Українській університет під небом Баварії

УКРАЇНСЬКІЙ УНІВЕРСИТЕТ ПІД НЕБОМ БАВАРІЇ

 

Український вільний університет (УВУ) – унікальний випадок у розвитку світової науки, коли представники нації 88 років поспіль розвивають свою незалежну національну науку в іншій державі. Приватний український університет поза межами України заснований 17 січня 1921 року у Відні, столиці Австрії. Ініціатори його заснування – українські професори університетів Австро-Угорської і Російської імперій, письменники, журналісти і студенти, які після Першої світової війни опинились в еміграції. Про цей цікавий навчальний заклад наша бесіда з кандидатом філологічних та доктором суспільно-економічних наук, професором, відомим українським журналістом Віталієм Карпенком, який захищав докторську дисертацію саме в Українському Вільному університеті.

 

Яким чином Український Вільний Університет опинився в Німеччині?

Восени 1921 року осідок УВУ перенесено з Відня до Праги, столиці Чехословацької Республіки. У Празі УВУ одержав приміщення та фінансову підтримку від уряду Чехословацької Республіки. Саме тоді у Празі проживала значна кількість українських професорів та шкільної молоді, що й сприяло розвиткові УВУ: на перший семестр записалось понад 700 слухачів. Протягом свого існування в Празі УВУ розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну й видавничу діяльність, визнану в тодішній Чехословацькій Республіці та поза її межами.

В Університеті було відкрито два факультети: філософії та права і суспільно-економічних наук. Професорська колегія складалась із визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх кафедр та прав викладати у вищих навчальних закладах України. Внаслідок воєнних подій 1945 року більшість професорів і студентів була змушена покинути Прагу та переселитися на Захід, у Баварію. У Мюнхені восени 1945 року починається третій (після віденського і празького) період існування УВУ.

Початок був не простий: Університет матеріально спирався переважно на власні сили. На обох факультетах 1947 року кількість викладачів УВУ доходила до 80. Досягнення УВУ значні. Зокрема, визнано право університету надавати наукові ступені магістра та доктора наук. Крім двох факультетів при УВУ було засновано два інститути: Дослідний інститут німецько-українських відносин та Педагогічний інститут. Перший вивчав німецько-українські зв’язки в історичній перспективі з пріоритетом досліджень ХХ століття, другий – переважно займався підвищенням кваліфікації вчителів українознавчих предметів.

УВУ мав досить високу наукову репутацію. 1950 року він був офіційно визнаний баварським урядом, його магістерські та докторські дипломи мали таку ж силу, що й дипломи аналогічних баварських закладів.

Тут навчалися переважно студенти з української діаспори США, Канади, Великобританії та інших країн Західної Європи. А з відновленням незалежності України отримали можливість здобувати тут освіту та вивчати життя Заходу, користуватися тамтешніми книгозбірнями і громадяни нашої держави. Український Вільний Університет став своєрідним науково-педагогічним мостом між світом діаспори і сучасною Україною.

Як ви дізналися про цей науково-навчальний заклад і чому вирішили саме тут здобувати докторат?

Вперше я побував у цьому акуратному триповерховому особняку на тихій мюнхенській вулиці у престижному районі міста на початку нашої незалежності в ролі туриста. На той час я лише побіжно чув про УВУ. Переступив поріг університету з відчутним душевним хвилюванням: адже тут працювали і працюють видатні українські вчені, яких доля закинула далеко від рідної землі, і які, підтримуючи і плекаючи українську наукову думку, мали величезний вплив на діаспорну молодь з різних країн, виховуючи її в національному дусі на справжній науці. Про те, що відкриття УВУ було на часі, свідчить його популярність серед діаспори. На перший семестр записалося понад 700 слухачів, а через кілька місяців їх було вже понад 1300. Науково-педагогічний рівень навчального закладу був досить високим.

УВУ зажив авторитету у світі. Як і кожен солідний науковий заклад такого типу, він запровадив інституцію почесних докторів, і за часи його існування звання почесного доктора присвоєно понад сотні осіб – визначним громадянам різних країн. Усі вони вважали за високу честь прийняти таку відзнаку.

Справді демократична атмосфера – ось найістотніша риса УВУ. Самі професори підтримують цей дух невимушено і природно. Наприклад, на лекції ніхто нікого не примушує ходити. Є розклад, співставляй його із власним регламентом і вирішуй, на яку лекцію йти, а на яку ні. Ніхто ніколи тебе не запитає, чому ти пропустив той чи той виклад. Під час лекції по рядах запускається аркуш паперу, і кожен власноруч вписує своє прізвище, таким чином засвідчуючи власну присутність в аудиторії. Але кожен знає вимоги: на заліках та іспитах враховується, чи вислухав ти години: якщо ні, то вважатиметься, що ти не відбув семестр.

Ще одна деталь. Будь-хто зі слухачів може перебити виклад професора, щоб задати запитання і з’ясувати чи уточнити щось по суті. Професори сприймали такі правила гри як річ природну і переривали лекцію та пояснювали те, про що їх запитували.

Навчання тут платне. Не кожен бажаючий має можливість тут штудіювати. Щоб допомогти здобути освіту тим, хто не спроможний її оплатити, була заснована Фундація Українського Вільного Університету, основою якої став гурток, очолюваний професором Василем Левом, який згодом перетворився на Товариство приятелів УВУ, а згодом – на Фундацію з осідком у США, де кількісно велика українська діаспора. Її фінанси складалися виключно з добровільних пожертвувань. Ось саме ця Фундація і встановлювала стипендію для спудеїв.

Якось один із активістів і керівників Фундації Іван Буртик, із яким я знайомий завдяки газеті «Вечірній Київ», що її він передплачував, читав і дуже шанував, запитав: «Чи має пан редактор «Вечірнього Києва» науковий ступінь?» Я відповів, що у Москві, ще за радянських часів, захистив кандидатську дисертацію. «Ну, на порі за докторську братися. Якщо згоден, я внесу на Раді Фундації пропозицію, щоб тобі виділити стипендію для здобуття докторату в УВУ».

Я знав, що ні в Українському Вільному Університеті, ні в усьому вільному світі немає наукового ступеня кандидата наук. Там існує така градація: магістр і доктор наук. Тобто замість кандидата (треба розуміти – в доктори) є ступінь маґістра, який нині і в нас започаткований. Хоча і кандидатський зберігся, як рудимент радянщини. Але в діаспорі до наших кандидатів наук шанобливо зверталися й звертаються досі: «Пане докторе».

Я залюбки пристав на пропозицію пана Буртика. Ще б пак: чому б не скористатися нагодою протягом кількох семестрів для ближчого ознайомлення з життям у Німеччині, до того ж за рахунок Фундації УВУ? Та й повивчати розвиток наукової та політичної думки на Заході. Адже в університеті чудова бібліотека, де зібрано книги та періодика діаспорних авторів, яких, звісно, в Україні не було, за багато десятиріч.

Словом, я успішно захистив докторську дисертацію, а спілкування з відомими діаспорними науковцями та політиками було надзвичайно корисним. Я пишаюся, що моїми рецензентами були: широко знаний письменник професор Іван Кошелівець та не менш маститий колишній шеф радіостанції «Свобода» професор Анатоль Камінський.

                        Отже, Український Вільний Університет є самоокупним?

Зовсім ні. Допомога Фундації недостатня, щоб утримувати повністю вищий науковий і навчальний заклад. Для фінансування використовувалися різні джерела: внески меценатів, подарунки художників, картини яких реалізовувалися на аукціонах, агітаційна робота серед діаспорних громад. Приміром, знаний у світі кардинал Йосип Сліпий вніс на придбання приміщення під університет 950 тисяч німецьких марок. Йому підсобила українська громада в Нью-Джерсі, випустивши так звані допомогові квитки номіналом від 5 до 100 доларів – це була відчутна підмога при купівлі особняка.

Та тільки за цей рахунок університет не міг зводити кінці з кінцями. На виручку прийшов уряд ФРН, виділяючи в бюджеті певну суму на допомогу УВУ. Перепадала дещиця і від земельного уряду Баварії. Та з відновленням незалежної Української Держави, німецькі очільники цілком резонно заявили: «Ми допомагали вам, бо Україна була поневолена; тепер маєте свою національну державу – хай вона опікується вами».

Поступово Федеральний уряд, а за ним і Баварський, значно зменшили, а згодом і зовсім припинили фінансування УВУ. Україна ж до нього і не приступала. На жаль, наші урядовці не знайшли можливості допомогти фінансово. Вражаюча байдужість і недалекоглядність. Чому б не використати приміщення, науково-кадровий потенціал Українського Вільного Університету і не створити на його базі Український культурно- та науково-інформаційний центр? Та інші держави на власну пропаганду та посилення впливу за рубежем витрачають шалені гроші! А тут від усього готового відмовляються…

То яка ж перспектива чекає УВУ в майбутньому?

                        Доля цього унікального закладу, на жаль, не викликає оптимізму. Ситуація змінилась на гірше настільки, що постало питання: чи потрібний Український Вільний Університет, який існує поза межами самостійної держави Україна без малого 100 років? Німецьку сторону можна зрозуміти: установу іншої держави більше немає сенсу утримувати. Самофінансування за рахунок пожертвувань не спроможне забезпечити нормальну роботу закладу, тим більше під час світової економічної кризи. Україні, виходить, цей університет зовсім не потрібний – зі своїми б масово наплодженими вишами упоратися…

Щоправда, нині ситуація дещо змінилась на краще. Ставлення українських урядовців до УВУ стало сприятливішим. Маємо певні обіцянки щодо сприяння університетові. Так, Сергій Тарута погодився купити приміщення університету. Та раптом з’явилась інформація, що будівлю університету поспішно продали якомусь німцеві – приватній особі. Немає ніяких офіційних повідомлень, кому і за скільки продали. За чутками, його вартість – біля 10 мільйонів євро, а продали начебто за 7,5 мільйонів. І є повідомлення, що нібито справді купили новий будинок – і теж невідомо, хто і за скільки.

Чому так поставились до проблем УВУ в Україні?

– Запитайте про щось легше. Гадаю, це може надалі негативно вплинути на відносини України та УВУ. Українські вчені-емігранти – фундатори університету і ті, хто працював у ньому в пізніші часи, вдячні урядам Чехословацької Республіки, Баварії та федеральній владі Німеччини за допомогу, сприяння і підтримку. Та все ж таки український університет на чужині переважно утримувався самими українцями. Проте з масовим виїздом у 50-і роки українських біженців із Німеччини у різні країни світу ускладнилося становище УВУ через відплив студентів. Люди розуміли, що суть пожертвувань у тому, щоб допомогти УВУ, а значить і Україні. Історія УВУ – то є подвиг української політичної еміграції.

На жаль, у державному бюджеті незалежної Україні жодного разу не було передбачено жодної копійки для УВУ. Не поспішають подати руку допомоги і вітчизняні мільйонери, яких нараховується понад тисячу – жоден не пожертвував ні цента, ні копійки на підтримку П’ємонту української вільної науки.

Чи вирішиться проблема, якщо університет перейде в інше, менше приміщення?

Важко сказати. Я особисто вважаю, що старе приміщення треба було б зберегти за університетом. Воно має не тільки грошову вартість, а й велику історичну, ідеологічну та моральну цінність. Адже тут діяли провідні науковці української діаспори, бували відомі у світі люди, керівники держав і політики. Внесок Українського Вільного Університету в розвиток незаанґажованої, вільної від комуністичних постулатів науки, а відтак у боротьбу за незалежну самостійну України надзвичайно великий.

                        На вашу думку, чи може знадобитися досвід Українського Вільного Університету нашим вишам? Тобто, що можна було б застосувати у нас?

                        Найперше, досвід УВУ доводить, що наука має бути вільною, об’єктивною, очищеною від ідеологічних упливів, що було характерним для науки радянських часів. По-друге, заслуговує на увагу (і повагу) університетський демократизм. Скажімо, тут ректор обирається щорічно і, отже, за 88-річну історію УВУ було 88 виборів. Багато хто обирався по кілька разів (у різні роки). Всі рекорди побив Володимир Янів, який з 1968 по 1986 рік 18 (!!!) разів підряд ставав ректором УВУ.

На жаль, професура УВУ розсіяна по всьому світу і збирається до Мюнхена лише на час семестрів, на свої виклади згідно з розкладом.

                       А хто з професури постійно знаходиться в університеті?

 Весь семестровий термін тут постійні тільки ректор, проректор, обидва декани і головний секретар. Решта злітається з усіх усюд – з Америки, Англії, Франції, України. За винятком хіба що тих, які мешкають у Мюнхені.  Одні професори, відбувши виклади, покидають Мюнхен, інші прибувають на їх місце. Незмінними протягом семестру залишаються тільки слухачі.

Взаємини слухачів і професури завжди були простими, дружніми, але без панібратства. Вони ґрунтувались на духовній спорідненості та взаємоповазі. Мені завжди було цікаво розговорити при нагоді когось із професури, бо всі вони по-своєму люди легендарні. Іноді я записував на диктофон лекції, які мене найбільше цікавили. А при нагоді задавав, швидше інтуїтивно, ніж із конкретним прицілом на використання, кілька запитань поза темою викладів.

Що вас особисто зв’язує з Українським Вільним Університетом?

Багато що. Я маю тут чимало друзів. Для мене УВУ означає «незалежна українська наука». Зараз я навчаю студентів того, чого сам досяг, і це збагачує мої лекції.

Мені, як українському громадянинові, залишається дякувати долю за можливість два роки поспіль приїздити у Мюнхен на виклади, підготувати і захистити докторат, відбути габілітацію і стати габілітованим доктором наук.

 

Ігор Олександров, журналіст

 

Трибуна України,

ukrtribune.org.ua

25.10.2009

автор: Ігор Олександров, журналіст

видання: Інтернет-видання "Трибуна України", час видання: 2009

адреса видання: http://ukrtribune.org.ua/


25/02/2010