Перше кохання (замальовка)

Перше кохання

(замальовка)

 

МАЗУРЕНКО Олена,

учениця 11-Б класу Вишнівської ЗОШ І –ІІІ ст. №2

 

Зі школи вийшли дві подруги:

− Нарешті закінчилися уроки. Зараз прийду додому, загорнуся в теплу ковдру, і мене ні для кого немає, – весело промовила Оля.

− Ага, – тихо промовила Аня.

− Ой, а ходімо купимо шоколадку? – підбадьорюючи свою подругу, сказала Оля.

− Він… – тихо знову промовила Аня.

− Що він? – не розуміючи, перепитала Оля.

− Він іде з нею! – тихо посміхаючись, сказала Аня.

(Здалеку було видно парубка, який ішов із дівчиною за руку).

− Він тобі не потрібен. Чуєш мене, забудь! – упевнено сказала Оля.

− Я вже нічого не відчуваю… У мене все добре, – тяжко промовляючи, відповіла Аня.

− Ти смієшся. Дивно… Якщо я б таке побачила, я б їй усі коси повидирала, – рішуче сказала Оля.

− Усе добре, – крізь сльози промовила Аня.

− Ти що, плачеш? Досить себе карати. Прийде ще твій час, – заспокоюючи, промовила подруга.

− Я нічого не хочу. Мені все одно, що буде, – тихо-тихо промовила Аня.

− Усе ще кохаєш? – запитала Оля.

− Ні, – набравшись сміливості, відповіла подрузі.

− Скажи йому все! – промовила Оля.

− Сказати що? – витираючи сльози, сказала Аня.

− Ну... – тихо, опустивши голову, відповіла Оля, – Сказати, що любиш.

− І як це ти собі  уявляєш?! Мені кажеш, а сама не в силі таке зробити! Ти ж мені обіцяла, що обов’язково вирішиш усе. Сама ж страждаєш. Думаєш, я не бачу!? – подивившись на подругу, промовила Аня.

І тут Оля зрозуміла, що нічого не може порадити. Сама не могла зважитися на такий вчинок. Біль кохання і її не оминув. Те, що відчувала Аня, їй було чудово знайоме. Дівчата тихо йшли осінніми вулицями. Тихо падало пожовкле листя. Осінній день.

Пройшло багато часу…

Зимового дня Аня поверталася додому. І на мить зупинилась. Її лице зблідло. Серце почало задавати шалені ритми. Він ішов їй назустріч. Її руки трусилися від страху. Але раптом у її серці спалахнула віра, сила та бажання перебороти в собі страх і всі сумніви. Вона прекрасно розуміла, що далі так не може продовжуватися. Тихо піднявши голову та дивлячись йому в очі, промовила:

− Я тебе люблю, уже два роки. Але я тобі не потрібна! Я прекрасно це розумію. Мені боляче. Розумієш?! Ні. Тобі таке не зрозуміти. Твої очі… Мені тяжко дивитися в них. Твоя посмішка давала мені хибну надію на щастя. Я прошу в тебе пробачення за все. Якщо наші дороги ще колись перетнуться, зроби вигляд, що ми не знайомі. Я тебе любила. І ночами плакала. Я вважала, що я тебе не варта. Але досить. Чуєш? Досить, – усе голосніше й голосніше промовляла вона. А на щоках усе дужче мерехтіли сльози… Її серце задавало все сильніші ритми. Ось-ось, здавалося, вона захрипне.

Тихо, через біль, вона посміхнулася, щоб іще сильніше не заплакати. Її блакитні очі нагадували чисте небо після рясного дощу. Вона знала, що це кінець її стражданням. Вона вірила, що прийде той, хто її полюбить.

Сніг усе падав і падав на її гарненьке заплакане личко. Не повертаючись, поспішними кроками вона пішла вперед, щоб уже ніколи не повертатися назад.

Він тихо дивився їй услід.

Зимовий день. Безшумно на землю спускаються маленькі сніжинки. Вітер грається з дітворою у дворі. На вулицях ні душі. Напевно, побоялися морозу і вирішили залишитися вдома.

Та ось хтось видніється. Так, так, це Аня йде поміж алей. Вона нікуди не поспішає. Повільно підводячи голову вгору, дівчина посміхається. На її рум’яних щоках тихо мерехтять сльозинки.

Це сльозинки горя? Ні, це радість. Радість, що все добре. Радість нового життя.

автор: МАЗУРЕНКО Олена, учениця 11-Б класу Вишнівської ЗОШ І –ІІІ ст. №2

час видання: 2012


11/12/2012