Сон (есе)

Сон

(есе)

 

СТРОКАНЬ Наталія,

студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика»

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», місто Київ

 

Тріск колод та іскри вогню, що б’ються об кам’яні стіни каміна, так заспокоювали мене і захоплювали, що похмурі думки про минулий день полишали мене...

За вікном лунали повісті сови, їй акомпанував оркестр цвіркунів. Це було Чудово! І з кожною хвилиною я все більше відчувала, що дійсність перетворюється на міраж, і я поринаю в дивний світ сновидінь ...

Сирий туман огорнув мою свідомість, лише зрідка пропускаючи промені сонця, що вабили мене вглиб лісу. Йдучи одна променистою дорогою, я не відчувала самотності, навіть навпаки... Весь мій шлях мене супроводжували велетні, чиї гілки були настільки могутні й великі. Здавалося, ніби дуби та сосни – стародавні вартові цього таємничого лісу...

Ну ось, уже яку хвилину мене не покидало відчуття стеження... Тріск гілок позаду змусив обернутися. Повільно озирнувшись, я оторопіла від побаченого. Переді мною стояв зневірений мисливець, чиє попелясте хутро зливалося з туманом, надаючи йому якоїсь неперевершеності... У твердому кроці – благородство і сила духу... Оскал говорив не про жагу плоті, а про страх перед невідомим... Але очі... Вони не відображали шляхетність, страх. У них було все життя... В одну секунду вони могли блищати від щастя і плакати від горя... Цей погляд спопеляв мій страх, наповнюючи мене почуттям, раніше мені невідомим...

Стрімкий ривок назустріч мені був таким несподіваним, що, впавши на сиру землю, я заплющила очі від страху й умить перенеслася в прекрасне місце...

Відкривши очі і вдихнувши на повні груди, я озирнулася... Я стояла посеред золотавого поля пшениці. Його огортало лише блакитне небо і сірий обрій... Серед цього злата ріс старий клен, чиї зелені гілки були єдиним порятунком від спопеляючого сонця... коли я йшла до нього в пошуках притулку, колоски ніжно лоскотали мої ноги, вітер дбайливо гладив по щоках, а поле наповнювало мене свіжістю…

Усе це додавало мені сил і легкості, що часом здавалося: моя душа, ось-ось злетить вище всіх хмар та небес ...

Як блискавка простромлює камінь, так мене пронизав орлиний клекіт... Піднявши голову до неба, я завмерла від захоплення. Наді мною кружляв гордий орел, чиї крила розправляли небеса, а клекіт змушував повітря здригатися... Своїм пильним поглядом він стежив за кожним моїм кроком до дерева, з висоти небес...

До тіні залишалося пару метрів, коли на гілку, немов марево, що спустилося з небес, сів орел... Ми зустрілися поглядами. І в його карих очах я побачила всю гордість гір, таємничість долини і свободу всевіту... Я танула в його очах, і все більше розуміла, що він – душа... Моя. Він зник так несподівано з мого сну, як і з’явився в океані хмар...

Сівши на могутні корені клена, я сховалася від сонця... Спокій заповнив мою душу...

Я розуміла, що прекрасна казка добігає кінця, і я прокидаюсь...

І ось спів солов’їв пробуджує мою свідомість, вугілля в каміні періодично потріскує, і я починаю розуміти, що настав новий день, а отже – нова глава моєї повісті...

На жаль, цей сон мені більше не снився... Але навіть зараз, думаючи про небуття, мені здається, що десь за тисячі кілометрів на мене чекає той вовчий погляд і орлина свобода...

автор: СТРОКАНЬ Наталія, студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика» Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», місто Київ

час видання: 2012


11/12/2012