Почуття… (нарис)

Почуття…

(нарис)

 

ІСАК Марія,

студентка 1 курсу денної форми навчання

спеціальності «Облік і аудит»

Карпатського інституту підприємництва Університету «Україна»,

село Приборжавське, Іршавський район, Закарпатська область

 

Почуття… Таке просте і зрозуміле слово, але тільки слово, бо дуже важко зрозуміти, а деколи і прийняти почуття інших людей до тієї чи іншої людини. Головне у почуттях людини – це щирість, правдивість.

У мене слово почуття асоціюється зі словом кохання. Бо жодне кохання не може бути без почуттів. Я думаю, тільки щирість, правдивість та любов може створити почуття.

Це почуття знову і знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Кохання змінює людину, в її душі ніби розквітає чарівна квітка, яка своїм тонким ароматом заповнює кожну клітину; кохання дарує людині радість, гармонію – саме таким є ідеальне уявлення про це почуття. Та чи існує таке кохання? Чи кожна людина зустріне його на своєму шляху?

На мою думку, кохання, у тому випадку, коли воно дійсно справжнє, – це важке випробування. Таке почуття ніколи не залишить людину, які б не були обставини, йому байдужі відстань, час, вік, розставання…

Леся Українка писала : «Ні, то ти забула, яке повинно бути кохання справжнє! Кохання – як вода, – плавке та бистре; рве, грає, затягає й топить» («Лісова пісня»). Тому людина часто обминає своє справжнє кохання і знаходить буденність, у якій і проживає тихо та спокійно своє життя – без великого щастя, однак, і без великого горя.

Для декого кохання – лише задоволення фізіологічних потреб. Хоча така «штучна» любов і здається стабільною, іноді вона закінчується дуже швидко, або навіть переходить у відразу та ненависть. Бо люди не можуть жити разом протягом тривалого часу, не маючи нічого спільного. Таким чином, виникають конфлікти, що неминуче ведуть до руйнування хиткого сімейного союзу.

Трапляється й таке, що людина задля надбання матеріальних цінностей нехтує своїм справжнім коханням. Шлюб за розрахунком у сучасному житті – річ зовсім не рідкісна. Іноді ж навпаки – щире кохання стає неможливим через соціальну нерівність чи через інші життєві обставини, що його не стосуються.

Тема кохання завжди була провідною в літературі, у тому числі в українській. Так, наприклад, у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» перед Лукашем постає проблема вибору між справжнім коханням і його неповноцінним замінником, поезією та прозою буття, а саме між вправною господинею, моторною жінкою, доброю робітницею Килиною та загадковою, казковою мавкою.

У поемі Т. Г. Шевченка «Катерина» розглядається дещо інша проблема: кохання, що призводить до самогубства…

У п’єсах М. Старицького («Украдене щастя», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці») любовні стосунки поставлені в залежність від соціальних обставин, справжнє кохання стає заручником соціальної нерівності.

Глибоко й різноманітно нюанси та суперечності любовних почуттів втілено у віршах українських поетів. Так, у Франка кохання постає недосяжною мрією, оманливою і таємничою:

Чого являєшся мені у сні?

Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні

Сумні,

Немов криниці дно студене?

(«Чого являєшся мені у сні?»)

Й О. Олесь у поезії «Чари ночі» зображує любов як одвічну рушійну силу Життя, п’янку, вабливу і водночас трагічну, як нескінченне чарівливе море, хвилі якого здатні й поглинути людину, і піднести до найвищого щастя. Кохання – романтичне й загадкове почуття: «Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов», – пише П. Тичина у вірші «Десь на дні мого серця». Для В. Симоненка любов несподівана, непрохана, її силі людина часто не може опиратися:

Вона прийшла, непрохана й неждана

І так чарівно кликала й манила...

Ну як мені за нею не піти?

(«Вона прийшла»)

У вірші «Ну скажи – хіба не фантастично» поет проголошує вічність любові:

Ти і я це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе...

Тож справжнє кохання – це велике надбання людини. Воно формує особистість, визначає її сутність: стає головним випробуванням у житті Людини, робить її щасливою або нещасною. То чи існує справжнє кохання сьогодні? Мабуть, що так, оскільки й зараз люди продовжують здійснювати героїчні та безглузді вчинки задля кохання і страждати від цього. Це й робить їх людьми.

Майже в кожному художньому творі є тема любові і дружби. Часом здається, що без цих двох почуттів твір буде неповним: він розповідає про людей, про взаємини між людьми, і неможливо писати тільки про ненависть, не кажучи про любов. Ненависть – теж любов, тільки з негативним зарядом. А кажучи про ворожнечу, не можна не протиставити їй дружбу. Не знаючи зла, не дізнаєшся, що таке добро.

Споконвіку людство ставило собі питання: що таке любов? Але жоден із мудреців не дав на нього вичерпної відповіді. Та це й неможливо. Кожен повинен відповісти на це питання сам. Поети, письменники в усі віки писали про любов. Любов – це вічна, невичерпна тема. Трубадури, лицарі… Пушкін, Лєрмонтов, Блок, Єсенін – при згадці про імена цих поетів спливають у пам’яті прекрасні рядки, написані про любов.

За віки було розказано про різні види любові: любов-страждання (Пушкін. «Євгеній Онєгін» і «Я Вас кохав…»), любов-жертва (Соня в романі Ф. Достоєвського «Злочин та кара»), любов-гра, любов-нудьга (все це у лєрмонтовського Печоріна). Любов-творчість (Булгаков «Майстер і Маргарита»). Цей список можна продовжувати і доповнювати.

Любов – найбільш незвичайне та загадкове почуття; воно приходить та йде несподівано.

Скільки вже написано про любов, скільки ще напишуть! Про неї можна говорити нескінченно, але формули любові немає.

Дружба теж малозрозуміле, загадкове почуття. Іноді з дружби народжується любов. Дві людини, знаходячи спільну мову, загальні інтереси, думки, переживання, мимоволі зближуються.

Про жіночу дружбу написано трохи більше. Якщо жінки – не суперниці, то вони союзники, – так можна зрозуміти майже всі твори. Напевно, це тому, що більшість авторів – чоловіки.

Іноді, перечитуючи Толстого, Пушкіна або Булгакова, я заздрю, по хорошому заздрю деяким героям: вони радіють, люблять, страждають. Іноді мені здається, що я не зможу так. Я не любила (те, що було, – було лише захопленням) і не вмію ненавидіти. У мене не складаються стосунки з дівчатами: вони бачать у мені небезпечну суперницю. Єдина моя подруга-жінка – моя мама. З юнаками мені набагато простіше – я їх краще розумію. Я дуже сподіваюся, що зустріну свою Любов, велику, чисту, світлу… Але хто на це не сподівається?

Як часто в нескінченній черзі сірих одноманітних днів ми втрачаємо і знаходимо найсвітліші високі почуття. Чи замислюємося ми про істинне значення таких звичних для нас слів, як «любов» або «дружба»? Наше уявлення про любов рідко заходить далі за фотографію двох молодих людей у весільних костюмах і зі щасливими посмішками на обличчях.

Що ж у моєму уявленні означає любити? Я розпочну з того, що підтверджу: любов буває різна. Але це аж ніяк не впливає на її значущість у моєму житті. Тому для мене любити – означає страждати. Але це страждання – прекрасне, бо прекрасна любов, що його породила. Проте, ось проходить деякий час, і ми звикаємо одне до одного. Те, що так добре зміцнює дружбу, жорстоко розправляється з любов’ю. Це – час. Він невблаганно підточує ніжні вразливі сходи сердечної прихильності, і пристрасть повільно згасає в наших душах. Тут виникає парадокс: час руйнує, але він же і лікує. Адже з кожним днем, що пішов, наші страждання притупляються, біль із різького переходить у тупий і, врешті-решт, відпускає.

Колись я почула, що двоє не можуть однаково любити. Любить тільки один, а інший лише дозволяє любити. Мені здається, це досить-таки справедливе твердження. Чому так добре сходяться люди, різні за своїми інтересами, темпераментом? Вони і люблять по-різному. Хтось сильніше, хтось слабше. Просто комусь потрібне тихе, спокійне сімейне вогнище, іншим же потрібний незгасаючий вогонь пристрасті.

А дружба? Що потрібне для неї? Справжні друзі навряд чи прагнутимуть до однакового способу життя і плину думок. Тебе розуміють, тобі завжди готові допомогти і нічого не зажадати натомість. Але й ти будь-якої хвилини повинен віддати останнє, що маєш, людині, яку ти називаєш своїм другом.

Але так само, як від дружби до зради, так і від любові до ненависті – всього один крок. Як дивно: такі протилежні почуття, однакові лише за силою, так часто крокують поруч. Натура людини настільки дивовижна, настільки проста і складна одночасно. Що відрізняє людину від тварин? На мій погляд, насамперед уміння відчувати.

І які ж суперечливі люди за своєю суттю: ми плачемо, коли щасливі, і сміємося над собою, коли нам боляче. Тільки ми можемо бачити такі красиві сни, насолоджуватися простими буденними речами і переносити стільки страждання і горя.

Ми – люди! І тому ми страждаємо, любимо, сподіваємося, не дивлячись ні на що.

автор: ІСАК Марія, студентка 1 курсу денної форми навчання спеціальності «Облік і удит» Карпатського інституту підприємництва Університету «Україна», село Приборжавське, Іршавський район, Закарпатська область

час видання: 2012


11/12/2012