Перед іменем твоїм вклонюся я! (новела)

Перед іменем твоїм вклонюся я!

(новела)

 

СТРОКАНЬ Наталія,

студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика»

Інституту філології та масових комунікацій

Університету «Україна», місто Київ

 

Їхні обличчя знають мільйони людей на землі... Нам здається, що їхні погляди та очі неповторні і на диво унікальні... Вони вражають нашу уяву словами, які пронизані новим змістом... Мелодією, що рятує від самотності... Образами, у яких ми знаходимо частинку себе...

Та в цій історії така персона буде лише провідником у світ, де в непомітному приховане величне...

Усе розпочалося ще теплого вересневого вечора в орендованій залі однієї з кращих галерей Нью-Йорку, де більше сотні обурених людей чекали початку свята з приводу нагородження дуже неординарної особистості на ім’я Нік Воллес...

Нік Воллес – молода зірка американської фантастики... Він приголомшує одну половину Америки своєю геніальністю, а іншу – палкими чорними очима, що запалюють пристрасть навіть у зовсім безневинних серцях. Його твори відомі в усьому світі і розліталися з полиць книжкових магазинів, неначе пусті обіцянки. Ловелас, геній, божевільний, багатій, титан літератури... Це все про нього... Тому не дивно, що більша половина гостей – це жінки, вбрані у відверті сукні, які вишукано облягають їхні худорляві тіла, а  на їхніх обличчях сяють витончені посмішки в червоних рамах помальованих уст...  Та їм не судилося побачити свого принца!

Річ у тім, що того вечора містер Воллес мав отримувати чергову нагороду «Золоте перо» за свій новоспечений твір «Спогади майбутнього». Але, на щастя, доля вирішила інакше... Того вечора його очікувало щось більше, ніж прозорі жарти, кришталеві компліменти та брехливі посмішки...

Полюбляючи робити все поспіхом, Нік швидко надягав свій піджак кольору похмурого неба і вдивлявся у запилені тексти старих промов... Намагаючись скомбінувати тисячі банальних слів у начебто справжній подив від отримання чергової статуетки, що буде припадати пилюкою у темній коморі... Його нога майже переступила поріг його дому, як він завмер, а з ним і час... Очі містера Воллеса пильно вдивлялися в корячкуваті літери, що були написані поспіхом 11 років тому, 17-ти річним, ще нікому невідомим юнаком із міста Джексонвілль, штат Флорида.

Вчитуючись у кожне слово свого першого твору, він відходив від дверей, закривши їх правою ногою, і повільно просувався в бік улюбленого шкіряного крісла… «Боже, яка маячня! – подумав Нік, сідаючи в крісло. – І як місіс Рокфорд роздивилася тоді в мені талант? Місіс Рокфорд... Цікаво, як склалося її життя?» І після цих слів чоловік занурився у шкільні спогади, де й криється таємниця теперішнього...

Ранкове сонце і південний вітер обвивають маленький одноповерховий будинок із побляклими від часу фіранками на вікнах... Одягнутий у сіре, худорлявий хлопчик із мрійливими очима сідав на велосипед і вирушав до школи... Сотні метрів... І знову не встигав... Поспіхом він забігав до класу і традиційно вмощувався за останню парту... Аби бути подалі від безглуздих думок однокласників... Клаптик паперу і дивні роздуми на ньому... Щось про калюжі, що показували майбутнє, і душі, що відлітали яскравими зірками... Пишучи нашвидкоруч, аби не забути жодної вдалої думки, він повністю занурився у себе і навіть не помітив, як промайнув урок і перед ним стояла з розчарованим обличчям вчителька з літератури місіс Айрін Рокфорд... Видерши листок з-під «пера» молодого письменника, вона обурено вигнала його з класу, закривши двері просто перед носом здивованого юнака.

Увесь день хлопець не міг знайти своє місце, його не бентежило те, що його покарають чи викличуть батьків... Він думав лише про те, аби вона не прочитала його... одкровення!!! Під кінець навчального дня, набравшись хоробрості, він пробрався до кабінету літератури із усією наполегливістю 17-ти річного юнака, аби забрати те, що належить йому...

«Ти шукаєш свій твір? – на диво спокійним голосом промовила місіс Рокфорд. – Знаєш, на моїх уроках ти зазвичай байдикуєш... Загалом... Я прочитала твій твір... Вибач... треба було тебе запитати... Та я була дуже обурена на тебе... – підвищивши голос, промовила вона. – Мені сподобалось... незвичайно, але дуже відверто!» Від ніяковіння юнак вихопив листок із рук учительки та вибіг із класу. «Зажди! У тебе талант! Приходь завтра до мене після уроків, якщо хочеш навчитися писати ліпше..!» – крикнула вона навздогін. Після довгих роздумів хлопець все ж таки зважився...

Три боязких удари в двері... Її лагідна посмішка... Тиха розмова... І диво пізнання...

Уже через годину обоє новоявлених друзів сиділи у затишному будинку... Пили теплий чай... І насолоджувалися музикою у виконані Луї Армстронга...

«Перед тим, як почати писати, – неочікувано розпочала місіс Рокфорд, – я заварюю собі м’ятний чай і вмикаю програвач із пластинкою у виконанні саме Луї Армстронга, він надихає мене... Знаєш, я хочу навчити тебе багатьом таємницям цього стародавнього й величного мистецтва... І я вірю, що в тебе все вийде... Адже твій світогляд – такий неповторний, неординарний...» Увесь цей час навпроти великодушної вчительки сидів захоплений її словами юнак, із палаючими від щастя очима...

Було ще багато розмов, невдалих спроб і неабиякої підтримки... А потім перемоги, перемоги... І визнання!!! Чи міг собі колись уявити простий хлопчик із рибальської родини... що невдовзі його називатимуть «титаном» своєї справи, що ним будуть захоплюватися...

Минає час... І ось у день чергового нагородження Нік Воллес сидів у своєму улюбленому шкіряному кріслі, промовляючи: «Дякую! Дякую, місіс Рокфорд! Я схиляю голову перед вашим іменем... Без вас я б не став тим, ким є нині!»

Піднявшись із крісла, письменник закурив улюблену сигару.. Потім ніжним дотиком увімкнув програвач, і зі старих платівок почав доноситися спів Луї Армстронга, принісши у душу невимовний спокій... Телефон... Дим сигари... Муркотіння телефонного циферблату... Короткі гудки...

«Добрий вечір! Ви не могли б мене з’єднати з Джексонвіллем, штат Флорида. Там живе моя вчителька з літератури, мій кращий друг і наставник...» А потім ті самі короткі гудки... Дим сигари... І спів Луї Армстронга...

автор: СТРОКАНЬ Наталія, студентка 1 курсу спеціальності «Журналістика» Інституту філології та масових комунікацій Університету «Україна», місто Київ

час видання: 2012


11/12/2012