсом, а то і без нього, мають можливість вступити до ВНЗ, не маючи необхідних потенціалів для засвоювання програми і творчої самостійної діяльності у процесі роботи, що спричиняє падіння престижу вищої освіти взагалі. ВНЗ, не маючи прямого зв’язку з роботодавцями, не відстежуючи ситуацію на ринку праці та користуючись бажанням короткострокового прибутку, продовжують випускати великі кількості неякісно підготовлених, уже непотрібних економістів, юристів і психологів, що поповнюють лави безробітних, непристосованих і розчарованих членів суспільства. Звідси маємо касирів, офіціантів та слюсарів із вищою освітою, що марно витратили гроші, сплачені за неякісну освіту, незабезпечений знаннями диплом і п’ять років власного життя. При тому, що якісний спеціаліст, отримавши освіту в елітному ВНЗ, із високим рівнем одержання знання, завжди має можливість працевлаштування за фахом.

У результаті широке розповсюдження мають отримати більш спрощені форми освіти, створюється вузька спеціалізація, поширюються програми бакалаврату. Сучасна українська система освіти, як і дерево з коріння, потребує реформи знизу - починати треба з перегляду освіти на рівні професійно-технічних закладів.

По перше, професійно-технічні заклади потерпають від нестачі кваліфікованих педагогічних кадрів, викладати у ПТНЗ вважається так само не престижно, як і вчитися у ньому. У 2005 році на навчання до індустріально-педагогічних технікумів прийнято 1,8 тис. осіб, у тому числі 1,3 тис. за фахом «Професійне навчання». Водночас станом на 1.12.2005 р. було 3,5 тис. посад майстрів. Упродовж останніх 5 років індустріально-педагогічними технікумами і коледжами було підготовлено фахівців за спеціальністю «професійне навчання» понад 4 тис. , а працевлаштовано у ПТНЗ 2,0 тис.

Одними з головних причин низького рівня працевлаштування молодих спеціалістів за фахом є низький рівень заробітної плати, незабезпеченість житлом, непрестижність, безперспективність професії у зв’язку з відсутністю належного фінансування і роботи з кадрами.

Тому відбувається швидке старіння та зниження загальної кількості і якості педагогічного складу ПТНЗ. На разі у ПТНЗ працюють 10,8 тис. (22%) педагогічних працівників передпенсійного та пенсійного віку. Необхідність постійного самовдосконалення і оволодіння новими технологіями і методами відлякує багатьох нових спеціалістів. Аналіз упровадження новітніх технологій у стажування та підвищення кваліфікації педагогічних працівників виявив, що п’ята частина з них негативно ставиться до будь-яких інновацій в освітній діяльності. Це зумовлено недостатнім розвитком педагогічних працівників, небажанням зміни ними застарілих підходів і розуміння основних положень розвитку особистості майбутнього робітника. За статистикою, кожний 11-й викладач спеціальних дисциплін та кожний 6-й майстер виробничого навчання є випускниками індустріально-педагогічних технікумів. Що до випускників ВНЗ 3-4 рівня акредитації, то вони становлять лише 10% від загальної численності педагогічних працівників [6]. До того ж ситуація нестачі педагогічних кадрів загострюється у зв’язку з відсутністю житла для молодих спеціалістів і нерівномірним розподілом технікумів, що ведуть підготовку фахівців за спеціальністю «Професійно-технічна освіта» по території України.

Окрім кількості, рівня освіти і віку педагогічного складу, якість його теж залишається незадовільною. Наприклад, підготовка викладачів і майстрів за спеціальністю «Професійне навчання» здійснюється лише за 20 профілями, у той час, коли у профтехучилищах підготовка робітничих кадрів здійснюється за 39 напрямами, у той же час на виробництві використовується понад 5 тисяч спеціальностей! Непоодинокими є випадки, коли майстер виробничого навчання володіє професійними навичками лише на рівні 3 розряду, а в навчальному процесі не використовуються сучасні матеріали і технології. У результаті маємо парадоксальну ситуацію, коли великі будівельні корпорації залучають іноземних робітників, відмовляючи місцевому випускнику ПТНЗ на підставі низької кваліфікації та невідповідності професійної підготовки вимогам робочого місця [4].

Проблема диспропорції попиту та пропозиції на ринку праці загострюється у зв’язку з регіональними особливостями. Наприклад, у Києві на 452 вакансії електрозварників претендувало три представники цієї професії, у той час, коли у Волинській області на 70 спеціалістів існувало тільки п’ять вільних вакансій. Коли у Києві потреба у слюсарях - ремонтниках складала 469 осіб, при 19 безробітних, для 598 слюсарів у Тернопільській області пропонувалося лише 7 вільних вакансій. Значною мірою зруйнувалися зв’язки між підприємствами та навчальними закладами, наприклад, до центру зайнятості у м. Красний лиман Донецької області звернулося 97 випускників ПТУ № 119, що складає 80% загальної кількості випускників за професіями, якими вони оволоділи, у цьому невеличкому населеному пункті відсутні вакансії упродовж декількох років [4].

У той же час на ринку праці міста Києва склалася ситуація, коли на кожного безробітного працівника припадає 10 вільних місць. Якщо подібну ситуацію не виправити, не налагодити надійні зв’язки між виробництвами, що можуть зробити замовлення і фінансування підготовки кваліфікованих робітничих кадрів і навчальними закладами, небезпечна для економіки диспропорція наростатиме. Наприклад, існує вже напрацьований досвід у цьому напрямку - між директорами Київських індустріального і радіотехнічного технікуму та головою правління ВАТ «Київський радіозавод» і директором НДІ соціально-трудових відносин. Такі форми держзамовлення ефективно працювали не тільки у радянському минулому, але і в сучасному капіталістичному світі - наприклад, відома корпорація «Кока-кола» є засновником університету Еморі, а Мічиганський університет фінансується корпорацією Форда [9].

Статистика свідчить, що у країні упродовж останніх років потенціал кваліфікованих робітників значно знизився і становить від 5 до 15 % порівняно з розвинутими країнами. де цей показник відповідно становить - 20-70%. Сьогодні переважна більшість робітників, зайнятих на виробництві і у сфері послуг мають низький або середній рівень кваліфікації, не володіють навичками роботи з сучасними матеріалами та технологіями, комп’ютерною грамотністю. Але ж є загальновизнана аксіома, згідно з якою підвищення кількості висококваліфікованих робітників неминуче приведе до впровадження новітніх технологій, сучасного обладнання, стрімкого розвитку економіки країни. Підвищення кваліфікації, що сприятиме переходу на більш комфортні і престижні умови праці, спричинить новий сплеск популярності робітничих професій. Тому на разі підготовка працівника, що зможе працювати в умовах сучасного виробництва за новітніми технологіями. Це є загальнодержавною справою, що потребує невідкладних дій [7].

Для цього в Міністерстві освіти і науки затверджена концепція розвитку професійно-технічної освіти з метою підвищення її конкурентоспроможності на ринку праці, основні положення якої становить: прогнозування професійно-кваліфікаційної структури підготовки робітничих кадрів; розроблення механізму відповідності ринку освітніх послуг до потреб ринку праці; розроблення стандартів професійної діяльності на професії та види робіт із урахуванням перспектив розвитку виробництва; модернізація матеріально-технічної бази професійної освіти; вдосконалення навчально-методичного забезпечення.

Концепцією передбачається участь роботодавців у визначенні змісту освіти, оцінюванні якості професійної підготовки робочої сили, законодавче забезпечення їх участі у створені умов для неперервної професійної освіти і розвиток соціального партнерства [8].

Вступаючи в єдиний освітній простір, наша країна виходить на новий рівень освіти, що дозволяє найбільш талановитим і здібним людям підвищувати свою освіту упродовж життя. Однак, стає зрозумілим, що без модернізації системи освіти ми можемо опинитися на узбіччі соціального прогресу людства, яке глобалізується. Вступ України до глобального освітнього процесу матиме позитивні наслідки для національної освітньої сфери й українського суспільства. З іншого боку, примітивне копіювання запозичених ідеалів неминуче призведе до втрати безсумнівних переваг унікальної національної системи освіти, без яких стає неможливим існування особливої національної культури взагалі. Вступаючи до Болонського процесу, сліпо копіюючи існуючу у країнах ЄС систему освіти, ми матимемо у найкращому варіанті тільки бліду копію. Вихід на світовий рівень освітніх послуг наших вищих та середніх навчальних закладів без суттєвих фінансових, інтелектуальних і науково-технологічних ін’єкцій може призвести до падіння конкурентоспроможності вітчизняних навчальних закладів та зростання відтоку науково-педагогічних кадрів до інших країн. Тому, на наш погляд, роботу, пов’язану з переходом на світові стандарти якості освіти потрібно поєднувати зі збільшенням державної підтримки національної освітньо-наукової сфери аби уникнути „вимивання” українського інтелектуального капіталу, який повинен, насамперед, працювати на відтворення і зростання інтелектуального та культурно-наукового рівня нації.

 

ЛІТЕРАТУРА

1.    Бебик В., Шергін С., Дегтерьова Л. Сучасна глобалістика: провідні теорії і модерна практика.- К., 2006.

2.    Згуровський М. Общество знаний и информации: тенденции, вызовы, перспективы // Дзеркало тижня.- 2003. - № 19.

3.    Кольчугина М.Б. “Новой экономике” — новое образование // МЭиМО. — 2003. — № 12. — С. 42–53.

4.    Н. Іванова «Враховувати потреби ринку праці» // «Професійно-технічна освіта» №2, 2006.

5.    Багаутдинова Н. Г. «Инновационный потенциал высшей школы: анализ и оценка».- М., 2002.

6.    Десятов Т. «Удосконалення кадрового забезпечення профтехосвіти» // «Професійно-технічна освіта» №1, 2006.

7.    Десятов Т. «Шляхи вирішення кадрових проблем» // «Професійно-технічна освіта» №4, 2004.

8.    Концепція розвитку професійно-технічної (професійної) освіти в Україні.

9.    Бебик В. «Болонізація молодших спеціалістів у бакалаври» // «Урядовий кур’єр» № 45, 2006.

 

ОСВІТА РЕГІОНУ.

ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ.

Український науковий журнал, 2009, №4

автор: Катерина Сєнічева, здобувачка кафедри суспільно-політичних наук, глобалістики та соціальних комунікацій Університету «Україна»

видання: Всеукраїнський науковий журнал „Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації”, 2009, №4, час видання: 2010

адреса видання: http://www.social-science.com.ua/


24/06/2010