У грудні минулого року я писала статтю на тему: “Технології впливу на маси в період протиборств”. У тій статті йшлося про події, що відбувалися в Україні з листопада по грудень 2013 року. Вже кінець вересня 2014 р., а ситуація у країні не лише не пом’якшилася, не кажучи вже про її завершення, а ще й загострилася. Між Росією і Україною триває війна, в якій Росія – агресор. Кожен день гинуть десятки наших молодих хлопців і чоловіків. Вони воюють за своє і наше життя. Чи можна назвати таких людей патріотами? Вони більше, ніж патріоти. Це неймовірно сміливі, сильні й незламні духом люди, які борються на своїй власній Богом даній землі за свою власну свободу. За нашу свободу. Вони віддають свої життя, аби дати гідне майбутнє нашим дітям та онукам. Це патріоти, які увійшли в історію, якими пишається наша країна. Проте, як можна називати людей, які зараз не воюють, хоч і слідкують кожен день за новинами та оплакують щоразу нових загиблих, кількість яких іноді просто лякає, шокує? Чи можу особисто я називати себе патріотом?
Безумовно, не можна сперечатися, що найстрашніші і найжорстокіші події відбуваються саме на фронті. Та я вважаю, що наші герої не були б настільки морально сильними, якби не відчували нашу підтримку. Ця війна, як ніщо інше, об’єднала народ України. Захід, схід, північ, південь, центр зараз стали єдиним цілим. Кожна третя, якщо не друга, людина стала перейматися долею країни, в якій вона живе. Так, я вважаю, що таких людей треба називати патріотами. Вони не воюють і не віддають свої життя, проте вони вносять свою частку в нашу перемогу.
На початку квітня український Інтернет «підірвав» старенький патріот із українським прапором, який, ледве пересуваючись, вийшов в Одесі на акцію на підтримку єдності України. Одесити знайшли ветерана Великої Вітчизняної війни. Ним виявився Костянтин Павлович Плотніков. У соціальних мережах жителі Одеси попросили українців зібрати гроші для того, щоб купити «дідусеві Коте», як його ласкаво називають одесити, електричний візок-скутер. Усього за один день була зібрана необхідна сума в 1400 доларів США. 16-річний житель Артемівська Павло Зубар врятував герб України, збитий бойовиками з будівлі міськради. Він його викрав і ховав більше місяця, доки місто не було звільнене українською армією. Цей хлопець зовсім недавно отримав український паспорт, але вже встиг здійснити справжній громадянський подвиг. Тисячі людей по всій Україні стоять у чергах, щоб здати кров для поранених бійців. Кров пораненим в АТО військовим здав і 92-річний ветеран Другої світової війни Микола Осташевський. Українці зібрали 160 млн. гривень на потреби армії. Навіть пенсіонери і діти передають свої пенсії та заощадження, а також українські патріоти з окупованого Криму та з-за кордону. Як приклад, 10- річний львів'янин Тарас Кротько передав 1300 грн. для допомоги українській армії. Хлопчик збирав гроші на планшет, але вирішив віддати їх на закупівлю бронежилетів. Він приніс гроші у скарбничці на студію місцевої радіостанції, яка організувала кампанію по збору коштів на допомогу бійцям АТО. Багато підприємств і волонтерів безкоштовно відновлюють, ремонтують і вдосконалюють військову техніку, яка понад 20 років простояла у стані консервації на складах або була пошкоджена під час бойових дій. Юристи пропонують безкоштовні консультації і послуги учасникам АТО і членам їхніх сімей. Прості українці організували гуманітарну допомогу армії. Вони, далекі від військової справи, забезпечують військових бронежилетами, касками та одягом, передають у зону бойових дій воду, їжу, медикаменти, рації, приціли, прилади нічного бачення, тепловізори та багато інших необхідних речей. Волонтери за рахунок неймовірних зусиль і мужності не тільки доставляють на Донбас необхідні речі, але й вивозять мирних жителів із зони бойовий дій, не зважаючи на обстріли бойовиків, залякування і навіть викрадання. До цієї справи долучаються навіть такі неочікувані люди, як 35-річний донеччанин Рома, хворий на дитячий церебральний параліч. Йому важко говорити і рухатися, але він не зміг залишитись осторонь і зайнявся евакуацією мирних мешканців. У мережі з'явилося відео, на якому діти з проблемами слуху з Черкащини за допомогою жестів і емоцій виконали державний гімн України. Маленькі українські патріоти відправляють бійцям у зону АТО дуже зворушливі листи з подяками і побажаннями, малюнки та іграшки. Бійці їх розбирають і носять із собою як обереги від ворожих куль. Екіпаж Т-72 назвали свій танк «Ируська» – вони отримали дитячий малюнок танка з синьо-жовтим прапором і квіткою. Цей малюнок був підписаний «Ируська, 7 лет». А ще у військових є танк «Мишка» зі своїм талісманом на борту – плюшевим ведмедиком.
Насправді, ще можна довго продовжувати цей список, бо людей, які беруть участь у цій війні, які теж “воюють”, дуже багато. І такі люди – справжні патріоти. Я пишаюся своєю державою, що вона так незламно відстоює свої права, але у той самий час мені сумно, що особисто я не можу зробити свій важливий внесок. Мій колишній однокласник зараз навчається у медичному університеті, і весною він працював волонтером у шпиталі, доглядаючи поранених. На щастя, волонтерів зараз багато. Вони піклуються про поранених не стільки з обов’язку, скільки із вдячності та поваги до хлопців з лінії фронту, які захищають Україну, не шкодуючи життя.
В Україні вже сьомий місяць триває війна, але з кожним днем дух української нації лише зростає. Коли все тільки розпочиналося, зізнатися чесно, я дуже боялася, щоб хтось із моїх друзів чи родичів не пішов воювати. Я боялася втратити когось із тих, кого дуже люблю. І хоч близькі мені люди зараз не на фронті, але від цього спокійніше не стало. Кожен день, дивлячись новини, хочеться плакати. І я плакала. Ці страшні і жорстокі відео, як знущаються над нашими полоненими, нашими героями, нікого не можуть залишити байдужими. І саме тоді я зрозуміла, що хоча близькі мені люди і не воюють на фронті, проте на фронті зараз все одно знаходяться наші браття. Наша сім’я. За цей час Україна як ніколи стала родиною, одним цілим. І переживання за тих хлопців зовсім не менші, ніж були б за близьких родичів. Я вважаю, що на сьогоднішній день українці є однією із найсильніших націй у світі. Ми продовжуємо втрачати наших героїв, але ніколи не втратимо жагу до життя, до свободи, віру у краще майбутнє. Олександр Довженко казав: “Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі”. Агресор, із яким ми зараз ведемо війну, не припиняє намагатися зламати нас, поставити нас на коліна. На жаль, у цій війні ми не раз падали, але ніколи не опускали рук. Падаючи, ми бачили під собою ті самі зорі, ті можливості і надії на наше вільне майбутнє, і ми знову вставали. Наша віра продовжує міцнішати настільки сильно, що зовсім скоро цього буде досить, аби перемогти, і ми ніколи не побачимо під собою калюжу, бо така незалежна держава, як Україна, ніколи не здасться. Сумно, що за весь цей час нам досі так ніхто суттєво і не допоміг, ми зрозуміли, що розраховувати можна лише на себе. Європа наче і розуміє, що зараз виробляє Путін, але сама не хоче в усе це втручатися. А Путін у свою чергу продовжує говорити, що в Україні немає російських військ, що все це – добровольці, а Росія має лише мирні цілі. Так, звісно. Він переслідує тільки мирні цілі. Переслідує їх і знищує. І як тут не згадати відомий вірш Олександра Олеся? Адже він і досі актуальний…
Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила і вмирала,
І ждала, хотіла лише співчуття,
Європа мовчала.
Коли Україна в нерівній борьбі
Вся сходила кров'ю і слізьми стікала
І дружної помочі ждала собі,
Європа мовчала.
Коли Україна в залізнім ярмі
Робила на пана і в ранах орала,
Коли ворушились і скелі німі,
Європа мовчала.
Коли Україна криваві жнива
Зібравши для ката, сама умирала
І з голоду навіть згубила слова,
Європа мовчала.
Коли Україна життя прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в демона зла,
Європа мовчала. (1931)
Я не сумніваюся, що через декілька років у школах вже будуть вивчати нову історію. Історію, де Україна виступатиме незламним борцем за свої права і свободу. Історію, де Україна перемогла у війні, де вона сама змогла протистояти агресору. Бо інакше просто бути не може.
Слава Україні!
Валерія РОЗДАБАРОВА,
студентка 2 курсу кафедри журналістики
Університету «Україна»