Далечінь дитячого щастя

Далечінь дитячого щастя

(нарис)

 

ДАВИДЕНКО Марина,

студентка 2 курсу денної форми навчання

спеціальності «Видавнича справа та редагування»

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», місто Київ

 

Спогади, що найчастіше хвилюють мене, присвячені моєму безхмарному, теплому, як гарна весна, дитинству. Тому часу, коли все було таке безтурботне, яскраве, світле та трішки наївне. Тоді, коли в моєму житті була та рідна мені людина, яка навіки оселилась у моєму серці – моя бабуся.

Чуйна, щира, справедлива, смішна, тепла та лагідна, як перші промені сонця. Вона завжди була берегинею та порадницею нашої родини. Для мене бабуся була незамінною. Кожні канікули, кожне літо мого життя пролітали з нею в моєму рідному селі. Вона прищеплювала мені любов та ніжність до всього живого, навчала добру та справедливості. Я й досі відчуваю на собі всю ніжність, яку вона лила на мене зі своїх стареньких рук, її безмежна любов повністю оповивала мене, виховуючи в мені людяність та любов до життя.

Здавна близьке й сокровенне все там, аж терпне душа! Грайливе сонечко, від якого жмуряться оченята, прудкі струмочки в канавах, роздолля небес, тиша лугів, щебетання пташок – усе це моє. Рідне. У моїй тоді ще дитячій пам’яті залишилися бабусині смішні розповіді з життя, розповіді про війну, про те, як вона ще дитиною зі своєю сім’єю переживала ті страшні часи. Пам’ятаю її гарячі рум’яні пиріжки з печі, глибокої криниці синю чашу, садок вишневий із прибраною садибою, вербу крислату, що в серпанок «коси заплела», пам’ятаю, як бабуся неквапливо на подвір’ї дибала та ластівок проникливий мотив.

Не було щасливішої миті за ту, коли ми з мамою приїжджали до рідної домівки, з радісним хвилюванням в серці підходили до рідної біленької хатинки і я чимдуж бігла до бабусі, яка радо зустрічала нас біля двору. Та не було гірших хвилин за ті, коли бабуся, щаслива й сумна, проводжала за село наші молоді долі.

Неспинно швидко в даль голубими вітрами пливли за обрій роки... Усе, що лишилося – лише закарбовані в пам’яті бабусині руки – крила білого янгола, її душа – чистий, безмежний океан, її сльози – теплі ріки, карі очі – задумливі зорі, що тепер сіяють щоночі на небі. А ще – безмежна віра в те, що душа найдорожчої нам людини все ж таки поруч із нами, в те, що тепер вона бачить нас кожної миті і пишається нами.

Бува, приїду до нашої хатинки, що стоїть засмучена у смутках край шляху на початку села, стою і тішать мене ще сподівання на те, що знов до болю рідна хустка у соняхах метеликом майне...

Та ніхто мене більше не зустрічає палкими щирими обіймами та сльозами невимовного щастя, ніхто більше не поспішить до мене рідною стежкою в саду, не покличе знов, як бувало, до столу, більше ніколи так не порадує літо душу мою молоду...

 

автор: ДАВИДЕНКО Марина, студентка 2 курсу денної форми навчання спеціальності «Видавнича справа та редагування» Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», місто Київ

час видання: 2012


11/12/2012