Українські реалії приватної освіти
Вища освіта значною мірою визначає динаміку розвитку сучасного суспільства. Авторитетного рівня в Україні за часи незалежності досягла й приватна вища школа. Вища школа недержавної форми виникла наприкінці 90-х років унаслідок об'єктивного процесу трансформації українського суспільства, його демократизації та запровадження ринкових відносин.
Починаючи з 1995 року, коли в Україні було створено 64 приватних ВНЗ, їхня кількість постійно зростала, і станом на 2009 рік, за даними Державної служби статистики, їх налічувалося 113. Із 2010 року спостерігається тенденція до зменшення кількості недержавних ВНЗ.
Станом на 2012-2013 навчальний рік налічується 103 ВНЗ приватної форми власності (усього в Україні 334 ВНЗ), що складає 30,8% від загальної кількості; тут навчається 186 994 студентів (загальна кількість студентів у державі - 1 824 906 осіб), що складає 10,2%. Концентрація недержавних ВНЗ насамперед у Києві (30 недержавних ВНЗ), Харківській (8), Донецькій (10), Дніпропетровській (5) областях і Криму (6) є закономірною через наявність тут потужного науково-педагогічного потенціалу, приватного капіталу, відповідної інфраструктури, більшої кількості платоспроможного населення. (http://www.ukrstat.gov.ua/)
Попри недосконале законодавче обґрунтування діяльності приватних ВНЗ та певний скептицизм громадської думки, переважна більшість цих закладів демонстрували гнучкість структури, оперативність реагування на зміни в освітній галузі, потужні інноваційні можливості, індивідуальний підхід до студентів. Вони зміцнювали зв'язки із західними університетами, широко використовували їхні програми, методики, можливості обміну студентами, викладачами. Чимало фундаторів приватних ВНЗ стали справжніми освітянськими лідерами, які вболівали за свою справу. Поряд із бізнесменами від освіти працювали творчі викладачі та менеджери, які мислили по-новому, для яких були затісні рамки державної регламентованої вищої школи.
Приватні ВНЗ забезпечили виконання важливих соціальних функцій, а саме: створили тисячі робочих місць, надали змогу сучасної освіти тисячам молодих людей, уберегли їх тим самим від безробіття й антисоціальних впливів, забезпечили державу освіченими кваліфікованими фахівцями.
Науковці, спираючись на аналіз відповідних документів, історіографії та власні спостереження, виділяють низку чинників, які сприяли виникненню і швидкому розвиткові недержавного сектора вищої освіти:
- незадоволений попит населення на вищу освіту, особливо з нових конкурентоздатних спеціальностей, і неспроможність державних ВНЗ оперативно їх задовольнити;
- наявність фінансових ресурсів у засновників нових закладів освіти та споживачів освітніх послуг і потреба в додаткових заробітках та самореалізації викладачів державних установ;
- відсутність відповідного правового регулювання створення приватних закладів, легкість у їх відкритті, що давало змогу розраховувати на швидкі прибутки тощо;
- додатковим фактором є надання особистості права на варіативність вибору шляхів здобуття освіти відповідно до власних схильностей та інтересів;
- неможливість для держави забезпечити задоволення освітніх потреб населення, що зростають, через обмеженість бюджетних коштів;
- необхідність удосконалення наявної мережі ВНЗ у регіонах;
- входження установ освіти в систему ринкових відносин, коли освітні послуги стають товаром на ринку послуг тощо. (http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Vknlu/Ief/2010-2011_16/Sichkarenko.pdf)
Поява інституту недержавної вищої освіти сприяла виникненню конкурентного середовища, стала поштовхом до трансформацій у всій освітній системі, але водночас спровокувала низку проблем.
Так, відомий американський дослідник розвитку недержавної освіти в Україні першої половини 1990-х рр. Дж. Стетар ще 1996 року звинувачував український уряд у серйозних прорахунках через те, що він:
1) не мав чіткої політики щодо розвитку вищої освіти загалом;
2) запровадив майже 70% оподаткування всіх грошових надходжень, що значно перевищувало світові стандарти;
3) віддав вищу освіту на поталу, а недержавні ВНЗ - на заклання чиновникам із Міносвіти, які
4) видали низку заплутаних, суперечливих і несприятливих для розвитку приватної вищої освіти вказівок та інструкцій;
5) демонстрували відверто негативне ставлення до приватних освітніх закладів, особливо під час акредитації та різних перевірок разом із представниками багатьох державних закладів і т. ін.
Дж. Стетар зробив висновок, що недержавна вища освіта в Україні народжувалась і розвивалась у ворожому оточенні. (http://www.bc.edu/bc_org/avp/soe/cihe/newsletter/News29/text010.htm)
Чи змінилося щось у політиці держави щодо недержавних університетів нині?
"Хітом" теми приватних ВНЗ в Україні-2013 стали "січневі тези" виступу чиновника від освіти Євгена Сулими, що, як засвідчують вітчизняні ЗМІ, зводяться не до конструктивних дій, а до висловлювань типу класичного "не пущать":
- Лобісти приватної освіти пропонують 25 відсотків державного замовлення віддавати приватним вузам… Державні гроші треба віддавати на спеціальності, які потрібні економіці країни.
- Український бакалаврат перебуває поза законом, а магістерські програми не відповідають західним вимогам. У законі "Про вищу освіту" жодної згадки про бакалаврат немає. Ми не можемо зіставити з Європою наші магістерські програми тому, що у нас по законодавству рік, а у них - два роки. І ми не можемо реалізувати мобільність студентів, оскільки законом цього не передбачено. (http://gazeta.ua/articles/politics/_dosvid-angliji-ukrajini-ne-pidhodit-zam-tabachnika-vistupiv-proti-privatnih-vnz/479289)
Про необхідність законодавчого забезпечення реформування освіти, про прийняття Закону "Про вищу освіту", про унормування статусу приватних ВНЗ в Україні говорять і науковці, і політики, і чиновники від освіти, та "віз і нині там"…
Але саме життя, реальні історії навчання студентів недержавних ВНЗ доводять об'єктивну зумовленість появи та функціонування приватних університетів.
Оксана: "Як я опинилася в приватному ВНЗ?.. Я закінчила сільську школу, навчалася добре, але за набраними під час ЗНО балами не змогла вступити на обрану спеціальність у Києві, де дуже хотіла навчатися бюджетним коштом. Здавалося, що від мрії про вищу освіту треба відмовитися. Проте, тато дізнався про філію одного з недержавних навчальних закладів у нашому районному центрі. Ми подали документи на кафедру соціології та соціальної роботи, яка забезпечує підготовку спеціалістів для роботи у сфері соцстраху, Державної служби зайнятості, управління праці та соціального захисту. Навчання платне. Проте, мама працювала телятницею, тато отримував пенсію. Ми вирощували картоплю, продавали молоко й потроху витягували оплату за навчання. Мені не доводилося винаймати житло - я щодня електричкою їздила до райцентру на заняття, в обід поверталася, допомагала батькам по господарству.
Проте, нас спіткало горе - раптово помер батько. Мені довелося влаштовуватися на роботу: то прибиральницею, то збирачем молока. Отже, довелося пропускати заняття, але до цієї ситуації в інституті поставилися з розумінням, я оформила індивідуальний графік навчання, і потихеньку відпрацьовувала всі заняття та дисципліни. Отримала диплом, працюю нині соціальним працівником на селі, опікуюся самотніми старенькими людьми. І хочу сказати, що на цю посаду в селі, де панує безробіття, складно влаштуватися. Моя кандидатура була поза конкуренції саме через те, що у мене є диплом бакалавра із соціальної роботи. Робота важка, але дуже затребувана. Окрім того, що провідую людей, забезпечую їх продуктами та іншими необхідними речами, часто допомагаю у вирішенні питань з оформлення інвалідності чи пенсії. Клопітка це справа: черги у нотаріуса, збір необхідних документів. А потім ще скільки нервів треба витратити, щоб переконати якогось чиновника чи щось довести йому. Відчуваю брак знань із правознавства, думаю про другу вищу освіту.
І хочу сказати, що мені здобути вищу освіту було важко, але це вберегло мене від багатьох проблем. У нас невелике село, але так багато безробітної молоді, яка через зубожіння родин не змогла набути хоч якогось фаху, і тепер тиняється попід "генделиками", яких у селі аж п'ять…"
Світлана: "Моя історія доступу до вищої освіти не типова, а скоріше унікальна, через те я не буду називати ні імен, ні назв окремих навчальних закладів. Я - інвалід першої групи, послуговуюся візком. Через вроджену ваду кісток - особливу крихкість їх - у народі нас називають "кришталеві люди". Але в ранньому дитинстві окрім цього діагнозу мені "нанизали" ще цілу купу, через що мені не вдалося навчатися навіть у середній школі. Початкову освіту ми з мамою долали вдома удвох. Згодом, коли моя згорьована мама набула вже й бійцівських якостей, вона відвоювала право на моє навчання на черговому засіданні районної МСЕК. І до 9 класу до мене приходили вчителі сільської школи, я навчалася індивідуально, вдома. Надалі знову "шлагбаум": на таких тяжких інвалідів не варто витрачати державні кошти навіть у 10-11 класах середньої школи, бо все одно вони не зможуть працювати, а будуть жити на пенсію від держави.
Проте, ми з мамою дізналися про університет, який спеціалізується на наданні вищої освіти молоді з інвалідністю. І я за рік, екстерном, опанувала програму старших класів, склала успішно всі іспити, й мене зарахували на заочну форму навчання за спеціальністю "Видавнича справа та редагування" до цього університету. Із села у Баришівському районі тричі на рік ми приїжджали на сесії протягом шести років. Більшу частину робіт я виконувала самостійно та надсилала викладачам через інтернет. Окремі консультації теж надавалися через інтернет, з окремих дисциплін мені надавали підручники/посібники на електронних носіях тощо. Навчання тут платне, але нам завжди в оплаті за навчання допомагали працівники районної й обласної державних адміністрацій, тож нещодавно я успішно захистила диплом спеціаліста.
Звісно, ми шукали з мамою державний ВНЗ поближче до дому. Але будівлі університету, який розташовано неподалік, не готові до навчання студента-візочника. А в цьому ВНЗ створено безбар'єрний простір: пандуси, ліфти, наскрізні коридори між усіма корпусами, спеціально облаштовані туалетні кімнати, спеціальне приміщення кав'ярні для інвалідів. І викладачі, і студенти тут абсолютно толерантно ставляться до студентів із особливими потребами.
Окрім того, усі ці роки я вела активну громадську роботу в організаціях, що опікуються проблемами інвалідів: брала участь у мистецьких фестивалях (бо пишу вірші, пісні, прозові твори), у конкурсах (із соціальних комунікацій, зокрема), у наукових конференціях (маю 7 друкованих робіт). І нині я працевлаштована (на посаді редактора офіційних сайтів університету працюю з 1 вересня 2012 року), як журналіст друкуюся у виданнях "Трибуна "України", "Мистецькі грані", а також співпрацюю із організаціями та фондами, що опікуються проблемами інвалідів, - тобто, я живу насиченим активним життям. А нещодавно мені мама сказала, що, дякуючи моїм заробіткам, вона змогла виплатити черговий кредит…"
Очевидно, нетипові життєві ситуації можна долати саме за умови нетипових підходів до вирішення їх. Не можна різнобарвну палітру життя укладати лише в стереотипи, структури і схеми. Рух уперед можливий тільки за рахунок модернізації напрацьованих традицій. Через те приватні ВНЗ будуть вимагатися самим життям, щоб там не говорили чиновники від освіти.
Схожі за темою публікації
Пострадянська палітра української приватної освіти
Ознаки гарного навчального закладу
Що Ви маєте право вимагати від ВНЗ під час вступу?
2013-03-13
Автор: Шемена Наталя
автор: Шемена Наталя
час видання: 2013
адреса видання: http://www.osvita.org.ua
27/03/2013
- Рубрики
- Усі
- Дистанційне навчання
- Духовність
- Культура
- Наука
- Постаті
- Про президента
- Про Університет
- Проблеми освіти
- Проблеми студентів з інвалідністю
- Рідна мова
- Розвиток особистості
- Статті Президента
- Цінуймо, знаймо і любімо українське